14 жовтня 2023 року національна збірна України з футболу зіграє свій черговий кваліфіканіцний матч із Північною Македонією в рамках відбору до Євро-2024. Цього разу «домашніми трибунами» для підопічних Сергія Реброва стане столиця Чехії Прага. Перед грою Радіо Свобода поспілкувалося із головним тренером української збірної про футболістів-зрадників, допомогу військовим та чи складно було перейти на українську мову.
– Як ви дізналися про повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Де ви були в оці перші хвилини?
– Я був в Дубаї. Я працював в «Аль-Айні».
Це було для всіх дуже несподівано.
За день до цього у моєї дружини був день народження. І мій близький друг, мій кум, Сергій Стаховський був з родиною у нас. І пам’ятаю його реакцію: це дійсно була дуже вражаюча новина.
Я намагався повернутися в Україну, але в мене був контракт...
Ми всі усім, чим могли, намагалися допомогти нашій країні.
– Ваші батьки, рідні, були в Україні в цей час?
– Усі. Усі в Києві. Я з Горлівки. І на початку 2014 року, коли почалося це вторгнення, я перевіз всіх своїх рідних до Києва. І вони зараз там.
– Коли ви отримали пропозицію стати тренером Національної збірної України, чи вагалися ви підписувати цей контракт?
В цей час для мене було дуже важливо бути з українцями
– Ні. Дійсно в цей час для мене було дуже важливо бути з українцями, з моїм народом. Якщо є така можливість, тренувати Національну збірну України – це велика честь для мене, для будь-якого фахівця. Тому я навіть не задумувався над цією пропозицією.
І що важливо: мій попередній контракт закінчувався і я міг вирішувати, де мені працювати.
– Коли ви вже очолювали збірну і вперше приїхали фізично в Україну, що вас найбільше вразило? Куди ви поїхали? Що побачили, можливо, у тих місцях, які були звільнені ЗСУ?
– Я приїжджав часто, і до цього моменту, коли я підписав контракт. У мене було декілька зустрічей із президентом України. Тому, я був у Києві, був в Україні.
Коли я приїжджав, було багато ракетних обстрілів. Я мав це відчути. Весь народ живе під цим, тому для мене це не було якось дивно. Я розумів, куди я їхав, і я розумів, що зараз нам потрібно жити з цим.
– Коли ви стали тренером збірної України, ви сказали, що тривоги, постійні обстріли, наскільки складно і для вас, і для гравців тренувати, тренуватися під час фактично стану війни?
– Я не вважаю, що це складно. Складно, напевне, тим бійцям, тим захисникам України, які зараз «на нулі». Це дуже складно.
Ми повинні робити все для України
Ми повинні робити все для України, намагатися допомогти Україні. Те, що ми робимо – це дійсно дуже важливо.
І хоч ми, на жаль, не можемо грати в Україні, але ми відчуваємо підтримку українців скрізь, де б ми не були. Чи у Польщі, чи, як зараз , в Чехії... Це дуже велика підтримка.
Ми дуже вдячні усім. Але це наше життя зараз. Ми повинні це робити.
– А якби була можливість з питань безпеки, наприклад, грати в Україні, однак без глядачів, чи грати в Європі з українцями, так як зараз Прем’єр-ліга відбувається?
– По-перше, це неможливо. Тому що наші суперники не поїдуть в Україну грати. Тому ми розуміємо. Для нас дуже важливо грати для наших уболівальників.
Всі матчі збірної України в Україні – це велика подія
Я пам’ятаю, коли я навіть не був тренером збірної України, всі матчі збірної України в Україні – це велика подія. Дуже багато інтересу.
І я вважаю, що інші відчуття футболістів, коли вони виходять на поле, коли повний стадіон, заповнений стадіон в Україні.
– Відомо, що ви допомагаєте фонду «Трибуна героїв». І наскільки нам відомо, цей фонд допомагає саме родинам загиблих футбольних фанатів, ті, які загинули на війні. Чому це для вас важливо? Чому важливо взагалі підтримувати такі фонди? І, можливо, ви допомагаєте ще комусь, можливо, якомусь з підрозділів ЗСУ?
– Я багато допомагаю. Я це не афішую.
