Газета «День» розповідає про тактику і стратегію, яку обрав Олександр Лукашенко (якого офіційно оголосили президентом Білорусі, з чим не погоджуються протестувальники і опозиція) для утримання влади. І про те, чим вона відрізняється від тактики боротьби з опонентами російського президента Володимира Путіна.
«Відмовляючись починати діалог з представниками опозиції з Координаційної ради під приводом їхньої нелегітимності, Лукашенко одночасно прагне максимально обезголовити протестний рух. Щойно хтось з членів тієї ж Координаційної ради починає хоч трохи виділятися на загальному тлі, його негайно заарештовують і протягом доби депортують до однієї із сусідніх країн – Польщі, Литви або України».
Путін же дотримується іншої стратегії, пише видання. Він намагається розколоти опозицію і протестний рух та виділити серед них такий сегмент, який «здатний домовлятися».
«Для Лукашенка ж ніяких «здатних домовлятися» фракцій серед протестувальників немає. Для нього проведення нових президентських виборів навіть після конституційної реформи – смерті подібно», – наголошує автор статті, професор з Москви Борис Соколов. Конкретніше йдеться в матеріалі «Стратегія Путіна для Білорусі».
Від 9 серпня, коли в Білорусі пройшли президентські вибори, там не припиняються багатотисячні протести проти офіційних підсумків голосування. Учасники виступів заявляють про фальсифікації результатів і вимагають нових виборів та відставки Лукашенка.
Наразі із семи членів білоруської опозиційної Координаційної ради лише нобелівська лауреатка з літератури Світлана Алексієвич залишається на території Білорусі та на волі. При цьому вона заявила 9 вересня, що до неї прийшли оперативники.
США, країни ЄС, Велика Британія заявили, що також не визнають підсумки виборів в Білорусі. На Заході закликали офіційний Мінськ припинити переслідування прихильників опозиції, громадських активістів і покласти край насильству щодо учасників протестів із боку співробітників силових структур.
Лукашенко ж визнав, що «трохи пересидів» на посаді, однак заявив, що «просто так не піде».
Сьогодні на сході України війна йде не за мову чи віру, а за незалежність, переконаний дипломат Олександр Хара, інтерв'ю з яким друкує тижневик «Країна». Він вважає, що конфлікт може припинитися, якщо одна зі сторін здається, коли агресор не має ресурсів продовжувати наступ або коли ціна агресії стає для нього надто високою. «Останній – єдиний варіант для України. Здатися – означає втратити майбутнє», – наголошує дипломат.
Відповідаючи на запитання – за рахунок чого сьогодні Україна може чинити опір, він зазначив: «Переможна доктрина українця має включати кілька пунктів. Перший: Росія – екзистенційний ворог. Питання навіть не в Путіні, а у великій кількості росіян, які поділяють його ідеологію «русского мира».
Другий варіант: українці мають плекати національну єдність і розвивати Збройні сили. Далі має діяти дипломатія, союзницькі відносини, вступ у НАТО, партнерство з Великою Британією, США, Польщею, додає Хара.
«Така стратегія наблизить нас до миру. Він настане не тоді, коли припинять стріляти на Донбасі, а коли всі окуповані території, включаючи Крим, повернуться. Підконтрольний Росії мілітаризований півострів небезпечний для нас», – наголошує дипломат. І додає: «найголовніше – зберегти державу».
Збройний конфлікт на Донбасі триває від 2014 року після російської окупації Криму. Україна і Захід звинувачують Росію у збройній підтримці бойовиків. Кремль відкидає ці звинувачення і заявляє, що на Донбасі можуть перебувати хіба що російські «добровольці».
2 вересня на розгляд Кабінету міністрів мали винести проєкт указу президента про призначення довічних державних стипендій діячам освіти. Серед претендентів – батько глави держави Олександр Зеленський. Розмір стипендії – близько 2,5 тисячі гривень. Питання зняли з розгляду. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль повідомив, що список розширюватимуть. «Мене на стипендію висунув колектив інституту на науковій раді. А ви думаєте, це блат?» – сказав журналістам Зеленський-старший.
Цю ситуацію в тижневику «Країна» коментує журналіст Сергій Руденко. Він стверджує: «Влада не вміє думати. Всі розуміли, що із внесенням батька Зеленського до указу буде скандал. Але зробили це».
Журналіст вважає, що президент мав сказати: «Я достатньо заробив, щоб допомагати батькові й матері». Але промовчав.
Не мав би підписувати такого указу. Бо це конфлікт інтересів і морально-етична проблема, наголошує журналіст. І додає: президентська родина – завжди в центрі уваги. А бідне суспільство ще вразливіше до історій про зловживання у вищих ешелонах влади.
«ВВС News Україна» у статті «Зеленський хотів присвоїти батьку довічну стипендію? Фактчек» пояснює: «Як свідчать документи, проєкт цього указу не готувався в Офісі президента Володимира Зеленського. Тому казати, що президент хотів нагородити свого батька, некоректно».
Положення про нагородження президентом довічними стипендіями передбачає спеціальну процедуру й чітко вказує, хто ініціює нагородження, мовиться далі.
«Кандидатів на отримання довічної стипендії висувають самі заклади освіти чи місцеві органи влади. Потім направляють їх до міністерства освіти та науки. Там існує спеціальна комісія, яка відбирає претендентів. Після цього Міносвіти пропонує перелік претендентів та проєкт указу президента для схвалення Кабінетом міністрів. Вже після схвалення Кабміну документ надходить до президента й він видає указ про нагородження. Подання для нагородження надходять до президента двічі на рік – до 30 березня та 30 вересня».
Тобто, пояснює «ВВС News Україна», Міністерству освіти подали кандидатуру батька Володимира Зеленського, конкурсна комісія його затвердила, міністерство й виконувач обов’язків міністра освіти Сергій Шкарлет винесли Зеленського-старшого на затвердження уряду, проте сам міністр і зняв цю пропозицію.
Як вказали «ВВС News Україна» в уряді, Міносвіти само готувало такий проєкт, воно ж від нього і відмовилось.
Газета «Голос України» розповідає про перші українські марки. У статті «Як розпочиналася наша поштова незалежність» видання згадує, що ухвалення Декларації про державний суверенітет України також поставило на порядок денний питання випуску власних поштових марок, які є одним з атрибутів державності. Бо хоч УРСР із 1947 року входила до Всесвітнього поштового союзу, власних знаків поштової оплати вона не мала, а користувалася надрукованими в Москві марками з написом «Почта СССР». Саме тому напередодні річниці ухвалення Декларації про державний суверенітет України визріла ідея зустріти День Незалежності, який, відповідно до постанови Верховної Ради, відзначався 16 липня 1991 року, першою маркою із написом «Пошта УРСР».
Перші після проголошення незалежності поштові марки України, які було присвячено 500-річчю українського козацтва та 100-річчю першого поселення українців у Канаді, з'явилися лише 1 березня 1992 року. Їх автором став художник Олександр Івахненко.
