(Рубрика «Точка зору»)
РПЦ і надалі вважає УПЦ (МП) своєю частиною та заперечує територіальну цілісність України. На це вказує аналіз нещодавно ухвалених документів та рішень Синоду.
Наприкінці 2022 року, 29 грудня відбулося підсумкове засідання Синоду РПЦ.
Підводячи риску перед кінцем року там було ухвалено низку рішень, які завуальовано демонструють справжню позицію Моспатріархії щодо України та УПЦ (МП). Ці рішення вкрай важливіші за заяви чи коментарі речників, адже це документи.
Слова спікерів завжди можна «списати» на їхню власну позицію, але обов’язковими для виконання є саме ухвалені рішення.
Заперечення кордонів України
Почнемо з того, що вже можна ствердно, апелюючи до документів, стверджувати, що в РПЦ не визнають територіальної цілісності України.
Де-факто, вони це робили задовго до анексії Криму, ухвалюючи у 90-ті декларації «Всемирного русского народа», що «русские люди» є розділеною нацією в світі (маючи на увазі постання нових незалежних держав колишнього СРСР), які мають право на самовизначення, тобто на возз’єднання з Росією.
Але тоді це були дуже загальні та абстрактні заяви.
Зараз же ми прямо читаємо в журналі № 125, що РПЦ надає гуманітарну допомогу «...біженцям з Донбасу, Херсонської та Запорізької областей, з України...». Тобто Донбас, Херсонщина, Запоріжжя, не кажучи вже про Крим, не є, на думку Московського патріархату частинами України. До 2022 р. вони собі не дозволяли такого, вони завжди писали про єпархії УПЦ. А тут таке свідоме виокремлення демонструє повну узгодженість із путінськими планами анексії.
Церковна анексія
Ще скоріше цього року відбулася церковна анексія 3 єпархій в Криму та однієї на Донбасі – Ровенківсько-Свердловської (Луганська область). З боку очільника УПЦ (МП), в якого по-суті «віджали» до тисячі парафій, не було жодного публічного заперечення. Хоча агресивна інформаційна кампанія щодо тисячі громад, які перейшли до ПЦУ триває вже 8 років. І тут одне з двох – або Онуфрій підтримує цю анексію або він не вважає перехід частини своїх єпархій під пряме підпорядкування Кирила – якоюсь зміною статусу. Тобто це все одно лишається одна і та сама церква – Московський патріархат. А отже або Онуфрій колаборант, або визнає себе частиною РПЦ. Третього не існує.
Саме загарбання українських єпархій в Москві обґрунтовують тим, що начебто між Києвом та цими єпархіями «не має можливості постійного сполучення». Однак це цинічна брехня, адже сучасні засоби дистанційного зв’язку давно вже використовуються і в самій РПЦ. Під час пандемії коронавірусу патріарх Кирило, який дуже переживав за власне здоров’я, проводив засідання Синоду онлайн. І неможливість сполучення чи зібрання не означала необхідність розпаду РПЦ на окремі єпархії.
Так ось цього року, після довершення церковної анексії усі справи Кримських єпархій вже навіть де-юре вирішуються у Москві.
Так, у журналі № 145 мова йде про призначення нового ректора Таврійської семінарії у Сімферополі. Такі рішення має право ухвалювати Синод УПЦ (МП), але аж ніяк не Синод РПЦ. Це і є та сумновізна «незалежність та самостійність в управлінні», на якій постійно наголошують в Онуфрія. Але де-факто і вона не працює, адже рішення, що стосуються Кримських єпархій ухвалюють не в Києві, а у Москві.
«Ваші попи – наші попи»
Ще одним красномовним свідченням належності УПЦ (МП) до РПЦ є постійне включення кліриків першої до різноманітних комісій чи робочих груп останньої.
Свіжий приклад: внесення до складу Видавничої Ради РПЦ протоєрея Володимира Савєльєва з Видавничої Ради УПЦ (МП).
Сам Савєльєв в коментарях під постом журналістки Соні Кошкіної стверджує, що не знав про його залучення і категорично протестує проти цього. Це вже не перший такий випадок.
Восени, 13 жовтня, Синод РПЦ вже залучав до комісії по діалогу зі старообрядцями митрополита Тульчинського (Вінничина) Іонафана та архімандрита Ахілу, намісника старообрядного монастиря у Києві. Заперечень з їхнього боку я не пригадую.
Ну, і нарешті, сам Онуфрій публічно не звертався до Моспатріархії з вимогою виключити його зі складу Синоду РПЦ.
З точки зору церковного права таке залучення кліриків свідчить про те, що вони входять до складу РПЦ. Бо якби УПЦ (МП) була окрема і дійсно незалежна церква, тоді б священників так активно не включали до внутрішніх робочих груп РПЦ, бо це би була зовсім інша юрисдикція.
Наприклад Москва самовільно не розпоряджається кліриками Грузинської, Болгарської чи Сербської церков.
За канонами питання співслужіння чи будь-якої іншої активності священників вирішується на рівні предстоятелів після письмового погодження, за офіційними запитами. В цій конкретній ситуації цього не було, а отже священники УПЦ (МП) є священниками РПЦ.
«Африканські пригоди»
В Москві також відповіли на позбавлення сану їхнього представника в Африці – «митрополита» Леоніда. Там довга передісторія, суть якої в тому, що після визнання ПЦУ Олександрійським патріархом, Кирило почав мститися. Вони відправили до Африки, яка є канонічною територією Олександрії, своїх представників і почали перекуповувати місцевих священиків.
Це порушувало цілу низку канонів і Леоніда позбавили сану. В Москві це визнали не дійсним, мовляв заборона кліриків іншої церкви є перевищенням повноважень.
І це виглядає логічним, якщо.... ти погано вчився канонічному праву. Адже в православ’ї воно прецедентне, по типу того, як в США. І відповідні прецеденти були ще за часів Вселенських соборів, на чому наголошує богослов о. Кирило Говорун. А отже давня Олександрійська церква таки має право позбавити сану представника РПЦ за вторгнення на свою канонічну територію.
Сигнали на які треба реагувати
Усі ці рішення насправді є певними сигналами, які формуватимуть православну адженду на наступні кілька років.
- По-перше, в Москві не визнають і не визнаватимуть незалежності УПЦ (МП).
- По-друге, Онуфрій не буде цьому пручатися, а робитиме вигляд, що все і так добре і нічого більше не треба. Ситуація гібридності в середовищі МП схоже заходить у максимальне піке.
- По-третє, РПЦ продовжує курс на від’єднання себе від світового православ’я та перетворення на своєрідну етно-конфесійну спільноту. Таку собі церкву одного народу.
І чим глибше паде російський режим після поразки у війні з Україною, тим менше шансів у цієї церкви залишитися інтернаціональною чи універсальною. А тому у виборі між такими етно-конфесійними спільнотами, як Англіканська та Вірменська церкви, РПЦ все більше тяжітиме до останньої.
І врешті решт перетвориться на церкву росіян, а не церкву російської імперії.
Дмитро Горєвой – релігієзнавець
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
