16 серпня Українська служба Радіо Свобода відзначатиме 70-у річницю першого у своїй історії етеру. Тоді, нечисельна редакція у Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла «залізна завіса», цензура і «глушилки». З нагоди ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників Української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції.
Роман Сольчаник – український історик і політичний аналітик, який майже все життя прожив у США за винятком майже двох десятиліть, які він провів у Мюнхені, працюючи у дослідницькому Інституті Радіо Свобода. Там Сольчаник відповідав за українські національні і політичні питання, а також співпрацював з українською службою, яку навіть кілька місяців очолював.
«Україна почала виходити на передові позиції у 70-і роки»
Я долучився до Радіо Свобода у жовтні 1977 року. На той час я вже захистив свою докторську дисертацію у Мічиганському університеті, і встиг там деякий час попрацювати: я викладав Східноєвропейську історію. А потім ще два роки викладав історію у Ратґерському університеті (штат Нью-Джерсі). Отакий у мене на той час був бекграунд.
Хоча я і викладав в університетах, але це не була робота, яка мене приваблювала. Мені було цікавіше досліджувати, писати і друкуватися. І тут виникла в Мюнхені для мене надзвичайно позитивна нагода – спробувати себе як аналітика передовсім українських, і загалом радянських справ. Я перед тим ніколи в Європі не був, мені це було цікаво.
Ось так я почав відповідати за українські питання у дослідницькому Інституті Радіо Свобода (Radio Liberty Research Institute). І так почалась моя досить довга історія співпраці з Радіо Свобода в Мюнхені.
Раніше окремого інституту не існувало – був відділ досліджень. Там працювали фахівці, які займалися військовою історією, дисидентством, релігією, політикою і так далі. Але згодом стало очевидно, що цього недостатньо. Зокрема і для предметного дослідження Східної Європи – важливого регіону мовлення Радіо Свобода.
1977 рік в Україні – це був досить бурхливий період. Тоді дисидентський рух ставав все більш активним, Гельсинська група лишень нещодавно утворилась. А на початку 70-х відбувалися масові арешти дисидентів у Львові, Києві й інших містах.
Арешти дисидентів відкрили очі політичним лідерам, журналістам, що проблема України існує
Я думаю, через це керівництву Радіо Свобода стало ясно, що на це треба якось реагувати. Тому що до того часу не було людини у штаті в Мюнхені, яка займалася б виключно українськими справами. Хіба якось нерегулярно хтось міг щось там написати, якусь дослідницьку статтю. Певний час Борис Левицький, відомий радянолог, який жив у Мюнхені, позаштатно дописував, мабуть, німецькою мовою, а хтось потім перекладав англійською. Але ніколи не було штатного дослідника в Radio Liberty Research Institute. І цією людиною став я.
Арешти дисидентів відіграли дуже важливу роль у тому, щоб Україна і питання, пов'язані з Україною, вийшли на більш передові позиції в обговореннях. Політичні лідери, журналісти та інші почали надавати Україні більшого значення. Хоча і на той час не було американських журналістів, які б постійно базувалися в Києві. Усі новини про Україну писалися з Москви. Але дисидентський рух відкрив очі політичним лідерам, журналістам, що проблема України існує.
«Нас читали розвідники, які хотіли більше знати про Радянський Союз і Україну»
Наші бюлетені читали і відповідні органи, скажімо, ЦРУ в Америці чи MI-5, MI-6 у Великій Британії
Дослідницький Інститут видавав бюлетені, які публічно поширювалися – як і інші аналітичні центри. Однак початкова ідея бюлетеня, ідея досліджень полягала в тому, щоб створювати матеріал для редакцій: щоб будь-які редакції, чи це була українська служба, чи російська, могли мати готовий матеріал. І з того матеріалу можна було зробити передачу або кілька. Бюлетені містили аналітику різних тем, і це було дуже корисним для журналістів.
