Одним коротким словом — Гаага — часто оперують виснажені війною українці, щоб змалювати майбутнє, в якому винні у злочинах проти людяності дістають справедливе покарання. Але як на практиці може виглядати таке правосуддя, і чи реально, щоб на лаві підсудних опинились ті, хто віддавав накази чинити звірства на території України, — зазвичай про це експерти говорили дуже обережно. Війна в Україні триває вже 8 років, і до початку великого вторгнення в ній вже, за даними ООН, загинули 13 тисяч людей, але жодного трибуналу так і не сталось. Проте, зараз ситуація змінюється. Чому? Радіо Донбас.Реалії пояснює, як працює ця система, коли може початися реальний суд і над ким.
Експредставник президента України в Автономній Республіці Крим та експерт з міжнародного права Антон Кориневич наголошує, що в міжнародному режимі збройного конфлікту Україна перебуває з 2014 року, і весь цей час збирала докази для Міжнародного кримінального суду, залучаючи також і прокурора МКС. «24 лютого масштаб злочинів став набагато більшим», – констатує він.
Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україні документують воєнні злочини як доказову базу для майбутніх судових процесів. Більшість із них відбуватимуться в Україні, частина – у Міжнародному кримінальному суді («Гаазі») або навіть на спеціальному трибуналі.
Чому ж Гаага мовчала 8 років?
Гаазький трибунал, або Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, працює на основі Римського статуту. Його ратифікували 1998 року, завізувавши тим самим створення єдиного міжнародного суду. До того це були формати трибуналів ad hoc («на вимогу») на кшталт Нюрнберзького, Токійського, Камбоджійського, трибуналу щодо Руанди, Югославії. Римський статут містить повноваження та категорії злочинів, які розглядає МКС. Найтяжчі міжнародні злочини об’єднали в 4 групи: воєнні злочини, злочини проти людяності, злочин геноциду та злочин агресії. Антон Кориневич доповнює: «МКС діє на основі принципу комплементарності (від англійського «compliment» — додавати), тобто додатковий до національних систем, і працює, коли держава не хоче або не може розслідувати певні ситуації».
Україна не є повноправною країною-учасницею МКС, адже досі не ратифікувала Римський статут. Тобто вона не може обирати й голосувати за суддів / прокурорів, брати участь в асамблеї країн-учасниць і т. д. Однак Україна звернулась до МКС, а по тому визнала його юрисдикцію над своєю територією, зокрема й окупованими територіями.
Голова правління Центру прав людини «ZMINA» Тетяна Печончик пояснює: «У кінці Євромайдану Україна звернулася до МКС, щоб розслідувати ці злочини. Додаткову декларацію подали 2015-го, коли розгорталися події в Криму, на Донбасі. Наша справа перебувала на стадії попереднього вивчення 8 років, доки не почалась хвиля нової агресії, і лиш з нею суд перейшов до реального розслідування».
В Гаазі можуть видати ордер на арешт
Росія має примат національного права над міжнародним (воно має для РФ меншу силу) та не визнала юрисдикцію МКС. Проте це не завадить притягнути до відповідальності вище російське керівництво за злочини, передбачені Римським статутом, каже Антон Кориневич. Верховна Рада ухвалила закон про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України, і тепер там буде глава — співробітництво з Міжнародним кримінальним судом.
«МКС може дивитися і працювати щодо злочинів, вчинених на території України незалежно від громадянства особи. Ключова прив’язка — територія держави, що визнала юрисдикцію МКС. Особливість Міжнародного кримінального суду — він не працює in absentia (заочний розгляд справи), потрібно, щоб люди були в розпорядженні МКС, тому допоки вони не потрапляють до Гааги, суд не відбувається, але, приміром, можна видати ордер на арешт», — каже експерт.
Тетяна Печончик підкреслює: «Зазвичай чинні президенти мають імунітет від переслідування, та не у випадку з МКС. Питання лиш — чи дійдуть до того ж Путіна, розмотуючи «ланцюжок» злочинів, скоєних в Україні».
