Олена Сінчура – завідувачка гуманітарного хабу «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі. Її рідне місто захопили у перший же день повномасштабного вторгнення Росії. У Мелітополі в окупації жінка прожила понад чотири місяці – в атмосфері страху й непевності, адже її чоловік був військовим льотчиком і зберігав чимало специфічної документації. Вона каже: бачила розгони акцій на підтримку України, чула про залякування тих, хто не хотів ставати колаборантом.
Що пережила в окупації, як евакуювалася й адаптувалася до нових умов та чи сподівається на швидке повернення додому – Олена Сінчура розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Життя в окупації
Своє життя до повномасштабної війни Олена Сінчура згадує як усталене й загалом спокійне. Її чоловік був військовим льотчиком (зараз на пенсії), тому вони, як й інші такі родини, жили в авіамістечку.
Донька займалася танцями – виступала в складі одного з народних ансамблів України. Сама Олена – філолог англійської мови, пропрацювала 10 років держслужбовцем у міському центрі зайнятості.
«Як і всі… Влітку – відпочинок, багато друзів, мама… Розмірене життя, певний достаток», – каже Олена.
Початок повномасштабного вторгнення застав її в авіамістечку. Приблизно за кілометр від дому був аеродром. Рано-вранці 24 лютого 2022-го Олена з чоловіком почули перші вибухи. Визирнули у вікно, побачили, як мчали «швидкі» й пожежні машини.
«Ми всі вискочили на вулицю. І я дивлюся, ніби в фільмі жахів: з усіх під’їздів виходять люди з валізами, з собаками. Думки були на той момент: ми – військовий гарнізон, і нас зараз просто розтрощать. І тому люди почали тікати. У самому місті люди чули вибухи, але такого ще не було… Пам’ятаю, що я була в піжамі, зверху – куртка. І ми дивимося: над нашим будинком пролітають ракети. Я забігла додому, схопила переноску, запхала кота, взяла документи й пішла в гараж, сіла в машину», – згадує Олена.
Того ж дня, каже жінка, з міста виїхали правоохоронні органи й військові. Близько 16-ї години до Мелітополя зайшла російська техніка й місто фактично було окуповане. Спершу окупанти зайняли казарми гарнізону, де раніше були українські військовослужбовці. Олена з чоловіком полишили авіамістечко й переселилися до самого міста. Спершу жили у знайомих, потім зняли квартиру. Своє перебування у місті не афішували, адже її чоловік був військовим.
Наші люди виходили на демонстрації, кричали: «Геть!». Росіяни в комунікацію не вступалиОлена Сінчура
«Російської техніки було дуже багато. Якщо дивитися на трасу до Кирилівки, а це 50 кілометрів, то всі їх займала техніка. Її було дуже багато. З «Z-ками» на бортах… Ми з чоловіком не могли швидко виїхати з міста. Вирішили однозначно – виїздити, але ще думали, як? А також сподівалися, можливо, росіяни завтра заберуться геть. Над міськрадою певний час висів синьо-жовтий прапор. Наші люди виходили на демонстрації, кричали: «Геть!». Росіяни в комунікацію не вступали. Страшно не було, ми все ще відчували себе господарями міста», – каже Олена.
Через місяць, згадує, «політика» поводження з місцевим населенням змінилася: російські військові почали розганяти проукраїнські мітинги, розпочалися репресії.
«Вони почали викрадати людей, саджати «на підвали» представників влади, представників освіти. Так зник наш сусід. Він був підприємцем, допомагав волонтерам з 2014 року. Росіяни цього знати не могли, це хтось здав. Коли ми виїздили, його дружина все ще ходила по інстанціях, намагаючись знайти чоловіка. Поки на неї не наставили автомат і не сказали: «Ще раз прийдеш – розстріляємо», – розказує жінка.
|
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити. |
На кілька тижнів у місті зникла вода й світло, потім зник й український зв'язок. Із 19-ї починала діяти комендантська година.
«Тоді було таке враження, ніби це відбувається не з тобою, ніби ти дивишся якийсь страшний сон, ніби ти зараз прокинешся – і все буде гаразд. Це не вкладалося в голові: ще вчора у тебе було все, а сьогодні нема зв’язку, нема води, нема банкоматів. Воду ми могли набирати в пожежній частині – там були ще наші ДСНСники», – згадує вона.
«В окупації у мене було таке враження, що є Мелітополь – а за ним якась чорна діра. Зв’язку не було, інтернет, YouTube повимикали. Мамі пенсія приходила на картку «Ощадбанку», а всі ж операції банку – через смс, а тут зв’язку немає. От така була ситуація», – додає переселенка.
