Теплий халат, піжама зі смішним принтом і багато смаколиків. Переселенці з прифронтових і окупованих територій, які зараз живуть у шелтері в Дніпрі, згадують останні новорічні подарунки, які отримали удома. Цей прихисток створений під егідою громадської організації «Світло культури» і спершу замислювався як транзитний, на кілька діб, але дехто з людей мешкає тут більш як два роки. Заклад, за задумом організаторів, мав давати дах над головою лише жителям Луганської області. Та зараз приймають переселенців уже й з інших регіонів, зокрема Донеччини, Запоріжжя та Херсонщини.
Як облаштувалися люди, які вже втретє відзначатимуть новорічні свята не вдома, та про які подарунки «під ялинку» мріють тепер – у репортажі проєкту «Ти як?» від Радіо Свобода.
Ольга з Лисичанська
Мешканка прихистку Ольга Величко показує ялинку «з долоньку», яку прикрасили крихітними іграшками. У кімнаті – п’ятеро жінок, усі – літнього віку. Ользі – 75, вона – з Лисичанська. Перед повномасштабною війною, розповідає, мешкала в батьківській хаті в селі Вовчоярівці, що за сім кілометрів від міста.
Чоловік помер, обидві доньки облаштувалися за кордоном, жила сама, але, попри все, те життя жінка згадує тепло.
«У мене все було. Хоч я й сама жила, без чоловіка, без батьків. Хата, кролі, качки, кури, песик, кіт. Все було – все кинула», – говорить Ольга.
Я виїздила з села майже останньою, у квітні 2022-гоОльга Величко
«А як розпочалася війна – у погребі сиділи, ховалися від обстрілів. Одягнешся – і біжиш. Холодно, це ж був березень. Я виїздила з села майже останньою, у квітні 2022-го. Вже було дуже гучно тоді. Їхали під бомбардуваннями, по бахмутській трасі. Сподівалася повернутися. Думала – на два тижні», – згадує вона.
Ольга каже: із дому встигла взяти лише документи, черевики й трохи теплих речей, серед них – халат, подарований донькою до Нового року.
Понад 30 років свого життя жінка пропрацювала на заводі з виготовлення скла. Живе тепер, ділиться з гіркотою, за п’ять тисяч гривень пенсії плюс «переселенські». Винайняти власне житло за ці гроші неможливо, тому оселилася в шелтері. Спершу мешкала в іншому, тепер – тут.
Зараз її село в окупації. Про повернення додому, каже, зараз не думає.
Передноворічна мрія, якою живе, говорить Ольга, – поїхати погостювати до доньки в Польщу.
«Хто мене куди запросить, як не моя дитина? Хочу поїхати, як годиться, на Різдво, на Новий рік, на місяць. Донька каже: «Мамочко, ми готуємо подаруночки під ялинку». А у мене одне: я так хочу додому повернутися… Є фотографії, де ми всі були щасливі. Може ж, визволять Лисичанськ? А ні – доведеться по світу микатися», – каже Ольга.
Марина з Гуляйполя
Її сусідка по кімнаті Марина Прокопенко порається на кухні. Розказує: наводять лад у приміщеннях самі, за графіком чергувань, готують їжу собі – теж самі.
Доброчинники іноді привозять крупи, борошно, олію, солодощі до чаю. Марині 72. Вона – з Гуляйполя Запорізької області. Виїхала, каже, у перші дні великої війни, бо її місто практично зразу опинилося під обстрілами.
У мене був приватний будинок – немає. РакетаМарина Прокопенко
«3-го березня російська техніка зайшла до Гуляйполя, повним ходом ішли бої за місто, потім їх вигнали. А поряд – Пологи, 18 кілометрів від нас, вони – окуповані. Наше місто зруйноване, міста немає – руїни. У мене був приватний будинок – немає. Ракета. Це сталося торік, у жовтні. Мій будинок і свекрушин – поряд. Немає. Ми вже встигли виїхати», – розказує жінка.
