Радіо Свобода продовжує публікувати історії розкуркулених родів у рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство». Цього разу нам на редакційну пошту прийшов лист про історію великої, освіченої і працьовитої родини Кирпенків із Херсонщини. Під час сталінської спецоперації «розкуркулення» у них забрали все, голову родини замордували у в'язниці, а 12 дітей розвіяли по світу. А далі був Голодомор.
Від: Ганна Глибіна
Надіслано: 10 червня 2020 р. 9:58
Кому: Radiosvoboda <Radiosvoboda@rferl.org>
Тема: Розкуркулення
Із розповідей моєї бабусі та письмових згадок родичів я дізналась, що мій прапрадід Кирпенко Яків Михайлович народився у 1867 році у волосному центрі Тягинка Херсонської губернії.
Якову було 10 років, коли він залишився сиротою і місцевий священник взяв хлопчика до свого господарства.
У 21 рік Яків одружився на такій, як і він, сироті, доньці сільського писаря Агафії. Молода сім’я спочатку працювала на «святого отця». Коли народилися первістки Юрій (1889 рік), моя прабабця Ганна (1891 рік), Наталія (1893 рік) трапилася нагода організувати в селі монопольну казенну винну лавку.
Священник порекомендував Якова Михайловича до цієї крамниці. На садибі, що належала спадкоємцям Кирпенків, на казенну позику був побудований житловий будинок із 5 кімнат, дві з яких призначалися для винарні, флігель із житлової кімнати та кухні, обладнані підсобні будівлі для зберігання товару, стайня, корівник. У дворі був колодязь зі студеною питною водою.
Для доставки товару придбали коня із возом. Торгівля процвітала, обороти збільшувалися, а сім'я росла, дітей в родині було 12. Всі вони навчалися і закінчили 4-річну школу в Тягинці, а потім мали можливість здобувати освіту в навчальних закладах Херсону.
Яків Михайлович мріяв, щоб його діти мали власний вибір в житті.
Бабуся згадувала, що кожен мав обов’язки по господарству. Вирощували багаті врожаї кавунів та динь, займались вівчарством. Завдяки розуму та наполегливій праці було утворено маленьке успішне господарство.
У лютому 1920 року Червона армія опанувала південь України. Коли керівництво Ревкома «запропонувало зайняти» під канцелярію будинок Кирпенків, вони перебралися жити у флігель. Зрозуміло, що крамниця була зачинена.
Якось все ще трималося, аж поки із спогадів: «…из Тягинки стали поступать тревожные сведения, что Якова Михайловича и Агафью Яковлевну лишили избирательного права, грозят раскулачиванием».
Яків Михайлович залишився в Тягинці один, щось з свого господарства «ліквідував», щось здав у колгосп.
На початку 30-х років мій прапрадід, трудівник і розумник, залишився удівцем і у поважному віці був змушений «гостювати» по черзі у своїх синів. Мабуть у нього уже все відібрали.
Однак, це врятувало прапрадіда від арешту. Ми не знаємо напевне причини, бо обвинувачення невідомі, але, швидше за все, за доносом Кирпенко Яків був арештований і у 1937 році помер у страшних муках у тюремній лікарні Тягинки на руках медичної сестри, яка навчалася разом з його донькою.
Незважаючи на найсуворіші заборони, вона повідомила про останні години Якова Михайловича.
По-різному склалася доля дітей Кирпенків.
Старший син Юрій (Георгій) навчався в Херсонському комерційному училищі. В 1914 році був призваний в армію, закінчив школу прапорщиків і дослужився в першу світову війну до звання штабс-капітана.
Після проголошення в 1918 році Української Народної Республіки служив очільником «Варти» в Олешках. Що трапилося з ним надалі – невідомо, поки пошуки безуспішні.
Доньки Наталія та Олександра закінчили Фалєєвську приватну гімназію і отримали атестати сільських учительок.
За те, що був інтелігентом, лікар-ветеринар отримав заслання до Сибіру «без права на переписку»
В 1922 році Наталія вийшла заміж за місцевого ветеринарного лікаря Рощіна Миколу Мартем’яновича, кар’єра якого складалась доволі успішно. В середині 30-х років він отримав підвищення, по якому мав переїхати з Херсону до Миколаєва, та на нього склали донос, буцім-то у селянина здохла корова після лікування. За те, що був інтелігентом, лікар-ветеринар отримав заслання до Сибіру «без права на переписку». Тільки в середині 70-х повідомили, коли і де похований Микола Рощін.
