Ви використовуєте застарілу версію браузера. Для більш комфортного та коректного перегляду сторінки оновіть свій браузер за посиланням.

Отримавши звістку про Лютневу революцію в Петрограді та повалення самодержавства, активісти українських політичних, культурних та громадських організацій вирішили створити повноважний орган, який би став виразником українських інтересів українців перед російським Тимчасовим урядом. Так було створено Українську Центральну Раду. Її головою заочно обрали відомого вченого-історика Михайла Грушевського.

Невдовзі відбулися з’їзди українських селян, військових, профспілок, земств, які висловили підтримку Центральній Раді та делегували до її складу своїх представників. Організації національних меншин також визнали Центральну Раду та отримали в ній своє представництво. Таким чином, вже на початку літа 1917 року Центральна Рада змогла говорити із петроградським Тимчасовим урядом як повноважний представник усієї України.

Із метою легітимізувати діяльність Центральної Ради, за ініціативою її керівництва був скликаний представницький з’їзд представників українських організацій – Всеукраїнський національний конгрес. В його роботі взяли участь близько 900 делегатів із правом голосу, а також близько 600 делегатів із дорадчим голосом та гостей. До Києва приїхали представники не лише з усіх українських губерній, але й від українських організацій з Кубані, Бессарабії, Криму, Петрограда, Москви. Фактично, заявку на участь у конгресі з правом дорадчого голосу міг самотужки подати кожен «організований українець» за власною ініціативою.

Конгрес зажадав створення української національно-територіальної автономії, затвердив склад Центральної Ради, делегувавши туди 115 депутатів, а також обрав її керівництво – голову і двох заступників. Як потім згадував голова Центральної Ради Михайло Грушевський, метою проведення Конгресу було показати Тимчасовому уряду і всьому російському громадянству серйозність українських домагань.

Революційні події 1917-го розгорталися на тлі Першої світової війни, за умов значної мілітаризації у суспільстві. На той час російська армія налічувала понад 9 мільйонів осіб, із яких українці становили близько третини. Невдовзі після Лютневої революції, українські вояки почали самоорганізовуватися за національною ознакою. У травні в Києві відбувся Перший Всеукраїнський військовий з’їзд. Понад мільйон українців із фронтових та тилових підрозділів російської армії та флоту делегували на нього понад 700 представників. Попервах сильний вплив на військовий рух мали самостійники, ідейним лідером яких був Микола Міхновський. Проте помірковані лідери Центральної Ради нівелювали їхній вплив. Невдовзі командування російської армії дало згоду на українізацію окремих підрозділів.

Усього в 1917-му відбулися три українські військові з’їзди. Відчуваючи за собою підтримку українських військових, лідери Центральної Ради могли вимогливіше поводитися на переговорах із Тимчасовим урядом. Утім, очільники українського руху з пересторогою ставилися до військового руху та відкидали ідею створення української армії. «Не своєї армії нам треба, а знищення усяких постійних армій, – переконував солдатів-українців заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко. – Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»

Після невдалих перегорів у Петрограді, які завершилися відмовою Тимчасового уряду визнати автономію України, Центральна рада в односторонньому порядку проголошує, що буде «творити новий лад вільної автономної України».

Показово, що проголошення Першого Універсалу відбулося на Другому Військовому з’їзді – лідери Центральної Ради скористалися обуренням українських вояків, яких обурила спроба заборонити проведення з’їзду, та розраховували на їхню підтримку в разі загострення відносин із Петроградом. Через декілька днів було оголошено про створення Генерального секретаріату – уряду української автономії – на чолі із заступником голови Центральної ради Володимиром Винниченком.

Рішуча позиція Центральної Ради змусила Тимчасовий уряд піти на продовження перегорів та пошук компромісу.

В результаті переговорів, Тимчасовий уряд визнав створений Центральною Радою Генеральний секретаріат як крайовий уряд України. Однак, відповідно до затвердженої Інструкції Генерального секретаріату, його повноваження значно обмежувалися – як у питаннях компетенції, так і територіально – лише на п’ять губерній: Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську (частково).

Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, натомість Центральна Рада оприлюднила Другий Універсал, в якому погоджувалась на те, що питання автономії України остаточно вирішать Всеросійські Установчі збори.

