Українська економіка відновлюється прискореними темпами і вже за наступний рік повністю зцілиться від наслідків коронавірусу. А 2020 рік забере з собою і кризу, викликану пандемією коронавірусу і карантином, оптимістично стверджує «Новое время».
Видання переконує, що «вже у третьому кварталі 2020-го українська економіка, яка перехворіла на коронакризу, подала ознаки відновлення». Експерти тижневика вважають, що вона повертається на траєкторію звичного для себе зростання – без надриву, але зі стабільною динамікою.
«Цьому насамперед сприяло стрімке вмикання економіки влітку і поліпшення умов торгівлі через високі ціни на залізну руду», – зазначає експерт тижневика Сергій Ніколайчук, головний макроекономіст інвестгрупи ICU.
Бізнес довго вважав головним випробуванням для себе вересень – час старту занять у школах та університетах і підвищення ділової активності, здатних спровокувати новий спалах захворюваності на COVID-19 і, як варіант, черговий локдаун, йдеться у статті.
Вересень прийшов, крива захворюваності пішла вгору, але катастрофи не сталося, продовжує видання, навпаки, аналітичні центри покращують прогнози. «Українська економіка виразно відновлюється після жорсткого карантину. І відбувається це швидшими темпами, ніж очікувалося», – зазначає Олена Білан, головна економістка інвесткомпанії Dragon Capital. На швидке пожвавлення, за її словами, впливає сприятливе зовнішнє середовище – зокрема високі ціни на експортовані товари.
Переповівши, де ще покращились економічні показники, видання насамкінець підсумовує: таке відновлення не дає «затяжного» ефекту. Його забезпечують інвестиції – зовнішні та внутрішні – у нарощування обсягів бізнесу, будівництво нових промислових об'єктів, закупівлі товарів і послуг, а частка інвестицій у ВВП буде низькою – менше ніж 15%, прогнозують експерти. Це означає обмежений потенціал економічного зростання у довгостроковішій перспективі. Про це йдеться в статті «Катастрофи не сталося. Чому економіка України відновиться після коронакризи швидше, ніж очікували».
З дещо меншим оптимізмом дивиться в найближче майбутнє української економіки дописувачка «Дзеркала тижня» Олена Середа. У статті «Запит на розкіш і податок на бідність, або Про тонкощі бюджетного планування в епоху «шмигаленоміки» вона аналізує, як вплине показник інфляції на економіку та добробут українців.
«Якщо інфляція наступного року буде нижчою за закладені до проєкту держбюджету 7%, податкові надходження будуть меншими, бюджетний дефіцит збільшиться, економічне зростання сповільниться. А якщо інфляція досягне очікуваних 7%, НБУ буде змушений посилити монетарну політику, дисконтна ставка підвищиться, а економічне зростання сповільниться. І все через один-єдиний, але такий важливий показник», – зазначає дописувачка.
Вона вважає, що на сьогодні об'єктивних і очевидних економічних передумов для зростання інфляції немає. Але інфляцію можна стимулювати примусово, наприклад, підвищивши мінімальну зарплату. 2021 року, згідно з проєктом держбюджету, мінімалку планують збільшити на 30%, що, за оцінками експертів, приведе до зростання середньої зарплати на 15%. Логіка української влади при цьому така: підвищення МЗП стимулює зростання доходів населення, що, своєю чергою, пожвавлює попит на товари й послуги, приводячи як до зростання виробництва, так і до збільшення інфляції, мовиться далі.
Дописувачка зазначає, що вона поділяла б цей оптимізм, якби він не базувався на сліпій вірі в стабільне економічне зростання, в плідне співробітництво України з МВФ та іншими МФО, у виконання держбюджету як цього року, так і наступного. «І якщо зростання економіки ми ще можемо досягти завдяки низькій порівняльній базі, то інші пункти поки що не поспішаємо виконувати та, що гірше, точно не виконаємо, якщо не переглянемо свого інфляційного прогнозу», – наголошує авторка статті.
