ЛЬВІВ ‒ Український рушник для українців є символом збереження традиції, обрядовості, родинним оберегом. Він присутній на найважливіших родинних святах і подіях. Рушниками прикрашали і прикрашають ікони і портрети видатних українців, це є одним із виявів української ідентичності. Особливо у радянський час репресій, заборони.

Кожен український регіон вирізняється своїми рушниками, що є свідченням різноманіття і багатства української вишивки і людської фантазії.

Велику колекцію українських рушників зібрав майстер народного мистецтва з вишивки, колекціонер, етнолог Юрій Мельничук. Він розповів, яке значення має рушник для українського народу, які смисли вкладають у нього?

Рушники використовують молодята, коли одружуються. На вишиваний чи тканий рушник ставлять хліб, ним прикрашають великодній кошик, образи в хаті.

Українці з давен прикрашали хати тканими і вишиваними рушниками. Рушники є побутові, обрядові, родинні, хатні. І цей перелік вказує на те, наскільки важливим для українців було збереження родинних традицій, дотримання обряду. А це і весільні рушники, і родильні (коли жінка чекала на народження дитини), і на хрестини, проводи в дорогу, до війська, і поховальні, і поминальні, і хатні.

Етнолог, майстер народного мистецтва з вишивки Юрій Мельничук зауважує, що рушник в українській культурі – це неабияке прадавнє явище. Протягом життя людину супроводжувало до двадцяти вишитих чи тканих рушників, підрахували фахівці. Як колись говорили, рушник із людиною ‒ від народження до смерті.

«Тому що всі ці речі, напевно, якогось божественного порядку. Коли починають дискутувати на тему, а хто ж перший придумав, то, мабуть, це нам дали з небес. Рушники – це священні речі. Це освячення нас, людей, священними предметами, якими є рушники. Тому що рушники використовуються у безлічі обрядів, ритуалів упродовж життя кожної людини. А назва рушник етимологічно походить від слово «рука», є таке поняття і на Поліссі, далі в Білорусі, називають «ручник». Але ж корінь усе таки руш, тобто рушати, це символ шляху, дороги, благословення. Він має початок і кінець, два кінці. І тому його роль неймовірна і неперевершена у важливих відрізках життя людини. Наприклад, народження, одруження, смерть – власне, ці три моменти в житті людини обставляються тканиною, зокрема рушниками. Давня народна мудрість каже, що людина тричі буває дивною: коли народжується, одружується, помирає.

Полотно гарне, якісне, тонке, вибілене, коли сама людина виткала і на ньому й вишивали. Його використовували у безлічі обрядах. Рушник супроводжує все життя українця в прямому сенсі цього слова», ‒ розповідає Юрій Мельничук.

«Такий рушник мала вишити або виткати вагітна жінка»

Українці зберігали рушники у скринях. І саме звідти витягнула одна літня жінка з Переяславщини один із рушників. Він був довгий, і від неї етнолог дізнався про «проводжальний» рушник і що не є його підтекстом проводжати людину у вічний світ, а навпаки.

«Такий рушник мала вишити або виткати вагітна жінка. І встигнути з роботою треба було до пологів. Це довжелезний рушник. Сім ярусів, чотири фігурки, які нагадують оранту, тобто з піднятими вгору руками. Сім колін предків. Вони двобічні, так акуратно вишиті. Коли приходив час пологів, приходила баба-повитуха, чи, казали, пупорізка, по-різному називали в різних регіонах. Коли народилась дитина, її помили, то клали посередині рушника. І тоді бажали удачі, щастя, тішились, що прийшла у цей світ. Потім цей рушник складали і зберігали. Рушник скручували і тримали сторцем. Українці вкладали у рушник інформацію, немов такий енергоінформаційний рушник був, матриця», ‒ каже Юрій Мельничук.

Стільки дітей було в родині, стільки й було вишитих чи витканих рушників.

Весільних рушників було кілька

Другим важливий рушником був весільний. Його вишивала дівчина. Бо якщо не мала рушника, то про яке одруження могла бути мова. За українською традицією, коли дівчина вишиває рушник, то його чужа людина не могла бачити.

«У весільному обряді українці використовували різні рушники. Полтавська народна пісня оповідає, що «в коморі сволок, там рушників сорок, і підіте, винесіте, бояр прикрасіте». Не такими зашитими рушниками їх прикрашали, як собі дівчина вишивала. А вона вишивала два: на сватання і весілля, на який ставала з нареченим. Зазвичай на багатьох весільних рушниках бачимо пару голубів. Обидва боки рушника дуже акуратні. Це досягається використанням двобічних швів, двобічна гладь, стебнівка, штапівка. Баба вчила внучку, що з вивороту не повинно бути вузлів і перетяжок.

Тобто, видима сторона – це видиме життя, людські вчинки, діяння, а невидима ‒ думки і почуття. Але, як психологи кажуть, що якщо наробити там неакуратно вузлів і перетяжок, то дівчина у заміжжі вигрібатиме всі ці проблеми в житті. А все має бути чисто, як відкрита книга.

