«Якісна підготовка пробуджує мотивацію»: Роман Донік про проблеми навчання в ЗСУ

Проблеми підготовки військовослужбовців – тема, яку активно обговорюють і цивільні, і військові, а нещодавно у своєму зверненні згадав і президент Володимир Зеленський. Про навчання новобранців та вже досвідчених бійців Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поговорили з Романом Доніком – керівником навчально-інструкторської групи 151-го навчального центру ЗСУ.

– Романе, розкажіть про ваш навчальний центр. Які акценти у підготовці, яка основна специфіка? Чим ви особливі?

– Напевне, ми особливі тим, що центр створювався з нуля, за дорученням головнокомандувача Збройних сил [Валерія Залужного]. Він починався з тренінгів сержантів, молодших командирів. Потім, коли вже змогли більш-менш готувати інструкторів, можливості розширилися, і центр оформився для підготовки піхоти. Мабуть, основна відмінність центру в тому, що у нас є чітке розуміння – ми готуємо цивільних людей і робимо з них військових.

У нас є певні проблеми саме в концепції, вся програма орієнтована на людей, які вирішили частину життя віддати Збройним силам. Вважається, що вони мотивовані, будуть самі донавчатися, ставитись до зброї, як до свого інструмента. Насправді це працювало – коли в нас була контрактна армія. Зараз, під час війни, у нас більшість армії цивільна.

Це люди, які ніколи не пов'язували себе з армією, не пов'язують зараз і не збираються. Вони налякані тим, що вони не розуміють. Тому наше основне завдання – дати їм, хай це звучить пафосно, але впевненість в собі. Це трошки інший підхід до них треба. Ми почали працювати з ТрО, ми почали навчати хлопців з ТрО, які в перші дні, в перші тижні війни вскочили в ТрО без підготовки, без нічого, пішли воювати, хтось загинув, хтось вижив. Але знань саме базових військових у них не було. Навіть частини, які приходять до нас на відновлення в центр, в принципі, не до кінця військові. Вони тут починають розуміти, як працює військовий колектив.

– Ви готуєте не тільки новобранців, але й досвідчених військових, які вже з бойовим досвідом. Там теж проблема з тим, що навіть побувавши у бою, під обстрілами, виконуючи завдання, люди все одно залишаються недостатньо навченими?

– У нас, крім всього іншого, є проблема в тому, що підготовка ведеться за одними і тими ж програмами, але різними людьми, з різним підходом, і підготовка дуже сильно відрізняється. [Відмінність] одного центру від іншого – просто катастрофічна.

Ми намагаємося відмовлятися від навчання людей, які, умовно кажучи, підуть у різні підрозділи (йдеться про те, аби новобранці і підрозділи на відновленні навчались за одними стандартами – ред.). Людина, яка навчається тут в колективі, має умовний взвод або відділення, 10 людей.

Вони за цей строк, поки навчаються, розуміють, хто як думає, розмовляють однією мовою, знають команди. А потім їх розкидають по різних підрозділах, і людина приходить туди, де люди підготовлені набагато гірше. І вона не думає про виконання завдання, вона думає про виживання. Вона починає всі ці навички, які отримала, використовувати для виживання. Це теж дуже велика проблема.

У нас цивільна армія. Але все керівництво військове, до певного рівня люди з гарною військовою освітою, з багатим досвідом. І вони ставлять завдання з розрахунком, що їх аж до самого низу всі зрозуміють.

Бо кожен офіцер, кожен кадровий військовий свого часу пройшов базову підготовку, був піхотинцем на першому курсі у військовому виші. І тому, коли він щось каже, для нього це елементарні речі, які повинні знати всі. Але у нас цього зараз немає, бо офіцери, які прийшли з цивільного життя, так звані «піджаки», вони вже цього не знають.

Виходить так, що різні підрозділи, навіть в межах однієї бригади, можуть різними мовами розмовляти. Завдання доводяться теж дуже погано і дуже багато брехні. Люди чомусь соромляться зізнатися, що вони щось не зрозуміли. Або, може, якісь якості такі у людей.

До нас на відновлення підрозділ заходить разом зі своїми командирами. Вони спочатку вчаться як солдати, вони починають розуміти, на що здатні їхні солдати, стрільці. Потім вони йдуть вчитися на молодших командирів, вони розуміють, як організовується управління відділення, як організовується бій. І тоді вони вже розуміють самі, що це не просто так: ось посадка, давайте, йдіть туди. Вони розуміють, скільки потрібно часу і зусиль для того, щоб туди прийти.

– Як цю проблему вирішити на глобальному рівні? Ви в межах своїх спроможностей готуєте певну кількість підрозділів за певний час, але якщо в рамках підготовки загалом в країні, як вплинути, щоб людей не для «галочки» навчали?

– У нас ніхто ні за що не несе відповідальності. Коли кажуть, що якийсь підрозділ погано підготовлений або якісь люди прийшли в бойову бригаду і з ними не проводились заняття, то, якщо підняти документи, там є чиїсь підписи, де з ними проводили [заняття], де на це списувалися боєприпаси, паливо, все це є.

