Цього року щорічну Премію для незалежних журналістів імені Георгія Ґонґадзе отримала Тетяна Трощинська. Лауреатка є директоркою департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту на «Суспільному», продюсеркою суспільно-політичного ток-шоу «Новий відлік», журналісткою «Громадського радіо», ведучою «Радіо Культура».
Церемонія нагородження вже вшосте пройшла в Києві 21 травня у день народження Георгія Ґонґадзе.
Спеціально для Радіо Свобода лауреатка розповіла про самообмеження під час повномасштабної війни, розуміння журналістського балансу та ставлення влади до медійників.
– Тетяно, що для вас особисто означає стати лауреаткою Премії імені Георгія Ґонґадзе?
– Окрім того, що це величезна честь для мене, це великий аванс. Я сприймаю це так, що є якась така ще робота, яку я, можливо, ще в журналістиці не зробила. Я ще думаю, що би я могла робити далі, як би я могла впливати перш за все на розвиток журналістики як інституції.
Ми всі хочемо впливати на нашу аудиторію, багато хто з нас хоче слави, і це цілком природні речі для журналістики. Але для мене особисто це про вплив на нашу незалежність, про вплив на сталість журналістики як інституції, напевно про якусь допомогу і сприяння тим, хто лише починає свій шлях у журналістиці. Я думаю, що це якась незрада принципам, про які ми сьогодні так багато говоримо.
– Як змінилося ваше відчуття себе в професії з початком повномасштабного вторгнення Росії? Як загалом війна вплинула на вашу роботу?
Переді мною з'явилися етичні дилеми і біль, який дуже близько до шкіри
– Чесно кажучи не так особливо, щоб я сказала, що це надто щось змінило в моєму житті, крім болю. Ми всі як журналісти і журналістки вчимося аналізувати величезні масиви інформації, вчимося працювати у величезному темпі. Тут є певні етичні виклики, без сумніву, ці етичні дилеми переді мною з'явилися і біль, який хочеш ти чи ні, але він дуже близько до шкіри.
Наші втрати – це дуже близько до шкіри, війна – близько до шкіри, близькі люди, яких немає – це дуже близько до шкіри. І оце ті речі, з якими доводиться працювати щодня додатково для того, щоби намагатися виконувати свою роботу добре.
А з точки зору якоїсь величезної кількості інформації, інтенсивності, якихось інших речей, для мене не особливо що змінилося. Намагаюся більше фільтрувати, розуміючи, що в тумані війни не завжди ми бачимо правду: не всі експерти є експертами, не всі думки є експертними, і інколи емоції можуть переважати знання реальних фактів.
– Чи доводиться вам стикатися із самоцензурою, щоб громадянська позиція не ставала перешкодою для професійної журналістської роботи?
– Я би назвала це самообмеженням, тому що самоцензура трошки зажорстке слово для цього. Тут є два моменти.
Важливий момент – думати про безпеку тих людей, про яких ми розповідаємо
Перший – це те, що у мене, як і у багатьох інших журналістів є брак інформації. Тобто ми справді не можемо перевірити деякі речі. І тут є такий дуже важливий момент – ми кажемо про це нашій аудиторії. Це те, що дає нам можливість пояснити, і не те щоб виправдатися, але принаймні пояснити, що деяку інформацію ми не можемо перевірити, тому що вона для нас недоступна, тому що це міркування безпеки, тому що нам не вдалося, тому що іншої точки зору на це у нас наразі немає. Але це не означає, що її не може бути.
Другий важливий момент – думати про безпеку тих людей, про яких ми розповідаємо, і це теж має значення. Звісно що, коли ми беремо інтерв'ю у людей про якісь події, пов'язані із загрозою їхньому життю і безпеці, наприклад, у когось рідні залишаються на окупованих територіях, то коли ми не повідомляємо тих подробиць, які можуть їм нашкодити, чи є це цензурою? У жодному разі. Це є наша відповідальність, і таких історій у нас маса.
Ми маємо розуміти, що ми працюємо з людьми, які доволі часто не є людьми публічними, які не завжди навіть самі в стані оцінити, ту небезпеку, яку для їхнього життя можуть нести ті чи інші їхні слова.
Коли ми розповідаємо, наприклад, про депортованих вкрадених українських дітей Росією, коли ми розповідаємо про те, як їх повертають на рідні території на Батьківщину. Чи можемо ми розповідати всі подробиці? Звісно, ні, ми не можемо розповідати шлях цієї дитини. Коли ми беремо інтерв'ю у тих людей, які вижили в полоні, чи можемо ми розповідати подробиці, які можуть нашкодити тим, хто залишається у полоні? Звісно, ні.
