Карасубазар, а не Білогірськ. Корбекуль, а не Ізобільне. Курман, а не Красногвардійське. Після депортації кримських татар у травні 1944 року радянська влада змінила топоніми Криму, аби повністю стерти пам’ять про реальну історію півострова та корінний народ. До цього кримськотатарське походження мали понад 90 відсотків кримських назв, свідчать історики. СРСР спочатку змінила назви районів та районних центрів, потім міст, селищ і сіл. Найбільший акт заміни стався в четверту річницю депортації, 18 травня 1948 року. Були змінені понад тисяча історичних назв, кількість перейменованих вулиць, площ та скверів історики навіть не беруться підрахувати. Ми попросили відомих кримчан розповісти про реальні назви місць, де народилися їхні предки, трагедію виселення та історії повернення родин.
Історичні назви
Білогірськ. Багато століть це – Карасубазар. У 18 столітті Карасубазар деякий час був столицею Кримського ханства. Навіть за Російської імперії назву міста не змінювали.
«Родина моєї мами, якщо не помиляюсь, уже тоді, в 1944-му році, в травні місяці, вони жили у Карасубазарі – це Білогірськ», – розповідає режисер, актор, громадський діяч Ахтем Сеітаблаєв. Його маму з родиною насильницьки виселили саме звідси. Їй було шість років і, розповідаючи сину про Крим, вона згадувала, що там було багато сонця. Родина батька Ахтема – зі села Мамашай, що біля Севастополя. Тепер це Орловка.
Лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв народився у невеличкому селі Бозкой у степовому Криму, тоді це був Фрайдорфський район. Цього села вже не існує. Родину Мустафи Джемілєва розкулачили в тридцяті роки та заслали на Урал, але вони таємно повернулися на півострів. В родове село – це Ай-Серез у Судацькому регіоні – повертатися було небезпечно, тож осіли в степовому селищі. Ай-Серез, це грецька назва, перекладається як Святий Сергій. Мустафа Джемілев вважає, що радянська влада, мабуть, вирішила, що назва кримськотатарська, тому й перейменувала село у Міжріччя. Після депортації в Ай-Серезі навіть знищили цвинтарі кримських татар.
«Після підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору (мирна угода між Російською та Османською імперіями, яка була підписана в 1774 році і завершила російсько-турецьку війну – ред.) Росія оговорила для себе покровительство над християнами в Кримському ханстві. Заступництво використовувала по-своєму, по-російськи: вона почала депортувати християн у внутрішні губернії Російської імперії переважно в район Маріуполя. Стався дуже великий масовий перехід християн в іслам, тільки щоб не піддаватися депортації. До депортації було два кладовища: одне мусульманське, чинне, а інше – закрите, там ніяких поховань не було. І наші діди говорили, що ось тут поховані наші предки, які ще не були мусульманами. Ну, зараз там ані того, ані іншого кладовища немає, після депортації 1944 року всі сліди перебування кримськотатарських татар вони викорінили, зруйнували», – розповідає Мустафа Джемілєв.
Селище Курман, або Курман-Кемельчі, нині – Красногвардійське. Переклад історичної назви – «польовий стан», каже громадський активіст Заїр Смедля, який тут мешкає. Друга частина назви – «Кемельчі» – це прізвище кримськотатарських мурз, які володіли цими землями до 1783 року. Заїр Смедля розповідає, що це селище славилось хорошими врожаями пшениці. Воно має давню історію, але згадки про неї були частково знищені.
«У 1784 році згадується, що почали тут будувати селище на місці руїн Курман-Кемельчі. А чому були руїни? Російські війська під керівництвом фельдмаршала Мініха зробили набіг на Крим, розорили близько тисячі сіл у степовій частині Криму. Спалили, знищували жінок, дітей, людей похилого віку», – розповідає Заїр Смедля.
Село Корбекуль – це тепер Ізобільне, неподалік від Алушти. Звідси частина пращурів заступниці міністра закордонних справ України Еміне Джеппар. Еміне пишається тим, що в ній тече кров усіх трьох субетносів народу: ногаїв – це степняки, татів – це горці, та ялибойлю – це жителі південного узбережжя. Села Хайманчі та Ойрат, де жила частина предків Еміне, щезли після депортації народу. Залишився південний гірський Корбекуль, звідси родом батьки її дідуся. Кримські татари вирощували тут фрукти.
