«Вони лежали в полі під соняхами». Три історії майданівців-бійців, які загинули на війні

Хтось із них пішов на війну прямо з Майдану, хтось – встиг побувати вдома, поволонтерити, збудувати дім і порадіти появі сина. Хтось – мав армійський досвід, хтось – здобував його вже в боях. Але жоден з них не любив високих слів про подвиг заради батьківщини. Своїм рідним вони казали: «Не можу інакше, буду з побратимами».

Радіо Свобода записало історії трьох активістів Революції гідності з Дніпра, які стали військовими і загинули в боях за Україну.

Підприємець Ден Косенко: майданівець і десантник

Дніпрянин Денис Косенко з позивним «Амур» був успішним підприємцем. Економіст за фахом – свого часу він закінчив залізничний інститут за спеціальністю «Економіка та управління підприємствами» – він володів кількома фірмами, зокрема займався вентиляційним обладнанням.

Його близький друг Євген Жирко, також майданівець і чинний військовослужбовець, розповідає: потоваришували понад півтора десятиліття тому. Тісно почали спілкуватися 2013-го, разом їздили на Майдан, возили допомогу.

«Під час Революції гідності ми стали єдиною командою. У нас був такий «графік»: три-чотири дні робочого тижня ми працювали в Дніпрі, а потім на кілька днів їхали до Києва. В такому режимі ми пройшли весь Майдан. Ми возили туди продукти, медикаменти, людей. У нас був бусик – 7-8 людей їхало. Ходили чергувати на барикади, допомагали будувати барикади, допомагали на кухні – робота знаходилася. Ми відчували себе, як ото – була така наліпка – «краплею в океані». Найбільше мені запам’яталася одна розмова з Денисом, коли ми приїхали ще на перший, студентський Майдан, побачили, що все почало якось затухати… Поїхали додому, прокидаємося вранці, а вночі було побиття. Ден мене перший набрав, каже: «Ну що? Ми прокинулися в іншій країні!». Я кажу: «Так і є». Зустрілися. Треба їхати в Київ. І зробили ці поїздки регулярними. Була і мрія, і була впевненість у нашій правоті, у тому, що ми щось можемо. Ми по-іншому не могли. Треба було стояти, треба вимагати змін», – говорить друг Дениса.

З початком окупації Криму та вторгнення російських військ на схід України Денис Косенко став волонтером. Разом з друзями він возив волонтерську допомогу бійцям, ремонтував для них техніку.

«Коли Янукович утік, ми намагалися налагодити в місті постмайданне життя. Ми патрулювали вулиці разом з поліцією, намагалися зробити орган самоуправління на базі дніпровського Майдану, але воно все заглохло... Потім почали волонтерити для армії. Це був 20-й батальйон ТРО, де служив наш знайомий, а пізніше – у 43-й батальйон. Зробили групу у фейсбуці. Офіс Дена був базою. Туди люди зносили допомогу. Також туди приганяли машини, які треба було відремонтувати для військових. Ми відремонтували близько 15 машин – «Газелі», «Таврії», «Уазики», все своїм коштом», – розповів Євген.

2015 року «Амур» був мобілізований, служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді в зоні АТО, пишався, що став десантником.

«Він не ховався, не сумнівався. І це при тому, що вдома залишився досить великий бізнес, яким треба було керувати», – говорить його товариш.

У квітні 2016 року Косенко повернувся додому, став офіцером резерву. Разом з громадською організацією «Верхня Січ» брав участь у створенні дитячого табору національно-патріотичного виховання. Тоді ж звів власний будинок, його родина поповнилася третім сином – Макаром.

Коли в Україні почалася повномасштабна війна, Ден Косенко вже о 7-й ранку з’явився до військкомату. Служив на Авдіївському напрямку.

«Зв'язок з ним був, але він був дуже малослівним. Спершу у них було тихо, а потім почалися дуже активні бойові дії. Відписувався раз на два-три дні, він намагався відписуватися. «Все ок, все гут». Або – щось по суті, бо ми намагалися йому туди передавати допомогу, бусик купили. Я був у ТРО в Дніпрі з 24 лютого, а він був уже на фронті», – розповів Євген Жирко.