Втрачаючи вплив на військовий рух, самостійники спробували скористатися низкою факторів, щоби перехопити політичну ініціативу і проголосити незалежність. Для цього підбурили на збройний виступ полк імені Полуботка, де внаслідок поганого постачання було сильним невдоволення солдатів. Полуботківці захопили низку об’єктів у центрі Києва і закликали Центральну Раду взяти владу в свої руки, проте українські лідери засудили їхній виступ. Не отримавши підтримки, полуботківці склали зброю. Відтак самостійники були повністю усунуті з політичної арени.

У роботі проведеного за ініціативою Центральної Ради в Києві з’їзду взяли участь 85 делегатів від 12 народів колишньої імперії. Ухвалили резолюції про побудову Російської республіки на федеративних засадах та закликали до створення Ради національностей при Тимчасовому уряді. Українські діячі стали лідерами федералістського руху в загальноросійських масштабах. Проте, з огляду на швидку зміну політичних реалій, далекосяжних наслідків це не мало.

З огляду на повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками, Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР), перебрала на себе всю повноту влади та поширила її на ще чотири губернії: Катеринославську, Таврійську (без Криму), Харківську, Херсонську.

«Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів», – йшлося в Універсалі.

Центральна Рада не визнала влади більшовицької Ради народних комісарів та закликала до переговорів про створення нової російської влади на засадах федерації.

Основною метою новоствореної Української академії мистецтв був розвиток мистецтва на ґрунті розвитку традиційної національної культури. Викладачі та студенти академії творили новітнє українське образотворче мистецтво як доби національно-визвольних змагань, так і періоду радянської українізації. Зараз – Національна академія мистецтв України.

Намагаючись перехопити ініціативу в Україні, більшовики ініціювали проведення в Києві Всеукраїнського з’їзду рад. Проте на з’їзді гору взяли прихильники Центральної Ради, які підтримали проголошення УНР.

Відтак, більшовики та їхні прихильники переїхали до Харкова, де разом із делегатами з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну проголосили створення Української народної республіки Рад та створили її уряд – Народний секретаріат. Харківський з’їзд визнав чинними декрети й розпорядження більшовицького Раднаркому.

Після того, як Генеральний секретаріат відкинув вимоги більшовиків, Раднарком заявив, що перебуває у стані війни з УНР. У перебігу бойових дій стало очевидним небажання багатьох українізованих частин старої російської армії воювати. Відтак більшовицькі війська швидко просувалися до Києва. Біля станції Крути у січні 1918-го їм дали бій курсанти юнацької школи та бійці добровольчого студентського куреня.

Більшість розташованих у Києві українських полків проголосили нейтралітет, а деякі підрозділи навіть підтримали більшовиків. Українські добровольчі підрозділи придушили більшовицьке повстання в Києві, проте не втримали місто перед наступом ворожих військ.

Перебуваючи в умовах війни із більшовицькою Росією, Україна вела переговори у Бресті з Німеччиною та її союзниками про вихід із Першої світової війни та укладення миру. Аби отримати суб’єктність на цих переговорах – адже досі Україна позиціонувала себе як частина Російської федерації – Центральна Рада проголосила УНР «самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Водночас наголошувалося, що остаточно питання про державний устрій УНР та про федеративний зв’язок із «республіками бувшої Російської держави» буде віднесено до компетенції Установчих зборів.

Україна та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія) укладають мирну угоду. Переговори відбувалися в умовах різкої конфронтації між делегаціями УНР та більшовицького Раднаркому.

Центральні держави визнали суверенітет УНР та зобов’язалися надати збройну допомогу для боротьби проти більшовиків. Натомість УНР взяла на себе зобов’язання постачати до Німеччини та Австро-Угорщини великі обсяги продовольства. Через це в Берліні та Відні угоду назвали «хлібним миром».

Невдовзі більшовицька Росія також уклала мирний договір і, серед іншого, визнала суверенітет УНР. Натомість противники Німеччини у Першій світовій – держави Антанти та їхні союзники – негативно оцінили укладення цієї угоди, а відтак не визнали незалежність України.

За допомогою німецьких та австро-угорських військ територію України було звільнено від більшовиків. Невдовзі, під тиском німців, ленінський Раднарком визнає УНР. Відбувається відновлення влади УНР та становлення її державних інституцій. Водночас відбувається ліквідація великої земельної власності та розподіл землі між селянами, який часто відбувається неконтрольовано. Як констатували німецькі спостерігачі, інколи можна було бачити, як два села воюють за панську землю, застосовуючи кулемети і навіть артилерію. Влада на місцях фактично не впливає на ці процеси.