Якщо командир бригади скаже, що я, наприклад, в такий навчальний центр не хочу відправляти людей або звідти не хочу брати людей, і коли певна кількість таких відгуків, то постане питання: «А що цей центр взагалі робить?». Нам потрібна система оцінювання і система відповідальності. Це дуже складно зробити. Чому? Тому що у нас армія стала у понад тричі більша. Людей фахових просто немає де брати.

Читайте також: «Йдуть на повний зріст». Як ЗСУ відбивають штурми армії РФ на Лиманському напрямку

Тим більше, якщо брати до уваги те, що інструктори, які на початку бойових дій були саме інструкторами, які мали бойовий досвід, які працювали в полі, з них формувались зведені групи, вони інколи досі воюють. У нас (у 151-му навчальному центрі – ред.) всі інструктори – це вчорашні піхотинці.

Ми беремо людей з піхоти, і вони не знають, як робити неправильно, вони не вміють обманювати, не вміють оптимізувати цей процес. Якщо написано, що треба робити, він це буде робити, і він знає, навіщо це робить.

– Як у вас відбувається відбір інструкторів?

– Переважно все йде по горизонтальних зв’язках. Ми починали з ТрО, потім це вже були підрозділи Сухопутних військ, і потихеньку інформація розповзається. Інструктори нам потрібні завжди, інструкторів потрібно багато. Але час, який треба для підготовки інструктора, теж дуже важливий.

Зараз, наприклад, є розпорядження командувача Сухопутних військ (йдеться про Ігоря Палагнюка, який був т.в.о., оскільки Олександр Сирський тоді очолював ОСУВ «Хортиця» – ред.)

це по всіх навчальних центрах – щоб доукомплектувати інструкторські посади. На жаль, я не думаю, що це спрацює, тому що проїхатися по резервних батальйонах, взяти людей, які або обмежено придатні, або після поранення, або ще щось…

Людину мало того, що треба навчити, потрібно, щоб людина могла викладати, і щоб вона не вигорала. Якщо людина приходить сюди з ТЦК або з підрозділу на відновлення, і бачить якусь нещирість або невідповідальне ставлення, то довіри немає. Як тільки втрачається довіра, все.

Коли людина приходить і бачить таку ж цивільну людину, яка півтора року, два роки тому була цивільною, потім пішла воювати, стала інструктором, і вона до неї ставиться як до себе, у людей змінюється ставлення.

Дуже багато людей, які не налаштовані, наприклад, на війну, але під час навчання він і так постріляв, і так постріляв, він бачить, що в нього виходить. І він може виконувати завдання, і він розуміє, що він може. Вони йдуть і виконують.

Тут же ще проблема, коли приходить якась умовна «рознарядка» на те, щоб відправити людей на навчання, ніколи командири не відправляють найкращих. Ніколи. Бо вважається, що зараз я його відправлю, він піде навчатися, потім його заберуть, а мені що робити? Я його заховаю, і все добре. Тактично цей командир виконав своє завдання. У нього є люди. На перспективу йому це не цікаво.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Великі зміни Зеленського: хто тепер командує українською армією

Ми розмовляли з військовослужбовцями, наприклад, з американської армії. Там зовсім інша філософія. Там сержант, коли до нього приходить солдат і каже «я хочу стати сержантом», коли він проходить певні випробувальні терміни, якісь завдання, то для цього сержанта честь, що його солдат став сержантом. У нас, на жаль, це не працює.

І це треба якось теж змінювати, аж до того, що якось відмічати, що з такої-то бригади стільки-то сержантів, інструкторів, наприклад, як відмінність таку. Бо це насправді дуже важливо. Просто у нас виходить так, що кращих людей не відпускають, вони вигорають, їх ранять, вони гинуть і у підсумку відновлювати ці ж підрозділи немає ким.

– Щодо узагальнення досвіду бойових дій – наскільки це відбувається і враховується під час підготовки військовослужбовців у вас в центрі і загалом?

– Кожні півтора-два-три місяці ми щось додаємо. Змінюємо програми. Ті програми, які починалися півтора року тому, рік тому – це зовсім інші програми. Ми додаємо постійно і висновки робимо постійно. Частина інструкторів, викладачів виконують бойові завдання. Центр навчальний, але, в принципі, в інтересах «старшого начальника» вони відправляються на фронт. І ми постійно аналізуємо, у нас люди приходять з військ, ми підтримуємо зв'язок, і ми постійно аналізуємо. І постійно доповідаємо. Воно все аналізується.

Інше питання, як воно потім реалізується. Бо головнокомандувач (розмова відбулася, коли головнокомандувачем ЗСУ ще був Валерій Залужний – ред.), наприклад, він підтримує будь-яку ініціативу, яка може бути робочою. Не якийсь там проєкт, а якщо воно працює, тоді карт-бланш, підтримка, сприяння, взагалі ніяких проблем. І те саме щодо аналізу, він (Валерій Залужний – ред.) сам освітянин у минулому, він розуміє, як це важливо. Наскільки я розумію, вносяться корективи.

