Російські воєнні злочини сьогодні часто порівнюють із нацистськими. Хоча не менш доречно порівняти їх із власне російськими, вчиненими у ХХ столітті.
Щоправда, вони не на слуху. Для того, щоб про них згадати, слід «прорубати вікно в Росію» у мурі російської пропаганди. Адже росіяни майстерно підмінювали реальний світ віртуальним, ще до винайдення комп’ютерів. Для цього вправно маніпулювали інформаційними потоками, вживлюючи в них фейки, щось спотворюючи, щось перелицьовуючи навиворіт, а щось відверто вигадуючи.
Поширення правдивої інформації, зокрема, про власні злочини, вони блокували підкупом і терором, часом – фізичним знищенням свідків. Завдяки цій «залізній стіні» пропаганди світ дуже довго сприймав Росію як висококультурну визволительку народів, а Україну – як убогий, темний і всуціль корумпований дикий край «фашистів-різунів».
Та цього року злагоджена система чомусь дала збій. На цей раз світ чомусь не повірив, що розстріл мирних колон під час евакуації, знищення осель із людьми, обстріли дитсадків і шкіл, лікарень і пологових будинків, бомбардування церков, театрів і музеїв в Україні – це «превентивні заходи» росіян для убезпечення мирних жителів російських міст від звірств з боку українців…
Автопортрет у кривому дзеркалі
Злодійську тактику представлення жертви як агресора вигадав не Путін.
Росіяни віддавна змальовували «різунами» осіб чи групи з яскравою національною ідентичністю, які вели за собою народи «геть від Москви». Таких груп упродовж української визвольної історії росіяни виділяли три: «мазепинці», «петлюрівці» і «бандерівці». На їх дискредитацію грошей не шкодували.
Про «мазепинців» дійшло до наших часів не так багато фейків. Відомо, що у Полтавській битві 1709 року гетьман Іван Мазепа виступив на боці шведів, сподіваючись на їх підтримку в боротьбі за незалежність України від Московського царства. Дізнавшись про «зраду» українського гетьмана, цар Петро І наказав стерти з лиця землі українську столицю Батурин разом із жителями. Не щадили ні жінок, ні дітей. За спогадами очевидців, річка Сейм, що протікала містом, стала червоною від крові убитих.
Але у віртуальному світі російської пропаганди саме «мазепинці» змальовані нелюдами. Для дискредитації послідовників українського гетьмана використовували навіть топоніміку. Так, назву села Пальчики неподалік Батурина сучасна (!) Вікіпедія пояснює тим, що тут за гетьманування Івана Мазепи розташовувалося «місце страти козаків, які не підкорялися гетьману». Таких неборак, мовляв, «мазепинці» піддавали звірячим тортурам: саджали на палі, вішали та відрубували їм пальці. Одному з козаків залишили тільки один палець на руці. Тому його прозвали Пальчиком. Від його імені нібито і пішла назва села… Такі «страшні історії» продовжують виконувати свою функцію в масовій свідомості.
Наступний, за «мазепинським», визвольний період – «петлюрівський». Це 1917 – 1921 роки, час Української революції і побудови Української Народної Республіки.
Симон Петлюра – публіцист, політик, організатор збройних сил України. Убитий агентом НКВС на еміграції в Парижі в 1926 році.
Що ж про «петлюрівський» період писали російські пропагандисти? Ось, оповідання Аркадія Гайдара для дітей «Р.В.С». Майстер впливу на дитячі душі, Гайдар мимохіть вставляє: «От же ж дід Захарій! На трьох війнах був. А й то, коли сідав на призьбі біля рудого собачати, якому п’яний петлюрівець шашкою вухо відрубав, казав: – Ну й часи!»… От вам і закарбована в мозку картинка: вояки Петлюри – «гірші за звірів».
Утім російські книжки і фільми не розповідали про звірства російської армії, яка в січні 1918 року окупувала Київ, грабувала і розстрілювала населення, про тисячі трупів і терор.
- Про криваві захоплення українських міст і містечок і помсту за опір: розстріл кожного десятого мешканця чоловічої статі.
- Про точкові убивства українських геніїв – автора «Щедрика» Миколи Леонтовича, художника-імпресіоніста Олександра Мурашка, селекціонера Левка Симиренка і багатьох інших.