Але крім працівників редакцій, наші бюлетені читали і відповідні органи, скажімо, ЦРУ в Америці чи MI-5, MI-6 у Великій Британії, які цікавилися темами, які ми досліджували. Це була їхня робота: вони досліджували відкриту інформацію, а в наших бюлетенях не було нічого секретного, така сама відкрита інформація – ми брали дані здебільшого з преси. Пізніше з'явилась можливість також робити моніторинг телебачення і радіо. Просто ми обробляли інформацію і робили аналітичні висновки.
Ми привідкривали оцю залізну завісу для західної авдиторії і пояснювали, як функціонує СРСР зсередини
Для розвідувальних служб наша робота також, мабуть, була великою допомогою, тому що я пам'ятаю, що до мене особисто зверталися експерти з ЦРУ, професори. Вони оформлювали підписку на наш бюлетень, їх цікавили українські питання зокрема, і вони хотіли знати більше.
Ми привідкривали оцю «залізну завісу» для західної авдиторії і пояснювали, як функціонує СРСР зсередини. Це може звучати зараз трохи комічно, але джерела, які ми використовували, були відкриті, тобто я передплачував майже всю українську пресу, яка була доступна за кордоном.
Ви будете сміятись, я навіть передплачував дитячі видання, спрямовані на піонерів. Чому? Тому що у цих спеціяльних журналах для молоді були матеріали, які мали інформацію про шкільну освіту, наприклад, навчальні плани. І це було важливо для мене, тому що таким чином можна було дізнатися, наприклад, скільки годин на тиждень викладали українську мову. Можна було зрозуміти, якою мовою викладаються інші предмети, і які інші мови вивчаються. Це була дуже цінна аналітична інформація для розуміння життя в СРСР.
Я пам'ятаю одну історію: як я у Києві вже на початку 90-х років пішов до книгарні для молоді, вона була недалеко від Хрещатика, і там купив книжку виступів пана [першого секретаря ЦК Комуністичної партії України Володимира] Щербицького. І навіть сміялися хлопці з того, що я це зробив, бо це дійсно могло здатися дивним: я купую, значить, видання Щербицького, його промови, але пересічні люди у Києві навряд чи Щербицьким цікавилися. Тож це специфічна робота була.
Серед тем, які я для себе виділяв у своїй роботі, в першу чергу це було навіть не дисидентство, а національне питання загалом. Тобто політика Москви відносно всіх так званих нацменшин. Зокрема, пам'ятаю, як мені вдалося опублікувати статтю у The New York Times про Ташкентську мовну конференцію 1979 року, на якій просували подальше зросійщення республік.
Робота в дослідницькому Інституті дозволяла мені публікуватися повсюдно у наукових журналах: чи то у Slavic Review (США), чи у Soviet Studies (Шотландія), чи то в Ost Europa (Німеччина). Таким чином, вивчення мовного і національного питання у СРСР я просував далі на Захід.
Чим займався дослідницький Інститут?
Подекуди оригінальні матеріали із самвидаву було нелегко прочитати
Поза нашим дослідницьким Інститутом на Радіо Свобода функціонував окремий відділ, який займався самвидавом. Керував ним мій добрий знайомий, нині покійний, Пітер Дорнан. Це була дуже важлива робота – вони мали доступ до самвидавних матеріалів, вони їх аналізували і передруковували, адже подекуди оригінальні матеріали із самвидаву було нелегко прочитати.
Зі спогадів колишнього директора російської служби Радіо Свобода: Пітер Дорнан був засновником Відділу Самвидаву радіостанції «Свобода» і першим видавцем і редактором тижневика «Матеріали Самвидаву», що став найбільшим зведенням про порушення прав людини в Радянському Союзі, включно зі стенограмами судових процесів, заявами правозахисників, політв'язнів, протоколами допитів та обшуків, і іншими матеріалами, що відображають боротьбу радянських інакомислячих за індивідуальні, політичні, національні, соціальні та культурні права... Пітер Дорнан зробив справді неоціненний внесок у поширення самвидавних документів на Заході. Робота західних дослідників, статті західних журналістів про порушення прав людини в Радянському Союзі, підтримка західними правозахисними організаціями радянських дисидентів були на той час неможливими без скромної, кропіткої, і, водночас, величезної роботи Пітера Дорнана. Ці документи передавалися в ефір. І в тому, що радянські слухачі говорили про Радіо Свобода, як про «свою» радіостанцію, велика заслуга Пітера Дорнана. |
Тож питаннями самвидаву передовсім займалися колеги з цього відділу. До мене ж колеги з української служби приходили з усіх інших питань: чи в мене є оце, чи оте? Я міг надати їм інформацію історичну, якийсь бекграунд. Наприклад, якщо була якась передача про певного дисидента, самі члени редакції не обов'язково знали їхні біографії, але в мене ці матеріали були, тому що я мав окремі досьє про ту чи іншу людину, чи організацію.