Футболісти, я знаю, дуже допомагають ЗСУ
Я вважаю, що це зараз роблять всі, не тільки футболісти. Ті футболісти, які грали закордоном, я знаю, я спілкувався з усіма, вони дуже багато допомагають і ЗСУ, і волонтерам. Я вважаю, що це дуже важлива річ зараз.
Нашому народу потрібна допомога. Не тільки воїнам, але і людям, які постраждали від російської агресії. Тому ми робимо усе, що від нас залежне, щоб допомогти нашим людям, щоб допомогти ЗСУ.
І з першого дня, будь-хто звертається, я намагаюся допомогти.
– У вас був час, можливо, особисто, щоб їздити у прифронтові зони, спілкуватися?
– Так, я їздив ближче, я спілкувався з бійцями. Я вважаю це дуже важливо – підтримувати бійців, і людей, які постраждали.
– Нещодавно УЄФА допустив до змагань російські команди до 17-ти років, до міжнародних змагань. Кілька країн відразу висловили протест проти цього. Як ви ставитеся до такого рішення УЄФА і загалом до фрази, яку інколи дуже люблять використовувати в російських медіа, зокрема «спорт поза політикою», в цьому контексті?
І я пам’ятаю деякі змагання, де вони попадали до об’єктивів, попадали іноді на п’єдестал, то деякі з них виходили зі свастикою «Z»
– Я хочу нагадати перші дні війни, коли ще російські спортсмени були на великих змаганнях. І я пам’ятаю деякі змагання, де вони потрапляли в об’єктиви камер, потрапляли іноді на п’єдестал, то деякі з них виходили зі свастикою «Z».
Тому зараз може бути те ж саме. Немає різниці, в якому віці.
Йде війна. І я вважаю, що це рішення дуже незрозуміле і для нас, і для всієї Європи. Але це рішення УЄФА. Ми будемо його опротестовувати.
Вже є багато країн, які вже відмовилися і будуть відмовлятися інші. Тому що так не можна робити.
Якщо ми покажемо, скільки дітей постраждало від рашистської агресії, а вони зараз кажуть про дітей (допустили російські команди віком до 17-ти років – ред.), то це вражаюча цифра.
– Російська сторона каже, що спорт не повинен, як і, можливо, культура, ототожнюватися з політикою. Чому для вас важливо, що все ж таки спорт без політики не може існувати?
Я вважаю, що спорт – це і є політика
– Я вважаю, що спорт – це і є політика. У світі та в Європі багато людей знають та поважають людей, які заслужили повагу у спорті. Тому ці імена на слуху.
І я не знаю, хто більш популярний – політики чи спортсмени, які зробили щось для своєї країни. Я ніколи не казав, що спорт поза політикою.
Дуже важливо, що коли триває війна, то немає спорту поза політикою. Усі повинні згуртуватися та протистояти агресору.
– У 2008 році ви грали за російський клуб «Рубін». Чи після повномасштабного вторгнення, чи, можливо, після 2014 року хтось з ваших одноклубників з цього клубу, чи, можливо, знайомих з Росії написав вам чи подзвонив стосовно того, що Росія вторгнулася в Україну?
– Стосовно цього ні. Були якісь дзвінки. Так, у нас є якесь спілкування. Але якщо мені хтось пише, у мене немає ніякого бажання...
Навіть якщо я нічого поганого не маю до цієї людини, але в мене немає бажання взагалі розмовляти.
Тому я взагалі не відповідаю ні на дзвінки, ні на якісь смс, ігнорую.
– Анатолій Тимощук, колишній партнер ваш по збірній України. Він нині живе в Росії та працює в російському клубі «Зеніт». Від початку вторгнення, наскільки нам відомо, він жодного разу не висловився стосовно цього. Як ви можете прокоментувати таку позицію його? І якщо би у вас була можливість зараз ним поспілкуватися, що ви йому сказали б?
Ти не можеш бути посередині, я – нейтральний, я поза політикою. Зараз такого немає. Тимощук обрав ту сторону
– Та нічого не сказав би.
Як я вам кажу, у мене немає ніякого бажання розмовляти з такими людьми.
Зараз війна. Тому вже потрібно кожному вирішити, де вони: вони з Україною чи вони там, з рашистами?
Ти не можеш бути посередині, я – нейтральний, я поза політикою. Зараз такого немає.
Тимощук обрав ту сторону.
І у мене немає ніякого бажання про це розмовляти.
