(Рубрика «Точка зору»)
Чи обміняє за певних обставин керівництво України Крим на мир із Росією? Спроби ставити питання таким чином видаються вкрай некоректними. Адже неодноразові заяви посадовців високих рангів, включно з головою Української держави, однозначні: Крим – це Україна, санкції проти Росії мають тривати доти, доки вона не поверне півострів, жоден компроміс тут неможливий, а права кримських татар мають бути належним чином забезпечені!
І все було б добре, якби не декілька начебто не надто значних «але».
Але, за словами заступника генерального директора кримськотатарського телеканалу ATR Айдера Муждабаєва, всупереч усім гучним деклараціям, в ухваленому Верховною Радою у першому читанні держбюджеті-2020 вперше з моменту вимушеної евакуації ATR з Криму не передбачена фінансова підтримка цього інформаційного телеканалу. Як пише Муждабаєв, «це питання не культурних/економічних, а політичних пріоритетів влади».
Але, як зазначає продюсер Ігор Кондратюк, у листопаді в Києві планує виступити шведський музикант Dr. Alban, який гастролював у окупованому Криму. Ба більше: він прибув на півострів не через українські пункти пропуску, а літаком із Росії. «Албан виступав у Криму? Ну й живи там, ти не маєш права в’їжджати на територію України, ти порушив наші закони. Якщо іноземці, які порушили наші закони, можуть вільно робити в Україні що завгодно – отже, і наші так звані сепаратисти можуть робити що завгодно. Це ганебно… Це відбувається виключно тому, що хтось у СБУ вирішив, що закони України можна порушувати», – вважає Кондратюк.
Але 10 жовтня під час пресмарафону Володимир Зеленський сказав, що не впевнений, чи зможе кримськотатарська автономія спростити питання деокупації Криму, хоча перед цим наче підтримав цю ідею на зустрічі з лідерами Меджлісу. Ба більше: і Мустафа Джемілєв, і Рефат Чубаров наразі в делікатній формі нарікають на «забудькуватість» і «відсутність заглибленості в проблеми Криму» чинного голови держави. Тобто, як то кажуть, «хімії» з визнаними лідерами кримськотатарського народу у президента немає.
Список «але» можна продовжити. Але тепер головне «але» – концептуальна частина, яка пов’язана з сюжетами на владних «поверхах», начебто не завжди напряму дотичними до перспектив звільнення Криму від російської окупації та вирішення проблем кримськотатарського народу.
Публічні заяви і реальні справи влади – часом недотичні речі
По-перше, за останні півроку ті, хто уважно стежить за виступами речників влади, неодноразово переконувалися: запевнення і клятви «тих, хто нагорі», далеко не завжди мають реальну вагу і втілюються у конкретні справи. Де, скажімо, кількаразове зростання зарплат учителів і різке зменшення витрат на «комуналку», обіцяне новим президентом? А ніде, бо його не могло бути апріорі за чинного стану економіки. Разом із тим різні персонажі з числа «тих, хто нагорі», і далі не облишили звичку до гучних декларацій, часом проголошуючи суттєво відмінні, бува, і протилежні за змістом, речі. А тому навіть до найгучніших заяв і клятв влади варто ставитися вельми обережно.
Постійно доводиться чути про необхідність у разі потреби йти на «болісні компроміси» для досягнення миру
По-друге, з боку тих самих осіб постійно доводиться чути про необхідність у разі конечної потреби йти на «болісні компроміси» для досягнення миру. Які саме компроміси? Це для «посполитого люду» не розшифровується; хоча під час так званого «Форуму єдності» в Маріуполі радник секретаря РНБО, народний депутат від «Слуги народу» Максим Ткаченко заявив: «Мені здається, що і на тому боці зараз «у владі» все одно є професійні люди. Все одно є люди зі здоровим глуздом, чесні і порядні люди, які хочуть миру, хочуть повернення територій. Але з різних причин залишаються там. Багатьох ми з вами знаємо. І я не виключаю, що хтось із них може залишитися в команді нової влади». Хто такі ті «ми з вами», які знають функціонерів окупаційної влади і «чесних людей» серед них?
Чудовий компроміс: зрівняти у правах колаборанта й захисника Вітчизни, пахолка російських окупантів і патріота України… А ще були артикульовані тези про «притягнення до відповідальності військових і цивільних злочинців по обидва боки конфлікту». Агов, які можуть бути «воєнні злочинці» по той бік? Це так тепер звуться члени терористичних банд? І до якої межі дійдуть такі «компроміси»? Чи не підуть під суд усі вояки добровольчих батальйонів, які порушили цілу низку формально-юридичних норм, самочинно взявши зброю до рук для захисту України? А якщо йтиметься про Крим – що стане «болісним компромісом»?
Існують персонажі, яких влада (реальна, а не позірна) залучає як радників
По-третє, офіційні речники влади, ба, навіть високопосадовці, та особи, які реально схвалюють найважливіші рішення («потаємний кабінет», як назвали їх учасники Ініціативної групи «Перше грудня»), – різні люди. Про це пишуть чи не всі серйозні мас-медіа. Йдеться про дуже вузьке коло осіб, декого з яких аж ніяк не можна запідозрити у проукраїнських симпатіях чи навіть лояльності до Української держави. Єдиний, хто ці дві групи об’єднує, – це особисто президент. При цьому відповідальність за рішення несуть не вони, а формальні посадовці. Відтак публічні заяви і реальні справи влади – апріорі різні, часом недотичні речі. Це стосується і «кримського вузла». На поверхні – якісь призначення, якісь заяви, а що там насподі? Невідомо.
