«Не варто робити з нас героїв». Інтерв’ю з українською медсестрою, яка бореться з коронавірусом у Нью-Йорку

Cирени швидкої допомоги в Нью-Йорку цими днями не стихають ні на мить. Дехто тепер називає його «новим Уханем»: ситуація тут найскладніша в усіх Сполучених Штатах. Щодня лише в цьому місті виявляють декілька тисяч нових заражень.

Найвідоміший хмарочос Америки — Empire State Building — підсвітили біло-червоними кольорами: його вогні сяють над усім містом, символізуючи маячки рятувальних машин. Таким чином Нью-Йорк висловлює вдячність медикам, які зараз борються за життя мешканців мегаполісу.

Одна з цих медиків — українка Ірина Кіт. Ми поговорили з медсестрою про те, як це — рятувати людські життя в самому епіцентрі захворювання.

Перед боєм

«Чи мені страшно? Я стараюсь про це не думати, тому що тоді я б перехотіла йти на роботу», — сміється Ірина Кіт. Їй 28 років, і вона працює медсестрою в одній із найбільших лікарень Нью-Йорка. Значна частина хворих на коронавірус проходить через її лікарню на Мангеттені, поруч із Центральним парком. Попри виснажливу роботу, Ірина часто усміхається й намагається зберігати піднесений настрій. Втім, синці під очима її виказують.

Уранці перед кожною зміною дівчина жує шматочок імбиру — радше для ефекту плацебо, аніж для реального захисту. Попереду складний день — медсестри працюють по 12 годин, тож потрібно налаштувати себе морально: по дорозі в лікарню дівчина вмикає в телефоні бадьорі пісні й підтанцьовує на ходу. Музика допомагає їй зарядитися енергією, яку вона протягом дня віддаватиме пацієнтам. При вході в лікарню всі свої проблеми, як кажуть у Штатах, треба залишити за дверима.

Із початку березня, коли в США почався серйозний спалах вірусу, Ірина працює або в інфекційних відділеннях і реанімаціях, або у відділеннях невідкладної допомоги. У США їх називають Emergency Room, і саме там зараз проводять тестування на коронавірус. По суті, сьогодні Ірина — на передовій. Нещодавно її лікарня розгорнула лікарські намети просто неба в Центральному парку Нью-Йорку — в будівлі скоро може не вистачити місць. Усе як у воєнний час.

Респіратор. Захисний щит для очей. Рукавички і жовтий одноразовий халат, який зав’язується збоку на бантик. Ось і вся амуніція.

«Я бачила, що в Італії чи навіть в Україні в лікарів є цілі комбінезони. Це так круто! В нас цього нема, — зітхає Ірина. — Нам видають одну маску на день — і це ще за умови, що ти знайдеш правильний розмір. В мене мале обличчя, і рідко можна знайти підхожі маски, є лише звичайні. Я мушу бігати і благати, щоб мені її десь знайшли. Все, про що ми зараз говоримо на роботі, — це що робити, коли закінчаться маски. Але з іншого боку, вже після другої години ти хочеш усе це зняти. Ти пітнієш, респіратор тисне на обличчя і залишає на ньому глибокі сліди з синцями — але ти не можеш його поправити, бо наражаєш себе на ризик. І якщо маска налізе неправильно, другої тобі вже не дадуть», — каже Ірина.

Нестача засобів самозахисту турбує її значно більше, ніж незручна форма. Працювати без них небезпечно як для медиків, так і для пацієнтів. «Можливо, ти врятуєш людину. Можливо. Але якщо ти захворієш сам, то буде значно гірше — бо 20—30 пацієнтів залишаться без нагляду», — каже вона.

Дівчина розповідає, що в одній з клінік Нью-Йорка медики одягали на себе сміттєві пакети замість комбінезонів. Незабаром медбрат із того відділення заразився коронавірусом і помер.

У вас коронавірус, ідіть додому

— А у вашій лікарні багато медиків заразились за цей час?
— Ох, я б також хотіла це знати. Ми не знаємо, нас не тестують.
— Чому?
— Недостатньо тестів.

