У Москві відбуваються урочистості з нагоди приєднання до Російської православної церкви (РПЦ) частини архієпископії російських парафій у Західній Європі. Пишні святкування, що тривають уже третій день, із суботи, 2 листопада, приурочено до Дня народної єдності, який святкують в Росії в день Казанської ікони Божої Матері, 4 листопада. У листопаді 2018 року архієпископ Іоанн (Реннето) ухвалив рішення про перехід його архієпископії, що об’єднувала західноєвропейські парафії російської традиції, з-під влади Константинопольського до Московського патріархату. Це відбулося після рішення Константинополя про надання томосу про автокефалію Православній церкві України (ПЦУ), а також про розформування екзархату, сформованого з російських парафій за кордоном та перепідпорядкування цих парафій місцевим єпископам.
Глава РПЦ патріарх Кирило (Гундяєв) вручив грамоту про «відновлення єдності» з архієпископією російських парафій її голові, архієпископу Іоанну (Реннето), який раніше керував Західноєвропейським екзархатом російських парафій Константинопольського патріархату. Одночасно архієпископа Іоанна було підвищено до митрополичого сану, указ про це зачитали в неділю, 3 листопада, на літургії в храмі Христа Спасителя в Москві.
На цій же ж службі патріарх Московський і всієї Русі вперше не згадав предстоятеля Елладської церкви в зв’язку з визнанням нею минулого місяця автокефалії Православної церкви України (ПЦУ).
На тлі повідомлень про визнання Православної церкви України Православною церквою Греції та розрив через це євхаристичного спілкування між Москвою та Афінами, російські ЗМІ називають цей візит історичним, «прибуттям додому» і розповідають про пов’язані з ним «грандіозні урочистості».
Натомість незалежні оглядачі говорять про надання сану митрополита Іоанну (Реннето), як «знак особистого благовоління до нього з боку патріарха Кирила», а про саму подію, як про падіння одного з останніх бастіонів російської церковної демократії в дусі «революційного» Собору 1917–1918 років.
Чим важлива Російська архієпископія з центром в Парижі і як це пов’язано з Україною?
Невдовзі після церковного собору, який вперше за час існування російського православ’я прокладав шлях до його звільнення від влади держави і демократизації, багато послідовників саме цих ідей опинилися в еміграції в Парижі. Французька столиця стала центром Західноєвропейської митрополії Російської церкви на чолі з митрополитом Євлогієм (Георгієвський), колишнім депутатом Державної думи Росії.
У 1926 році «євлогіанська» Західноєвропейська митрополія переходить у пряме підпорядкування Московської патріархії, яку тоді очолив митрополит Сергій (Страгородський), а вже у 1930 році Сергій забороняє Євлогія в служінні за участь в молитві про гнану Російську церкву, яка відбулася в Лондоні.
У 1931-му Західноєвропейська митрополія входить до Константинопольського патріархату на правах широкої автономії. Вона живе за настановами Собору 1917–1918 – має власний демократичний статут, сама обирає єпископів і священників, миряни керують справами парафій при повній прозорості церковних фінансів.
У Свято-Сергіївському інституті в Парижі розквітає церковна наука. Як пише російський церковний оглядач Олександр Солдатов, там викладали і писали свої теологічні праці такі видатні носії традиції російської православної думки, як о. Сергій Булгаков, Георгій Флоровський, Олександр Шмеман, Іоанн Мейєндорф. Як зауважує Солдатов, «спадщиною цієї інституції досі харчується російська богословська думка, принаймні, її ліберальний напрямок».
Авторитет церкви тримався і на вшанувнні своїх мучеників, які загинули від тоталітарних режимів у 20-му столітті, хоча ставлення до них у підрадянській Росії було здебільшого як до зрадників і контрреволюціонерів. Наприклад, мати Марія (Скобцова), яка була учасницею французького руху Опору і загинула у концтаборі, або о. Дмитро Клипінін, канонізований Константинопольським патріархатом священник, також учасник французького Опору, який за порятунок євреїв під час Другої світової війни загинув в концтаборі Бухенвальд.
Спроби приєднатися до Москви не припинялися, але інституційно церква залишалася під омофором Константинополя, який був гарантом її свобод і незалежності. У 1999 році Вселенський патріархат підвищив статус архієпископії, надавши їй особливий томос самоврядного екзархату.
Однак, після приєднання до Московського патріархату на правах самоврядної частини Російської православної церкви закордоном (РПЦЗ) у 2007 році, Західноєвропейська митрополія Константинопольського патріархату залишалася для Москви незручним прикладом альтернативної моделі церковного устрою.
Український томос і рішення Константинополя
Шанс підхопити і цей уламок російського православ’я в Москви з’явився після рішення Константинополя про надання автономії Православній церкві України. На тому ж засіданні в кінці листопада минулого року, на якому було ухвалено рішення про дарування автокефалії Української церкві, було ухвалено рішення про скасування Російського екзархату в Парижі.
