Маріуполь і сім років війни. Чим живе прифронтове місто сьогодні?

Маріуполь – У невеликому клубі на околиці цього міста на сході України, лише за два десятки кілометрів від лінії фронту в конфлікті Києва і російських військ і підтримуваних ними сепаратистів, збираються мешканці, щоб навчитися основам першої медичної допомоги і підготуватися до можливої повномасштабної війни з Росією.

Восьмигодинний інтенсивний курс, який проводять українською мовою, вчить їх зупиняти кров, обробляти шрапнельні рани чи надавати першу допомогу при інфаркті. Учасники – викладачі йоги, спортивні тренери, юристи, поліцейські – з усіх частин суспільства.

«Ми не хочемо війни, – каже Катерина Сухомлинова, 42-літня інструкторка і давня волонтерка, яка допомагає Збройним силам України, під час перерви між заняттями, що відбувалися минулого тижня. – Але ми хочемо бути готовими, якщо війна прийде».

Перспектива вторгнення, яку більшість європейців не може й уявити, вже сім років нависає над цим промисловим портовим містом, від якого до території Росії якихсь пів сотні кілометрів.

І посеред дедалі більш напружених відносин між Москвою і Заходом масове нарощування чисельності російських військ уздовж кордону минулого місяця знову збудило побоювання воєнного наступу, а також припущення, що Кремль просто посилає сигнал про свою силу, адресований Києву і його прихильникам у новій адміністрації президента США Джо Байдена.

Росія, яка заявляла, що зібрала війська просто для навчань, оголосила наприкінці квітня, що більшість частин, які брали участь у цих навчаннях, отримали наказ повертатися в місця постійного базування. Але міністр оборони Росії Сергій Шойгу додав, що війська залишаються «в стані готовності до негайної відповіді» через уявну загрозу від давно запланованих навчань НАТО у Східній Європі.

Але в Маріуполі, який уже звик до чуток про вторгнення й війну, багато хто вже й не зважає на заголовки, що анонсують нові переговори чи віщують чергову ескалацію. «Усі вже просто втомилися», – каже 23-річний Павло Ковбасенко, який працює в доменному цеху «Азовсталі», одного з двох металургійних комбінатів у місті, які живлять його економіку.

Причина в тому, що відколи сепаратисти в недалекому Донецьку взялися за зброю за допомоги Москви, напруженість у Маріуполі практично ніколи й не спадала. Місто опинилося смертельно близько до конфлікту, який швидко вийшов із-під контролю на значних частинах Донецької й сусідньої Луганської областей і викликав побоювання, що Росія може захопити й інші значні території на південному сході України, щоб здобути контроль над Азовським морем і доступ по суші до Кримського півострова, який вона захопила в України в березні того року.

Нестійке перемир’я, оголошене в вересні 2014 року, викликало сподівання на кінець боїв. Тоді, на початку 2015-го, масований залп ракет «Град» ударив по східному передмістю Маріуполя, вбивши 27 людей, поранивши ще 97 і знищивши багатолюдний ринок.

Україна звинуватила сепаратистів у нападі з застосуванням озброєнь, наданих Росією; Кремль заперечує будь-яку причетність до веденої ним гібридної війни, яка забрала близько 14 тисяч життів і змусила переселятися ще мільйони.

Побоюване вторгнення до Маріуполя не відбулося, і вже здається, що той удар став далекою пам’яттю. Закінчення тривалих карантинних обмежень в Україні на початку травня вивело юрби людей до недавно перепланованого міського парку й заповнило клієнтами бари й кав’ярні. Люди, як звично, скаржаться на корупцію, низькі зарплати і повільні реформи з часу революції Майдану 2014 року. Але новинкою стали розмови про недавнє російське брязкання зброєю.

«Ми вже стільки разів про все це чули. Ми вже звикли, – сказала Діана Берг, графічна дизайнерка, яка залишила свій рідний Донецьк, коли в квітні 2014 року спалахнули бої, в інтерв’ю біля кав’ярні, що виходить на жвавий маріупольський проспект Миру. – Так, зараз тихо, але ми знаємо, що все може змінитися щомиті. Тут у кожного вже є спакована валіза».

А далі від центру, в районі на сході Маріуполя, вечорами буває часто чутно приглушені вибухи – смертельний оркестр, який поновлюється щоразу, коли з прифронтових міст від’їжджають міжнародні спостерігачі.

У Широкиному, покинутому колишньому курорті на схід від Маріуполя, що лише за кілометр від лінії фронту, волонтер Олег Горбенко допомагає українській армії, керуючи флотом безпілотників, які відстежують позиції ворога. Він аналізує дані на великому екрані свого імпровізованого кабінету в будинку, цивільні мешканці якого втекли 2015 року.

Колишній військовий, який 2016 року вийшов у відставку, бо досяг максимального віку для офіцера чинної служби, 60-річний Горбенко вважає, що недавнє нарощування російських військ мало на меті полегшити переміщення великих кількостей військового обладнання ближче до позицій бойовиків.

«Війська вони, може, й відвели, але обладнання лишилося», – каже він, і тим самим повторює оцінку деяких західних аналітиків.

Дружина Горбенка і двоє синів, 17 і 21 року, живуть у Дніпрі, за чотири години автом, і він їздить до них, коли в боях настає затишок. Раніше він виконував накази з Москви, коли воював у радянській армії в Афганістані, тепер він воює на боці незалежної України проти ворога, якого підтримує Москва. Він російськомовний і не схвалює український націоналізм. Але він вважає, що суворі санкції Заходу проти Росії – єдиний шлях покласти край насильству.

«У цій війні неможливо перемогти воєнними засобами. Росія розуміє, що повномасштабний напад на Україну стане пірровою перемогою», – каже він.

80-річна мати Горбенка, яка живе в Росії, раніше щороку приїжджала на його дачу під Дніпром. Але вона підтримує президента Росії Володимира Путіна, якого багато українців вважають винним у війні, і через це мати й син уникають говорити про політику. Із 2014 року вона не приїжджала жодного разу.

«Вона каже мені: «Коли ти нарешті закінчиш вашу війну і поїдеш відпочивати на дачу, я приїду до тебе в гості». А я їй завжди відповідаю: «Ну, це хіба коли ви позбудетеся Путіна», – каже Горбенко.

Діана Берг утекла з Донецька в травні 2014 року, коли на проукраїнську демонстрацію, яку вона організувала, напали проросійські бойовики. Вона поїхала до Одеси, сподіваючись повернутися додому через тиждень. Натомість їй довелося жити по кілька місяців у кількох різних містах, перш ніж вона влаштувалася в Маріуполі – так, щоб бути ближче до Донецька і бути серед перших, хто повернеться до міста після його визволення.

Але якщо це станеться за її життя – а Берг не впевнена, що так буде, – вона застерігає, що завдання відбудувати і реінтегрувати Донецьк, Луганськ і інші частини окупованого сходу України може виявитися нездоланним викликом.

«Усі говорять про війну. Ніхто не думає, що станеться по тому, – каже вона й нагадує, що мешканці окупованих територій уже роками живуть у російському інформаційному просторі. – Коли закінчаться бої і почнуться політичні переговори, цих людей треба буде інтегрувати. От тоді й почнеться справжнє божевілля».