Невдоволені неспроможністю влади УНР навести лад та виконувати умови мирного договору щодо постачання продовольства, німецькі та австрійські війська починають втручатися у внутрішні справи України.

Окрема група українських військ отримала від уряду УНР таємний наказ: увійти до Криму і, випереджаючи німців, взяти під контроль Чорноморський флот, який базувався у Севастополі. Українські війська, долаючи ворожий спротив, прорвалися до Криму. Проте, оскільки Україна не обумовила своїх прав на Крим у Берестейському мирному договорі, то німецьке командування змусило уряд УНР вивести українські війська з півострова. Більшість кораблів Чорноморського флоту пішли в Новоросійськ, де невдовзі здебільшого були затоплені.

Невдоволені тим, що українська влада не виконувала взяті на себе зобов’язання щодо постачання обумовлених обсягів продовольства, німецьке командування дало згоду на державний переворот в Україні. Відтак за активного сприяння німців влада перейшла до генерала Павла Скоропадського, якого на З’їзді хліборобів проголосили гетьманом. Замість Української Народної Республіки проголошується Українська Держава.

Відновлюється приватна власність на землю та дія більшості старих дореволюційних законів. Запроваджуються обмеження на політичну діяльність.

Невдоволені скасуванням земельного розподілу та запровадженням фіксованих цін на зерно, селяни піднімають збройні повстання. Їх вдається придушити за активної участі німецьких та австро-угорських військ. За оцінками німецького командування, влітку 1918-го до повстань та партизанської боротьби більшою чи меншою мірою були причетні 10-12% селян. Починається розгортання масового селянського повстанського руху, однією з ознак якого стане вороже ставлення щодо будь-якої влади.

У 1919-1920 роках повстанський рух набуде ще більшого розмаху. В українській національно-визвольній боротьбі повстанська отаманщина відіграла неоднозначну роль.

Невдоволені політикою гетьмана, українські партії та організації об’єднуються в Український національний союз (УНС). Виступають на засадах збереження української незалежності та за встановлення демократичного парламентського ладу. УНС займається як легальною, так і нелегальною політичною діяльністю, а окремі його члени розробляють плани та ведуть переговори щодо збройного повалення гетьманського режиму.

Водночас в Україні відбувається посилення позицій російських антибільшовицьких сил.

З огляду на поразку у Першій світовій війни та розвал Австро-Угорщини, Україну залишають австро-угорські війська. Невдовзі починається вивід німецьких військ.

Гетьман намагається порозумітися із українською опозицією – до складу уряду входять представники Українського національного союзу. Гетьман закликає до збереження спокою і обіцяє невдовзі провести парламентські вибори та земельну реформу.

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії, у Львові українські військові здійснюють збройний переворот – перебирають владу від австрійських органів влади та передають її Українській Національній Раді. На територіях українських областей Австро-Угорщини відбувається створення Західноукраїнської держави (невдовзі отримала назву Західно-Українська Народна Республіка).

Проте такий розвиток подій викликав несприйняття у Польщі та в місцевих поляків. Відтак починається українсько-польський збройний конфлікт, який переростає у війну. Невдовзі українські війська втратили Львів.

Українську академію наук засновано указом гетьмана Павла Скоропадського. Це була самоврядна установа у складі 15 інститутів, 14 постійних комісій та низки інших наукових установ. Попервах Академія складалася з трьох наукових відділів – історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук. Очолити академію наук гетьман попервах пропонував Михайлові Грушевському, а коли той відмовився – Володимиру Вернадському. Зрештою, Михайло Грушевський працював в Академії з 1924 року, після повернення в Україну з еміграції.

У 1921 році більшовицький уряд ухвалив «Положення про Всеукраїнську академію наук», згідно з яким Академія ставала найвищою науковою державною установою республіки у підпорядкуванні Наркомату освіти.

Після поразки Німеччини у Першій світовій війні гетьман оголошує грамоту про федерацію із майбутньою не більшовицькою Росією. Це спроба порозумітися із проросійськими силами та російським антибільшовицьким рухом – білогвардійцями. Формується новий уряд, головна мета якого – встановлення дружніх відносин із державами переможної Антанти.

