Стародубський полк був на початку XVIII століття найбільшим за територією, найпівнічнішим за розташуванням і найбільш розвиненим економічно полком української Гетьманщини. Віддаленість від арени постійних боїв між козаками, поляками, турками, татарами та росіянами сприяла тому, що до Стародубщини переселялися козаки та селяни зі зруйнованої війною Наддніпрянщини, козацькі магнати скуповували тут землі та заводили на них підприємства – буди, руди, гутні, і ці назви тодішніх ремісництв збереглися і в назвах сучасних населених пунктів краю.

Втікали до Стародубщини і російські старовіри, ховаючись на гетьманській Україні від релігійних переслідувань царської влади, і саме збільшення серед місцевого населення росіян-старовірів призвело до того, що в 1919 році Стародубський край було вилучено зі складу Української СРР та приєднано до Російської Федерації. Відтепер це західна частина Брянської області Росії.

Отже, економічно розвинутий Стародубський полк був ласим шматочком гетьманської України, і за здобуття посади стародубського полковника точилася постійна боротьба між найбільш впливовими козацькими родами, а після Полтавської катастрофи російський уряд почав призначати стародубськими полковниками навіть росіян, і серед них був, між іншим, Афанасій Радищев, дід відомого російського письменника Олександра Радищева, автора «Подорожі з Петербургу в Москву».

Але найбільш успішним на полковому уряді був соратник гетьмана Мазепи Михайло Миклашевський, який керував Стародубським полком із невеликими проміжками майже 18 років, із 1689-го по 1706 рік.

Як свідчать джерела, Михайло Миклашевський був вірним соратником гетьмана Івана Мазепи, і, хоча і мав з останнім деякі сперечання щодо майбутнього Гетьманщини, але, як і гетьман Мазепа, мріяв про майбутню незалежність України. Та до важливих для України подій 1708–1709 років Михайло Миклашевський не дожив, бо загинув 1706 року під білоруським містом Несвіжем, у часи російсько-шведської Північної війни.

Поховали його спочатку в Стародубі, але потім тіло перевезли до Києва і перепоховали в Георгіївській церкві Видубицького монастиря, фундатором якої був Михайло Миклашевський.

Над новим похованням було розміщено і посмертний портрет полковника, на якому ми можемо побачити й його власний герб – бойовий лук і перехрещені стріли вістрями униз, на червоному тлі. А зараз герб стародубського полковника Миклашевського можна побачити і на майдані Незалежності в столиці України, а саме на відбудованих 2001 року Лядських воротах. Щоправда тут колір герба Миклашевського не червоний, а блакитний. Як же так трапилося?

Справа у тому, що герб полковника Миклашевського до нашого часу можна побачити і на будинку трапезної Видубицького монастиря, яка була також збудована на кошти полковника. Та автентичне зафарбування гербу давно втрачене – фарба вицвіла, і невідомо, коли була замінена з червоної на блакитну, в дусі оздоблення всього будинку.

Коли ж 2001 року на столичному майдані Незалежності відновлювалися Лядські ворота, його архітектори вирішили, що герб на мурах трапезної у Видубичах є одним зі старовинних гербів Києва, і вирішили його відтворити, та ще в тих кольорах, які бачили на трапезній, тобто блакитних.

Як на мене, герб стародубського полковника Миклашевського майдану Незалежності не заважає, а навпаки, підкреслює духовну єдність України з її втраченими землями. Бо як виглядали старовинні Лядські ворота, ніхто не знає, вони були знищені ще ордами Батия 1240 року, й сучасний їхній вигляд і не може мати нічого спільного з історичним. Було б бажано лише поставити біля Лядських воріт пояснювальну табличку, де можна згадати й про Стародубщину, і про Миклашевського, і про його герб, і те, як він сюди потрапив.

Нещодавно і герб на трапезній Видубицького монастиря було поновлено у справжніх кольорах герба Михайла Миклашевського. І це дуже втішно. Адже таким чином у Києві і на майдані Незалежності, і у Видубичах зберігається пам'ять про давню козацьку Стародубщину, та про її славного полковника.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода