«Як мені принесли сповіщення – я три дні не їла, не пила, не спала. Добре, що дочка була поряд, відкачали мене ліками. Тепер на заспокійливих, плачу і на душі такий біль. Дзвонила сьогодні в ЦВС – ніхто трубку не брав, дзвонила в фінвідділ – трубку не беруть».

Антоніна розшукує сина, що зник безвісти у свій перший бойовий вихід після «учебки» – базової загальновійськової підготовки. Він пробув на фронті всього три дні. Матір вже знає від побратимів точне місце, де зник її син, і готова бігти туди й шукати. Тепер всі її дні займає чекання висновку службового розслідування, сльози, перегляд соцмереж та груп родичів. А також спілкування з, як вона каже, черствими і байдужими людьми, які повинні допомагати з пошуком.

«Розум каже, що загинув, а серце кричить, що живий! Це жахливо, не дай Боже нікому», – каже вона.

Велика частина родин зниклих безвісти військових почуваються покинутими наодинці у своїх пошуках. За 2024 рік Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) отримали понад пів сотні листів та повідомлень у месенджери з проханням допомогти знайти: брата, чоловіка, сина, батька. Коли ж ми ділилися з ними інструкцією з пошуку, багато з них відповідали: ми уже скрізь звертались. Люди стукають у двері органів, що держава створила для розшуку – і в них виникає враження, що ніхто не шукає їхніх рідних, крім них самих. Та чи справді це так?

Донбас Реалії пояснять, як влаштована система розшуку і яких змін вона потребує. Чому комбат може здатися родичам байдужим? Хто справді мусить надавати їм регулярну інформацію про пошуки? Чи нормально шукати самостійно, і якщо так – то чим тоді займаються відповідальні за це установи? Знати це важливо у країні, де реєстр зниклих за особливих обставин осіб налічує майже 60 тисяч імен.

Безвісти зниклих військових шукають:

• військові,
• Національна поліція,
• Служба безпеки України,
• Управління уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин,
• Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.

Дані збирає Національне інформаційне бюро (НІБ).

Тож з’ясуймо, що робить кожен із них та чи є там відповідальний за комунікацію з родичами.

Військові: формують сповіщення, проводять службове розслідування і повертають речі

Як повідомляють родичам

Найперший, від кого родичі чекають інформації про зниклого, – це його військова частина. І вона справді відіграє тут певну роль, бо спочатку підрозділ шукає зниклого побратима сам на передовій. Після цього командир подає рапорт про зникнення до військової частини. Там формується сповіщення для родини і призначається службове розслідування.

Безпосередньо повідомити родині за місцем проживання зобов’язані співробітники ТЦК.

Аліна Малацай після зникнення зв’язку з чоловіком почала телефонувати ротному, номер якого у неї був, та на гарячу лінію бригади за номером, який знайшла в соцмережах. Спочатку і там, і там їй відповідали, що все гаразд. Потім відповідати припинили. А через 3 дні, після чергового дзвінка, ротний повідомив про зникнення.

«Він мені і сказав, що чоловік 23-го зник. Я спитала, чому мені ніхто нічого не повідомив, я дізналася 26-го, це те, що я сама почала бити тривогу. Ротний сказав звернутися у найближчий ТЦК, подати запит, щоб мені прийшло сповіщення», – розповідає Аліна.

Виявляється, сповіщення прийшло, але до Львова, за місцем призову чоловіка, а не за місцем проживання родини у Миколаєві. Згодом з ТЦК Львова подзвонили й переслали сповіщення поштою. А також телефоном повідомили, що треба звернутися у різні інстанції, щоб розпочати пошук і отримати виплати.

«Перші дні, самі розумієте, в мене істерика була. Я не знала, куди йти, що робити. Відповідно, була купа питань: куди, що, як? В мене ж не кожен день чоловік зникає. Якби ж алгоритм знати, де, куди звертатися», – ділиться Аліна.

Зрештою Аліна знайшла ТЦК за місцем проживання, і їй там допомогли. Вона подала заяви до всіх потрібних інстанції і тепер з восьмимісячною донькою на руках шукає через соцмережі будь-яку інформацію про свого чоловіка, свідків і родичів інших зниклих, що були разом з ним.

ТЦК зобов’язаний передати сім’ї сповіщення та інформацію, як родині далі діяти, і повідомити про право на отримання грошового забезпечення та інших соціальних гарантій. Але ніде не сказано, у який спосіб цю інформацію мають надавати. Якщо повідомлення усне, то родина у шоковому стані сказане може і не запам'ятати.

Працівники ТЦК самі вирішують, як цю інформацію повідомляти. У деяких територіальних центрах комплектації родинам передають пам’ятку на папері, де послідовно описані кроки та контакти, розповідає Вадим Лук’янець, начальника групи морально-психологічного забезпечення Шевченківського РТЦК Києва.

«Мені невідоме якесь розпорядження, яке зобов’язує передати цю пам’ятку. Це є результат нашого досвіду. Вона створена і передається нами виключно для сім’ї, щоб у них залишилась текстівка, з якою вони можуть ознайомитись, коли видихнуть. І це для спрощення роботи нам», – пояснює він.

Непорозуміння з отриманням сповіщення можуть статися і там, де члени родини між собою не контактують. Скажімо, дружина не спілкується з батьками зниклого або шлюб не укладений офіційно, чи діти мають прізвище колишньої дружини, а батьків уже немає. Зазвичай сповіщають дружину/чоловіка, якщо вони є, або батьків. Інколи військовослужбовці самі зазначають, кому повідомити у разі потреби. І це можуть бути не дружина і не батьки, а, приміром, брат.

Щодо додаткової інформації про обставини зникнення, про яку часто просять родичі, то ТЦК не знає більше, ніж вказано у повідомленні. У нього дуже короткий зміст.

«Інформацію вказує нам командир військової частини. І ми, коли готуємо сповіщення, повністю копіюємо це повідомлення. Обставини надходять в сповіщенні одним реченням: під час бою, під час захисту батьківщини, під час прильоту артилерійського снаряду тощо. Але це юридично дуже важливо, оскільки мається на увазі, що зник безвісти, а не кинув зброю і втік», – каже Вадим Лук'янець.

ТЦК є лише ланкою мінімальної комунікації з родиною. Ще там можна подати заяву на виплату грошового забезпечення. На цьому його роль завершується.

Як проводять початкове розслідування і де взяти його результати

Після цього командир починає службове розслідування в частині. Воно триває 1 місяць і може бути продовжене ще на один. За підсумками складається акт. Саме там міститься найбільш повна інформація про те, що трапилось. На неї великою мірою спирається подальший розшук.

Розслідування можуть покласти на людину, яка перебуває безпосередньо в місці виконання бойових завдань або ж навмисне відрядити туди з частини.

«Він опитує людей, встановлює факти, отримує документи, витяги з журналу бойових дій, іншу інформацію, яка необхідна, формує характеристики і так далі. Встановлюються накази, розпорядження, на підставі чого ця особа там взагалі перебувала, що вона там виконувала. Фіксується місце зникнення», – розповідає офіцер відділу цивільно-військової взаємодії та координації управління цивільно-військового співробітництва штабу командування Сухопутних військ ЗСУ Іван Савченко.

Копії актів службового розслідування направляються до поліції, а також родина може запросити у військової частини витяг (але з нього вилучать інформацію під грифом ДСК – для службового користування).

Любов Ткач, що розшукує свого брата, взяла витяг з такого акту. Ось що там було:

«У витягу написано, що був у засобах індивідуального захисту, без ознак алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Зник, виконуючи бойове завдання, пошуки результату не дали. Свідки також вказані, але це все формально, бо по факту всі хлопці, які були з ним на позиції, – зниклі безвісти», – розповідає Любов Донбас Реалії.