Чоботар без чобіт. Але Ірина каже, що не все так просто. «Якщо завтра тест покаже, що в мене коронавірус, то що це означає? Це означає, що я тоді не маю йти до пацієнтів?» — дівчина морщить лоба. — Але, в принципі, всі пацієнти теж інфіковані. Тоді в який момент ти перестаєш ходити на роботу?» Ірина не має для себе відповіді.

Тим часом медиків, які входять у зону ризику, її лікарня перевела в інші відділення. В інфекційних залишились працювати молоді і здорові. Якщо вони захворіють, то, найімовірніше, матимуть легкі симптоми і далі доглядатимуть за пацієнтами.

Нью-Йорк проводить найбільше тестів у США, але їх усе одно не вистачає для всіх. Попри те, що виявлені зараження у штаті обчислюються десятками тисяч, реальна кількість хворих тут значно більша. Перевіряють тільки тих, хто потребує госпіталізації — тобто пацієнтів із середніми і складними симптомами. Молодих людей без додаткових хвороб, навіть якщо вони контактували з інфікованим, відправляють додому на самоізоляцію.

«Краще ми використаємо цей тест для когось складного — щоб зрозуміти, чи це COVID-19, чи грип, і щоб знати, як його лікувати. Люди з сильним імунітетом зможуть одужати самі, а інші без нашої допомоги не вправляться. В них удома немає апаратів штучного дихання», — каже Ірина.

Але тестуватись хочуть усі — знати про свій стан здоров’я спокійніше. Діагноз «негативний» означає позитив, — і навпаки.

«Декілька днів тому прямо під двері нашої Emergency Room залетіла машина, — розповідає Ірина. — Ми миттю вибігли — може, в людини інфаркт чи інсульт? Виходить жінка, плаче і кричить, що її чоловік заражений, і в нього болить голова».

Дівчина зітхає. По ній видно, що вона втомилась від таких історій: «У США люди сприймають це так, що їм належить. Я плачу податки — отже, це моє законне право».

Попри це, медсестра запевняє, що в її лікарні не ділять людей на бідних і багатих. Сьогодні в одній палаті може лежати важливий конгресмен чи мільйонер, а через декілька днів — нелегальний мігрант або безхатько. Якщо людина задихається, їй обов’язково зроблять тест на коронавірус і приймуть. Питання зі страховкою і оплатою лікарня вирішує згодом, за потреби — через суд. Але це буде потім — спочатку головне — надати допомогу.

Від коронавірусу вмирають наодинці

Тих, кого кладуть у лікарню, чекає складна боротьба. Можливо, найскладніша в їхньому житті. «Мені описували пацієнти — це таке враження, ніби в тебе на грудях сидить слон. Їм дуже тяжко дихати. Вони кашляють, кашляють, кашляють — здається, що от-от задихнуться, але не задихаються. Інколи людина просто мусить викашлятись. Але найгірше, що в цей час ти стоїш на відстані й не можеш нічого вдіяти — бо тоді краплі потраплять на тебе. В такі моменти я відчуваю себе безпомічною», — розповідає Ірина.

COVID-19 — хвороба самотності. Родичам і друзям заборонено відвідувати близьких у лікарні, щоб не заразитись. Дехто ставить поруч із ліжками своїх рідних планшети, щоб постійно бути на відеозв’язку. Але все одно дзвонять до лікарів — три, п’ять, десять разів на день. Медикам довіряють більше.

«Треба набратись терпіння — і навіть якщо пацієнт почувається трішечки краще, розповісти про це, — каже Ірина. — Зміни в його здоров’ї можуть здаватись нам незначними, але для його родичів вони означатимуть дуже багато. Тому навіть якщо в пацієнта цілу ніч не було температури — я про це завжди скажу, щоб трохи втішити. В ці дні багато паніки. Але ми не можемо панікувати — маємо приносити людям спокій».

Лікарі теж стараються не наближатись до пацієнтів без потреби. За можливості вони на безпечній дистанції розмовляють із ними через гучний зв’язок телефону. Медсестри не можуть дозволити собі такої розкоші — температуру телефоном не виміряєш.