Скільки постраждало людей, дітей, і скільки людей виїхало з України через рашистів. Зараз нема, як я казав, середини. Ти повинен вирішити, де ти. Він вирішив, що він там.
– Ви хоч якось можете зрозуміти його вчинок і подібні вчинки таких людей?
– Це його життя. Я навіть не згадую про нього. Я розумію, що це велике ім’я колись було у футболі. Але зараз цього імені для мене немає.
– Ви самі з Горлівки. Ви вже це згадали. Це (так склалося історично) російськомовний регіон. Зазвичай до цього і публічно ви говорили більше російською мовою. Зараз ви перейшли на українську. Всі публічні пресконференції. Зараз ми з вами говоримо українською. Чи складно вам було зробити цей перехід? І чи українською ви спілкуєтеся у роздягальні з хлопцями?
– Я думаю, що для кожного достатньо складно переходити. Але я й раніше розмовляв українською. Але поруч зі мною всі розмовляли російською, тому якось... Я розумів абсолютно українську.
90% – це українська мова у роздягальні та на усіх зборах
Якщо хтось зі мною спілкувався українською, я переходив на українську.
У роздягальні? Так, ми спілкуємося. Деякі підказки ми робимо українською. Іноді якісь специфічні...
90% – це українська мова у роздягальні та на усіх зборах.
– У Горлівці залишилися якісь ваші знайомі чи, можливо, якісь родичі, які досі живуть в окупації?
– Знайомі моїх батьків. Так, вони іноді спілкуються. Але в мене ніяких знайомих там немає. І після 2013 року та навіть до 2014 року, крім моїх батьків, я не спілкувався ні з ким там.
– У 1999 році у відборі на Євро-2020 Україна була з Росією в одній групі. Наскільки тоді були принципові ці матчі з перспективою, якщо ми відсьогодні говоримо?
Усі матчі між «Динамо» і «Спартаком» чи Україною та Росію були принципові. Але я пам’ятаю той ажіотаж, що був, так цей ажіотаж створювали росіяни
– Вони завжди принципові. Усі матчі між «Динамо» і «Спартаком» чи Україною та Росію були принципові.
Але я пам’ятаю той ажіотаж, що був, так цей ажіотаж створювали росіяни.
Я пам’ятаю цю гру, коли ми грали, коли Андрій Шевченко забив наприкінці гол, так цей ажіотаж взагалі створювали росіяни.
Коли ми грали в Києві, в Україні, так всі чекали цей матч, але якось українці по-іншому відносяться до цього. Ми поважали їх. Але, так, ми намагалися виграти цей матч, тому що ми вважали, що Україна сильніша.
– Тобто якогось спеціального такого протистояння не було...?
– Є щось історичне у будь-якому протистоянні між Росією та Україною.
Але ж ніхто не думав, що воно може перейти на цей рівень, на рівень війни.
– Як ви бачите розвиток українського футболу після завершення війни від того, в якому він зараз стані? Як він може розвиватися? І якщо війна триватиме, можливо, ще кілька років, чи це не призведе до того, що українська Прем’єр-ліга, і український футбол в цілому будуть лише йти по експоненті вниз?
– Ні, я так не вважаю. Я вважаю, що українці – дуже сильна нація. Навіть зараз деякі кажуть, що дуже слабкий чемпіонат.
Якщо слабкий чемпіонат, то чому клуби достатньо вдало грають в Європі?
Якщо слабкий чемпіонат, то чому клуби достатньо вдало грають в Європі, чому «Шахтар» виграє в Лізі чемпіонів, чому «Зоря» виграє в Лізі конференцій.
Я вважаю, що ми сильна нація.
Так, зараз дуже великий відтік саме гравців з Європи з Чемпіонату України, але це великий шанс для молодих українських гравців, які зараз отримали шанс, щоб заявити про себе. І я вважаю, що в нас дуже цікавий чемпіонат.
І я завжди стежу за ним, тому що я – тренер збірної та тому, що це реально цікаво.
– А чи ви вважаєте, що після перемоги України український футбол зможе повернутися на той же ж рівень, принаймні, на якому він був?
– Я впевнений. Навіть вище. По-перше, треба закінчити війну. Потім все.
Я впевнений, що ми все повернемо. І наш чемпіонат буде набагато кращим.
Форум