Військова медик Регіна Гуманець: «Відчувала, що все те, що «перло», треба викласти на папері»

Написати про війну, щоб пам'ятали; розказати свою історію, щоб не «розірвало» зсередини. Регіна Гуманець – ветеран війни, тривалий час навчала військових такмеду, була поранена. Після цього стала учасником проєкту War:inside out і тепер вчиться розповідати «літерами» про те, про що зазвичай ветерани намагаються мовчати. Свій твір «Море – то я» написала під псевдонімом Феліція Рогозінська, до вашої уваги уривок цього «крику душі».

«Я часто бачила один і той же сон... Як я біжу по полю від танків. У кожному сні змінювався лише мій вік. А танки все їхали й наздоганяли, а я все тікала від них...Я не знала, що через декілька років мій сон стане реальністю» («Море – то я», Феліція Рогозінська).

Регіна Гуманець (Феліція Рогозінська): Я – медик за першою освітою. Працювала на швидкій, на невідкладній, я – ургентна медсестра з вищою категорією. Я з сім'ї медиків, тому це було, як-то кажуть, заздалегідь зазначено, що я іду в медицину. Але насправді я й не противилася цьому. Хоча мама була проти, бо хотіла, щоб я вступила в художнє училище. Я ж казала, що художники завжди голодні, а медики – завжди необхідні.

Після Майдану мене хлопці з добробату запросили працювати завідувачкою медчастини. Я опікувалася їхнім лікуванням та станом здоров’я, проводила заняття з надання першої медичної допомоги. Тоді ще не було такмеду, як ми вже зараз проводимо.

На початку війни ми відпрацьовували їхні дії в разі поранення і травмування. Коли працювала з добробатом, то не була присутньою безпосередньо в АТО. Ми виконували свої задачі – забирали поранених, лікували.

А вже вдруге, коли я поїхала на війну – я навчала хлопців з морпіхоти за їхнім запрошенням як волонтер такмеду. Ми жили безпосередньо на полігоні, в наметі. Одразу відмовилися жити в Миколаєві, де морпіхи базувалися, бо хотіли перебувати в тих же умовах, в яких і всі мобілізовані. Тому ми мали змогу надавати більш-менш суттєву допомогу нашим хлопцям, щоб вони в разі чого змогли врятувати своє життя. А так, день проходив за розкладом – о п'ятій годині підйом, потім – навчання майже добу, десь о 23:00 – ми поверталися на базу. І таким же був наступний день.

Насправді, мені було так приємно, коли хлопці впізнавали та казали: «Ой, а ви ж Регіна». Це моє друге ім'я, і вже як позитивний пішло. «Ой, ми вам дякуємо. Ви нам дуже допомогли своїм навчанням». Приємно, коли зустріла хлопців з Майдану. Багато спілкувалися, було що згадати. І це немов вже родина. Одна мета, одна задача, одні цілі – це було споріднення. Це було відчуття щастя.

– Була різниця між медициною, до якої ви звикли – у звичайних лікарнях і швидкій – та тим, з чим стикнулися на війні?

– Різниця була в травмах та пораненнях. Звичайно, що на швидкій ми теж виїжджали й на кульові поранення, й на ножові. Травма є травма. Просто може не в такій кількості.
Єдине: я ніколи не думала, що буду надавати допомогу безпосередньо в тих умовах, які там були. Тобто без стерильності. Просто поставало питання – рятуємо життя. А які там умови – ми вже на це не звертали уваги. Стерильно, нестерильно, брудно, чисто... Це було взагалі неважливо. Є людина – і її треба врятувати.

– У вас було поранення…

– На війні все трапляється, тому морально до всього була готова – і до поранення також. А воно було легким. Є така методика в снайперів: вони роблять одному легке поранення для того, щоб інші підходили до нього і надавали допомогу, рятували його. І таким чином вже тих, хто підходив, снайпери вбивали. Це був відстріл. Це починалося ще на Майдані. І як показав час, така методика у «рашистів» незмінна. Мені розповідали бабуся та прабабуся, що такі ж дії були під час «вітчизняної» війни. Нічого не змінюється.

Коли поранили, то кричала хлопцям, щоб не лізли рятувати мене, згадали, що я розповідала на навчанні. Зараз я – просто приманка. Не можна підходити, бо вас вб’ють.

– У вашому творі «Море – то я» є згадка, що вам довгий час снився сон про вас та танки. Які були відчуття, коли ви зрозуміли, що почалася війна, і сон виявився пророчим?

– Я це зрозуміла ще на Майдані, коли була поряд з Аміною. Ми стояли за волю, за незалежність. Ми ніколи не думали, що так зміниться історія України, такі будуть катаклізми. Це було дійсно неочікувано і жахливо.

– У вашому творі ваше життя постійно переплітається з морем – звичайним морем, морем з квітів, морем степовим. Чому саме море?

– Щороку канікули я проводила у дідуся біля моря у Бердянську. Тому для мене море асоціюється з життям. Це воля, свобода, незалежність, примхливість. Це все.

– Наскільки важливо вам було поділитися своєю історією? Написати про неї?

– Я ще на Майдані почала нотувати собі все. Тому що розуміла: кожна хвилина, секунда – це дуже важливо для історії України, для моїх дітей, мого оточення. Ми всі – українці. І ми маємо це пам'ятати. Ті події були настільки емоційними, що, як-то кажуть, «перло». І я відчувала, що все те, що «перло», треба викласти на папері. Бо по-іншому ніяк – воно розірве зсередини чи якісь інші психологічні катаклізми-травми стануться. Звичайно, думки, спогади та емоції нікуди не поділися. До поранення ставлюся філософськи – слава Богу, що жива. А важливо було – не мовчати про це, казати про війну та про ті події.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІІ:

Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите.