Поїхати в село вчити дітей: історія Миколи Оверченка

Щоб допомогти дітям із сіл отримати сучасні навички і знання, 26 випускників українських вишів поїхали працювати у сільські школи за програмою «Навчай для України». Вони не лише навчають, а й надихають понад 7000 дітей ставати лідерами і використовувати всі освітні можливості, стверджують організатори проєкту. Як це воно – залишити своє місто, рідних і друзів, і поїхати на два роки у маленьке село вчителювати? Про це Радіо Свобода розповів Микола Оверченко, колишній помічник депутата, а тепер учитель у селі Жукин, що у Вишгородському районі Київщини.

Микола Оверченко з міста стотисячника на два роки переїхав вчителювати у невеличке село Жукин з населенням близько 800 людей. Живе на хуторі без супермаркетів, банкоматів й навчився топити грубу в будинку. Для тамтешніх школярів він «екзотика» і «виграш у конкурсі», бо вчитель розуміє жарти, носить кеди, є в інстаграмі й дивиться ТікТок. Микола поїхав викладати в село не тільки через кадровий голод у школах, а щоб допомогти дітям реалізувати свій потенціал, незалежно від місця їхнього проживання та вирішувати проблему освітньої нерівності.

Зараз Микола працює педагогом-організатором, класним керівником 7-го класу, викладає історію, громадянську освіту і відновлює учнівське самоврядування в школі.

А ще декілька років він й не думав там працювати.

«Ніколи не хотів йти в школу», – каже він, посміхаючись.

За свої 23 роки він встиг вивчитись на науковця, працювати в профспілці, три роки очолювати самоврядування в університеті.

Микола організовував історичні фестивалі, працював у секторі неформальної освіти. Перед зміною сфери діяльності був помічником депутата та працював у команді голови Запорізької області.

«Я не вчитель, а науковець і класичний історик, – зауважує він. – Навчався за спеціальністю: історія та археологія».

Але кардинально змінило його життя і вибір професії – волонтерство у прифронтових школах Луганської області. Там Микола вчителював за програмою «Восток–SOS».

«Я наважився і поїхав на першу лінію фронту в Луганську область в селище Новотошківське, біля міста Кіровське, що зараз окуповане. Бачив його зі свого вікна кожен вечір, – каже Микола. – Тоді мене надихнула одна цитата: «Війни виграють не генерали, а шкільні вчителі». В Україні йде війна. Діти, які народились в ОРДЛО, пішли вже у другий клас. Мене, як історика, це завжди бентежить тому, що ми втрачаємо людей, які там живуть і втрачаємо нашу освіту. Мені хочеться відновлювати це і захищати українську освіту для дітей, які потребують якісних змін».

Після поїздки в Луганську область Микола Оверченко не захотів більше працювати в політиці, адже вважав політиків більше популістами, аніж змінотворцями.

«Все там працює на твоє власне ім’я, бренд. У 23 роки мені це стало гидко і я не хотів бути частиною тої системи. У своєму віці мені захотілось робити реальні якісні зміни, впливати на суспільство тут і зараз».

За його словами, у цьому допомогла програма «Навчай для України».

«Багато людей казали: «Я так не люблю історію тому, що в мене був жахливий вчитель». Я вирішив податись на програму «Навчай для України», адже хочу змінити підхід людей, щоб вони сказали: Я люблю історію тому, що в мене був класний історик», – зауважує він.

Життя на хуторі

«Все було натхненно і романтизовано, коли я ще не приїхав в село. Я насправді дуже боюсь маленьких населених пунктів», – розповідає молодий учитель.

Микола родом з Бердянська, в селі ніколи не жив. Коли заповнював заявку на програму, хотів викладати у містечку, де живе понад 10 тисяч людей. А поїхав у село, де проживає 800 людей.

У селі Жукин знайти житло не вдалось, тож поселився на хуторі поруч.

«Село, де я живу поділене на хутори. В мене на хуторі одна вулиця, річка і ліс, – розповідає він. – Житло більш-менш нормальне. Це будиночок для туристів, він літній і там немає опалення на зиму, але я навчився топити піч на дровах – грубу».

«Інколи на вихідних приїжджаю в Київ і просто ходжу в супермаркети й дивлюсь на людей», – каже Микола.

У центрі села є магазини, пошта і церква.

На роботу Миколу забирає шкільний автобус. Зараз діти на дистанційному навчанні, а вчитель на роботу добирається сам.

«Три кілометри ходжу через ліс, річку. Потім так і повертаюсь. Або виходжу на трасу і до 17-ї години чекаю рейсовий автобус», – зазначає він.

Вчителювання 24/7

Микола у школі має декілька посад: класний керівник 7-го класу, педагог-організатор, викладач історії і громадянської освіти. Також координує та намагається відродити учнівське самоврядування в громаді, розробляє проєкти з місцевим відділом освіти.

О 8-й приїжджає в школу. У Жукині опорна школа, діти з’їжджаються зі всіх 10 сіл громади. Деяким їхати до школи 20 кілометрів. Уроки починаються о 8:45.

«Вчительська робота – це не просто відчитати уроки, вона 24/7» – наголошує педагог.

«Коли у мене вікно слідкую за своїм класом, ходимо в їдальню, – каже він. – Як педагог– організатор намагаюсь відновити самоврядування в школі. Показати дітям, що вони можуть впливати на якісь процеси самостійно. Для них дуже дивно те, що вони можуть самостійно ухвалювати рішення».

Після уроків заповнює журнали, готує конспекти для уроків, перевіряє завдання та планує наступний день.

Микола і сам зараз навчається у своїх старших колег, які допомагають і дають поради. Переймає модель спілкування з дітьми.

«Є колеги, які ще будували цю школу. Вони дуже підтримують мене, надихають. Можливо їм не все близьке у сучасному світі, але як писав Сухомлинський «Серце віддаю дітям». Деякі вчителі живуть за таким принципом. Вони віддали своє життя дітям і школі».

Викладає Микола в учнів старших класів, але увагу має від усіх школярів.

«Я для них, як екзотика, – каже він. – Коли я прийшов на урок у кедах і навушниках, вони здивувались. Як це вчитель носить ванси, він може бути в інстаграмі і дивитись ТікТоки? Це був розрив шаблону».

На перервах грає з дітьми в теніс і розуміє їхні фрази з ТікТоку.

«Діти мені сказали: Микола Володимирович, ви єдиний вчитель, з яким можна пожартувати. Мені було приємно. А ще питались: а це ми вас виграли у конкурсі якомусь?» – розповідає Микола

Але, каже, бувають і дуже прикрі ситуації. Згадує, як учня його класу соцслужба забрала з сім’ї.

«Я зібрав його після уроків і відвів до поліцейської машини. Це був дуже болючий момент для мене. Було важко це робити», – ділиться пережитим вчитель.

Микола не шкодує, що кардинально змінив життя і подався на програму «Навчай для України», хоч буває інколи важко з академічним навантаженням. Хоче і після закінчення програми працювати в освіті України.

«Як людині з міста складно було жити в селі, – зауважує педагог. – Але мене дуже тішить відчуття спільноти, яка є в нашому проєкті, – зазначає він. – Коли тяжко зателефоную когорті, послухаю їхні історії й розумію, що я не один. Відчуття спільноти надає крила. І коли ти розумієш, що у вас є спільна справа, ідея. Коли хтось робить якісні зміни в своїх населених пунктах, я дуже з того тішусь. Розумію свою відповідальність і важливу місію».

Чому молодь їде вчителювати в села

Щоб кожна дитина в Україні могла реалізувати власний потенціал, незалежно від місця народження чи проживання, організація «Навчай для України» на два роки залучає молодь до вчителювання у малих містечках і селах.

