Іван Харитонов, позивний «Батюшка». 10 років прожив у Криму, вважає півострів другою батьківщиною. У ЗСУ з другого квітня 2022-го мобілізувався в Одесі. «Батюшка» – військовослужбовець 65-ї окремої механізованої бригади, механік-водій танка Т-72 на Мелітопольському напрямку.
«Наш фронт – це від Запоріжжя, від Дніпра, і аж до Гуляйполя. Це от наша 65-ка тримає ось цей діапазон», – каже «Батюшка».
Перші серйозні бої в Івана були за село Нестерянка Запорізької області. Воно залишається під контролем окупантів.
Картинку дивлюся, наші стоять, стоять, падають. І найстрашніше, що доводилося можливо їхати по нихІван Харитонов «Батюшка»
«Погано там все було. Але досвід відбувся. У нас в перший день 4 чи 5 бк поспіль. Це не кожен ще може пережити фізично таке. Це важко. Плюс це перший досвід. Такий серйозний. Закриті позиції це теж важливо. Але тоді саме відкритий бій, це був серйозний experience», – пригадує Іван Харитонов.
На другий день боїв за Нестерянку воювати довелося на несправному Т-72.
«Просто треба було бахнути, а відмовила гармата. І все вручну і щоб не крутити. Я ж кажу, там дуже дуже довго і важко крутити, повертати башту механічно. Оце важелями довернув, зафіксувався там, на гальма натиснув, бах. Влучно вистрелили декілька разів. Підбили техніку. Файно все вийшло. Навіть без прицільної апаратури, тому що вона вилетіла», – розповідає «Батюшка».
У боях на півдні України його екіпаж йшов у лобові атаки. Тоді Іван бачив таке, з чим досі складно впоратися психологічно.
«Їду. Їду вперед, бачу. Їду назад, не бачу. Картинку дивлюся, наші стоять, стоять, падають. І найстрашніше, що доводилося можливо їхати по них. Оце не дає спокою взагалі. Я не хочу осмислювати ось цей момент. Але по факту, можливо, так і було. З ймовірністю 99%. Тому, що я їх бачу, вони або лягають або падають в траву. Можливо і був у нього шанс, а я танком на нього наїхав. Оце найважче з усього досвіду», – каже військовий.
До 24-го лютого 2022-го, каже, був переконаним пацифістом. В Одесі займався бізнесом, потім волонтерив. Розповідає, пішов до ЗСУ, коли побачив звірства російських солдатів на окупованих територіях.
«Один дідусь сусідній дивився, як його сусідові наживо виколюють очі, пальцями виймають, вуха відрізають. А він нічого зробити не міг. Оце просто. Він йому нічого зробити не міг. Він собі б гірше зробив. Як малоліток догори ногами в колодязь, по декілька. Вірна смерть, без варіантів», – каже військовий.
«Батальйони Монако»? «Буковельскі котли»? Який приклад вони подають?Іван Харитонов «Батюшка»
Іван обійшов кілька одеських військкоматів, але всюди відмовили. Навіть гроші вимагали.
«Тоді ще казали, що гроші треба. Гроші, типу, за гроші. Три тисячі доларів і тебе візьмуть. Я тільки ось кілька місяців тому зрозумів, чому брали гроші. Це для того, щоб там записатися і залишатися в місті на шлагбаумі десь», – пояснює «Батюшка».
Іван потрапив до війська тільки, коли отримав повістку. Далі була підготовка на полігоні. Каже, на танкові навчився їздити за 10 днів. Але не від великого бажання.
«Я й на машині не дуже люблю їздити. Не прям такий файний водій. Але суть в тому, що треба. Я мав щось робити. Бездіяльність, не знаю, мені здавалось, що тільки звірі можуть на той момент сидіти і нічого не робити. Це по-звірячому. Якщо навіть в мене вже щось заворушилось», – каже Іван.
Я не такий вже патріот, але деякі речі залишаються стабільними навіть у менеІван Харитонов «Батюшка»
На передовій, каже «Батюшка», бійці пильно стежать за подіями в умовно мирних містах України. І те, що відбувається, непокоїть багатьох військових.
«Бідні помирають від бідності, а багаті від спеки у Маямі чи, не знаю, від сауни в Буковелі? Як їх називають? «Батальйони Монако»? «Буковельскі котли»? Який приклад вони подають? Який приклад? От зараз я прийду у відпустку я не хочу нікого їх бачити, я можу не стриматися. А тут вже навчився. А тут я вже не пацифіст. Не можна зараз красти. Не на часі будування, не на часі ця бруківка. Ці храми чи ці ремонти. Голодомор важливий, дуже важливий, це частина нашої історії. Ні! Це так не працює!», – емоційно пояснює «Батюшка».
Про Крим «Батюшка» може розповідати годинами.
Якось приїхав на півострів, побачив Ялту і залишився. Почав працювати на будівництві і на роки забув про Одесу, в якій жив раніше. Справи пішли вгору. Іван змінив роботу, став менеджером на «Новій Пошті». Готувався очолити одне з відділень, але не встиг. 2014-го розпочалася окупація Криму. Іван повернувся працювати на будівництво, прожив на півострові ще три роки. Російський паспорт не взяв.
«Мені пропонували багато разів. Не брав. Принципово. Я не такий вже патріот, але деякі речі залишаються стабільними навіть у мене. Просто це серйозна така штука. «Давай так, давай оформиш паспорт. Нехай в тебе буде два громадянства. Ніхто не проти». Сам гендиректор наполягав, говорили по душевному. Кажу: «Якщо я вас не влаштовую як працівник, то давайте я просто звільнюся», – пригадує Іван.
Але Івана не звільнили і навіть заплющили очі на українські документи. Адже Крим треба було розбудовувати для «нових жителів». Він добре пам’ятає, як все українське у Криму стало предметом пильної уваги силовиків. Згадує, як із українськими документами почали відмовляти у лікарнях, як на півострові почали зносити кримськотатарські поселення. Після деокупації Іван хотів би повернутися до Криму.
«Це все-таки Гурзуф. От найшикарніше місце. Спокійне, розмірене. За відчуттями, мабуть, Гурзуф. А от виділити не можу. Там 10 років мого життя пройшло. І кожен раз я повертався, повертався не через конкретне місце, а за все», – підсумовує Іван.
Форум