Наміри Кремля: чому війна Росії проти України є геноцидом українського народу

(Рубрика «Точка зору»)

Анна Огренчук

Українці не забудуть Бучанську різанину, Ірпінську трагедію, вбивства на Чернігівщині та Сумщині, жахи Маріуполя з авіаударами по пологовому будинку та Драмтеатру, безжальний розстріл на вокзалі в Краматорську, звірства на окупованих територіях.

З 24 лютого кожен день несе нові жахи. В останній час рашисти посилили ракетні обстріли цивільних об'єктів. Географія уражень – вся Україна. Систематичність та масовість обстрілів, методи звірств, підбурювання до вбивств і катувань і меседжі кремлівської пропаганди свідчать про наявність у керівництва Росії конкретної мети. І ця мета – знищення українців як таких. Збройна агресія Російської Федерації проти України може кваліфікуватися як геноцид. Маємо довести ці звинувачення до логічного завершення – вироку.

90 років тому в України розпочався Голодомор. Один із наймасштабніших злочинів проти українського народу, що багатьма країнами цивілізованого світу був визнаний геноцидом.

І тоді – у 30-х роках, і загалом не один раз за всі 70 років, що Україна перебувала під окупацією СРСР, радянський режим використовував голод, як смертоносну зброю. Паралельно застосував і інші інструменти: депортацію, репресії, розстріли, примусову працю, русифікацію. Метою всіх цих дій було знищення української нації.

Ці та багато інших актів геноциду проти українського народу ще тоді з болючою точністю були описані у статті «Радянський геноцид в Україні» видатного польсько-американського юриста, який вчився у Львові, автора терміну і концепції геноциду – Рафала Лемкіна.

Фундаментальна робота Лемкіна актуальна і сьогодні. Оскільки сила, яка творила геноцид проти українців і уникнула покарання за нього, наразі намагається знову чинити геноцидні дії.

Методи геноциду не є винаходом цієї повномасштабної війни Росії проти України. Російська Федерація, як правонаступниця та затята послідовниця політики Радянського Союзу, користуючись досягненнями військово-технічного прогресу лише вдосконалює радянський «досвід».

Що каже Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього?

Стаття 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року передбачає, що «геноцид – це наступні дії, що вчинені з наміром повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, релігійної або расової групи як такої:

• вбивства членів такої групи;
• нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;
• навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення;
• заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи;
• насильницька передача дітей з однієї групи до іншої.

Лемкін казав, що геноцид, який ще називають «злочином злочинів», не обов’язково означає повне знищення нації чи певної групи. Це, скоріше, скоординований план різних дій: від руйнування політичної та соціальної систем до знищення культури, мови і врешті-решт безпеки, свободи, здоров’я, гідності та життя певної групи.

Тобто кількість жертв не є визначальним для встановлення факту геноциду. Злочини у Сребрениці, у Руанді, Голокост і Голодомор мали кардинально різну кількість жертв, але всі ці події кваліфікувалися як акт геноциду.

Акт геноциду – це одна з вище перелічених дій або їх сукупність, що мають на меті повне або часткове знищення певної групи. Тому найважливіше і найскладніше у визначенні кваліфікації злочину, як акту геноциду – достатність та прийнятність доказів, що свідчать про намір знищення. Міжнародне правосуддя встановлює високий поріг доказування цього злочину злочинів. Але принаймні Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію розслідувати цю категорію злочинів.

«Денацифікація» як політика на знищення

Як юристи, ми аналізуємо і документуємо публічні заяви вищого політичного та військового керівництва РФ. Всі заяви в сукупності можуть свідчити про існування офіційної політики російської держави щодо невизнання права українського народу на самоідентифікацію, самовизначення і, як наслідок, на існування.

Путін у своїй промові у ніч на 24 лютого, в якій він «обґрунтовував» напад на нашу державу, називає Україну «історичною територією Росії». А однією з причин війни назвав «денацифікацію».

Насправді, як свідчать заяви високопосадовців рф, мова йде про розширення російських кордонів та приєднання частини території Україні. Публічні виступи політиків зводяться до одного, що росія повертає собі своє, як відновлення історичної справедливості.

Більше того, в розумінні Путіна та керівництва РФ, «нацист» – це той, хто ідентифікує себе українцем, а тому «денацифікація» – насправді має за мету знищення української нації, вбивства тих, хто не згоден з імперською політикою Кремля.

Напередодні повномасштабного вторгнення президент Росії заявив, що сучасна України була «штучно» створена за радянських часів.

Він неодноразово заперечує існування окремої української нації. Ще задовго до початку збройної агресії – у 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті, Путін ставив під сумнів існування української державності. А також відкрито наголошував, що Росія має свої інтереси в Україні, особливо на півдні країни, де начебто більшість жителів – саме росіяни.

Подібна риторика притаманна всій верхівці Російської Федерації – від дипломатів, парламентарів до військового керівництва.