«Свідків вони почали опитувати тільки після того, як я їм сказала, що все знаю і подивлюсь, що ви напишете в акті, коли вже минув місяць, а ви того пораненого побратима, що був поряд, ще нічого не питали. Бо я з ним спілкуюсь і маю записи розмов», – пише нам мама зниклого Антоніна.

Жінка переконана, що акт не допоможе їй повернути сина, але її обурює формальне ставлення.

«Вражає те, що безвісти зниклі нікому непотрібні вже в армії, а з рідними не передбачено панькатися. Телефони прислали без сімкарт, зарплатних карт немає, нічого не знаємо, відчепіться», – підсумовує вона.

Хто зобов’язаний відповідати на запитання

Комунікація з родинами, крім ТЦК, покладена на службу цивільно-військового співробітництва частин та бригад (ЦВС, ще часто використовується англійська абревіатура CIMIC, тож в народі їх називають «сіміками»).

У ЦВС діють гарячі лінії і можна звернутися за поверненням особистих речей, витягом з акту службового розслідування, консультацією щодо подальших кроків, за різними довідками та психологічною підтримкою. Дізнатися контакти ЦВС можна у бригаді, на гарячій лінії Міноборони 1512 або ж через Генштаб.

Служба ЦВС не здійснює розшуку і зазвичай не має інформації про зниклого більше, ніж міститься в офіційних документах – проте дійсно відповідає на запитання людей. Це її прямий обов’язок.

• Тут виникає перше велике питання до системи розшуку: чи може саме цивільно-військове співробітництво ЗСУ виконувати роль головного комунікатора з родинами? Технічно – так. Однак туди не стікається вся пошукова інформація, яку вдається здобути пізніше. Іншими словами, тут є кому говорити – однак є мало що повідомити. Найбільш якісно контактують з родичами патронатні служби деяких бригад – річ у тому, що вони й самі займаються розшуками, тому мають про що комунікувати. Про їхній досвід ми розповімо пізніше.

Як родичі торпедують командирів

Люди хочуть деталей, реального розшуку і оперативності замість формальних фраз, й тому шукають прямих контактів з побратимами та безпосередніми командирами на передовій. Це спілкування жодними нормами не передбачене, і офіційно контактів родичам не надають.

Далі звучать звинувачення в ігноруванні, навмисному приховуванні інформації, агресивній реакції, байдужості.

Дмитро Федун розшукує свого батька, який вийшов на позиції з двома побратимами, а згодом його не евакуювали з поля бою. Чоловік розповідає про своє пряме спілкування з командиром та бійцями.

«Зі слів бійців, один вважає, що батько був поранений, ще при тямі, і евакуаційна машина не могла його забрати. Чотири метри було від побратимів, і його не евакуювали. Дроном, говорять, що не можуть підлетіти, і постійно командир цього батальйону стрілецького якісь різні версії вигадує – що його бачать, потім його вже не бачать. Дзвонить до моєї сестри, каже, я бачу вашого батька, я вже їду його рятувати, якщо ні, то я сам життя своє покладу. А потім за години дві він вже в стані алкогольного сп'яніння. І от побратим, що їх вів, відмовляється із нами спілкуватися. Просто заблокував і не хоче взагалі розмови навіть вести», – обурюється Дмитро.

Допомагати родинам напряму зв’язатися з командирами на різних рівнях за власною ініціативою Вадим Лук’янець пробував ще у 2022 році. Але потім вирішив, що це робить лише гірше, і контактувати з родинами повинні підготовлені люди.

«От вибили номер телефону командира взводу, а там людина перебуває в бойових діях, в стресі, у нього інші завдання стоять, абсолютно інша реальність перед очима. Родина отримує негативний зв’язок, і в шоку від того, що вони, можливо, втратили свого рідного, а до них таке ставлення. А людина на тому боці зв’язку може не переключити свій тумблер людяності, у нього інша картина, він зараз неготовий», – пояснює Вадим Лук'янець.

Не завжди охоче на спілкування ідуть побратими, що перебувають на ротації чи лікуванні. Серед обговорень у соцмережах та в інтерв’ю з нами родичі зниклих стверджують, що діє негласна заборона на спілкування. Про це їм інколи повідомляють військові у приватних повідомленнях. Нам анонімно показали декілька подібних.