У цьому шелтері Марина мешкає з березня 2024-го. Раніше жила в іншому прихистку, облаштованому з дитсадка, та він закрився.
«Тут тепло, затишно, чисто. Дуже багато заходів проводять. Ми тут і малюємо, і ліпимо, і плетемо. Щодня або через день – заходи. Моє дозвілля – прогулянка і магазин. Між собою спілкуємося, тим і живемо», – говорить вона.
Новий рік, ділиться жінка, вона планує зустріти разом з родиною сина, який мешкає на Дніпропетровщині, щоб згадати щасливі часи.
Вдома, звісно, на Новий рік все було розкішноМарина Прокопенко
«Вдома, звісно, на Новий рік все було розкішно. Син, невістка, дві онучки. Що тільки не готували! Манти – обов’язково. Торт пекла, дітям – подарунки: хто що замовить. Обов’язково – солодощі, кому – книжку, кому – ігри. Два роки поспіль у шелтерах я вже ніяк не святкувала. Просто – сиділа плакала…», – ділиться жінка.
Повернутися додому, в розбите Гуляйполе, вона не сподівається. Мріє про власне окреме житло.
«Якби завтра сказали, що закінчилася війна, я б не знала, що робити. Куди їхати, з чим? Скласти те, що вціліло, на купку й целофаном накрити на розбитій території? Поки – тут. Якби хоч якусь малосімейку в Дніпрі. Свята йдуть – та вони не радують. Єдине – онучкам щось куплю, подарую», – додає Марина.
Альона з Бахмута
30-річна Альона Торбенко з Бахмута працює у шелтері вихователькою, опікується малечею переселенців.
Вона – фаховий сурдопедагог, а ще – мама трьох дітей. Старшій доньці Поліні десять, середньому Олександру – дев’ять, найменшому Дмитрикові – чотири. Розказує: найменший син народився за рік до повномасштабної війни, за три дні до Нового року. Той час, говорить Олена, вона згадує як найщасливіший у житті: пологи пройшли без ускладнень, Новий рік із немовлям, старшими дітьми та чоловіком вони зустрічали разом, удома.
«Я так хотіла зустріти Новий рік саме вдома! Ми не встигали з ремонтом, але поки я була в лікарні, його доробили. Батьки, діти, чоловік, домашня атмосфера. Пам’ятаю, наші бабусі й дідусі – нарядні, з мішками подарунків. Дітям ми дарували смішні піжамки-тигренята, іграшки, солодощі», – згадує вона.
Удома, говорить переселенка, залишилося найцінніше – фотографії дітей.
Ми їхали, думали – не назавжди. Але більше не повернулисяАльона Торбенко
«Виїздили ми однією машиною, легковиком: тато, мама, я, чоловік, троє дітей, кішка. Наймолодшому був рік і три місяці, я його біля себе тримала. Взяли – що встигли. Ковдру, покривало, одяг, телефони і планшети. Фотографії – не помістилися. У мене були альбоми красиві, я робила гарні, дитячі, з історіями, з розписом, з емоціями. Історія родини. Ми їхали, думали – не назавжди. Але більше не повернулися», – каже жінка.
Будинок Альони в Бахмуті перетворився на руїни. У Дніпрі жінка з родиною понад два роки мешкає в орендованій квартирі. Обоє – вона й чоловік – працюють. Говорить: попри все, намагаються не відмовляти собі й дітям в позитивних емоціях.
«Ми святкуємо всі свята, відзначаємо всі дні народження. Стараємося жити далі, не бути на мінорі. Я блокую спогади про минуле, інакше – може нахлинути... Моя передноворічна мрія – поїхати кудись разом з чоловіком. З дітьми я часто їжджу: старша займається чирлідингом – ми постійно в поїздках, середній – ходить на футбол, теж постійно на змаганнях. Але найбільша мрія – щоб мої рідні були поруч, живі, щасливі та усміхнені. А ще – перемога для нас всіх», – каже переселенка.
Третій Новий рік у шелтері
Паперові сніжинки на вікнах, жива сосна з гірляндою й розписані імбирні пряники. Різдва та Нового Року в цьому шелтері чекають від початку грудня.
