Іван Тарн зі спецпідрозділу ГУР МОУ «Артан» виріс у Бельгії, служив у «Французькому легіоні», займався бізнесом у Євросоюзі, та після повномасштабного російського вторгнення в Україну, каже, жодної секунди не вагався, де має бути. Тож вирушив на фронт. Захищати Україну зі зброєю у руках.
Як волонтерство до повномасштабного вторгнення врятувало життя розвідника вже після? Чому сам Іван називає це неймовірним збігом обставин? Та які події за час війни йому запам’яталися найбільше?
– Я служив у «Французькому легіоні» у юності.
– Як ви туди потрапили?
– Приблизно так само, як і на схід. Взяв і поїхав у Францію. Зайшов в рекрутинговий офіс легіону зі словами, що багато читав і мені цікаво. Я впевнений, що зараз вони подивилися на наш досвід, використовують дрони і не тільки. Зараз ми вчимо весь світ, – каже на початку інтерв’ю воєнний розвідник.
Окрім рідної української, Іван Тарн вільно володіє російською, нідерландською, французькою та англійською. Адже виріс у Бельгії. Здобув там фах економіста-бухгалтера. Започаткував власну справу, керував кількома бізнесами:
«У мене перед повномасштабною війною десь 40 людей було в штаті. Якось так мене життя один раз закинуло в будівельну сферу. І я дуже швидко зрозумів, що там можна непогано заробляти. Почав давати економічні консультації. Потім мені вдалося викупити компанію, яка займалася клінінговими послугами. Це ще додалося. З часом додався ще імпорт-експорт. Ми возили вікна і двері тернопільського виробництва», – зауважує військовослужбовець ГУР МОУ.
Вони тебе реально готують до війни. Хоча це на полігоні. Легіонер має мати все своє із собою. Впродовж 24 годин армія може бути відправлена у будь-яку точку світу
Його родина емігрувала з України на початку 2000-х. Попри те, сам Іван зберіг контакт із Батьківщиною: щороку намагався навідувати рідню на Тернопільщині.
Навіть коли три роки жив за похвилинним розкладом дня – вивчав піхотну справу у «Французькому легіоні»:
«База в «Французькому легіоні» дуже-дуже сильна, в ній дуже добре працюють з моральним компонентом. Вони тебе реально готують до війни. Хоча це на полігоні, в контрольованих умовах. Але це дуже наближено. Легіонер має мати все своє із собою. Це задумувалася як експедиційна армія, і вона має бути надійна, легка і впродовж 24 годин може бути відправлена у будь-яку точку світу».
Захищати Україну зі зброєю в руках Іван хотів одразу після російської окупації Криму, але тоді, каже, завадили сімейні обставини.
Тож почав допомагати Батьківщині інакше:
«У мене є давній мій друг, і він займався VAC-терапією, у нього своя практика в Бельгії (VAC-системи використовують під час первинної обробки ран, отриманих в бойових діях. Завдяки VAC-терапії час закриття ран зменшується, а ризик інфікування знижується – Ingenius, ред.). Він хотів цю технологію привезти в Україну, але йому потрібен був партнер для експорту. І я взяв на себе тоді більш такі ініціативні питання, а він тримав контакт з українськими медиками, проводив семінари, возив техніку. Коли стався «ковід», це все якось переросло у волонтерський проєкт», – розповідає Іван.
Так Іван почав безкоштовно привозити в українські лікарні «рідкісні й дороговартісні» апарати. Все частіше бував на Батьківщині.
У перші дні повномасштабного російського вторгнення він теж опинився не у Бельгії, а в Україні. І, переконує, одразу вирішив, що буде робити.
«Я не розумію, як можна було б вчинити інакше. Якби це відбулося в Бельгії, я, напевно б, також там зараз воював. Це ж боротьба добра і зла. У перші дні я просто якомога більше жінок і дітей вивозив до кордону. Вивіз всіх своїх близьких. Ну тоді це поступово переросло у волонтерство. Постійно були заявки від військових, що треба те, те й те. Ми старалися це все закрити. Паралельно я собі шукав форму і спорядження, зброю».
