«Хто я? Морпіх! Чому? Бо воїн! Який? Вірний! Коли? Завжди!» (з посібника морської піхоти «Вести! Боротися! Перемагати!»). Кореспондент Радіо Свобода п’ять днів прожив з українськими морпіхами на передових позиціях у Широкині поблизу Маріуполя Донецької області. Далі фото-відео-розповідь про життя, побут та війну матросів і офіцерів морської піхоти.
До позицій морпіхів 36-ї окремої бригади морської піхоти у Широкині ми дісталися на американських «гамві» (Humvee – армійські американські джипи, надані українській армії урядом США). Селище розташоване усього за 23 кілометри від півмільйонного індустріального Маріуполя. Дорога досить непогана, тож доїхали швидко. Зміна пейзажів і відчуттів вражає: ще 15 хвилин тому я бачив, як вирує мирне життя міста, діти йдуть до шкіл, працюють магазини, їздять тролейбуси, – а тут вже суцільні руїни і потрощені будинки, жодного вцілілого. Був кінець березня, і мряка затяжної весни додавала сірості та безнадії до краєвиду.
А ще тут стріляють…
Широкине наразі повністю контролює українська армія. У 2016 році морські піхотинці 36-ї ОБрМП разом з іншими підрозділами ЗСУ вибили бойовиків із села, яке, відповідно до Мінських угод, має контролюватися Україною. Зараз лінія фортифікацій російських гібридних сил починається за кількасот метрів від околиць. Цивільних у селищі немає, тут живуть лише військові.
Приїхали ми кількома машинами разом з комбригом морпіхів, полковником Дмитром Делятицьким, який інспектував передові бригади. За домовленістю я мав лишитися тут на пару днів, пожити, зібрати матеріал. Після приїзду відразу вирушили на одну з передових позицій на околиці села – лише за 800 метрів від противника.
Комбриг вислухав доповіді підлеглих, оглянув фортифікації, дав ексклюзивне інтерв'ю Радіо Свобода про ситуацію на цій ділянці фронту і поїхав далі з інспекцією по підрозділах. Мене ж лишили під опікою ротного – Олександра Миколайовича. На фронті він з 2014-го, відразу після закінчення військового училища. Був багато де, бачив багато що, але на камеру говорити відмовився, не полюбляє.
Життя у Широкині
Поселили мене на КСП роти (командно-спостережний пункт) у підвальній кімнаті з двома матросами, Володимиром та Дмитром. У Широкині усі живуть у підвалах. По-перше, це безпечніше. По-друге, все, що вище від підвалу, зазвичай вже потрощене бойовими діями. У цій ротації морпіхів у Широкині снаряди та міни противника прилітають у село не так часто (більше стріляють по передових на околиці), але у попередній ротації (2016–2017 роки) по селищу майже щодня били потужно 120-міліметровою та 152-міліметровою артилерією.
Володимир, для якого це перша ротація на фронті, одразу мене попросив підписати маркером прапор. Для Дмитра це була його друга ротація, запам’яталася фраза: «Війна цього року не така вже, як у 2016-му».
Слід одразу зазначити, що морську піхоту вирізняє з-поміж інших родів військ молодший вік воїнів та мотивація. Зазвичай на запитання «Чому тут?» я чув у відповідь: «Сам захотів», «Бо морпіхи найкращі», «Лише у морпіхи хотів». Хоча, звісно, є і старші вояки, є і з іншою мотивацією.
Основні функції, які виконували хлопці, – забезпечення функціонування КСП (прибирання, заготівля дров, приготування їжі), чергування на варті вночі та логістичний супровід усіляких вантажів, які йшли через КСП до передових позицій.
Взагалі під час цієї поїздки війна для мене відкрилася з іншої сторони – паливно-логістичної. Регулярно до нашого будинку та до інших «тилових» будинків, де жили вояки, приїжджали «гамві», «шишиги» (ГАЗ-66) та КрАЗи, підвозили їжу, дрова (стовбури дерев), питну воду, технічну воду, боєкомплекти, інші необхідні речі для створення більш-менш нормальних умов життя. Усе це вивантажувалося, зносилося та складалося у кімнати за призначенням. Потім це ділили на пропорційні до кількості особового складу у підлеглих підрозділах частини.