«Завтра мають повідомити, що зник безвісти. Мені заборонили повідомляти, що загинув, бо ми не змогли забрати тіло», – пише військовослужбовець.

Ми запитали про це у Івана Савченка, він заперечує таку заборону.

«Військові частини, навпаки, сприяють в наданні інформації про обставини зникнення безвісти в повному обсязі, якщо ця інформація без грифу», – каже він.

І рекомендує отримувати інформацію офіційним шляхом, через гарячі лінії ЦВС.

• Тут виникає друге велике питання до системи пошуку: якщо звернення мам, жінок, сестер до командирів, зайнятих бойовими завданнями, є недоречним, відволікає, дратує тощо – то чому зрештою свідків для слідства часто знаходять саме вони? Далі покажемо, як це відбувається.

Поліція: ось із ким насправді потрібно розмовляти

Що робить слідчий поліції

У пошуки вступає поліція, яка забирає до своєї справи акти службових військових розслідувань. І якість цих розслідувань важлива для подальшого пошуку, кажуть там.

«Десь він (акт – ред.) може бути дуже деталізований, в залежності від того, чи змогли опитати всіх причетних військових, коли проводили службове розслідування. Він може бути дуже слабенький, коротенький. Це залежить від того, яка військова частина займається цими матеріалами. А деякі акти можуть бути місяцями й по пів року навіть не складені», – розповідає начальник відділу управління організації розслідування злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту, головного слідчого управління Нацполіції Ігор Калантай.

Саме на поліцію покладені основні обов’язки щодо розшуку зниклого безвісти. Там порушують справу та призначають слідчого. Він призначає відбір біологічних зразків у родичів для ДНК-тесту, опитує їх щодо особливих прикмет, збирає фотографії, отримує пеленг телефона зниклого. Але безпосередньо вести розшукові дії, як це відбувається в мирний час, не може, бо зона бойових дій чи окуповані території для нього недоступні.

Слідчий відпрацьовує три основні версії: полон, загибель або ж оптимістичний варіант, що з об’єктивних причин військовий тривалий час не виходить на зв’язок. Визначає, кого опитати зі свідків, які переважно перебувають у зоні бойових дій.

«Щоб отримати доступ до цих військовослужбовців, необхідно звернутися до відповідної військової частини, щоб встановити, де перебуває військовослужбовець і чи він може прибути до слідчого або бути допитаним дистанційно. Скажу так, як є, об’єктивно: дуже важко працювати в таких умовах, коли більшість військовослужбовців перебувають на передовій, а іноді буває так, що навіть їх уже і немає серед живих», – говорить Ігор Калантай.

Якщо родичі знають свідків, які не зазначені в актах службових розслідувань, поліція просить надавати слідчим інформацію про них. Загалом у поліції називають родичів найбільшим джерелом допомоги в слідчих діях. І просять повідомляти всю знайдену ними інформацію.

Чому справи пересилали по всій країні (і вже не роблять цього)

Віднедавна справи про зникнення розслідують за місцем проживання родичів, тобто заявників. Але ще до грудня 2024 року їх розподіляли на відділки за місцем зникнення військовослужбовця.

Неважко здогадатися, що це призводило, по-перше, до великого перекосу в навантаженні поліції Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької, Харківської, Сумської областей (до останньої йшли і справи зниклих у Курській області Росії).

По-друге, справи пересилали туди фельд’єгерською поштою по досить довгому маршруту, з задіянням прокуратур різних рівнів.

«Поки справа фізично не примандрує до нового слідчого, фактично вона знаходиться в повітрі», – пояснює Ігор Калантай.

Один слідчий вже не розслідує, а інший ще не розслідує. Результати експертиз, які замовив перший слідчий, отримує теж він і таким же шляхом відправляє наздоганяти справу. Може з’явитися і третій слідчий, який буде вести розслідування по тілу, якщо його знайдуть.