У відповідь лідери Українського національного союзу піднімають антигетьманське повстання. Завдяки підтримці та активній участі селян, повстанці швидко беруть під контроль більшу частину території України.

Після вступу республіканських військ до Києва гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і невдовзі виїхав до Німеччини. Влада переходить до Директорії УНР у складі п’яти осіб та сформованого нею уряду. Відновлюється дія законів УНР, зокрема, про передачу селянам поміщицької землі без викупу.

Війська держав Антанти та їхніх союзників зайняли Одесу, Миколаїв, Херсон та мали намір просуватися далі вглиб України із перспективою походу на Москву та повалення більшовицького режиму. Ініціювали невдалі спроби створення нової місцевої влади. У свою чергу, Директорія УНР також невдало намагалася порозумітися із державами Антанти щодо визнання на надання військової допомоги. Сам факт переговорів між представниками УНР та Антанти більшовики використали з метою дискредитації української вади, яка, мовляв, «хоче продати Україну імперіалістам».

Навесні 1919-го, через воєнні невдачі в боях із місцевими повстанцями та більшовицькими військами, революційні заворушення серед солдатів та матросів і зміну політичного курсу держави Антанти евакуювали свої військові контингенти.

Під час повалення Гетьманату починається вторгнення загонів більшовицьких військ, які опановують прикордонні території. У відповідь на українські протести, більшовицький уряд відповідає, що проти військ Директорії УНР воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Після того, як Червона армія захопила Харків, Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії. У той самий час відбувається невдала спроба мирних переговорів.

Долаючи слабкий спротив армії УНР, більшовицькі війська впродовж місяця захопили майже усе Лівобережжя, а на початку лютого – Київ. Частина українських повстанських отаманів перейшла на бік більшовиків. Проте запроваджена більшовиками продрозкладка та небажання розподіляти поміщицькі землі спричинили масові селянські повстання, які сильно послабили владу більшовиків.

З метою визначити подальший державний устрій в Україні Директорія УНР скликала Всеукраїнський трудовий конгрес, який став тимчасовим вищим законодавчим органом УНР. Вибори відбувалися за територіально-куріальним принципом: від селян, робітників та трудової інтелігенції. Окрему делегацію надіслала ЗУНР. Військові та «нетрудові, експлуататорські класи» були позбавлені права голосу і свого представництва.

Усього в роботі Конгресу взяло участь понад 400 депутатів, які здебільшого висловилися за встановлення в Україні радянської форми правління. Тимчасово вища влада передавалася Директорії УНР та сформованому нею урядові. Влада на місцях мала належати урядовим уповноваженим, які мали діяти під контролем місцевих трудових рад.

У перебігу роботи Трудового конгресу було затверджено Ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Відтак на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Остання офіційно ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Президент ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії УНР. Утім, фактично, УНР та ЗУНР продовжували існувати паралельно, маючи окремі органи влади та збройні сили.

За підтримки правих політичних партій командувач Волинської групи військ отаман Володимир Оскілко спробував усунути від влади Директорію УНР та сформований нею лівий уряд і передати владу лідерові ЗУНР Євгену Петрушевичу. Вірні голові Директорії Симону Петлюрі підрозділи придушили спробу перевороту, яка утім дезорганізувала українські війська.

За ініціативою Всеукраїнської церковної Ради у Києві відбулася перша літургія з читанням Євангелій, псалмів і кантів українською мовою (пізніше цю подію стали називати «Днем народження УАПЦ»).

Ініціатива не знайшла підтримки вищого кліру православної церкви.

Український повстанський отаман Никифор Григор’єв попервах воював за УНР, але невдовзі, як і чимало інших повстанських командирів, перейшов на бік більшовиків. Проте, обурений їхньою грабіжницькою політикою продрозкладки щодо українських селян, підняв свою дивізію на виступ проти «комісарів з московської обжорки». До збройного повстання приєдналися інші підрозділи Червоної армії (переважно сформовані з українців) та повстанські загони.

Хоча повстання невдовзі зазнало поразки, проте воно сильно послабило більшовицьку владу в Україні, а також зірвали плани походу на допомогу комуністичного режиму в Угорщині.

Зазнавши поразки від польських військ, Українська галицька армія (УГА) та уряд ЗУНР залишають територію Галичини та переходять на Наддніпрянську Україну. Армія УНР та УГА отримують єдине командування. Відтак починається спільний наступ об’єднаних українських армій проти червоних військ. На значній частині Правобережної України вдається відновити владу УНР.

Завдавши поразки червоним військам, тили яких були дезорганізовані селянськими повстаннями, білогвардійські збройні сили півдня Росії влітку 1919-го захопили більшу частину України.

До українського руху білогвардійці ставилися негативно. Очільник білогвардійців генерал Антон Денікін у «Зверненні до населення Малоросії» розцінив спробу створити «Українську Державу» як зраду єдиного російського народу. Водночас, він назвав неприпустимим «переслідування малоросійської народної мови», дозволивши також її викладання в школах та друковану на ній продукцію.

Українські війська увійшли до Києва майже одночасно із російськими білогвардійцями. Спроба порозуміння виявилася невдалою. Відтак, після кількох сутичок, під тиском білогвардійців українські війська залишили Київ. Невдовзі почалася українсько-білогвардійська війна, в якій українські армії зазнали поразки.

Очолювана Нестором Махном Революційна повстанська армія України (махновці) захоплює великі території в тилу білогвардійських військ, завдавши їм відчутної поразки. На підконтрольній махновцям територіях виникає самоврядна Південноукраїнська трудова федерація – спроба реалізувати ідею «вільного радянського ладу».

Махновський повстанський рух став однією з головних причин поразки білогвардійців у російській громадянській війні.

Опинившись у складних умовах, коли більша частина особового складу була вражена епідемією тифу, командування Української галицької армії (УГА) уклало мирну угоду з російськими білогвардійцями. Однією з умов було невикористання УГА проти військ УНР. Керівництво ЗУНР не визнало цієї угоди. Становище армії УНР істотно погіршилося.

Вражена епідемією тифу армія УНР опинилася оточеною з різних боків на невеличкій території – трикутнику смерті в районі Чорториї – переважаючими силами Червоної армії, російської білогвардійської та поляків. Відтак уряд УНР переходить на польську територію. Частину армії УНР інтернують поляки, частина – переходить на бік червоних. Залишки українського війська, які зберегли боєздатність, переходять до партизанських дій і відправляються в Зимовий похід по тилах російських білогвардійських та більшовицьких військ.

Повертаючись в Україну, більшовики намагаються порозумітися із українським селянством та лівими українськими політичними силами. Український більшовицький уряд ухвалює рішення, згідно з яким «на всій території УРСР в усіх цивільних та військових установах українська мова застосовується на рівні із російською. Жодна перевага російської мови є неприпустимою». Відповідні кроки були передбачені постановою ЦК РКП(б) «Про радянську владу в Україні», ухваленій наприкінці 1919 року.

Логічним наслідком цього курсу стала офіційно оголошена в 1923 році політика коренізації, одним із проявів якої стала українізація.

В умовах більшовицького наступу та розгрому російських білогвардійців Українська галицька армія (УГА) укладає угоду з командуванням Червоної армії. Утім, союз УГА із більшовиками виявився нестійким – вже навесні три з двох галицьких бригад повстали проти більшовиків.

Очільник Польської держави Йозеф Пілсудський та голова Директорії УНР Симон Петлюра укладають угоду про спільні дії проти більшовиків. Польща зобов’язується визнати УНР та надати їй допомогу. Навзамін голова Директорії УНР визнає польські права на Галичину та більшу частину Волині. Цю угоду дуже критично зустріли українські галицькі діячі, які обвинувачують Петлюру у зраді.

Одразу після початку бойових дій польські та українські війська звільнили Київ. Проте невдовзі змушені були відступити. Червона армія переходить у масштабний наступ, внаслідок якого польські та українські війська залишають Київ та відступають до Варшави і Львова.

Захопивши частину території Галичини, більшовики створюють Галицьку радянську республіку. Найвищий орган влади для нової радянської республіки – Галицький революційний комітет (Галревком) на чолі з Володимиром Затонським – створили в Харкові ще за тиждень до того. Більшовики не мали єдиного бачення подальшої долі Галицької республіки: одні бачили її багатонаціональною «червоною Швейцарією», інші – виступали за приєднання до Радянської України. Після розгрому Червоної армії під Варшавою і відступу з Галичини, Галревком було ліквідовано.