В останній місяць року тут чи не щодня проводять майстер-класи, присвячені святам.
Адміністраторка Ніна Бондар розповідає: цей шелтер, який спершу задумували як транзитний центр для перебування на кілька діб, уже працює два з половиною роки. Дехто живе тут – майже від початку. Говорить: зараз у прихистку мешкає близько 90 людей, з них 20 – діти. Існують на ґранти та допомогу міжнародних організацій.
Майже два роки проживання в закладі було безоплатним для переселенців. Але хвиля підтримки від доброчинців спала, і від початку року запровадили платню – півтори тисячі гривень з людини на місяць.
«Також у нас є вимоги до проживання: повністю заборонений алкоголь. Я завжди кажу: якщо ви хочете зберегти це житло, ви маєте дотримуватися правил. Є такі люди, які не дотримувалися – вони від нас повиїздили. Ще одне вимога – чистота. Люди прибирають за графіком всюди – на кухні, у душових, у вбиральнях», – говорить вона.
Жити в шелтері складно: у кімнатах – до десяти людей, а це значить – буває непорозумінняНіна Бондар
«З одного боку, у шелтері дуже добре жити: тут багато активностей, концерти, майстер-класи, клуб вивчення української мови. Три-чотири рази на тиждень до нас приходять представники міжнародних організацій, волонтери, майстрині. Сидячи вдома, у квартирі, людина скільки всього б не відвідала. Але з іншого – жити в шелтері складно: у кімнатах – до десяти людей, а це значить – буває непорозуміння, конфлікти. У кімнаті по 10-12 осіб – так жити дуже непросто», – додає адміністраторка.
У будівлі, де мешкають переселенці, є ще один, необлаштований, корпус. У планах на новий рік, ділиться Ніна Бондар, знайти донора для капітального ремонту. Там додатково можна було би розмістити ще кілька десятків людей, адже всі місця в обладнаному корпусі – зайняті.
«У нас є двоповерхові ліжка. Частина верхніх полиць, справді, незайнята. Але і небажано, щоб вони були зайняті. Адже на нижніх, наприклад, розташовуються старші жінки, а на верхню поличку – хто може полізти? Молоді чоловіки. Це некомфортне сусідство», – розказала адміністраторка.
Ніна Бондар – сама переселенка з Лисичанська. У прихистку, окрім виконання основних обов’язків, опікується квітами – кімнатними й на вулиці. Про швидке повернення додому, вважає, мріяти не треба. Це говорить і собі, і мешканцям шелтера.
Треба думати, як жити далі, без того, що ми втратилиНіна Бондар
«Навіть якщо війна скінчиться – і наші міста будуть деокуповані, їхати туди одразу – не можна. Там – руїни. І треба думати, як жити далі, без того, що ми втратили. Я й сама, іноді, чесно кажучи, коли холодно, думаю: а вдома у мене був такий теплий халатик… Треба змиритися – іншого варіанту немає, бо це з’їдає», – підсумовує вона.
Новий рік у шелтері, ділиться Ніна, два роки поспіль святкували всі разом, влаштовували спільний бенкет. Цього разу вирішили провести більш камерно: кожна кімната – окремо. Частина людей – роз’їдеться до рідних та знайомих.
«Я дуже часто тут чую, особливо від літніх людей: «Я не знаю, для чого жити». Я завжди кажу: «Якщо ви живете, якщо у вас є сили, то ви комусь потрібні. І ми все ж – тримаємося», – переконана Ніна Бондар.
Тим часом на Донеччині, як повідомили в ОВА, значно погіршилася ситуація на Покровському напрямку, де тривають активні бойові дії. Там оголосили примусову евакуацію дітей із семи населених пунктів.
Днями представник департаменту з питань цивільного захисту, мобілізаційної та оборонної роботи Донецької ОВА Дмитро Петлін повідомив, що на Донеччині наразі залишається близько 316 тисяч цивільних.
Форум