«У 2018 році Міжнародне дослідження якості освіти PISA показало, що в середньому учні з сіл на 2,5 роки відстають по академічній успішності від свої однолітків з міст. Це означає, що місце народження насправді має значення. Несправедливо, що одні діти, народившись у маленькому селі, можуть мати гірший доступ до освіти», – каже Радіо Свобода очільниця програми «Навчай для України» Оксана Матіяш.

Минулого року з понад 400 заявок відібрали 26 молодих українців, які вже зараз навчають близько 7 000 дітей у 16 сільських школах Київської, Львівської, Одеської, Дніпропетровської, Івано–Франківської областях.

Залучають випускників українських вишів, які не лише мають чудове знання одного зі шкільних предметів, але також досвід реалізації соціальних ініціатив, участі у молодіжних, студентських програмах та програмах обмінів. Щоб діти теж мали доступ до таких можливостей.

«Молоді вчителі стають наставниками для школярів. Надихають їх і показують власним прикладом, що можливості необмежені лише малим містечком чи селом. Освіта може стати інструментом, який відкриє двері у безліч можливостей», – зазначає Оксана Матіяш.

За її словами, у сільських школах кадровий голод, а учасники закривають певні вакансії. Найбільше потребують викладачів англійської мови, математики, інформатики, біології.

Усі учасники приходять випробування на володіння технологіями, що важливо у час дистанційного навчання і часто допомагають школам перейти в онлайн.

«Вчителі на одній хвилі з дітьми, – зауважує Матіяш. – Навчають через створення стікерів з історії в телеграмі. Наш учасник – вчитель математики, розробив спеціально гру, щоб мотивувати дітей вчитись. І чим активніша дитина на уроці, тим більшим росте «монстр». Так діти мають можливість бачити результати своєї роботи і змагаються, в кого буде сьогодні найбільший «монстр».

Вчителі, крім викладання предмету, обов’язково мають організувати позакласні гуртки і реалізувати проєкти для школи або громади.

Були приклади, коли створювали лабораторію робототехніки, що працює і зараз. Випускниці програми створили проєкт щодо ЗНО – безкоштовна підготовка до іспитів дітей з тимчасово окупованих територій, каже Оксана Матіяш.

«Наші учасники постійно проводять безкоштовні заняття підготовки ЗНО, розмовні клуби, допомагають брати участь у олімпіадах, наукових змаганнях», – наголошує вона.

Школярі листуються зі своїми однолітками з Індії.

«Навчай для України» є частиною глобальної мережі Teach Fоr All, яка об’єднує 61 країну.

Teach Fоr All залучає талановиту молодь до викладання для дітей, які найбільше цього потребують.

«Навчай для Британії» входить у 10 найкращих роботодавців для молоді країни. Коли я навчалась в Оксфорді для мене стало відкриттям, що справді між студентами Оксфорду і Кембриджу є конкуренція, аби потрапити на таку програму. Мені дуже хочеться, щоб в Україні з часом така конкуренція з’явилась також».

Щоб потрапити у програму, школа та майбутні вчителі мають подати заявку на сайті програми.

З 1 лютого приймають анкети від тих, хто хоче спробувати, як це – бути сільським учителем.

Щоб стати учасником проєкту, треба мати диплом бакалавра та знання одного зі шкільних предметів, а також вік до 35 років. Та пройти 5 етапів відбору. Влітку учасники проходять інтенсивну педагогічну підготовку.

Диплом магістра педагогічних наук можна здобути в університеті Грінченка за спеціальною програмою для учасників програми паралельно із роботою в школі.

У березні подати заявку на участь зможуть школи, що розташовані лише в маленьких містечках і селах у Київській, Львівській, Одеській, Дніпропетровській, Івано–Франківській областях.

В Україні програма реалізується у партнерстві з Western NIS Enterprise Fund.