На відміну від свого попередника, білогвардійський генерал Петро Врангель намагався порозумітися із українським національним рухом. За попередньою угодою, білогвардійці визнавали уряд УНР, а той, у свою чергу, брав на себе зобов’язання провести Українські установчі збори, які б мали вирішити: буде Україна незалежною чи у федерації з Росією.

Невдовзі у контрольованому білогвардійцями Севастополі відбувся Український з’їзд, який від імені «українських селян, міщан і повстанців» закликав генерала Врангеля дійти згоди з Петлюрою і створити спільний антибільшовицький фронт.

У момент найбільших успіхів білогвардійської армії Нестор Махно від імені Революційно-повстанської армії України уклав угоду з українським більшовицьким урядом про союз та спільні дії проти білогвардійців. Навзамін махновці отримали автономію для свого «вільного району» та постачання для армії. Махновці взяли активну участь в бойових діях проти білогвардійців.

Однак, одразу після розгрому білогвардійців та їхньої евакуації з Криму, махновці були оголошені «ворогами радянської республіки і революції». Збройні загони махновців були розгромлені, а їхній «вільний район» знищений.

Після укладення польсько-більшовицького перемир’я, українські війська намагалися самостійно перейти в наступ проти Червоної армії, проте зазнали поразки і змушені були відступити на польську територію, де були роззброєні.

Глави російського та українського більшовицьких урядів (з російського боку –Володимир Ленін і нарком закордонних справ Георгій Чичерін, із українського – Християн Раковський) уклали союзну угоду, яка визначала основи взаємодії між двома формально незалежними Республіками та створення спільних органів управління. З огляду на підписання цього договору було згорнуто процес підготовки до входження УСРР до складу РСФРР на правах автономії.

На території Польщі Генеральний штаб армії УНР створює Повстансько-партизанський штаб, який займається підготовкою повстання в Україні проти більшовицького режиму. Штаб координує діяльність повстанських загонів на території України та готує рейд підрозділів армії УНР з метою підняти загальне повстання.

Представники Польщі, з одного боку, та російського й українського радянських урядів, з іншого, підписали мирний договір. Схвалений тоді кордон розділив територію України між Польщею та більшовицькою державою (від кінця 1922 року – СРСР).

Таким чином, Варшавська угода між Пілсудським та Петлюрою була остаточно анульована, проте українська еміграція на польській території ще продовжувала отримувати допомогу.

У Києві створено підпільний Центральний український повстанський комітет (ЦУПКОМ), який координує діяльність найбільших повстанських загонів та веде підготовку до загальноукраїнського повстання. Налагоджено зв’язок із державним центром УНР в екзилі та повстансько-партизанським штабом армії УНР. Кількість повстанців в Україні оцінюється в 40 тисяч осіб.

Зосередивши в Україні значні сили, більшовики розгорнули масштабну антипартизанську операцію. Їм вдалося знищити чи полонити близько 30 тисяч повстанців, а деякі зголосилися на амністію. Завдяки Новій економічній політиці (НЕП) і заміні продрозкладки продподатком невдоволення селян більшовицькою владою зменшилося.

У серпні радянські спецслужби ліквідували Центральний український повстанський комітет. 39 членів ЦУПКОМу були розстріляні. Того ж місяця на румунську територію із рештками свого загону переходить Нестор Махно. У жовтні на території України залишалося близько 5 тисяч повстанців.

Собор, який відбувся в Софії Київській, підтвердив проголошену в 1919 році автокефалію Української православної церкви. «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа», – йшлося в рішенні Собору.

Оскільки на Соборі не було жодного чинного єпископа, то першого єпископа УАПЦ – Василя Липківського, який став митрополитом Київським і всієї України – висвятили покладанням рук усього духовенства.

За наказом Повстансько-партизанського штабу, три похідні групи вояків армії УНР – Волинська, Подільська і Бессарабська, загальною чисельністю близько 1,5 тисячі осіб – прориваються через кордон на територію Радянської України з метою підняти повстання. Однак, завдяки розвідці, більшовицькі війська були готові до нападу. Відтак найбільша Волинська група була розгромлена в бою, зазнавши великих втрат. 359 полонених українських бійців, після відмови перейти на бік ворога, були розстріляні під містечком Базар.

Невдале завершення Другого Зимового походу ознаменувало завершення Української революції та першого етапу національно-визвольної боротьби.