Кількість розслідуваних кейсів з боку МКС буде обмежена десятком-двома, оскільки правовий інститут працює лише з впливовими людьми, які, приміром, віддають накази, і відповідатиме тоді не Росія як держава, а конкретні фізичні особи: «За свої агресивні дії Росія має нести міжнародну правову відповідальність, але індивідуальну кримінальну відповідальність — її конкретні громадяни. Якщо бути юридично чіткими — це злочини російського політичного керівництва та злочини російських військових», — зауважує Антон Кориневич.
Але судити Путіна просто за війну не вийде
Сказане вище стосується злочинів проти людяності. Однак, у контексті російсько-української війни слідчі МКС не можуть працювати із злочином агресії. Щоб у Гаазі його таки розглянули, то, окрім вимоги ратифікувати Римський статут з боку країни, на яку напали, та країни-агресора, вони мають прийняти відповідні Кампальські поправки. Ні Україна, ні Росія цього не зробили. Антон Кориневич каже, що є додатковий варіант, якби Рада Безпеки ООН передала відповідну ситуацію на розгляд МКС, але цього не буде, адже постійні члени мають право вето.
«Злочин агресії є «мета-злочином». Якби не було російської агресії, то не було б і воєнних злочинів, і злочинів проти людяності. Росія почала цю неспровоковану війну, напала на Україну, порушивши всі принципи побудови світу і засадничі принципи ООН, через що відбувається багато інших злочинів», — аналізує Тетяна Печончик.
Але є варіант: спецтрибунал
Обставина, яка уможливлює суд за злочином агресії, — це створення ad hoc трибуналу. МКС функціонує на постійній основі, а от трибунали ad hoc він створювавав під конкретні ситуації, як-от Спеціальний суд у справах Сьєрра-Леоне, Надзвичайні судові палати в судах Камбоджі, певні судові механізми в рамках Боснії та Герцеговини.
Тетяна Печончик вважає: «Єдина залізобетонна можливість покарати Путіна — створити трибунал за злочином агресії. Як це вторгнення аргументувалося, як відбувалося, хто приймав рішення — це все на поверхні, все задокументовано».
Приміром, національні суди України не можуть притягати до відповідальності за злочин агресії вище політичне керівництво РФ, оскільки в національних судах посадовці мають імунітет. Антон Кориневич ділиться, що з кінця лютого іноземні юристи і Україна, зокрема Офіс президента, вийшли з пропозицією створити спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України, і додає: «Створення такого трибуналу вже підтримали двома резолюціями Парламентської асамблеї Ради Європи, резолюцією Європейського парламенту, декларацією Парламентської асамблеї НАТО, резолюцією парламенту Литви, який також підтримує цей трибунал, провели першу велику конференцію у Вільнюсі, винятково щодо цього питання».
Більшість справ – на плечах України
Більшість проваджень щодо воєнних злочинів ляжуть на плечі українських національних судів. МКС працюватиме з кейсами big fish (справами стосовно високопосадовців). «Він візьме справи реально найбільших порушників — командирів бригад, армій, членів уряду російської федерації», – наголошує А. Кориневич.
В Україні натомість розглядатимуть десятки тисяч інших справ, приміром, осіб, яких можуть судити in absentia, тобто без їхньої безпосередньої участі, або ті кейси, які здебільшого не пов’язані з великими посадовцями.
Експерти наголошують: на розслідування знадобляться десятки років. Однак є ризики, що українська система «захлинеться» і не зможе охопити усе.
«Ризики того, що велику кількість проваджень не будуть розслідувати, дуже високі. Серед суб’єктивних причин – недолугість правоохоронної системи, яка вже восьмий рік не може оголосити вироки щодо злочинів Майдану. Правоохоронна і судова системи не були в ідеальному стані і до війни, а тепер на неї звалилося нове навантаження», – каже Печончик.
Нині зареєстровано понад 23 тисячі воєнних злочинів з початку повномасштабного російського вторгнення. Експертка стверджує: цифра неостаточна, адже щодня фіксують 150-200 нових. Також немає інформації щодо кількості злочинів на новоокупованих територіях, наприклад, в Маріуполі.