«Корбекуль – це дуже відоме селище. Навіть є «Корбекуль Хайтармаси» – пісня про селище. Як можна вирощувати фрукти в горах? Можна, виявляється. Це те, про що пишуть більшість дослідників: що після депортації втратили традицію зберігання води. В Криму через екосистему воду добували. Була система акведуків у південному Криму і саме тому сільське господарство було розвинуте за кримських татар», – розповідає Еміне Джеппар.
Кучук-Узень перекладається як Мала Ріка, тепер це Малоріченське. Звідси – рід співачки та композиторки Джамали.
«Там займалися вирощуванням винограду і понині, власне, там є навіть винзавод Малоріченське. Один із найяскравіших спогадів – це те, що мій прадід, Джамаладдін, вирив джерело, справжній чокрак (кримськотатарською – джерело, – ред.). Там він є і зараз, і користується все село. Навіть складно про це якось говорити, тому що такий важливий момент: усе було у них чудово – були свої джерела, свої виноградники, сади», – каже Джамала.
Депортація, поверненя
Бабуся Еміне Джеппар – Ніса – була фактично за матір у родині: та померла ще до депортації. Коли людей зігнали на площу під час насильницького виселення, змогла пробратися додому, зібрати цінності, вижити завдяки ним та врятувати дітей сестри, яка опинилася в іншому вагоні теплушки.
«Одна сестра померла прямо в процесі депортації в тому вагоні. А в цієї сестри було двоє дітей малих. І вона їх шукала, і це теж, напевно, така героїчна історія. Бабуся казала, що вона знайшла їх у якомусь дитячому будинку, і вони вже попухли від голоду. Вона каже, що ледь їх встигла врятувати. Підкупила людину в цьому дитячому будинку, якусь там жіночку, віддала їй золотий дукат. І так вона викрала цих двох своїх племінників», – розповідає Еміне Джеппар.
Насильницьке виселення не пережили тисячі кримських татар, помирали прямо у вагонах-теплушках. Так прабабуся Джамали втратила дочку.
«Прабабуся розповіла, що вона захопила невеликий мішок якоїсь крупи, не можу зараз пригадати, який саме. Але це забрали. Їжу забирали практично відразу. У неї на руках була грудна дівчинка, яка, на жаль, не пережила цей шлях», – розповідає Джамала.
Дідусь Джамали все життя згадував голодні роки депортації.
«Коли сідали за стіл, він завжди казав: «Ось, у нас зараз є плов, у нас зараз є хліб». Він завжди говорив про це, говорив про голод. Це дійсно його настільки травмувало юнаком, що він не був ніколи ситим. Він постійно, до самої старості, завжди говорив про їжу і переживав, щоб завжди була їжа», – згадує Джамала.
Деякі дитячі спогади матері Ахтема Сеітаблаєва стали поштовхом для сюжетних ліній фільму про депортацію «Хайтарма».
Ось що Ахтем Сеітаблаєв розповідає про появу в стрічці образу майора Кротова.
«Пішли нацисти – велика радість. Солдата в радянській формі бабуся запросила додому, нагодувала. Він побачив дітей, навіть покликав до себе мою маму, посадив собі на коліна і раптом почав плакати. На запитання моєї бабці, чого він плаче, він сказав, що дуже схожа на цю дівчинку, тих самих років, у нього є його донька, яку він майже ніколи не бачив. А вночі вже він прийшов у складі декількох ще солдат і офіцера для того, щоб депортувати родину моєї мами.
Але він був тим, хто хоч якось намагався допомогти в цьому жахітті. Певною мірою, завдячуючи йому не забули документи, взяти там насіння якесь. Мені хотілося сказати принаймні «спасибі» за те, що в такі часи знаходились люди, які пам’ятали, що таке співчуття, що таке честь. І навіть у цьому каральному органі, яким був НКВС, знаходились люди, які самі в собі знаходили мужність принаймні зробити все для того, щоб залишитися людьми. Потім він, цей персонаж, сублімував в майора НКВС Кротова, якого, як на мене, надзвичайно зіграв Олексій Горбунов», – каже Ахтем Сеітаблаєв.
Від насильницького виселення постраждали переважно літні люди, жінки, діти. Більшість чоловіків була на фронті чи у партизанах. Лише деяких радянська влада залишала працювати для забезпечення господарств. Як дідуся Заїра Смедлі, комбайнера. Родина Заїра Смедлі жила в селі Ортай, воно вже зникло. Під час окупації Криму дідуся схопили нацисти. А після звільнення півострова всіх полонених арештувала вже радянська влада.
«Мій дідусь тоді був засуждений до 10 років ВоркутЛАГу. Ось так його зустріла радянська влада, так його звільнили. Після того, як були депортовані кримські татари, в нашему селі Ортай, яке перейменували у Фрунзево, розмістили чотириста з гаком родин із Тамбовської області», – розповідає Заїр Смедля.
Деякі родини втратили власні домівки двічі. Будинок родини Мустафи Джемілєва радянська влада спочатку перетворила на клуб, а потім віддала приміщення людям, заселеним у Крим замість кримських татар. Джемілєву вдалося викупити будинок. Але після 2014 року на будівлю наклала арешт російська влада.
«Господар одразу відчув, із ким має справу, і заломив таку ціну, що палац можна було купити. Здається, ціна була в 50 тисяч доларів. Для сільської місцевості це величезна сума на ті часи. Але, тим не менш, після довгих перемовин все-таки цей будинок викупили, передали фонду «Крим» (благодійна організація, національний фонд кримськотатарського народу, заснований II Курултаєм кримськотатарського народу в 1991 році – ред.). Ми там планували ще поруч якусь землю викупити і зробити це місцем відпочинку для ветеранів національного руху. І ось нагрянула окупація і тепер окупанти наклали арешт на все майно фонду «Крим». Так що це все під арештом», – розповідає Мустафа Джемілєв.
Вони знову без свого Криму
Багатьом кримським татарам, які виїхали на материк, дорога додому зараз закрита: через активну державну та громадську діяльність. Так само – для Еміне Джеппар. Вона сумує за батьківським будинком у Керчі, який родина звела після повернення з депортації.
«Мої батьки будували свій великий будинок, двоповерховий, про який ми мріяли. Для мене це була одна з найяскравіших згадок дитинства, коли я приєднувалась до тата, і ми планували, де буде чия кімната. Оце я мріяла про свою кімнату. Цей будинок вони будували ну майже десять років. І для мене цей будинок – це уособлення долі, по-перше, моєї сім’ї, долі мого народу, і найбільше сумую я саме за цим будинком», – тужить Еміне Джеппар.
Заїр Смедля живе у Криму. Щороку, напередодні дня пам’яті жертв геноциду, отримує попередження від російської прокуратури окупованого півострова – щоб, мовляв, не влаштовував незаконні мітинги. Розповідає, що в його селищі Курман тепер встановлюють пам'ятники, які не мають жодного історичного підґрунтя.
«Маршрут пересування Катерини. Ну не була вона в Красногвардійському, не заїжджала. І тому не могло бути в Курман-Кемельчі цієї катеринівської милі, яку зараз нібито відродили, відновили. Переписування історії, потрібно зробити якийсь символ», – вважає Заїр Смедля.
На думку Ахтема Сеітаблаєва, важливо ще до деокупації повернути населеним пунктам історичні кримськотатарські назви. І писати їх і на мапах, і в міжнародних документах.
«Зараз окупаційна влада проводить арешти, затримання о четвертій ранку, переважно в цей час. І це зрозуміло – чому. Вони таким чином психологічно тиснуть і натякають на те, що все цілком можливе, і депортація в тому числі. І намагаються залякати людей, звичайна річ. Тому, коли люди в таких умовах отримують якусь добру звістку і підтримку, і розуміють, що навіть якщо зараз, під окупаційною владою, офіційно повернути автентичну назву не вийде, то принаймні у всіх міжнародних довідниках, за міжнародним правом, Карасубазар буде мати назву Карасубазар, Бахчисарай – Бахчисарай, Сімферополь – Акмесджит, Севастополь – Ак’яр», – каже Ахтем Сеітаблаєв.
Джамала хоче, щоб Криму повернули його справжню історію.
«Мені би взагалі хотілося, щоб повернули не тільки назви різних сіл і місць, а й правдиву історію про те, скільки там було насправді кримських татар, скільки їх жило, як вони жили. Загалом, мені б хотілося, щоб розповідали справжню правду про корінний народ Криму», – каже Джамала.
Відновлення географічних кримськотатарських назв – це частина боротьби за деокупацію Криму, вважає Мустафа Джемілєв.
«Ми свого часу створювали комісію з відновлення історичної топоніміки. Тому що, якщо мова йде про реабілітацію депортованого народу, це означає не тільки визнання незаконності депортації. Ми вважаємо, що ще до деокупації потрібно повністю відновити географічні найменування, додепортаційні. І на всіх картах повинні бути їхні справжні найменування», – впевнений лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.
У 2016 році законом про декомунізацію парламент України переіменував 75 кримьких населених пунктів. Але за цим документом, історичні назви вони отримають тільки після деокупації.