Зараз маємо спотворення і подвійну мораль, що має бути про людське око, що скажуть люди, тому має бути гарно. А як там живе це подружжя, то немає значення. В українській культурі через рушники простежується, що в житті людини має бути гармонія. Перед Богом ми відкрита книга, ми нічого не сховаємо перед ним, ані наші тривоги, ані думки. Власне, ця тема і вкладена у рушниках.

Рушники були цільними, полотно не перерізали, не зшивали. В українській культурі домінували білий і червоний кольори. Ткані рушники повсюдно були по українських регіонах, а вишиті далеко не скрізь», ‒ говорить майстер.

Рушник завершував свою місію, коли людина вмирала. Досі, зокрема у гірських селах, є традиція, опускати домовину на рушниках.

Зазвичай рушники ткали чи вишивали довжиною до семи метрів. Розрахунок був такий: ширина повинна відкластись на довжині сім разів. Є такий варіант, що довжина у два зрости людини.

«Такі регіони, які Лівобережна Київщина, Чернігівщина, Лівий берег Дніпра, то там семиметрові рушники, використовували також для прикрашання на свята полиці з іконами, рушники-Божники», ‒ каже Юрій Мельничук.

У його колекції – багато різних рушників, практично з усіх українських регіонів. І це показує багатство української традиції і обрядовості. Є рушники, які використовували лише на Різдво, на піст, поминання рідних. Багато мережаних рушників використовували на Лівобережній Україні. Білі мережані рушники витягували на Святвечір, як спомин про тих, кого вже немає поруч.

Розуміння традиції

Багато рушників вишиті червоними і синіми нитками. Таке поєднання кольорів було поширене в Україні. На українських рушниках часто ткали чи вишивали свічник. Але дослідники зауважують, що це є зображення праматері, язичницький символ жінки з піднятими руками.

На рушниках по всій території України вишивали дерево життя, як символ роду і поєднання поколінь. Чорний колір у рушниках у поєднанні з червоним з’явився наприкінці ХІХ століття з впливом «брокарівської», «мильної» вишивки.

«Вишиті квіти маку – це поминання. Внизу вже гачком зроблене мереживо, на полотні робили пташки, які йдуть чергою одне за одним, як покоління предків. І це все можна прочитати з рушника. Українські рушники мають два кінці, це гармонія ‒ баланс і рівновага. На весільний рушник не шили одну пташку чи кілька пар, в це вкладалося, що або дівчина буде самотня, або розлучатиметься. Кількість пар вкаже на кількість шлюбів. Софія Терещенко, етнолог, в Звеногородському повіті Київської губернії на початку 20-го століття нарахувала використання рушників 20 разів. Це не один той самий рушник туди-сюди носять, а це 20 повинно бути різних рушників.

Нині спотворене розуміння, для прикладу, весільного рушника. Дбають не про те, щоб сама собі дівчина його вишила, дотримуючись традиції, правил, техніки, а дивляться, хто швидше стане на цей рушник», ‒ зауважує колекціонер, етнолог Юрій Мельничук.

В його збірці є найдавніший вишитий рушник кінця XVII -XVIII століття з Полтавщини. На ньому вишите дерево з безліччю бруньок, як зчитується з рушника, має з’явитися багато нових житті у цьому роді.

Рушники – це небесні підпори, ці слова дослідника Олександра Фисуна навів Юрій Мельничук. Це символ ідентичності українців.

У День Незалежності України представники з двадцяти країн світу об’єднаються онлайн, щоб спільно створити вибійчані рушники – як символ пам’яті та гідності. Кожен учасник проєкту розробив свої власні зображення для штампів для вибійки. У Києві ця подія відбудеться у Національному музеї декоративного мистецтва. Вибійка – це традиційна техніка декорування тканини за допомогою різьблених штампів. Вона була поширеною в Україні з XI століття, а набула популярності з кінця XVII - початку XVIII століть. Як наголошують організатори події, ця давня техніка майже зникла, тому й хочуть привернути увагу акцією «Знаки ідентичності».

Попри те, що в Україні є День вишиванки, але у День Незалежності українці одягають вишивані сорочки чи народні строї. Виймають і рушники, якими прикрашають помешкання. Тобто, цієї традиції не масово, але поодиноко дотримуються.

Колекція Юрія Мельничука є дуже цінною, тому що він зберігає рушники, сорочки, строї з тих місцевостей, які тимчасово опинились під російською окупацією. Величезна кількість цих народних речей втрачена через війну. Є люди, які старались бодай щось вивезти і врятувати з Донбасу, несли ці сорочки і рушники під обстрілами для того, щоб зберегти для історії, щоб не втратити зв’язку між покоління, бо кожен орнамент допомагає зчитати минуле українців, показує особливості і багатство того чи іншого регіону.

Скільки втрачено народних колекцій за час війни, починаючи від 2014 року, на Донбасі з 2014 року ‒ невідомо.

У 2015 році Наталія Каплун, яка до окупації Росією працювала у Луганському обласному краєзнавчому музеї, розповіла Радіо Свобода, що жодного експонату з музею не вдалось евакуювати, а фонд налічував понад 200 тисяч одиниць.