Трагічно склалася доля Меланії Яківни (1897 р). Закохалася вона в бравого командира-розвідника Кибальчича Василя Григоровича і, не отримавши благословення батьків, вийшла за нього заміж.
Батьки вважали червоноармійців боговідступниками, за їхній головний убір – антихристами. Та доля така мінлива. Після громадянської війни Василь із дружиною поїхав на батьківщину в Новгород-Сіверський, де прийняв за наполяганням батька сан священника. У зв'язку з репресіями церковнослужителів у 1929 році Кибальчич був заарештований і засланий до Сибіру. Дружина зберегла свою велику любов до нього, і звістка про чоловіка, який на засланні завів нову сім'ю, звела її до могили.
У великій родині Кирпенків пройшло дитинство моєї бабусі, Шиманської Людмили Юхимівни (1915 р.), вона в 1920 році залишилася без матері.
У 1932 році Людмила вже студентка Херсонського сільськогосподарського технікуму. Та в Україні почався штучно створений голод. За спогадами бабусі, в той рік зернових на херсонських землях виростили чимало. Але той врожай вантажили в порту на іноземні судна, а що залишалось – скидали у воду.
Студентів технікуму, щоб всі не вмерли за партами, вирішили перевезти до більш благополучного технікуму в Артемівському районі на Донбасі. Молодь погрузили в теплушки (товарні вагони, в яких перевозили людей – ред.) майже без їжі. Дорога розтягнулась на 5 діб.
Попереду в житті Людмили були тиф, війна, похоронка, спалена хата, голод 1947 року, але найжахливіші спогади про те пекло в теплушках.
Вмирали один за одним. Бабуся розповіла, що бачила канібалізм. Як можна було довести людей до такого жахливого стану!
Напівживих студентів на вокзалі зустрів директор технікуму, розплакався та розпорядився у першу чергу нагодувати та вимити.
Директора технікуму Подоляко Сергія Оксентійовича визнали ворогом народу. Може і за ті сльози на вокзалі
Так Людмила стала студенткою Кам’янського городнього технікуму, дуже гарно вчилася, була комсомолкою-активісткою. Але закінчити навчальний заклад не судилося. На одних комсомольських зборах було оголошено, що директора технікуму Подоляко Сергія Оксентійовича визнали ворогом народу. Може і за ті сльози на вокзалі.
Людмила та ще декілька студентів висловилися, що така людина не може бути ворогом народу. В результаті з’явився витяг за №465 від 20.05.34 року по Кам’янському городньому технікуму.
Дослівно: «За симуляцію в занятті, що призвело до занадто низької академічної успішності, та не виявлення соціального походження батьків, студентку 2-го курса Шиманську Людмилу з лав колективу студентства виключити. Коменданту відібрати постільне і приладдя. Директор технікуму Шепелев».
Ось такі історії.
Я щиро вдячна усім моїм далеким і близьким родичам за збережені спогади і фото-факти з їхнього життя. Це дає змогу не тільки знати історію свого роду, а й усвідомити історію нашої країни.
Дослідники репресій проти селянства наголошують, що після розсекречення архівів МВС стало можливим дослідити десятки тисяч справ про розкуркулення.
Нащадки розкуркулених родів можуть подавати запити до місцевих галузевих архівів МВС і отримувати доступ до документів.
У рамках спільного із Національним музеєм Голодомору-геноциду спеціального проєкту – «Розкуркулення: як сталінський режим нищив українське вільне селянство – просимо тих, чий рід був розкуркулений, розповісти нам все, що ви знаєте про це. Зокрема, повідомити прізвище та ім'я ваших рідних, їхній вік, кількість членів родини і роки народження дітей, де вони жили (село район, область), що мали (земля, худоба, реманент, приміщення), як працювали (самі чи залучали працю найманих робітників) та історію їхнього розкуркулення. Важливі і факти, і емоції, які переживали люди. Якщо ви маєте фотографії чи документи, просимо їх також нам надіслати.
Пишіть на адресу Radiosvoboda@rferl.org
Читайте ще:
Розкуркулення на Одещині: пограбування, виселення у Сибір, «червоний терор»
Терор проти селянства під час сталінського «розкуркулення»: кіровоградські хроніки
Із архівів КДБ: доля останнього полковника УПА Василя Левковича-«Вороного»