По-четверте, існують персонажі, яких влада (реальна, а не позірна) залучає як радників. Офіційно це вже сказано про Валерія Хорошковського, очільника СБУ за Януковича, який нещодавно повернувся до Києва з-за кордону. За даними групи «Інформаційний спротив», із призначенням Хорошковського головою СБУ ледь не повністю була згорнута робота з протидії російським спецслужбам, натомість розпочата активна робота проти США; саме тоді в регіонах були сформовані основні агентурні мережі ФСБ і ГРУ Росії. Останніми роками Хорошковський регулярно відвідує Москву. Що ж наразі радить «тим, хто нагорі», Хорошковський і як їх консультує? І до яких державних таємниць він допущений (адже, щоб кваліфіковано щось радити, слід мати належну інформацію)? Невідомо. І невідомо інше: яка частка провини (чи заслуги?) особисто Хорошковського в тому, що спецслужби України у Криму в лютому-березні 2014 виявилися, м’яко кажучи, зовсім не українськими, майже повністю перейшовши на бік окупантів.
Мас-медіа не раз писали й про Андрія Портнова, який також чимало часу провів у Москві; дехто висловлює припущення – а чи не маємо в його особі «сірого кардинала» чинної влади? Втім, чи варто аналізувати діяльність Портнова? Чи для того, щоб розставити крапки над «і», досить навести тільки одне, але улюблене формулювання цього персонажа: «одиозное Радио Свобода»? Коментарі потрібні? Додам лише, що рівень впливу, ба, сама наявність такого впливу з боку Портнова на «потаємний кабінет» невідомі – може, йдеться про вигадки журналістів? Чи все ж ні? А можуть же бути й інші «містери Х», від яких більшою мірою, ніж від прем’єра, спікера, голови СБУ, міністра оборони тощо залежать стратегічні рішення влади України…
По-п’яте, існує ще й «израильский миллиардер Коломойский» (так його зве частина російськомовних мас-медіа Землі Обітованої), який дуже полюбляє розповідати про свої тісні стосунки з цілою низкою провідних функціонерів «Слуги народу» і який є господарем чільного телевізійного ресурсу «команди Зе» – телеканалу «1+1». За словами речників нової влади, Коломойський не має ніякого впливу на них. Але економічні преференції (в тому числі й зовнішньоекономічні) для афілійованих із «Бєнею» К. структур засвідчують зовсім інше. А поінформовані аналітики стверджують, що «Бєня» входить до «потаємного кабінету» і налаштований на мир із Путіним майже за будь-яку ціну (не для себе особисто, звісно, а для країни, де він робить бізнес)…
І, звісно, це випадковий збіг обставин, що в виданні The New York Times опубліковано статтю про новітні оборудки Ігоря Коломойського, в якій карта України зображена без Криму. Чи в редакції працюють поінформовані дотепники?
Чи встоять реальні керівники України перед спокусою?
У підсумку маємо те, що маємо: непрозорі механізми ухвалення стратегічно важливих для України рішень, зосередження реальної влади в руках тіньових структур і невідомі широкому загалу та мас-медіа пріоритети цих структур. А оскільки у західному істеблішменті зростає число тих, хто прагне «винести за дужки» Крим і зняти більшість санкцій із Росії в обмін на «мир на Донбасі» за «формулою Штайнмаєра», то чи встоять реальні керівники України перед спокусою отримати свою частку «лакомств нещасних», приєднавшись до цього тренду?
Тим більше, що йтиметься не про «нотаріально завірену» повну відмову від Криму, а «лише» про те, що на залаштункових переговорах його де-факто принесуть у жертву задля успіху реаліті-шоу «повернення Донбасу». Козир-бо у бізнес-політичних ігрищах вагомий, чи не так? Декому повернуть «націоналізовану» окупантами на півострові власність, із декого знімуть заборони гастролювати на «материковій» частині України, а декого заженуть у глухий кут, як-от надто незговірливих кримськотатарських активістів.
Скажете, химера, фантасмагорія, про яку не варто говорити? Але «говорити треба про все, вони бояться гласності». Так зазначав Олександр Солженіцин – тоді, коли писав «Архіпелаг ҐУЛАҐ», викриваючи совєтську систему, а не консультував Путіна, як найкраще перетворити всю Росію на оновлений ҐУЛАҐ. Так, нинішня влада України – ще не аналог совєтської системи, проте хто скаже, що «потаємний кабінет», який замовчує свою стратегію щодо визволення Криму, – це праведна влада?
P.S. Ця стаття вже була написана, коли заступник голови Меджлісу, народний депутат України Ахтем Чийгоз заявив на телеканалі «Прямий», що позиція президента Зеленського не лише щодо Донбасу, а й щодо Криму «абсолютно не готова, а дії, пов’язані з відступом на Донбасі, дуже сильно впливають на Крим». І додав: «Тому що Крим також вимагає, щоб наші партнери були більш рішучими. Вони такими були і давали надію на вирішення питання про звільнення Криму. А сьогодні ми начебто намагаємося апелювати до наших міжнародних партнерів, але при цьому самі відступаємо». За дивовижним збігом обставин, через два дні до власника «Прямого» прийшли з обшуком детективи ДБР – структури, на яку, за думкою низки експертів, має великий вплив дехто з «потаємного кабінету».
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