Якщо після сьомої у двір заїздила машина, то ти розумів, що, як і в 1937 році, вона за кимось приїхалаОлена Сінчура
Олена каже, найогидніше, що в рідному місті запанувала атмосфера підозрілості й страху: «Люди боялися розмовляти одне з одним. О сьомій вечора вже було на вулицях порожньо й тихо. Якщо після сьомої у двір заїздила машина, то ти розумів, що, як і в 1937 році, вона за кимось приїхала. Був постійний страх. Люди почали виїздити. Виїхала моя подруга – з собаками, котами, онуками й чоловіком, який працював у силових структурах. І щойно вони виїхали – наступного дня по них прийшли. Зараз вони всі воюють: дружина, моя подруга, її чоловік, донька і син. Не воює лише маленький онук. У Мелітополі в цієї родини не залишилося нічого, у них все відібрали».
Олена згадує, як одного дня російські військові вирізали «болгаркою» двері в багатоквартирному будинку, де жила її донька з хлопцем, налякавши усіх мешканців. 12 озброєних людей у масках увірвалися до їхньої сусідки – керівниці міського відділу освіти, аби залякати й примусити співпрацювати.
«Відділ освіти мав і собі схилити директорів шкіл до співпраці, щоб організувати освітній процес, але вже за їхньою програмою, російською», – каже Олена.
У липні 2022 року Олена з чоловіком вирішили виїздити з міста. Родина думала, що повернеться через два-три місяці, не більше.
«Мій добрий знайомий, переселенець з Донецька, розповідав, що також пройшов цю стадію: коли виїхав з рідного міста, спершу думав – на два-три місяці… Ми – так само. Взяли навіть багато речей. Чоловік каже: «Готуйся, що ми сидітимемо під обстрілами, тобто, нічого такого не треба». Усі нарядні речі залишилися вдома, сукні, все. Головне – взяли кота, Акселя», – каже жінка.
Перевізники, і це не секрет, брали дуже великі гроші за проїзд – від 5 до 10 тисяч гривеньОлена Сінчура
Виїзд з окупації й адаптація
Чоловік виїхав із міста першим, вивіз важливу документацію й знайшов житло в Запоріжжі. Потім виїхала Олена. У машину вона взяла землячку з восьмирічним сином. Дорога, згадує, була дуже важка – довелося пройти десятки російських блокпостів.
«Перевізники, і це не секрет, брали дуже великі гроші за проїзд – від 5 до 10 тисяч гривень. Дитина була дуже налякана. І ось блокпост у Василівці, а далі – вже «сіра» зона й Україна. Підходить «кадирівець» зі зброєю і каже малому: «Як тебе звати?». А той сидить, заплющив очі, боїться. Той розлютився: «Що то за мужик, чого він боїться?!». Ми сиділи, як миші, щоб нас не розвернули. Вмовили дитину назвати ім’я і проїхали», – говорить вона.
У Запоріжжі Олена з чоловіком почали шукати роботу, а тим часом волонтерили. Олена каже: тут знадобилася її профільна освіта: вона почала займатися англійською мовою з дітьми-переселенцями дошкільного віку.
«Якби мені сказали: «Іди, мети подвір’я», – я б мела. Ми опинилися без дому, мені просто необхідно було щось робити, фізично робити, щоб виморюватися, щоб вимикався мозок. Якби мені хтось сказав, що посеред зими на центральному проспекті я буду видавати жіночі прокладки, я б не повірила. Але ми це все робили», – розповідає вона.
У жовтні 2023 року їй запропонували очолити гуманітарний хаб для переселенців «Мелітополь. Саме тут» у Дніпрі, який тільки планували відкривати. Для цього слід було переїхати жити до іншого міста, де вона доти майже не бувала. Але Олена не вагалася – погодилася.
Зараз вона очолює один з чотирьох гуманітарних хабів для мелітопольців в Україні, який пропонує цілу низку безоплатних послуг ВПО.
Тут видають гуманітарку, надають консультаційну та психологічну допомогу, проводять творчі майстер-класи та підготовку до школи для дітей тощо. У центрі зареєстровані 1 600 людей з Мелітополя та Мелітопольського району, які зараз живуть у Дніпрі та області.
На швидке повернення додому, Олена каже, вже не сподівається.
Піднімає зранку лиш те, що треба йти працювати, допомагати людям, яким гірше, ніж тобіОлена Сінчура
«Яке – швидке повернення? Пішов уже третій рік… Сподіваюся на диво. Щось станеться – і все зміниться, і ми повернемося додому. У мене зараз немає минулого й майбутнього, є лише сьогодні. Піднімає зранку лиш те, що треба йти працювати, допомагати людям, яким гірше, ніж тобі. У нас на обліку є багато родин, які осіли по селах, багатодітні родини, родини загиблих воїнів – їм треба підтримка. Є надія, що ми повернемося. Моє бажання – щоб жодного окупанта не було на нашій землі», – говорить Олена.
Її 22-річній доньці з хлопцем також вдалося виїхати з окупованого Мелітополя, зараз вони у Тбілісі, нещодавно побралися. Що з оселею Олени в рідному місті, жінка не знає. Але і вона, і її колеги з гуманітарного хабу за першої ж нагоди готові повернутися працювати до навіть розбитого й зруйнованого Мелітополя, якщо там буде Україна.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Форум