Стаття 3 Конвенції про геноцид визначає ці дії, як «пряме та публічне підбурювання до геноциду» і вони передбачають кримінальне покарання.

Цей міжнародний документ, який ратифіковано і Російською Федерацією, у статті 4 визначає кримінальне переслідування фізичних осіб, винних у геноциді, в тому числі і за заклики, поза залежністю від їх офіційного статусу та посад.

В той же час і сама Росія, як держава, що взяла на себе зобов’язання запобігати та карати за вчинення геноциду на підставі статті 1 Конвенції може бути відповідальною за цей злочин. Міжнародний суд ООН вже розглядає цю справу за позовом України.

Якщо повернутися до публічного підбурювання, то звісно, що самих закликів, як свідчення певної політики режиму Путіна на знищення української нації недостатньо. Ми маємо довести, що ця політика, план та військова стратегії була втілена безпосередньої військовим командуванням та військовослужбовцями.

Про наміри може свідчити інформація щодо знищення українських книг на окупованих територіях у закладах освіти та бібліотеках. Школи переводять на навчання російською мовою, під час за програмою та підручниками «псевдореспублік Донецької та Луганської областей». Дітей примушують співати гімн Росії. У разі відмови – покарання у вигляді тримання в підвалі. В самій Російській Федерації згадки про Україну і Київську Русь вже видаляють з підручників історії.

Триває і масове знищення культурної спадщини та культових споруд, а також викрадення національних цінностей. За підрахунком ЮНЕСКО, понад 150 культурних об’єктів в Україні частково або повністю зруйновано.

В звіті Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду щодо практики розгляду справ стосовно культурних цінностей йдеться про те, що напади на такі об’єкти самі по собі не є актами геноциду, оскільки це не є фізичним знищенням, але можуть бути доказом плану чи наміру на знищення певної групу. Більше того, злочинні дії, спрямовані безпосередньо проти культурної спадщини «можуть самі по собі завдати серйозної психічної шкоди або є обтяжуючими обставинами для засудження за злочин геноциду».

Факти геноциду

Тепер, власне, щодо фактів, що, на мою думку, все ж таки можуть мати ознаки геноциду.

• Масові вбивства цивільних громадян

Вбивствам передують катування, перевірки на приналежність до українських військовослужбовців чи до їх родин, пошук національної символіки на тілі. Насильницькі вбивства стосуються всіх – незалежно від статі та віку. Більшість вбиті пострілом у голову з близької відстані. Тобто жертви були ідентифіковані. Ці факти відомі у містечках під Києвом, наприклад в Бучі.

Така поведінка збройних сил РФ у Київській області може свідчити про продовження політики знищення цивільних, про що свідчить кількість поховань, братських могил, що швидко збільшувалась.

• Використання заборонених боєприпасів

Умисні напади на житлові квартали, медичні заклади, укриття, гуманітарні коридори. В тому числі використовується заборонена Женевськими конвенціями зброя – фосфорні та касетні бомби.

Такі систематичні обстріли спричиняють найбільшу кількість жертв серед мирних громадян. Принаймні, атаки на пологові будинки вказують на неможливість безпечного народження дітей.

У нещодавньому розслідуванні Міжнародної організації Amnesty International щодо авіанападу на драматичний театр в Маріуполі 16 березня йдеться про те, військовослужбовці Російської Федерації свідомо завдали удару по будівлі, адже знали, що там переховуються люди.

Одним з найбільш кричущих фактів збройного нападу на гуманітарний коридор був обстріл вокзалу у Краматорську, де тисячі людей готувалися до евакуації. В результаті обстрілу загинуло 52 особи, зокрема 5 дітей.

• Умисні ракетні обстріли міст

Умисні обстріли з 24 лютого по середину квітня були майже по всій території Україні.

Наразі щонайменше 7 областей піддаються постійним ракетним ударам.

З 25 по 28 червня – була наймасивніша ракетна атака саме по житловим кварталам та цивільним об’єктам. Всього за ці дні, за даними Головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного, було випущена 131 крилата ракета.

Географія уражень – вся Україна: житловий будинок та дитячий садок в Києві, торговий центр - у Кременчуці, житлові квартали у Харкові та області, Миколаєві та Очакові, Одеській області, СТО – у Дніпрі та у Сарнах на Рівненщині. Ціллю для ураження стала і черга містян за водою у Лисичанську. За ці декілька днів ракетного насилля загинуло щонайменше 70 цивільних та понад 140 поранено.

• Сексуальні злочини

Зґвалтування, скоєні російськими солдатами на окупованих територіях, за свідченнями постраждалих містять ознаки злочинної дії проти певної національної групи.

Свідчення говорять про те, що ці злочини відбувались і тривають на окупованих територіях. Мали місце і під час тимчасової окупації на Київщині та Чернігівщини.