Виник великий скандал: сенатор викрив, що радіостанцію фінансує ЦРУ
У цьому і полягала ідея співпраці дослідницького Інституту Радіо Свобода і наших мовних служб. І на той час це був доволі оригінальний підхід. Але, здається, була в існуванні Radio Liberty Research Institute ще й інша мета.
Я не можу це довести, але я думаю, що це був дуже вдалий PR-хід. Ще до того, як я почав працювати з Радіо Свобода, виник великий скандал: американський сенатор викрив, що радіостанцію фінансує ЦРУ. Це був великий скандал у першу чергу для ліберальних людей, які мали переконання, що ЦРУ – це щось негативне (До 1971 року Радіо Свобода фінансувалося Конгресом США через ЦРУ – ред.).
Тож, на мою думку, заснувати ось такий незалежний дослідницький Інститут – це був позитивний піар, оскільки в його роботі не було жодної пропаганди. Я можу це сказати абсолютно відверто, але це було і логічно: це були матеріали, якими користувалися по всьому світу, і передовсім науковці були найбільшими споживачами нашої роботи.
Співпраця з українською редакцією
Довелося мені абсолютно випадково кілька місяців очолювати і українську службу Радіо Свобода. Це був перехідний період, коли в українську редакцію шукали очільника, але з тих чи інших причин не могли певний час знайти відповідну кандидатуру. Це був, здається 1980 рік. Тому вони, по суті, примусили мене очолювати редакцію на перехідний період. І я це зробив з радістю, звичайно.
Тож 2-3 місяці, може, 4, я керував, а після мене приїхав з Нью-йоркського бюро Радіо Свобода Микола Герус, і він вже довший час, але також тимчасово, був керівником. І врешті-решт Анатолій Камінський приїхав до Мюнхена на постійну позицію директора української служби.
За час своєї роботи мене також кликали і брати участь у прямих етерах української служби. Бо час від часу була потреба швидко подавати конкретну інформацію. Було це так: сиджу я і штатний член редакції, вдвох ми отак сиділи за мікрофоном. І з нами був гість. Отак довелося мені бути в етері з Іваном Драчем, чи з Дмитром Павличком.
Але для мене найцікавішим було інтерв'ю зі Станіславом Гуренком, першим секретарем КПУ. Це було в Києві 10 листопада 1990 року. Пам'ятаю, ми сиділи за столом, здається, біля мене були два співробітники Київського бюро, Андрій Дерепа і Дмитро Пономаренко (бюро у Києві офіційно відкрили у червні 1992 року – ред.). І я ніч перед тим сидів і думав, як мені говорити з головою КПУ, що запитати?
І тоді якраз «Рух» на своєму з'їзді постановив, що партії, які керуються ззовні, не можуть стати колективними членами «Руху». А відповідно, незалежні політичні організації – будь ласка. Отож я сиджу і питаю в Гуренка: «Якщо КПУ стане незалежною, то яка буде позиція вашої партії?». А Гуренко відповів: «Якщо КПУ стане незалежною, то точно не для того, щоб стати колективним членом «Руху». Це було для мене найцікавішим моментом з тих інтерв'ю.
- Дослідницький Інститут Радіо Свобода припинив існування у 1994 році. Тоді ж Роман Сольчаник йде з Радіо Свобода і повертається до США.
- Наступні чотири роки він працював аналітиком відділу міжнародної політики центру RAND Corporation у Санта-Моніці.
- У 1998 році вийшов на пенсію. Періодично писав і редагував наукові статті про Україну, Росію та історію Східної Європи.
Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА
Форум