До Водяного, що під Маріуполем, я прибув під час оcтанніх холодів цієї затяжної весни після кількаденного перебування у сусідньому селищі Широкині (Читати: #ЗавждиВірні – Морська піхота. Війна в Широкині). Село розташоване усього за 15 хвилин їзди (12 кілометрів) від індустріального Маріуполя. Але тут вже справжня війна, і назву «Водяне» дуже часто можна побачити у щоденних зведеннях прес-центру штабу АТО. У морпіхів 36-ї окремої бригади морської піхоти (36 ОБрМП), які тримають тут оборону, я мав прожити п’ять днів. Отож – життя у Водяному.
Цілодобова війна 24/7
Стріляли по Водяному і по позиціях морпіхів навколо нього щодня, і стріляли дуже багато. Стріляли зранку, стріляли вдень, стріляли ввечері, а особливо стріляли вночі. Але «відповідають» морпіхи швидко і, як каже їхній комбат, «якісно» («якісно» – це один з девізів підрозділу).
Село є ключовим для стратегічного контролю за сусіднім Широкиним і за підступами до Маріуполя. За важливість для противника цього напрямку говорить і те, що з «того боку» морпіхам протистоїть «елітний» «9-й полк морської піхоти» угруповання «ДНР».
За пару днів перебування на позиціях до звуків пострілу із стрілецької зброї звикаєш і починаєш звертати увагу лише на рівні фіксації, а вже не на рівні здивування чи остраху.
Починаєш прислухатися вже до стрілецької зброї більших калібрів. Цю звичку я перейняв у військових. З кімнати чи з підвалу, маючи певний досвід, можна сказати, хто, чим, звідки і куди стріляє. Якщо є сумніви, уточняють інформацію по рації і йде перекличка між постами для з’ясування оперативної обстановки і напрямків вогню.
В один із вечорів я став свідком (і відзняв на відео) справжнього бою майже під самим селом. Противник розпочав обстріл зі стрілецької зброї, українські військові почали відстрілюватися автоматними чергами. Потім долучилися кулемети і поодинокі «хльосткі» постріли ДШК (12,7-мм станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна), а згодом морпіхам для «заспокоєння» противника довелося використовувати «щось більше». Після того противник притих, і далі ніч була вже більш-менш спокійною (постріли зі стрілецької зброї я не беру до уваги).
В інший день йшов сильний позиційний бій між крайніми позиціями морпіхів (десь за кілометр від села) і бойовиками з боку селища Пікузи (колишнє Комінтернове). Чути було стрілянину зі стрілецької зброї та вибухи. У той день морпіхам вдалося запалити дот противника, і він горів майже до вечора, випускаючи у небо клуби чорного диму. Противник у той день запросив перемир’я.
Одного разу я й сам потрапив під автоматний вогонь під час візиту на одну з «нульових» позицій. У той день я супроводжував військового капелана морпіхів отця Андрія під час його обходу з проповідями (хоча це радше можна назвати психологічними та мотивуючими лекціями) передових. Було тихо, ми заходили на черговий ВОП (взводний опорний пункт), і противник, певно, побачивши нас у просвітах посадки, почав бити чергами по позиції, на яку ми щойно зайшли. Усі, хто був, впали на землю, і хто по-пластунськи, хто сильно пригинаючись, швидко дібралися до бліндажу. Адреналіну нам вистачило, і на інші позиції, шлях до яких лежав через ту саму посадку, ми вирішили у той день вже не йти.
«Село і люди»
Загалом Водяне постраждало набагато менше, ніж сусіднє Широкине. Трапляються й майже вцілілі будинки, які мають на собі лише незначні наслідки обстрілів – збитий шифер, діри від куль та осколків. Але є й багато таких, які повністю були зруйновані артилерією та пожежами.
До війни Водяне вважалося дачним селищем, але враховуючи близькість до Маріуполя (усього 12 кілометрів), тут постійно мешкало досить багато людей, були і дорогі будинки.