Загинув у квітні 2022 року в бою під Новобахмутівкою Донецької області при мінометному обстрілі. Поховали бійця на цвинтарі житлового масиву Лівобережний-3 у Дніпрі. Після завершення війни, кажуть товариші, продовжать справу, за яку так вболівав Денис, – розбудовуватимуть патріотичний навчально-виховний центр для дітей.

Шеф-кухар Сашко Колотвін: від Майдану до «Айдару»

Олександр Колотвін з позивним «Саха» народився й виріс у П’ятихатках на Дніпропетровщині. Змалку любив готувати, згадує його мама Надія Колотвіна, тому й обрав такий фах – кухар. Працював шеф-кухарем у ресторанах Дніпра, був дуже товариським та енергійним, каже вона.

2013 року, коли в Україні розпочалася Революція гідності, Сашко вирішив їхати до столиці. Нареченій сказав, що якийсь час хоче «пожити окремо», а батькам взагалі не зізнавався, де він. На Майдані він кухарював, каже мати: у велетенських чанах на імпровізованих пічках, зроблених з колісних дисків, готував гарячі страви.

«Він працював три дні через три. І у вільні дні мотався на Майдан у Київ. Нам не признавався. Якось з ним три дні не було зв’язку, і тоді його друг розповів, що він на Майдані. Я навіть не могла повірити! А тоді син дзвонить зовсім з іншого номера: «Мамо, я на Майдані, не хвилюйся». Вже потім я дізналася, що він був поранений в ногу, телефон був розбитий і він не міг подзвонити. Я вмовляла: «Синочку, їдь додому, нащо воно тобі треба, вертайся». А він: «Тут все добре, стоїмо». Потім, уже під час виборів, вони стояли в охороні на Банковій, ми бачили це й на відео», – розповідає Надія Колотвіна.

Одразу з Майдану, у травні 2014 року, Олександр пішов на війну. Записався добровольцем до батальйону «Айдар». Матері нічого не сказав. Жінка каже: дізналася про це від доньки, сестри Сашка.

«Донька прихала, каже: «Мамо, сядь і не хвилюйся. Наш Саша на війні». Як на війні? На якій війні?... «Мамо, не переживай, ти ж знаєш нашого Сашка, він шустрий, зараз такий час». Це вже червень був. Вони поїхали в зону АТО. Телефоную. Каже: «Мамо, ми стоїмо далеко, тільки в бінокль дивимося і все». Заколисав мене словами, я повірила. А вони вже були під Луганським аеропортом. Кухарювати він не схотів, пішов у розвідку. «Рота чорних» – так це звалося. Був поранений у ногу. Ще не долікувався, а вже треба було йти на завдання. Він мені зателефонував, попередив, що кілька днів може не бути зв’язку, бо телефони вони з собою не беруть», – розповіла мати про останню розмову з сином.

«Ми говорили з ним про війну, дуже багато спілкувалися в останні дні його життя. Він казав: «Мамо, я не можу все кинути, бо ми працюємо в парі, я не можу побратимів підвести, хто ж, як не я». Він планував їхати до Києва по техніку і мав заїхати додому. Але він не дожив до цього дня», – додала мати.

Загинув Олександр Колотвін під час виконання бойового завдання 13 серпня 2014 року на Луганщині, поблизу селища Хрящуватого. У зоні АТО він не пробув і трьох місяців. Йому було 29 років.

«Вони виїхали на БТРі. Повискакували, і прямо на полі їх «накрило». Тоді багато їх загинуло. Усіх знайшли, а двох довго не могли знайти, серед них і нашого Сашу. 16-го, у день народження доньки, мені зателефонували, що Саші вже немає… Двох їх знайшли – вони лежали в полі під соняхами. Це був жах для мене. Ховали 17 серпня, у закритій труні. У нього, за висновком експертів, – було осколкове поранення прямо в серце», – розповіла мати.