– У суспільстві нині багато розмов про законопроєкт щодо мобілізації. Яке у вас до нього ставлення і загалом, які у вас враження про новобранців, які зараз приходять до вас у центр?

– У нас в центрі два напрямки. Ми даємо базову загально військову підготовку тим людям, які прийшли з ТЦК. І другий напрямок – це відновлення боєздатності підрозділів, які відходять на відновлення. І ті і інші люди займаються за однією програмою. Одна велика, більше 30 днів, а інша – скорочена, інтенсивна. І потім однаково навчені люди, які приходять з ТЦК, органічно заходять в точно такий само навчений підрозділ. Вони розмовляють однією мовою, їхні командири розмовляють, вони все знають, це стандарт.

Читайте також: «Хто не хоче навчатись, перший гине»: як в ЗСУ загартовують своїх солдатів

Люди, які до нас приходять з ТЦК, різні. Проблема в тому, що людині треба перебудувати себе, людині треба зрозуміти, що вона попадає туди, де вона важлива. В чому у нас була проблема: на початку війни, коли не вистачало інструкторів, наприклад, на злагодження стрілецького батальйону відводилось 10 днів по Сухопутних військах. Це один інструктор, один офіцер і батальйон людей, щось з ним треба було зробити.

І не встигали, просто не встигали. Коли люди сидять в наметі місяць, замість того, щоб займатися, вони дійсно не підготовлені. Але коли людина весь цей місяць, кожен день займається, коли вона бачить цей колектив, коли вона бачить ставлення до себе, у неї дуже багато змінюється в голові.

Найпростіший спосіб вижити – це вбити супротивника. Ми не кажемо зараз про артилерію, про авіацію, ми кажемо про піхотний бій. Загальний військовий піхотний бій передбачає, що треба зі стрілецької зброї вбити супротивника. І людина розуміє, що вона це може зробити.

Більше того, вона ніколи не тримала в руках зброю, а через 4 тижні вона закриває мішені, влучає на 300-400 метрів. У людей шок від того, що вони можуть. Це реально зробити. І воно працює. У нас негласний девіз центру – впевненість у собі, у зброї, у побратимі. І коли вони розуміють, як це працює, то у людей все перевертається.

Був випадок, до нас заходив підрозділ, мабуть, відсотків 80 якого відмовлялися виконувати завдання. Після того, як вони пройшли у нас один курс навчання, потім ще було злагодження, – та вони як «боженьки» в окопи заходили. Вони виносили посадки без втрат, без нічого. Якісна підготовка пробуджує мотивацію. Ви ж розумієте, що всім насправді страшно, страх – це нормально.

Дійсно, не всі штурмовики, не всі могутні воїни. Під час стрілецького бою хтось повинен набивати магазини, наприклад, в обороні. Або ті дядьки, у яких хворі коліна або ще щось. Та вони нормально в обороні, вони як боги. Просто їм важко з бронежилетами тікати, тому вони не тікають. Вони стоять до останнього. І їх вигризти практично неможливо. А якщо вони ще вміють стріляти, якщо вони ще вміють управляти вогнем...

– На вашу думку, якби було більше комунікації у суспільстві щодо мобілізації, якби людям пояснювали, що їх якісно підготують і дійсно якісно навчали б, чи збільшило б це кількість бажаючих служити у війську?

– Найбільша помилка, що суспільство налаштували на швидку перемогу. І у всіх склалось враження, що люди, які пішли воювати спочатку добровільно, а потім ті, кого призвали, закриють це питання. Є невідворотність. І це треба було пояснювати людям, що тією чи іншою мірою всім треба буде (долучитись – ред.).

Якщо ми не будемо воювати за Україну під українським прапором, то у разі окупації, якщо нас не вб’ють, змусять воювати під російським прапором. Людині треба гарантувати, що її навчать, дати зрозуміти, що вона має цінність для держави, для тих людей, які її навчають.

У нас дуже високі вимоги, наприклад, до інструкторів. У нас не буває такого, щоб хтось зневажливо себе повів. Це твій побратим. У нас в центрі всі інструктори – це командири відділень. Центр знаходиться в резерві головнокомандувача. Будь-коли може бути бойове розпорядження, сформували підрозділи і пішли в окопи. Це нормально. У нинішній час це нормально.

Всі інструктори, яких ви сьогодні бачили, це люди, які провоювали з 2022-го. Більшість з них – це ТрОшники, які прийшли без досвіду, без нічого. І коли приходять люди з ТЦК, вони бачать цих людей, вони з ними спілкуються і вони бачать: ось у мене перед очима приклад того, що людина пішла в піхоту, півтора року провоювала, зараз вона в навчальному центрі інструктор. Молодий, як бог красивий. Навіть якщо не молодий. Тому це все реально. Просто над цим треба працювати, і людям треба давати об'єктивну [інформацію], щоб вони не боялися.