Із початку конфлікту селище було переважно під контролем бойовиків російських гібридних сил, хоча, згідно з Мінськими домовленостями, Водяне має контролюватися українською стороною. Повністю їх вибили лише на початку 2017 року. Усе цінне було розграбоване ще тоді, і зараз більшість «нутрощів» будинків – це просто купи прогорілого сміття.
По селу часто били артилерією різних калібрів та «Градами». Та й зараз іноді де-не-де впаде «стодвадцятка» (120-міліметрова міна).
У Водяному зараз постійно живе сім родин (загалом 10 осіб). Займаються сільським господарством, вирощують худобу – кіз (молоко яких продають або міняють на їжу у вояків), свиней та домашню птицю. Невелику допомогу отримують лише від міжнародних гуманітарних організацій, від держави якоїсь спеціалізованої допомоги для них не надходить.
Хату одного з них, 71-річного Миколая Івановича, зруйновано під час боїв, зараз живе у хаті дочки, яка переселилася далі від фронту, у Маріуполь. Чоловік розводить кіз, яких у нього зараз пару десятків. «Впевненості ніякої немає. Неясно, що мене чекає завтра», – каже чоловік, і це для нього, як і для всіх мирних жителів села, найбільша проблема.
Всі жителі села, з якими мені довелося поспілкуватися, дуже тепло відгукуються про морпіхів і вдячні за постійну допомогу – з господарством, медичну, транспортну (доїхати болотом до магазинів міста або за пенсією звичайним транспортом неможливо).
До постійних обстрілів люди звикли. По звуках бою навчилися визначати для себе, є небезпека чи ні, і чи варто зараз ховатися у підвали. Кажуть, що, порівняно з боями минулих років, «жити зараз можна»…
Життя на «нулях» – передові
Більшість передових позицій морпіхів розташовані за декількасот метрів від села. Геть все тут привозне – дрова, вода, їжа, боєкомплект. Дороги сюди, як правило, можуть прострілюватися противником, тому куди можна дістатися бронетехнікою – підвозять, куди ні – доводиться тягти все у руках.
Умови життя на самих передових суворі. Живуть під землею, в укріплених бліндажах. Їжу готують по черзі. Лише трішки дощ, місцева глиниста земля перетворюється на суцільне болото, яке налипає на взуття, в’їдається в одяг, розноситься скрізь, де лише можна. Чистим тут у таку погоду точно не будеш. Аби помитися і для прання, раз на тиждень вояки ходять на позиції у село.
Хлопці, як можуть, облаштовують все для максимально можливого «комфорту», але, звісно, як сказав один з морпіхів, «це не в мами вдома».
Пару разів на добу усі морпіхи, які стоять на «нулях», заступають на бойове чергування на спостережних пунктах та вогневих точках. І вдень, і особливо вночі такі позиції прострілюються противником з різних видів зброї, тож психологічне навантаження на під час таких чергувань чимале.
І на всіх позиціях постійно копають, копають, копають… Позиційна війна – це в першу чергу окопи, які можна викопати лише лопатою. Чому не екскаватором? Тому що зазвичай до противника з «крайнього» окопу 500–600 метрів, але є і 300, і 250, а є і такі, де лише 70 метрів, і будь-яку техніку противник просто спалить із гранатометів. Тож лишається лише брати лопату і копати.
Важко уявити, скільки тут кілометрів окопів і скільки солдатської праці вкладено у це. Є глибочезні, у півтора людського зросту, у зонах житлових і бойових секторів.
Є неглибоко прокопані на дорогах до позицій «підходні» окопи, щоб у випадку раптового стрілецького або артилерійського обстрілу можна було лягти і ними доповзти до вже «надійних» позиційних фортифікацій і бліндажів.