Під час вчинення злочину озвучувались погрози російських солдатів на адресу жінок та дівчат у Бучі, що їх будуть ґвалтувати так, аби ті ніколи не змогли мати українських дітей. У перехоплених розмовах російські військовослужбовці зізнаються у зґвалтуваннях. Більше того, їх родичі заохочують до вчинення злочинних дій.

• Депортація

Росія насильницьким чином переміщує людей за межі території України. Під час переміщення і фільтрацій розділяють батьків і дітей.

Неповнолітніх змушують вивчати російську мову. Введений і спрощений порядок всиновлення дітей. Це все умови для знищення національної ідентичності, нівелювання в майбутньому можливості ідентифікації приналежності до національної групи.

Наразі відомо про примусове вивезення понад 234 тисячі неповнолітніх.

Дітей та мирних громадян вивозять з Донецької, Харківської, Херсонської, Запорізької областей на територію Росії.

Під час окупації Київської області людей вивозили до Білорусі. Доля багатьох невідома.

• Знищення об’єктів критичної інфраструктури

Окуповані міста залишаються без елетро, газо та водопостачання. Зруйновано повністю понад 21,7 тисяч таких об’єктів.

Військовими цілями російської армії були та є також лікарні, склади з продуктами харчування та медикаментами. Це створює неможливі умови для існування людини та полишає їх без медичної допомоги та базових потреб.

В Маріуполі люди вимушені по декілька діб стояти в черзі за водою та їжею, яка влітку швидко псується. В місті епідемія холери через зруйновані системи водопостачання та каналізації та велику кількість трупів. Проблема характерна для інших міст Донецької та Луганської областей, що знаходяться або під тимчасовою окупацією, або в зоні активних бойових дій.

• Вивезення зерна та знищення умов для продовольчої безпеки

Блокування гуманітарних вантажів, вивезення зерна, знищення аграрної техніки. Умисне штучне створення голоду, як засобу лояльності до окупаційної влади та умов, що можуть призвести до повного або часткового фізичного знищення. Існує заборона на обробку сільгоспугідь.

За даними Мінагрополітики та продовольства, від початку широкомасштабного вторгнення, РФ вже вивезла з тимчасово окупованих територій щонайменше 400 тисяч тонн зерна. Наявні дані щодо відсутності харчування для новонароджених.

Наразі парламенти України, Литви, Латвії, Естонії, Канади, Польщі, Чехії та Ірландії визнали дії Росії – геноцидом.

У Конгресі США підготували резолюцію про визнання війни Росії проти України геноцидом.

Довести очевидне

По-перше, кримінальне переслідування саме за злочин геноциду раз та назавжди поставить крапку у дискусіях про братні народи, що нам нав’язують не лише пропаганда Росії, а і лідери ряду європейських країн.

По-друге, це підсилить санкції та продовжить режим ізоляції росії від цивілізованого світу. Це врешті приведе до неспроможності рф продовжувати та планувати агресію в перспективі.

І, мабуть, найважливіше, світ вимушений буде розпочати діалог щодо переформатування системи світової безпеки.

Ані інституції, відповідальні за збереження миру та протидію агресії, ані міжнародне право виявилися неспроможними в короткі строки зупинити війну таких масштабів, із такими руйнівними наслідками. Тим більше, з перших днів повномасштабної збройної агресії постає питання розроблення та застосування дійсно ефективних запобіжників неповторення подібних війн в майбутньому.

Під тимчасовою окупацією Росії перебуває близько 20% територій України.

Світ ще не побачив повного масштабу звірств і не варто мабуть чекати подальшого підтвердження жорстокості російської армії чи вчинення нових злочинів.

Конвенція про геноцид та міжнародне право дає світові всі інструменти щодо запобігання та покарання за цей злочин. Асоціація правників України серед інших юридичних організацій вже звернулася до міжнародної спільноти задіяти інструменти для припинення геноциду українського народу та забезпечити відповідальність за вже скоєні порушення.

Те, що Росія вдається до таких самих методів і геноцидних практик, як і її попередник – СРСР, значною мірою є наслідком боягузтва минулих поколінь, коли вони не змогли вжити заходів для забезпечення глобального засудження злочинів СРСР, зокрема проти українського народу.

Ще сімдесят років тому Рафал Лемкін казав: «Українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – вони відмінні».

І намагання путінського режиму знищити українців ще раз доводять, що непокарані злочини повторюються. Схоже, що саме Україна та українці мають поставити історичну крапку у цій неісторичній справедливості.

Анна Огренчук, президентка Асоціації правників України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Російське керівництво заперечує, що обстрілює цивільні об'єкти та завдає шкоди цивільному населенню. 24 лютого 2022 року після початку широкомасштабного вторгнення російської армії на територію України міністр оборони РФ Сергій Шойгу заявляв, що «Росія була змушена розпочати спеціальну військову операцію з метою захисту людей від геноциду, а також демілітаризації та денацифікації України, забезпечення її без'ядерного та нейтрального статусу».