Вже у березні 2022 року Іван добровільно вирушив у бік фронту.
Завдяки рекомендації друзів потрапив до спецпідрозділу ГУР МОУ «Артан».
Тести були, поліграфи були. Спершу підрозділ складався із ветеранів АТО і більшості ветеранів «Азову» також. До кожного підходили індивідуально
«Тести були, поліграфи були, не без цього. Спершу підрозділ складався із ветеранів АТО і більшості ветеранів «Азову» також. Загальних вимог не було. До кожного підходили індивідуально. Маєте розуміти, що спецпідрозділ – це не все «бойові рекси», як ми кажемо. Є водії, є інша підтримка», – пояснює боєць.
Сам він був у групі швидкого реагування, а за штатною посадою – снайпер.
«Коли ти стріляєш на далекій відстані, то підтвердити, що ти влучив, поранив чи ліквідував противника – це дуже важко. Має бути перший номер, який це все побачить.
Основне (з амуніції – ред.): ґвинтівка, приціл, калькулятор, метеостанція хоч якась. Маскування ситуативне. Та й у Бахмуті не треба було сильно маскуватися, бо ми працювали з будинків, а по нас працювали танки».
Завдання спецпідрозділів ГУР МОУ – не тільки робота на фронті, а й в тилу противника. А найякісніше виконана операція – та, про яку ніхто не дізнається, резюмує Іван.
Йому дуже запам’ятався Бахмут: щільним вогнем і кількістю російських сил.
«Я розповім історію, а ви мені скажете, зворушлива чи жахлива. Оцінка буде за вами(звертається до журналіста Радіо Свобода Тараса Левченка – ред.). Це була міна «Лепесток». Просто вибух під ногами. Я б не сказав, що відчув дуже сильний біль. Мене навіть здивувало, наскільки те, що я бачу, і те, що я відчуваю, не збігається. У той день ми були групою швидкого реагування. Ми, у складі чотирьох людей, зокрема й медик, вийшли забрати нашого хлопця, який був під снайперським вогнем.
Хлопця стабілізували, поклали на ноші. Коли я його ніс, тоді й наступив на міну. Травматична ампутація, це одразу було зрозуміло.
Мені наклали турнікет, передали по рації, вирішили рухатися далі, і мій побратим взяв мене на плечі, ніс на спині. Постійно зі мною говорив, що зроблять тобі протез, тебе вилікують, і все буде добре.
Так він мене проніс буквально метрів двісті – і також наступив на міну. Ми вже разом повалилися. Я йому накладав турнікет, передавав про його поранення. Напевно, було важче, коли він підірвався, ніж коли я.
Це було вночі. Ми, звичайно, були з приладами нічного бачення, але міну ти не побачиш у приватному секторі Бахмута, який зараз – ну просто звалище.
Наша «броня» від місця евакуації була десь півтора кілометра. Ближче було занадто небезпечно під’їжджати. Тож довелося йти (попри відірвані кінцівки – ред.).
І хлопець, якого ми евакуювали, він живий, здоровий, його вилікували. Незабаром повернеться у стрій.
– Ви питали мою думку про цю історію. Я залишу її на розсуд глядачів та читачів, але додам важливий нюанс: те обладнання, яке ви привозили у вінницьку лікарню як волонтер до повномасштабної війни, воно вам зрештою врятувало життя після підриву на міні.
– Так, воно мені врятувало значну частину кінцівки. Ну і, слава Богу, воно працює, і зараз допомагає дуже багатьом.
Нині Іван, попри поранення та ампутацію, налаштований залишатися у Збройних силах України до кінця війни. Додає: хоче бути корисним.
«Українцям я б сказав, що нам треба бути готовими вже до війни постійно, тобто ми будемо жити, як живе Ізраїль. Ну немає якоїсь магічної кнопки, аби цей сусід – зник (РФ – ред.). А поки він існує: якщо ми будемо слабкі, а він сильний, то рано чи пізно, як показує історія, на нас нападуть. Тому ми мусимо бути сильними. Всі українці мають робити свою роботу на своєму місці на 200%, і тоді взагалі країна буде процвітати».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