І це не цензура, це ті обмеження, які говорять що ми перш за все відповідальні люди, відповідальні журналісти. Це ми, звісно, робимо. Я сподіваюсь, що всі колеги це роблять так само.
– Як на вашу думку війна змінює незалежну українську журналістику?
Балансом не є все те, що підважує українську державність, українську ідентичність, права людини і громадянські свободи
– Ми інакше ставимося до того, що інакше називали балансом. Баланс не буває штучним, баланс – це коли ти даєш весь контекст, баланс – це коли ти даєш дотичну точку зору, або точку зору людини, яка має експертне або якесь інше право тобі її надавати, а не просто когось, хто є проти. Ось є хтось за, хтось проти і хтось нейтральний – насправді це так не працює. Другий момент, який важливий з моєї точки зору, що балансом не є все те, що підважує українську державність, українську ідентичність, права людини і громадянські свободи. Якщо ми це підважуємо, ми тоді фактично суперечимо важливим для нашого суспільства цінностям. Все решта: різні шляхи розвитку країни, критика того, що робиться чи не робиться, чи то владних рішень, чи то владної бездіяльності – це все є правомірними проявами свободи слова.
– Як ви оцінюєте сьогодні взаємодію української влади з журналістами та загалом інформаційну політику держави?
– Мені здається, що взаємодія влади з українськими медійниками – недостатня. Я розумію, що можливо президентові і представникам інших органів влади комфортніше спілкуватися, наприклад, з іноземними медіа. Це потрібно, це дуже потрібна дипломатія і це дає можливість отримувати допомогу, тримати Україну в порядку денному, я це все розумію.
Але для мене дуже важливим моментом є те, що українські журналісти і журналістки і медійники – вони є партнерами у спільній боротьбі. І от оцього розуміння партнерства мені, як журналістці, особисто бракує.
Ми як медійники не маємо втомлюватися
– Чи відчуваєте ви так звану втому аудиторії від теми війни? Як журналісти, на вашу думку, мають на це реагувати?
– Звісно, це проблема. І знаєте, якщо ми втомимося від цієї війни, яка відбувається у нас у дворі, то що тоді казати про інших людей. Ми як медійники не маємо втомлюватися, треба шукати тоді спосіб трішки менше втомлюватися.
Більше того, я переконана, що інколи ми маємо жертвувати клікбейтністю заради того, щоб показувати правду і те, що справді важливо. І нагадувати суспільству, що для них це важливо.
Я розумію, що люди хочуть розслаблятись, а іноді не розумію. Але знаєте, є такий момент, що тривалий час в ситому суспільстві ми можемо йти за аудиторією. Я ж – за лідерську роль журналістики. Можливо, частина колег зі мною не погодяться, але я вважаю, що
Вам хочеться вимкнути телевізор, але ви нікуди не подінетеся від реальності
як люди повинні обирати розумнішу за себе владу, так і журналісти повинні показувати проактивні якості і говорити, що ось є тема, можливо, ви її не бачите, вона вам дискомфортна, вам хочеться вимкнути телевізор, ви хочете вийти в цей момент із ютубу, але ви нікуди не подінетеся від реальності. Реальність завжди є такого, як вона є.
– Якими сьогодні є ваші професійні пріоритети і фокуси, як журналістки?
– Я зараз сконцентрована на новій роботі на «Суспільному» і це точно мій пріоритет на найближчий місяць. Це нова для мене дещо робота, тому що вона пов'язана з таким класичним менеджментом, але в тому числі і з довгостроковими сенсами. Вона складна, це такий період роботи у великій компанії після невеликого незалежного медіа. Це потребує такої і особистісної адаптації великою мірою і професійної. Я думаю, що я трішечки адаптуюся, пропрацюю це. І, звісно, роботу ведучої навряд чи залишу.
- Премія імені Георгія Ґонґадзе – одна з головних відзнак для професійних журналістів в Україні. Заснована у 2019 році Українським ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда». Лауреатами Премії в попередні роки стали Вахтанґ Кіпіані (2019), Павло Казарін (2020), Мирослава Барчук (2021), Мстислав Чернов і Євген Малолєтка (2022), Богдан Логвиненко (2023). У 2022 році також Спецвідзнаку посмертно отримав фотожурналіст Макс Левін.
- За умовами Премії, лише члени Капітули мають право номінувати журналістів на її здобуття, а згодом і визначати лауреата, який отримує статуетку та грошову винагороду в розмірі 100 тис. грн.
- Цього року на відзнаку також претендували: журналістка-розслідувачка, керівниця незалежної розслідувальної агенції «Слідство.Інфо» Анна Бабінець та головна редакторка й засновниця видання The Kyiv Independent Ольга Руденко .
Форум