Усі ці вісім років без сина, говорить Надія Колотвіна, вона намагається просто жити. Розраду знайшла у волонтерстві для армії, в допомозі іншим батькам, які переживають схоже горе.

«У П’ятихатках я очолюю великий волонтерський центр. Одягаємо хлопців, плетемо маскувальні сітки, шиємо, плетемо. У нас на шести автоклавах вариться тушкованка, каші. Залучаємо діток. Вони пишуть листи, вкладають малюночки. Я їздила з допомогою на передову. Велику увагу приділяю шпиталям, відвожу одяг, харчі. А якось я вислала цілу свиню… Зараз ми виготовляємо прапори з портретами загиблих героїв з П’ятихаток для родин. Якщо ховають загиблого військового, я від громадської організації «Родинне коло» стараюся бути присутня, знайти слова, щоб підтримати людей. Ціна дуже велика за нашу свободу. Але треба жити з цим болем», – розповіла жінка.

Юрист Денис Гаврюшин: мужність думати і діяти

Боєць 25-ї повітряно-десантної бригади Денис Гаврюшин до війни був юристом, мав власну практику. Закінчив Дніпровський національний університет за фахом «юриспруденція». Його викладачка, а зараз – і близька подруга родини – Людмила Кострюкова згадує: Денис був одним з найкращих студентів на курсі, вдумливим і яскравим. Багато читав, подорожував, захоплювався йогою.

«Я викладала на їхньому потоці логіку й філософію. Студентів багато, але Денис вирізнявся – і своєю допитливістю, і тим, що був старостою групи. Вже після його загибелі мама, розбираючи його конспекти, побачила напис на одному з них: «Май мужність користуватися своїм розумом. Іммануїл Кант». Я їм розповідала – а він собі занотував. У Канта це було кредо. Здається, це був і девіз життя Дениса», – каже Людмила Кострюкова.

2004 року, під час Помаранчевої революції, коли факультет був «синьо-білим», він був одним з небагатьох, хто підтримував «помаранчевих», каже вона.

«Коли я приїздила до університету з помаранчевою стрічкою на машині, для інших викладачів це було, як виклик. Денис же підходив до мене у перервах між лекціями, розповідав, де будуть які збори. Ми щиро обговорювали події Помаранчевої революції. Він навіть приніс мені касету з піснями того Майдану, вона досі в мене є», – каже викладачка.

Викладачка зустріла свого колишнього студента й на Євромайдані 2013 року.

«Мені було дуже приємно, коли я бачила на Майдані 2013 року своїх колишніх студентів. Денис зі своїм другом стояв серед натовпу. Майже на всіх недільних вічах я його бачила в Дніпрі. Востаннє ми бачилися, коли стояли під ОДА. Тоді була інформація про те, що «тітушки» можуть захопити ОДА. І ми з майданівцями там були, Денис з товаришем був серед нас», – говорить Людмила Кострюкова.

Коли в Дніпрі виникла загроза «російської весни», прямо з-під будівлі Дніпропетровської облдержадмністрації чимало хлопців колоною вирушили до військкомату, серед них був і Денис. Він написав заяву про готовність служити у війську.

Потрапив до повітряно-десантної бригади, виконував бойові завдання в «гарячих» точках Донбасу – Слов’янську, Краматорську, Дебальцевому.

Загинув 17 серпня 2014 року на Донеччині, коли бойову машину десантників обстріляли з «Градів».

«Це було велике горе, я переживала його як особисте. На похороні я познайомилася з його мамою Ольгою Володимирівною. І зараз ми не просто друзі, а близькі подруги. Щороку ми їздимо на цвинтар у день народження Дениса і в день його загибелі… Він був людиною з загостреним почуттям справедливості й поваги людської гідності. Якби Денис лишився живим, думаю, що він був би одним з визначних громадських діячів, але не судилося», – каже Людмила Кострюкова.

Дениса Гаврюшина поховали на Сурсько-Литовському цвинтарі в Дніпрі. Йому було 30 років.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Кажуть, що війна – це не наука, а мистецтво». Історії трьох бійців-митців, які боронять Україну