- Про геноцид голодом 1932-33 років, яким «виховували» українців, щоб вгамувати визвольний дух і підпорядкувати багаті сільськогосподарські ресурси потребам російської армії…
Є «петлюрівці», а є «люди хороші, справжні»…
Трилогія «Стара фортеця» російського письменника Володимира Бєляєва виходив стотисячними накладами, за нею знято фільм. Автор змальовує період, коли після окупації росіянами Києва столицею Української Народної Республіки стало місто Кам’янець-Подільський. Про пов’язані з цим «неприємні» перетворення героям книжки розповідає їхній учитель. Він каже, що його звільняють з роботи, бо він не вміє нацьковувати людей однієї нації на людей іншої, «як того хотілося б петлюрівцям»: «Мені байдуже – поляк, єврей, українець чи росіянин мій знайомий, – аби в нього душа була хороша, справжня». І тут же додає: «Я завжди вважав, що не можна вирішувати долю України у відриві від майбутнього народів Росії...». Отже, таки не байдуже: ні поляк, ні єврей, ні тим паче українець не є хорошим і справжнім, коли він поза Росією…
Насправді, нацьковування і терор проти різних етнічних груп провадили на всіх завойованих теренах росіяни. Лише один з прикладів їхньої «національної політики» на теренах України – тисячі знищених учителів етнічних шкіл німців, поляків, євреїв. Та й самі школи для євреїв, німців, поляків у 1930-ті були ліквідовані.
Окупаційна адміністрація Росії (яка в той час мала назву СССР), репресувала в Україні викладачів трьох вишів, які готували педагогічні кадри для національних меншин: Одеського німецького педагогічного, Київського польського педагогічного і Польського інституту культури.
У звіті про репресії серед освітян, опублікованому в 1935 році у книзі «На фронті культури» наводяться цифри про
- «ліквідацію» усіх директорів українських педагогічних (тоді учительських) інститутів.
- Було знищено 229 співробітників Народного комісаріату освіти.
- На 1934 рік з його кадрового складу 1920-х років не залишилося нікого.
- На тюремних «кладовищах без могил» залишився прах 100 відсотків працівників обласних і 98 відсотків – районних відділів освіти.
Тим часом в СРСР, зокрема, в «радянській» Україні друкувалися масовим накладом книжки, в яких дітей і дорослих не просто обманювали, а вганяли їм у підсвідомість відразу до українського національного. А ще ж були фільми, театральні вистави, пісні.
При чому творіння «про буржуазних націоналістів» – це своєрідна «енциклопедія навпаки» світоглядних засад і практичних методів більшовиків. З себе самих вони змальовували і «мазепинців», і «петлюрівців», і «бандерівців».
Той же Бєляєв зворушливо описує сцену розстрілу більшовика, за якою спостерігали хлопчаки з-за стіни фортеці. Письменник змальовує, як застудженого небораку петлюрівці в прохолодний день роздягли, поставили над ямою і аж тричі вистрілили в нього з рушниць, майже впритул. При цьому більшовик встиг вигукнути: «Мене ви вб’єте, але народ український вам не обдурити і не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Україна-а-а!...».
Цікаво, що у викладі Бєляєва, петлюрівський начальник наказав слузі прикопати яму і добряче замаскувати її. Ніхто не повинен був дізнатися також про розстріли в центрі міста, у підвалах губернаторського будинку. «Вночі, щоб заглушити, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр», - живописав письменник.
Сьогодні, коли вже відкриті архіви і розкопані могили при катівнях НКВС, ми прочитуємо в цих словах тактику чекістів. У кожному українському містечку була катівня, а в довколишніх лісах – замасковані місця масових поховань тих, кого росіяни убили в катівнях. Ці злочини були засекречені. За їх розголошення людей убивали.
Лише один приклад: 28-річний український поет Василь Симоненко та художниця Алла Горська на початку 1970-х років побачили, як хлопчаки граються у футбол людським черепом на лісовій галявині неподалік села Биківня під Києвом.
Вони розпочали власне дослідження і дізналися, що у тому лісі у великих ямах закопані тіла людей, убитих у київських катівнях НКВС і заявили про це публічно. Невдовзі Аллу Горську убили за дивних обставин у Василькові. А на Василя Симоненка у Смілій напали двоє у міліцейській формі. Унаслідок важкого побиття у поета розпочалися проблеми з нирками і через півтора року він помер. Симоненку було 28 років.
Сьогодні дослідники називають число жертв у Биківні 1936 – 39 років: понад 100 тисяч осіб.
Доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал упорядкував книжку «Україна в добу «Великого терору». 1936-1938 роки». У ній вперше опубліковано факти про відверто садистські справи чекістів.
