Раніше тут було «аж» десятеро селян. А на днях ми зустріли лише... чотирьох. Це – Водяне, передній край під Маріуполем. Тут мало хто ризикує залишатися, адже на приморському напрямку прифронтові села щоденно зазнають руйнувань від обстрілів, а на лінії зіткнення практично безперервно тривають бої.
У розпалі спекотного дня ми заїхали у Водяне, що на Приазов’ї. Навколо понівечені будинки, майже ніде живого місця немає. Біля будинків рясніє врожай вишень, черешень та абрикосів. Посеред білих наповнених мішків сидить баба Зоя. Навколо неї працьовито ходять ще три чоловіки. Нині їм привезли гуманітарну допомогу – кукурудзу на висів. Зоя майстерно ділить на всіх отримане добро. Микола своє уже вантажить у стареньку зелену волгу із причепом.
«Ось це твоє, ось це моє, а ці сім мішків залишаються: кожному по мішку. І два мішки мені за те, що я тягала вам мішки, за роботу», – сміється після підрахунку Зоя.
Запитуємо: «Чи допомагає вам якось держава?»
«Допомагає. Ось Червоний Хрест приїжджає, солдати завжди допомагають у всьому. Це ж держава? Значить допомагає», – каже Микола. Василь йому підтакує й додає: «Найголовніше, що нас солдати не ображають, а дуже й дуже поважають і захищають. Це я вам кажу чесно».
До них під’їжджає морський піхотинець Павло. Нині в гості до військових заїжджали волонтери. Павло вивантажує картоплю, крупи й інше добро, яким радо ділиться із місцевими жителями.
«Це волонтери приїхали, привезли. У нас, в принципі, круп вистачає. От, думаємо, допоможемо місцевим», – пояснює морпіх й продовжує вивантажувати усе, що привіз.
Місцеві знову беруться ділити майно, що їм привезли, порівну. Жартують, веселяться і паралельно вантажать мішки в зелену «Волгу». Додають, що без військових їм би у селі було важко жити. Та і залишилося їх тут всього з десяток.
«В місті кажу друзям, що до мене ціле село приходило в гості на день народження. А вони запитують, скільки чоловік, я їм відповідаю – десять», – сміється Микола. Чоловік є одним із аборигенів села, які уже зжилися з війною і не збираються виїжджати з рідних домівок.
Про морпіхів тут знають все: і про те, що їх щодня намагаються накрити шквальним вогнем, й про їхні бойові заслуги, адже саме вони звільнили свого часу село від російських гібридних сил. Тепер війна вселилася на околицях Водяного, проте так буває не завжди. Місцеві кажуть, що ось-ось сутенітиме й одразу розпочнеться обстріл. І якщо до кулеметних черг тут уже звикли, то до мінометів й артилерії призвичаїтися наразі нікому не вдається.
Довго чекати гучні вибухи не довелося. Вже через годину, ще й не повечоріло добряче, а по рації доповідають: «Три міни по селу».
На позиціях морпіхи вантажать землю із окопів у мішки й укріплюють свої позиції. Кажуть, поки Чемпіонат світу з футболу триває у Росії, російські гібридні сили не надто активні. Припускають, що ймовірно надійшла команда їм «зверху», аби мінімізувати вогневий контакт. Українські солдати користуються цим й укріплюють окопи, бліндажі, адже це дає більше шансів вижити під шквальним вогнем. Морпіхи переконані, як тільки мундіаль пройде, одразу ж відчується загострення на фронті.
«Ситуація вдень не дуже активна. Вночі вони (російські гібридні сили – ред.) активно працюють: застосовують кулемети, ДШК й іншу стрілецьку зброю. Ствольна артилерія буває теж, працює по нас. Деколи, буває, виїжджає «двойка» їхня, працює (ймовірно йдеться про бойову машину піхоти (БМП-2), – ред.). Поки ні вони не рухаються, ні ми. Позиційна війна. Але далі побачимо. Поки чемпіонат проходить, вони не активні, не застосовують ствольну артилерію. Але після завершення, думаю, вони почнуть щось показувати, працювати», – роздумує 20-річний морпіх Вадим.
Тим часом на вулиці уже добряче посіріло. Палюче сонце, яке вдень випалювало землю, увечері втікає за обрій. На дворі поступово пробивається ніч. А про свою присутність нагадують бойовики.
«Зараз, під вечір, чуєте, стрілянина. А так вдень тихенько, а під вечір вилазять й починають пострілювати. Вночі, якщо є ймовірність того, що підійде ДРГ (диверсійно-розвідувальна група – ред.), оголошується, що можлива ДРГ. У нас тепловізори, все працює. Поле все проглядається. Вони близько все одно не підійдуть», – каже Юрій, він якраз на спостережному пункті перебуває. Під час нашої розмови російські гібридні сили прострілюють українські позиції. Над головами засвистіли кулі, навколо все затріщало. Цього разу видається, що з десяток гілок на деревах ламаються, вони тріщать й падають на голову. Буває, чути, як кулі впиваються в насипи землі, мішки й перекриття. Далі підключаються гранатомети.
По фронту звучить команда: «Працюємо дзеркально!». Це означає, що українські бійці стрілятимуть у відповідь, якщо російські гібридні війська стрілятимуть виключно по позиціях солдатів, і відповідатимуть вояки лише з такої ж зброї, з якої їх обстріляють. Пояснюють, сенсу задіювати щось важке тут немає.
Короткими чергами, або ж одиночними пострілами із автоматів українські військові намагаються втихомирити противника. На мить фронт затихає. Пізніше, десь праворуч, затарахкотіли кулемети, ліворуч підключився гранатомет. І ось знову лунає симфонія війни по всьому фронту.
«Звідки вихід?... 6-й, 6-й. Вихід від СПГ (станковий протитанковий гранатомет – ред.)». Лунає знову й знову хлопок – гучний розрив гранати. Десь поруч, надто близько, розривається спочатку одна граната, пізніше друга. Бойовики прострілюють позиції і під шум автоматів стріляють із підствольного гранатомета. Чути лише розриви. У відповідь морпіхи підключають свої гранатомети. Десь на протилежній стороні загорілася чи то трава, чи то бліндаж. Звідти вогонь ведуть менше, але не припиняють одиночними пострілами цілитися прямісінько у спостережні пункти морпіхів.
Війна затихає на миті: то фронт мовчить, то знову загуде, мов скажений. 25-річний Денис після кожного бою споряджає набоями автомат, аби все було готове. Він у розповідях ділиться своєю буденністю на фронті, життям до війни і мріями про майбутнє, нині йому є з ким поговорити. Мова заходить про музику і Денис зізнається, що виконує реп. Має й свою історію про цю війну. Починає начитувати. Його речитатив перервав свист кулі, Денис взяв до рук автомат, дочекався, поки з протилежної позиції ще раз вистрелять і сам туди кілька разів цілить. Ворог замовчав.
Усю ніч фронт змінював свою мелодію: від гучної стрільби до нестримної тиші. Така війна – буденність для військових, які нині на передовій. Така війна – це буденність і для місцевих жителів, кількість яких ризикує стати меншою ледь не щодня. Тут, у Водяному, попри рясний врожай черешень, вишень та абрикосів, на п’яти наступає смерть, і війна не збирається відступати за обрій.