Логіка цього рішення була пов’язана з українським томосом, адже так само, як майбутня українська церква мала стати церквою не лише для українців, а для всіх православних християн, які живуть на території України, так і православні в інших країнах мали мати один релігійний центр в країні, де вони проживають.
Понад сотні громад, що входять до його складу, з Франції, Англії, Бельгії, загалом 10 країн Європи, запропонували влитися в місцеві єпархії Константинопольського патріархату грецької традиції. Російським парижанам це не сподобалося, тож більшість російських парафій не підкорилися рішенню Константинополя.
Навколо патріарха Варфоломія створилася інтрига щодо нашої архієпископії в Парижі і неочікувано було ухвалено рішення скасувати наш екзархатАнтуан Аржаковський
«Рішення про надання томосу Українській православній церкві було доброю та справедливою ідеєю, але, на жаль, одночасно навколо патріарха Варфоломія створилася інтрига щодо нашої архієпископії в Парижі і неочікувано було ухвалено рішення скасувати наш екзархат», – розповідає в інтерв’ю Радіо Свобода паризький історик та богослов Антуан Аржаковський. Внук Дмитра Клипініна, Аржаковський знає про справи громади не лише як науковець, але і зсередини, як парафіянин.
Як пояснює Аржаковський, рішення патріарха Варфоломія було хоч і справедливим, але проведеним похапцем, без належної підготовки, що призвело до особистих образ і врешті, розколу всередині громади.
Навіть наш архієпископ Іоанн не знав про те, що «раптом скасовують його екзархат»Антуан Аржаковський
«Намір був добрий – потрібно було реорганізувати життя православних громад, які вже перестали бути «російськими», «сербськими», «румунськими», бо там є багато французів і нефранцузів, тобто про «діаспори» вже потрібно було припиняти говорити. Це ж було і рішення Всеправославного собору 2016 року на Криті, який визначив, що всі православні громади будуть об’єднані представництвом Константинопольського патріархату. І саме це рішення було логічним і справедливим. Але воно було ухвалено похапцем, так що навіть наш архієпископ Іоанн не знав про те, що «раптом скасовують його екзархат», – пояснює Аржаковський.
Московський патріархат не проґавив свого шансу і вже на початку грудня патріарх Кирило направив архієпископу Іоанну (Реннето) пропозицію про початок переговорів про умови входження архієпископії в РПЦ.
Франкомовний 76-річний ієрарх, який навіть не говорить російською, в порушення демократичних традицій архієпископії, без відома свого духовенства і Єпархіальної ради вступає в переговори з Москвою.
У нас є статут, який говорить, що потрібно понад 75% голосів для того, щоб він мав повноваження для таких кроків. А голосів було лише трохи більше 50%, але він вирішив, що «він пастор і сам буде вирішувати»
«Архієпископ Іоанн, який і так вже мав складні стосунки з Константинополем, образився. Він заявив, що є главою церкви, яка має великий авторитет в православному світі, яка має більше приходів, ніж, наприклад, Фінляндська церква, і з ним не можна так поводитися. І тому він вирішив приєднуватися до Москви. Але і він поквапився зі своїм рішенням. У нас є статут, який говорить, що потрібно понад 75% голосів для того, щоб він мав повноваження для таких кроків. А голосів було лише трохи більше 50%, але він вирішив, що «він пастор і сам буде вирішувати», – із жалем говорить Аржаковський.
В інтерв’ю російському агентству ТАСС архієпископ Іоанн заявив, що разом з ним до РПЦ переходять близько 60 парафій, у тому числі вірні собору Олександра Невського в Парижі.
Брак голосів для легітимного рішення означав, що Московський патріархат пішов на розкол закордонної громади, бо Москва заявила про готовність приймати громади, які бажають перейти під його управління, індивідуально.
«Зараз кожна парафія самостійно визначається, чи вона іде за архієпископом Іоанном до Москви, чи залишається вірною Константинополю. На жаль, розділилися не лише парафії, але і люди всередині парафій, навіть в родинах про це є різні думки. Тобто ще раз ми є свідками того, що православна церква не може впоратися зі складними викликами сучасного світу», – підсумовує Антуан Аржаковський.
У серпні Константинопольський патріархат запропонував був компроміс – архієпископія мала отримати новий автономний статус – Російського вікаріатства в складі Галльської митрополії. Але архієпископ Іоанн його не прийняв і 17 серпня в Швейцарії заявив Вселенському патріарху Варфоломію, що переходить до РПЦ.
Загострювати ситуацію Константинополь не став і видав архієпископу Іоанну відпускну грамоту, з якою той мав право перейти до іншої юрисдикції.
2 вересня патріарх Варфоломій призначив тимчасово керуючим Російською архієпископією митрополита Галльського Еммануїла.
На нинішній момент Константинопольська церква на своєму сайті вказує, що вона позбавила Іоанна повноважень з управління російськими парафіями і закликає духовенство не переходити з ним в РПЦ, звинувачуючи його в тиску на парафії.