Наділені частини доправлялися на передові позиції, коли це можна було, то на всюдихідних «гамві» (яких у цьому батальйоні багато і які використовують скрізь) та «шишигах».
Досить часто дістатися транспортом до передових у полі було неможливо через болото або через високу ймовірність обстрілу транспорту. У таких випадках абсолютно все доправляється на плечах матросів.
Два дні поспіль до нас також возили армійським КрАЗом дрова – величезні колоди дерев. Хлопці різали їх бензопилами на менші шматки, які вже на «гамві» та «шишигах» везли у поля на передові, де привізне геть все.
Вже на місцях дрова колють та складають для опалення. Для приготування їжі, як правило, вояки купують самі собі газові балони. На газі зручніше і швидше готувати, він не демаскує димом житлові приміщення.
Особливо актуальна проблема – питна та технічна вода. Норма питної води – 1,5 літра на людину, влітку – 3 літри. Бійці скаржаться, що цього замало. Місцева вода для пиття непридатна. Її використовують лише як технічну (для миття посуду, прання, бані). Але навіть тут, у селі, вона є не скрізь, і її зазвичай привозять діжками-причепами.
Прання і лазня – як правило, раз на тиждень для вояків, які живуть у полях та посадках. Ті, хто живе у селі, можуть дозволити собі таку «розкіш» трішки частіше.
Іжу готують собі самі. Оскільки хлопці переважно молоді, то досить часто їдять «що є», особливо не «заморочуючись» із приготуванням їжі. Напевно, саме тому в єдиної жінки тут, санінструктора роти «Вікторівни», яка завжди готує багато і дуже смачно, в хаті завжди є гості, особливо на кухні… :)
Основне дозвілля – смартфон. Добре, якщо є можливість винести високо антену і налаштувати більш-менш швидкий інтернет через роутер та Wi-Fi. У багатьох місцях селища покриття дуже слабке, тому інтернету немає взагалі.
Багато хто грає у електронні ігри. Усі постійно обмінюються новими завантаженими відеофільмами. Переглядають їх зазвичай перед сном.
В усіх хатах та підвалах з бійцями живе багато тварин – котів, собак. Як правило, якщо є собаки, немає котів. І навпаки.
Раз на декілька днів охочі можуть поїхати на концерт чи кіно у Маріуполь, заодно можна трішки скупитися у магазинах міста. Для цього виділяють окрему машину і інформують усі підрозділи.
Широкине – село, «якого більше немає»
Пару разів я «гуляв» селом і узбережжям Азовського моря. Одного разу таку «екскурсію» влаштували спеціально для мене. Кілька інших разів я напрошувався супроводжувати 31-річного Михайла, який, крім багатьох своїх військових обов’язків, був ще й негласним електриком роти (та й усього Широкина), і він постійно ходив селом та околицями «у справах електричних». У Михайла це була вже друга ротація тут, він чудово знав всі дороги та стежки, куди можна, а куди ні. Також він багато розповідав про вже минулі бої за саме село та за його околиці.
Wikipedia каже, що до війни у Широкині проживало 1180 людей. Зараз як такого «села більше немає». Цивільні тут не живуть. Жодного вцілілого будинку, жодного не нашпигованого залізом та мінами городу.
Широкине умовно можна поділити на декілька частин: «верхня», яка стоїть на пагорбі над морем; «елінги» – гаражі біля моря (під виглядом «гаражів» намагалися обійти заборону на будівництво житла для курортних туристів), та «санаторії», які височіють над Широкином з боку Маріуполя.
Під час «крайньої» нашої з Михайлом прогулянки Широкином неподалік (ліворуч) від села почався досить тривалий та гарячий позиційний бій. Стріляли і з важкої зброї, і зі стрілецької. Поступово стрілянина перекотилася і до позицій в Широкині. Хутко пішли додому, по дорозі щось намагався знімати:
«Окопний наступ» на «нулях»
За пару днів у Широкині я тричі був на «нульових» позиціях (найближчих у бік противника). Іноді до них можна було дійти від села пішки, іноді доводилося їхати розмоклими від дощів полями.
На одну з них мене доправив на «шишизі» водій Віталій (23 роки, сам родом з Черкаської області). У Широкині це його друга ротація.