Від нудьги хлопців рятує робота, мобільний інтернет (який, на відміну від села, тут досить добре ловиться), телевізор, спорт та гумор. Жарти можна почути майже завжди, іноді дійсно дотепні і веселі, іноді ж це «чорний гумор». Але жарт – це підсвідомий відхід від бойового стресу, який тут неминучий.
Переважно морпіхи досить молоді і спортивні. Тому в окопах та бліндажах часто можна зустріти турніки, гирі, штанги. Деякі з них хлопці «хендмейдять» з того, що було під рукою.
Життя «в глибокому тилу» (950 метрів до противника)
Після відвідування передових, у самому селі, оманливо почуваєшся, наче війна далеко і тут безпечно, хоча до передових окопів противника усього 950 метрів.
Тут набагато комфортніше, можна спати у теплому підвалі чи кімнаті. Можна попаритися у лазні. Тут є кухня з холодильником і плитою. В один з вечорів я й сам приготував величезну каструлю борщу. За що мав вдячності від морпіхів, які скучили за рідкою їжею :)
Тут займаються господарством, розподіляють продукти та воду, готують і пристрілюють зброю.
Вояки з найнебезпечніших «нулів» можуть перебувати тут пару днів на відпочинку. Звідси можна поїхати у Маріуполь на концерт чи у кіно (такі заходи влаштовуються раз на пару днів). У місті можна скупитися у магазині, забрати поштові посилки від рідних чи від волонтерів.
У селі постійно чергують військові парамедики – «Госпітальєри», до яких у випадку поранення доправляють бійців, а вже звідси їх доправляють далі до військових шпиталів.
Із розваг – все той же телевізор і інтернет, хоча через те, що саме село «у ямі», він тут не такий швидкий, як на «нулях». Можливо, саме тому увечері усі зазвичай збираються компанією у одній з кімнат і розмовляють. Теми найрізноманітніші, від анекдотів і життєвих історій до політики.
У той вечір у кімнаті зібралися хлопці і з заходу, і зі сходу. Зі Львівщини, і з Луганщини, і з Черкащини, і Вінничини. Одні розмовляли українською, інші російською. Ми багато говорили про армію, про політику, про майбутнє. Я запитував їх, вони запитували мене. Дискутували.
Ми так і не вирішили, хто з нас правий, а хто ні у якихось конкретних темах. Але ми почули один одного. І ми всі усвідомлювали, що наше персональне майбутнє і майбутнє країни в цілому у великій небезпеці. І саме тому ми всі зараз тут.
Загалом усі матроси і офіцери виступають за пришвидшення ходу військових реформ (особливо заважає бюрократія) і кажуть про потребу мати нові види озброєння на передових вже зараз.
«Хитрі ігри» снайперів
Снайпер, як український, так і противника, – це одне із найстрашніших жахіть передової. Він може чатувати на тебе у будь-яку мить, будь-де і будь-коли. Вдень і вночі. Близько до «передка» і за півтора кілометра від нього, у наче вже безпечній зоні. Снайпер вносить дуже сильне постійне психологічне напруження у лави вояків, які несуть бойові варти на «нулях». Старе прислів’я «куля дурна, штик молодець» – це явно не про цю війну. Запам’яталася жартівлива фраза одного зі снайперів-морпіхів: «Раніше я просто боявся снайперів, а як сам зробив постріл на 1000 метрів, то боюся їх п@#ць як…»
З іншого боку, снайпер, мабуть, найбільш універсальний і обізнаний у військовій справі воїн. Він мусить знати все, від військової тактики і вертикалі та принципів функціонування підрозділів до балістики і елементів психології. Від особливостей абсолютного маскування у цій місцевості до далекобійності та скорострільності гармат і товщини броні у техніки противника.