Як зробити продуктивнішою взаємодію влади, суспільства й опозиції, розповідає «Український тиждень». Дописувач видання Максим Віхров стверджує, що хоч би яким динамічним був український політичний процес, у ньому регулярно відтворюється своєрідний трикутник. З одного боку – президент, який утрачає рейтинг, із другого – суспільство зі своїми невиправданими сподіваннями, а з третього – опозиція, що готується до свого зоряного часу. У таке становище після Леоніда Кучми потрапляли майже всі президенти, але кожен зосереджував свою увагу лише на тому, як вирватися з цієї пастки, а не на тому, як її уникнути, пише автор.
«Найнадійніший спосіб політичного самогубства для українського президента – це орієнтація на Росію. Антиєвропейська й антинатовська риторика допомогли виграти вибори Віктору Януковичу, але це було 10 років тому й погано для нього закінчилося», – нагадує автор. Сьогодні, на його думку, орієнтація на Росію – це перепустка в маргінальний електоральний анклав, який після окупації ОРДіЛО та Криму більше не здатен забезпечити перемогу на загальнонаціональних виборах.
Якщо токсичність Москви для більшості українського політикуму вже зрозуміла, то популізмом усе ще надуживають, пише автор. Докладніше про те, в чому виявляється популізм чинної влади, які є ще проблеми у «Слуги народу» в керуванні державою і чому їх варто позбутись, йдеться в матеріалі «Бермудський трикутник української політики».
На Кавказі почалася чергова ескалація конфлікту довкола Нагірного Карабаху. Суперечка за нього між Вірменією та Азербайджаном, що триває понад тридцять років, періодично переходить від стану замороженого конфлікту до справжньої гарячої війни, зазначає «Український тиждень».
Автор статті Юрій Лапаєв нагадує, що Вірменія – член Організації договору про колективну безпеку, яка мала стати російським клоном і конкурентом НАТО. Утім, через суперечки всередині блоку до нього не приєдналися всі, кого Росія там воліла б бачити, зазначає автор. У 1999 році з організації вийшли Грузія та Азербайджан, а в 2012-му – Узбекистан.
«Отже, попри гучні реляції та різноманітні офіційні заходи, цей тигр залишається здебільшого паперовим», – пише автор. ВодночасРосія цілком офіційно постачає озброєння та військову техніку обом країнам, саме тому ескалація в Карабасі певним чином вигідна Кремлю, додає він.
Загалом, йдеться далі в статті, Москві вигідне загострення будь-якого конфлікту довкола Росії: хоч у Нагірному Карабасі, хоч на Донбасі, хоч на Близькому Сході. Це створює вогнища політичної нестабільності й надає Кремлю додаткові важелі тиску на впертих сусідів.
Що ж до ставлення України до конфлікту довкола Нагірного Карабаху, то є доволі проста відповідь, наголошує дописувач. У нещодавно ухваленій Стратегії національної безпеки України визначено, що з метою захисту власних національних інтересів та зміцнення регіональної безпеки Київ розвиватиме стратегічне партнерство з низкою країн. Серед них, зокрема, є Азербайджан і Туреччина.
До того ж, пам’ятаючи про Крим та Донбас, Україна завжди підтримує територіальну цілісність інших держав. Як наголосив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, «наша держава послідовно підтримувала територіальну цілісність Азербайджану в міжнародно визнаних кордонах, і «цей принцип залишається абсолютно незмінним». На цьому наголошується в статті «Підвищена чутливість».
Конфлікт між Вірменією і Азербайджаном в Нагірному Карабасі, що триває з кінця 1980-х років, загострився 27 вересня 2020 року. Сторони звинувачують одна одну в провокаціях і обстрілах. В обох країнах запроваджений воєнний стан.
За результатами бойових дій 1992–1994 років Азербайджан втратив контроль над населеним переважно етнічними вірменами Нагірним Карабахом, а також сімома малонаселеними районами, розташованими поруч із колишньою Нагірно-Карабаською автономною областю. Таким чином Баку не контролює близько 20% своєї міжнародно визнаної території. Самопроголошену Нагірно-Карабаську республіку не визнала жодна держава світу, включно з Вірменією, водночас Єреван допомагає виживати цьому утворенню.