Фронтові водії – це небезпечна військова професія, адже транспорт є одним з головних об’єктів обстрілів, а під’їзди до передових часто проходять ділянками, які прострілюються противником з усіх видів зброї.
Основна порада від Віталія була: «ніколи не панікувати».
Цього разу ми привезли дошки для настилу підлоги у окопах. Підлога потрібна, аби не налипало болото на берці. Земля у цих краях має багато глини, якщо лише трішки дощ, вона налипає на взуття та створює непідйомні колодки. А у окопах тут живуть місяцями.
Окопи копаються постійно. Підкопавшись близько до позицій противника, можна змусити його відійти і залишити вже розбудовані бліндажі, які стають занадто уразливими для вогню морпіхів. Такий своєрідний «окопний наступ» триває тут постійно. Копають вдень, копають вночі (кажуть, що трохи безпечніше), прив’язуючи ліхтарик до ноги мотузкою. За ніч «у три лопати» бійці можуть прокопати до 20 метрів окопу.
Звісно, у окопах безпечніше, вони добре захищають від вогню противника. Я мав нагоду пересвідчитись у цьому під час «екскурсії». Певно, побачивши незвичний колір бронежилета (синій з білим написом PRESS) під час нашого перебігання з посадки у чергову лінію окопів, снайпер противника на пару з кулеметником відкрили по нас вогонь. Посвистіло поруч… Дякую окопам!
Як бачите на відео, підлога у окопі – річ зручна. А стільки поворотів робиться для того, щоб якщо снаряд або міна все ж таки влучить всередину, то вибуховою хвилею і осколками вразило тільки тих, хто був у невеликому прямому відрізку окопа.
Життя у полях, звісно, більш суворе, аніж у селі. Все привізне. Чогось постійно не вистачає. З краєвидів – посадка на горизонті, з іншого боку – теж посадка, але вже зайнята противником.
Вночі – постійні позиційні бої. Іноді противник застосовує проти морпіхів артилерію. Точиться «тиха» снайперська війна.
Місцевий «клуб» – кухня, тут завжди хтось є, можна поїсти (готують постійно), випити кави з цигаркою (курять майже усі), поговорити. І тут є добрий Wi-Fi. Нижче – кілька фото про кухню і життя на позиціях.
Багато «нульових» позицій містяться у будинках на околицях Ширикина. Тут жити і воювати трохи простіше, адже є підвали, товсті цегляні стіни. Навколо самих будинків – все ті ж мережі окопів, які копаються у напрямку позицій противника.
На одній з позицій спілкуюся з «Арчі», хлопцеві 20 років, сам з Миколаївщини. Розповідає, що проросійські бойовики часто намагаються підлізти вночі ближче, доводиться регулярно відповідати вогнем.
У підвалі мене зустрів 48-річний Володимир та два коти, які допомагають воякам боротися з нашестями мишей та щурів, причому менший кіт чорного кольору ловить лише щурів, більший – мишей. Спеціалізація. Умови, звісно, не «5 зірок», але у підвалі безпечніше.
Під час розмов про озброєння вояки досить часто нарікали на певні вади модернізованої стрілецької зброї, але я з’ясував, що зразки вже на рекламації. Ремонтуються. Модернізуються.
І всі, як один, просили більше БК (боєприпасів) для передових.
Окрема тема – мінна війна. Бойовики під час відступу замінували усе село. Щось українські сапери розмінували, а щось й досі ні. Та й зараз на передовій у посадках та на стежках нові «сюрпризи» з’являються регулярно.
Сапер з позивним «Вовк» розповів багато цікавих історій про мінні війни. Одна з них – про найнебезпечніший випадок в його практиці на відео:
П’ять днів я пробув у Широкині. Вже час їхати. Я прощаюся з гостинними матросами та офіцерами морської піхоти Широкина. За мною приїздить прес-офіцер бригади Олександра – і ми на «гамві» їдемо далі по позиціях морпіхів. Тепер – у Водяне.
За час мого перебування у Широкині було досить тихо. Але вже зараз, коли я дописую цю статтю, маю інформацію, що по Широкину кілька днів регулярно працює артилерія противника. Щасти вам, морпіхи!
Далі буде…
