«Смертельна» соціологія
У середині вересня цього року аналітичний центр «Соцоімодус» опублікував цікаві цифри. Виявляється, у Слов'янську – місті, в якому Гіркін «спустив курок війни» – переважна більшість населення збирається голосувати на виборах мера за Нелю Штепу, яка відкрито підтримувала бойовиків. Абсолютно зрозуміле обурення частини суспільства повною імпотенцією СБУ йде паралельно з іншим, вже менш зрозумілим фактом: а як, власне, так сталося, що мешканці міста, яке захопили бойовики у 2014-му, збираються у вільному 2020-му голосувати за тих, хто цих бойовиків і вітав?
Політична некрофагія
Відповідь на це питання, як не дивно, можна зустріти у Галереї Уффіці, де зі свого автопортрету грайливо підморгує всім мешканцям Слов'янська Ганс Гольбейн – один з найвидатніших майстрів Макабру у живописі. Класичний Макабр, або «Танець Смерті», зображує, як та сама Смерть у вигляді висохлих кісток тягне за собою веселих та танцюючих мешканців міста чи навіть цілої країни, при чому – усіх підряд, незалежно від соціального статусу та фінансового достатку.
Частина нашої держави не просто не пов'язує війну із Росією – для цієї частини війни наче і не було
Ймовірно, сучасні «селяни» Слов'янська не бачать зв'язку між облогою міста, розпоротими животами та хрестиком у бюлетені. Не вірять вони і в те, що саме політична некрофагія – із року в рік поїдання всього померлого, радянського, «духовних скреп» у вигляді «крепких хозяйственников» і «великой Победы» – зрештою виливається у нові «Гради», могили та волання про «проклятую власть». Та сучасний Макабр був би не повним, якби безтурботно плясали тільки «селяни»: вочевидь, і «київський двір» вважає, що найгірше – позаду, і всі мають щеплення від магічних завивань 2014-го про Путіна і його війська. Але за шість з половиною років війни Росії вдалося більше, ніж вона сподівалась: частина нашої держави не просто не пов'язує війну із Росією – для цієї частини війни наче і не було.
Це може звучати абсурдно, особливо для тих, хто першими відчули «порєбрик» замість бордюру, але цифри кажуть лише про одне: війна так і не увійшла у свідомість всієї країни, частина якої все ще звинувачує у ній Україну, частина – не пам'ятає, що відбувалось під вікнами шість років тому. Зрештою, «та сторона» та «примирення» стали лейтмотивами, які не дали чіткої відповіді – а з ким же, власне, має бути той мир?
Втрачена окупація
Але слов'янській Макабр підіймає й значно ширшу проблему: а що ж з окупацією? З територією, де матері все ще дбайливо протирають могильні фото своїх синів з георгієвськими хрестами? І цих могил – тисячі. З територією, де кожен з 30 тисяч бойовиків так званих Корпусів має 3-4 члени сім'ї, які поділяють їхні погляди? З донецьким СІЗО та макіївськими таборами, які забиті «своїми» ж бойовиками, що ненавидять «республіки» не менше, ніж Україну? З містами, де викладають «историю ЛНР с древнейших времён» та вже зросло покоління, яке не знає України в цілому, бо 6 років вивчає «подвиги казаков ЛНР»?
Це – не 36 відсотків Слов'янська зі спутаною свідомістю без жодних рефлексій. Це – під дві сотні тисяч людей, ворожих до України, часто – з російськими паспортами, яких вже ніхто і ніщо ніколи не змінить, наче питання у пульті від телевізійних програм. І не помічати цього, бездумно «плясати» до виборів – лише наповняти картину зі Смертю новими людьми. Бо нас «не чекають» навіть в Слов'янську, – що вже казати про наскрізь просочений російсько-радянським Донецьк...
Станіслав Асєєв – письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