Про те, як із мертвих знімали золоті коронки. Як текла кров з-під воріт Житомирського управління НКВС і її присипали піском, щоб приховати. Про будинок нинішнього Кабміну України на вулиці Садовій, який будували для НКВС: у його підвалах були катівні і навіть крематорій…
«Пиляли полонених, як колоди…»
Наступний період української боротьби за незалежність від Росії – «бандерівський».
Степан Бандера у 1930-ті роки очолив Організацію українських націоналістів і став символом боротьби за свободу і державність українців. З 1941 по 1944 роки був ув’язнений у нацистському концтаборі Заксенхаузен. Після війни емігрував і був убитий агентом НКВС у 1956 році.
«Бандерівцями» російська пропаганда називає воїнів Української Повстанської Армії, яка у роки ІІ Світової війни воювала на два фронти – проти нацистів і росіян.
Пропаганда «злочинів УПА» мала бути дуже потужною, щоб перекрити звірства, вчинені росіянами на західних теренах України у перші роки ІІ Світової війни – 1939-41-му. Сотні книжок, у тому числі й дитячих, тисячі статей, «документальні» та художні фільми мали постійно підживлювати ненависть до «націоналістів», які посміли заявити про самостійну, незалежну Україну.
Росіяни досі пишуть про «звірства бандерівців» – криниці, набиті мертвими немовлятами, п’ятикутні зірки на грудях у закатованих. Хоча факти свідчать про інше: на багатьох тілах, піднятих з ям і підвалів НКВС, вирізано або випалено тризуби...
В описах «бандерівських звірств» прочитується світогляд і практика силовиків НКВС. «УПА вбивали жінок, дітей, стариків – вилами, різали пилами й рубали сокирами! Лише за те, що вони були іншої національності», – такі твердження бачимо у текстах проросійських ЗМІ.
Дописувач московської газети «Лехаим» Леонід Говзман цілу книжку написав про «звірства українців».
«Місцеві колаборанти убивали переважно сокирами, підпалювали будинки», – писав Говзман. Звісно ж, бандерівців звинувачують в антисемітизмі. Утім, священник Яків Кротов наголошує, що брехня про «антисемітизм бандерівців» – пізня, її стали поширювати відразу після того, як чекісти убили Степана Бандеру – щоб виправдати убивство розплатою за «звірства щодо євреїв».
Особливо багато про «звірства бандерівців» писав Олесь Бузина. Для своїх текстів використовував протоколи допитів полонених воїнів УПА, у яких чекісти під тортурами вибивали зізнання в немисливих злочинах. У статті «Ветерани УПА пиляли полонених, як колоди» Бузина наводить «свідчення» одного з вояків: «При ліквідації застосовувалися найзвірячіші способи знищення, як от повішення, удушення повільне, спалювання живцем на вогнищі, убивство ріжучими предметами». Допитуваний нібито стверджує, що за його участі було знищено 200 людей. Утім Бузина не потрудився прибрати з тексту кінцівку вимученої тортурами «сповіді» упівця: «Всі випадки знищення цих осіб я не пам’ятаю, однак про них можу розповісти слідству».
У численних реальних документах із відкритих після 2009 року архівів НКВС бачимо злочини російських енкаведистів. Наприклад, на фото тих часів – полковник Захаров із групою російських солдатів, перевдягалися у форму УПА. Вони вбивали селян, учителів, дітей, щоб викликати недовіру й ненависть до українського війська.
Концтабір – у криївці?
У роки ІІ Світової війни за українську Волинь боролися росіяни, німці і поляки. Українці відбивалися від усіх. Утім, посміхаючись у вуса, «вождь усіх народів» Сталін і Волинь залишив собі, і Польщу забрав під свій контроль, і шмат Німеччини відхопив. Після відходу в забуття «варшавського договору» Російська Федерація продовжила володарювати, розділяючи.
Дійшло до того, що напередодні роковин початку ІІ Світової війни у 2009-му російські ЗМІ переконували світ, що війну почали не німці й росіяни, а… поляки. А в переддень 70-ліття розстрілів польської еліти в Катині заступник голови фракції Партії регіонів у ВРУ та член російської партії «Родіна» Вадим Колесніченко запросив до Києва російських і польських журналістів на виставку «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Це була, по суті, фотовиставка, утім текстівки до світлин не збігалися з їх змістом. Так, світлини пам’ятників, де польські написи свідчать про вшанування полеглих від німецької поліції, гестапо, німецьких військ та НКВС, підписано як «могили жертв УПА». Фото зруйнованих за радянських часів костелів подаються як «знищені українськими націоналістами». Фото убитих «Російською визвольною армією» генерала Власова також підписані як «жертви УПА».