Я досить довго спілкувався зі снайперами морпіхів. Вони, звісно, не фотографуються, бо при потраплянні в полон шансів лишитися цілим і вижити у ідентифікованого противником снайпера майже немає (настільки сильна ненависть до них). Фотографувати свої «серйозні цяцьки» вони теж не дозволили, але дозволили з «декоративною» гвинтівкою фотографувати свого кота, на ім’я – Кіт :)
Усі хлопці добровольці, на війні з 2014 року. Усі справжні «гуру» своєї справи. У спілкуванні, між тим, вони дуже приємні, обізнані, інтелігентні. Постійно жартують. Багато хто з них має вищу освіту, до війни мали творчі професії.
Велику частину зброї, набоїв і амуніції хлопцям постачають волонтери (гвинтівки, які їм штатно дає армія, в умовах сучасної війни неефективні). Тому під час стрільби восьмидоларовими волонтерськими набоями вони жартують, що «економлять» і не промахуються... Хоча «працюють» по противнику із заобрійних дистанцій у півтора-два кілометри та в умовах постійних складних вітрів Приазов'я. А за тиждень ці хлопці можуть нанести противнику втрат більше, ніж за місяць рота.
У снайперів постійно йдуть з противником «хитрі ігри» – намагаються завжди стріляти неочікувано і так, аби місце стрільби неможливо було визначити. Розповідали, як нещодавно противник вирішив, що стріляють з посадки, і «перепахав» її артилерією та гарматами на друзки (існує кіноміф, що контрснайперська боротьба – це інший снайпер з гвинтівкою; насправді, якщо виявили снайпера, то туди зазвичай летить з артилерії, і з усього іншого, що є, теж туди летить…)
З «того боку», кажуть хлопці, часто заїздять російські фахові снайпери. Були і снайпери-жінки. Та й «місцевий» противник не простий – «елітний» «9-й полк морської піхоти» угруповання «ДНР». Але найскладніше, кажуть, не противник, а коли «не дають добро воювати і працювати».
З історій запам’яталася розповідь наймолодшого з них про дотримання елементарних правил поведінки на передовій. Він лежав у засідці і вибрав собі ціль – спостерігача на лінії передових окопів ворога. Але той настільки професійно себе поводив, швидко переміщувався між укриттями, надовго не висовувався над окопом та у бійниці, що, урешті-решт, через досить тривалий час, з’явився інший «герой історії», який неквапливо виліз на бруствер окопу і почав довго дивитися у бінокль. Український снайпер відпрацював… Тому головна порада від снайперів – «дружити з головою!»
А ще у снайперів був смачний «санкційний» сир прямо з Європи :)
Морпіх Володимир
До машини, яка мала відвезти мене на вокзал у Маріуполь, мене проводив Володимир, з яким я жив ці пару днів у одній кімнаті. Сам він родом звідси, з Маріуполя. Прописаний у Широкині, але прожив там лише три місяці, і почалася війна. Батько родом з Західної України, мати місцева. Дивувала щира українська мова Володимира. На контракт пішов за власним бажанням, бо вважає, що свою землю потрібно боронити, а противника потрібно перемагати: «Для мене як для військового потрібна перемога. А перемир’я це щось таке «розмазане». І що буде з нашими територіями?».
Того ранку ранку за кавою він щиро радів з того, що напередодні вдалося заїхати у Маріуполь додому до батьків і покупатися у ванні. Пригощав смачним маминим печивом. Увечері ж він мав йти на бойове чергування на одну з найнебезпечних «нульових» позицій, звідти до противника буде менше ніж сотня метрів, а до мами і дому буде трішки більше ніж десять кілометрів…
P.S. Під час завершення підготовки цього матеріалу я дізнався, що через пару днів після мого від’їзду Володимир був поранений саме на тій позиції. Граната від ВОГ-25 влучила в окоп і вибухнула поруч із ним. Три невеликі осколки зайшли в бік під ребра. Зараз із Володимиром все добре, він вже виписався з лікарні і після короткої реабілітації знову буде в лавах морпіхів. У окопах під Водяним.