«Протягом дня бувають моменти, коли я думаю: чи помила я руки? Чи не торкнулась нічого? Чи я тепер заражена?» — признається Ірина. Але поки пацієнти лежать у звичайних палатах, медсестри не дуже втручаються. Допомагають передусім киснем і ліками, решту роботи організм має зробити сам.

Справжня боротьба починається в реанімації: «Ми дуже стараємось. Вентилятори легень, крапельниці — чого ми тільки не робимо. Це ж не просто якісь люди — в них є батьки, брати, сестри. Про них хтось думає. Коли підходиш до цього з такої сторони, хочеться зробити все».

Але інколи навіть усіх на світі зусиль буває недостатньо. Від коронавірусу вмирають наодинці — в палату не впускають навіть найближчих. «Це дуже складно. Ти не можеш дати волю емоціям і сидіти, тримаючи руку людини, яка помирає. Ти просто маєш полегшити останні хвилини її життя. Потім настає черга заспокоювати рідних. «“Ми зробили все можливе, пацієнт спокійний, він не задихається, і ви також зробили все правильно». Ох… Зараз дуже багато тяжких розмов», — ділиться враженнями Ірина.

В одному човні

За три тижні хвороба забрала життя майже стількох же людей у США, що й теракт 11 вересня. Медичний персонал докладає всіх зусиль, щоб це число не збільшувалось.

Але Ірина вважає, що медики не роблять нічого особливого. «З нас тепер усі роблять героїв. Я думаю, що це неправильно. Дуже неправильно, — міркує дівчина. — Я рада, що нас тепер трохи більше помічають, але ми це все робили і перед тим. Раніше ми рятували купу інших пацієнтів, зараз просто трохи змінились пріоритети. Але ми не герої — ми просто робимо свою щоденну роботу».

Цього місяця Ірина добровільно взяла собі додаткові зміни. Деякі медсестри звільнились, щоб не наражати себе на небезпеку, частина захворіла. Дехто помер.

«Я стараюсь про це не думати. Панікувати не треба, це погіршує імунітет. Зона мого контролю — в лікарні, все, що поза тим, — не в моїх руках», — каже вона.

Та якщо за себе дівчина не хвилюється, то за інших людей вона не така спокійна. Ірина живе з батьками і чоловіком. Її батькові — 67, він постійно курить, створюючи додаткове навантаження на легені. Коли ми говоримо про сім’ю, з вуст Ірини зникає посмішка: «Не дай Боже принести вірус додому. Я б перехворіла легко, а тато… Що, якби я заразила його? Він би, напевно, не вижив у лікарні. Я ж бачу таких людей у госпіталі щодня».

Батько Ірини працює вночі, і зараз вони майже не бачаться. В ті рідкісні моменти, коли обоє вдома, вони також стараються уникати контакту. Але інколи батько не може втриматись — буває, підійде ззаду, мовчки погладить дочку по спині, і далі піде по своїх справах. Не хоче, щоб вона хвилювалась.

Але як тут не хвилюватись. «Із цим всім треба трохи знімати стрес. Після зміни я перу одяг, миюсь, і тоді обов’язково обнімаю свого чоловіка — він сказав, шо не проти, якщо я його заражу, — сміється медсестра. — І наш собака! Господи, він навіть не знає, що відбувається у світі. Такий веселий! Цілий день його ніхто не обнімав — тож після роботи треба надолужити, знаєте».

Попри всю статистику, невтішні прогнози й страждання у лікарні, Ірина каже, що дивиться в майбутнє з оптимістичним реалізмом: «Я просто готую себе до того, що це може бути довго. Так легше, ніж щоранку прокидатись і думати, що воно ще не закінчилось. Якщо дивитись на статистику, ти розумієш, що все це не пройде за день чи навіть за місяць. Ми зараз навіть не на верхівці. Але це пандемія, і вона є в усьому світі. І коли ти розумієш, що ти в цій боротьбі не один, — стає трохи легше».

Дивіться також: Розповідь української медсестри, яка бореться з коронавірусом у Нью-Йорку. Відео