Саму виставку упорядкувало «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів» у Вроцлаві. Його очолював тоді Щепан Секерка, колишній вояк Армії Крайової, а згодом бойовик винищувального батальйону НКВС. Недарма подейкували, що це товариство співпрацювало з ФСБ. Це товариство випускало часопис Na Rubiezy. У 1999-му там надрукували текст Александра Кормана «135 тортур і катувань, що застосовували терористи ОУН–УПА до польського населення Східних кресів». Там перелічено чимало страхіть. Зокрема, «розрізання живота вагітній жінці й вкладання замість вийнятого плоду живого кота».
У тому ж здиригованому росіянами часописі в 1993 році вперше «засвітилося» скандальне фото, назване «Польські діти, замордовані загоном Української Повстанської Армії... восени 1943 року». На фото – кілька малюків, прибитих до великого дерева. Корман у своєму тексті «Ставлення УПА до поляків на південно–східних землях II Речі Посполитої» переконує, що «упівці» зробили багато таких «віночків» на алеї, яку назвали «дорога до самостійної України».
Утім з’ясувалося: фото зняте в 1923 році й вперше оприлюднене у 1928 році у статті «Маніакально–депресивний психоз в судово–психіатричній казуїстиці». На ньому – жертви божевільної жінки.
Чому росіяни приділяли стільки уваги Волинській трагедії? Може тому що змалюванням звірств «українських націоналістів» намагалися перекрити власні, цілком реальні, злочини.
Після розвалу СРСР будівлі НКВС у кожному містечку України стали розкривати секрети своїх підвалів, подвір’їв і «особливих охоронних зон» у довколишніх лісах.
У «золотому вересні» 1939-го росіяни рушили «визволяти українських і білоруських братів від польських панів».
У червні 1941-го, поспішно відступаючи із Західної України під натиском нацистів, вони не встигли приховати сліди своїх злочинів.
Жителі західноукраїнських містечок і прилеглих сіл після відступу російської окупаційної адміністрації поспішили до тюрем, щоб забрати для поховання тіла своїх закатованих родичів.
Там вони побачили жахіття, які важко було уявити.
За спогадами, у тюрмі в Самборі «по кімнатах і коридорах лежали постріляні старі, жінки і діти... Кожний із цих трупів мав зв’язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки, поламані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколоті очі».
«Розглядаючи потрощені черепи, в яких застряли металеві кілки, важко повірити, що так могли знущатися над живими людьми», – згадував судмедексперт Володимир Ільницький побачене в Дрогобицькій тюрмі.
В одній із камер, серед інших, знайшли трупи двох дівчат, зв’язаних між собою колючим дротом. В розпорений живіт однієї з них було вкладено кота...
Виправдати себе – знищити «ворога»
І все одно: аж до 24 лютого цього року росіяни уявлялися добродушними «чєловєкамі», а українці – «різунами», яких постійно треба стримувати від звірств.
Як бачимо, у ці уявлення вкладено багато зусиль і грошей. І не лише для того, щоб змусити забути про власні звірства. А й щоб підготувати населення Росії для винищення українців, дегуманізувавши їх, змалювавши «гіршими за звірів». А ще – для ізоляції України. Адже кому захочеться допомагати «країні різунів»?
Чи, принаймні вислухати її точку зору? І все це для того, щоб міцніше прив’язати Україну до себе. Бо без України Росія ніщо: її історія, культура, навіть сама назва бере витоки в Україні.
- Професор Роберт Такер твердить, що те, в чому радянська – тобто, російська, преса звинувачувала всіляких ворогів, було точнісінько тим, що росіяни робили самі.
- Відомий публіцист, кандидат філософських наук Ігор Лосєв у статті «Явище «бандерофобії» в російській свідомості» пише, що «росіяни схильні приписувати «бандєровцам» ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців». Отож люди з чіткою українською ідентичністю, за висновком аналітика, виглядали майстрами найвишуканіших тортур, хоча насправді ставали їх жертвами…
Сьогодні евфемізм «конфлікт» замість слова «війна» на позначення російського нападу на Україну засвідчує, що Україна в певних колах усе ще сприймається як «вічно бунтівна частина Росії». Утім, ціною немислимих жертв в Україні та в міру зменшення фінансування, а то й блокування російських ЗМІ за кордоном, облуда спадає. І стає видно, які українці насправді.
І ще, що вони постійно – століттями – стримують Росію в її намірах обплутати облудою і окупувати весь світ.
Ярослава Музиченко – куратор програми в Центрі дослідження Голодомору
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