«Коли українські слідчі, прокурори отримають доступ до цих територій, це будуть ще тисячі злочинів. Тобто не можна навіть припустити остаточну цифру», – підкреслює Тетяна.
За її словами, у перші тижні й місяці повномасштабної війни кримінальна злочинність була на низькому рівні, але зараз почала рости. До розслідувань, пов’язаних з воєнними діями, додаються справи щодо вбивств, пограбувань.
«Ніхто роботу національних судів за Україну не зробить», – акцентує Антон Кориневич.
Українське законодавство – не адаптоване й не відповідає міжнародним стандартам в частині воєнних злочинів та злочинів проти людяності, оскільки ухвалений влітку 2021-го Закон про воєнних злочинців так і не підписав президент. Це неабияк ускладнює роботу правоохоронців та суддів.
«У нас є лише бланкетна стаття 438 — «Порушення законів та звичаїв війни». Не виділено окремих складів воєнних злочинів, як-от позасудова страта, використання людей як живих щитів, зґвалтування як воєнний злочин. Тобто увесь масив не розкладається по типах злочинів: десятки тисяч проваджень скидаються за однією статтею, яка не дає розшифрування, можливості кваліфікації конкретними складами кримінальних злочинів і відсилає до всього міжнародного гуманітарного права, – коментує Тетяна Печончик. – Уявіть собі: слідчий у якомусь ОТГ має розуміти все МГП, тому що національний кримінальний кодекс йому не дає нормальних інструментів для кваліфікації. І це, не кажучи про знання, розслідування, адже воєнні злочини розслідуються не так, як загальнокримінальні».
Як документують воєнні злочини
Документуванням воєнних злочинів займається низка організацій. Серед них коаліція «Україна. П’ята ранку», яка складається із правозахисних організацій.
Наразі вона нараховує 29 громадських організацій і має 4 індивідуальних експертів, які не належать до жодної з них.
Документування відбувається на декількох рівнях. Перший – із відкритих джерел. Цим займається мережа моніторів, документаторів, які пройшли відповідне навчання. До неї може приєднатися будь-хто охочий.
Документування відбувається за стандартами Протоколу Берклі. Щоб інформацію могли використовувати міжнародні механізми правосуддя, важливо документувати не тільки контент: що відбувається, а й процесуально описувати, як це відбувається – хто, у який спосіб, час і звідки зберіг документ, сторінку чи відео.
«Ми маємо угоду із веб-архівом Mnemonic, який використовують, щоб зберігати інформацію. Наприклад, на ньому був побудований сирійський архів. Важливо, що інформація зберігається всередині, бо пізніше вона може зникати з інтернету», – розповідає Тетяна.
Наступний рівень документування – опитати свідків і потерпілих. Найчастіше це роблять юристи або адвокати. Третій рівень – провести виїзні польові місії у новозвільнені регіони.
Голова правління «ZMINA» розповідає: «Різні організації можуть мати відмінні фокуси своєї роботи або певну експертизу. Наприклад, наша поглиблено займається документуванням насильницьких зникнень, викрадень на новоокупованих територіях людей, пов’язаних з активізмом, журналістикою, місцевим самоврядуванням, волонтерством. Є організації, які документують атаки на медичні об’єкти, медичний персонал, воєнні злочини проти дітей тощо. Ми працюємо з інтерв’юванням людей, проведенням виїзних місій, документуванням on the field (на місцях здійснення злочинів) та верифікацією із відкритих джерел».
Долучатися до документування воєнних злочинів – важливо, адже це допоможе розглянути та винести вироки більшій кількості судових справ. Стати монітором і документувати злочини з відкритих джерел може будь-хто: кілька годин на тиждень можуть стати помічними в опрацюванні великого масиву інформації. У коаліції «Україна. П’ята ранку» волонтерів навчають, як це робити правильно. Доєднатися до справи можна, заповнивши гугл-форму на сайті коаліції 5am.in.ua.
Ольга Кацан, Інна Царук