Донбас Реалії писали родичі зниклих з проханням допомогти знайти слідчого, якому передали їхню справу. Люди стверджували, що слідчі змінюються та не виходять на зв’язок. Справи або окремі документи з них губляться. І вочевидь, причина була саме в такій системі розподілу.

Зараз цей колапс намагаються виправити, каже Ігор Калантай. Із грудня 2024-го рішенням Офісу генпрокурора справи залишають на розслідування за місцем проживання родичів, а щоб закріпити це законодавчо, до Верховної Ради вже подали законопроєкт зі змінами.

Справи, що вже передали за місцем зникнення, повертатися не будуть: їх і далі вестимуть Донецька, Запорізька, Сумська та інші прифронтові поліції.

Із травня 2024-го в областях почали з’являтися спеціалізовані центри Нацполіції з розшуку безвісти зниклих осіб. Їхні контакти легко прогуглити, приміром, ось такий на Київщині. Їх зараз 26. Вони покликані допомогти родинам швидко знаходити інформацію про місце перебування і розслідування справи, контакти слідчого тощо.

Як родичі замінюють собою слідство

Рідні зниклих часто незадоволені поліцією. Вони кажуть, їх лише опитують, але не повідомляють їм жодної нової інформації.

Інна Темна, що розшукувала свого брата, загиблого у Авдіївці, говорила зі своєю слідчою лише раз.

«Я їй кажу добитися відео бою, там буде видно, де дівся мій брат, є ж ці стріми (записи – ред.). «А що, в мене є такі повноваження?» – каже вона. – Ви, кажу, слідча, чи я? І більше вона навіть у вайбері не відповіла. Ми з нею спілкувалися тільки через адвоката», – розповідає жінка.

Зрештою, Інна з іншими родичами вдалася до власного розслідування – отримала через адвоката акт з військової частини, дізналася, куди вивели бригаду на відновлення, та поїхала з іншими родинами опитувати побратимів.

«Коли ми приїхали туди і почали показувати своїх рідних, вони почали говорити. Один тільки стояв і казав: вибачте, ми плити руками не підняли», – каже пані Інна.

Жінка дізналася подробиці загибелі свого брата під руїнами будівлі в Авдіївці. Побратими їй вказали точні координати і показали на мапі, де шукати.

Невдовзі на зустрічі з турецьким омбудсменом, що організував український уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець для представників родин з різних підрозділів, Інна передала усю зібрану інформацію особисто в руки Шерефа Малкоча. Згодом відбулася репатріація тіл, через яку повернули тіло її брата. Інна припускає, що турецький посередник допоміг. Втім, точно цього неможливо стверджувати.

Жінка переконана, що знайшла загиблого завдяки тому, що не чекала інформації від офіційних структур і не сиділа, склавши руки.

Координаційний штаб із питань поводження із військовополоненими

Координаційний штаб (називатимемо його КШ) – тимчасовий допоміжний орган для координації діяльності різних органів влади, силових структур і громадських об’єднань.

КШ має свої регіональні представництва, в яких організовує зустрічі для родичів зниклих безвісти з різними офіційними органами та міжнародними інституціями. Там родичі можуть напряму запитати представників бригад, поліції, уповноваженого з питань зниклих безвісти тощо. Також він залучає родини до виступів на закордонних майданчиках – очно або онлайн.

Інна Темна після повернення тіла брата залишається у спільноті родичів, щоб допомагати «новеньким». Свою комунікацію з КШ вона описує так: «Ми питаємо, чого не підтверджуються наші, чого наших мало повертають. За рік – двоє. Вони нам говорять, що це не від нас залежить – «ми запит робимо на тих, а Росія повертає, кого хоче», – переказує вона.

В першу чергу КШ займається військовополоненими. Саме від цього штабу поліція отримує інформацію про те, чи є підтвердження полону розшукуваної особи.

КШ опитує звільнених з полону про те, кого вони ще бачили там.

«Часто люди, які виходять, мають дуже багато інформації, яку вони спеціально запам’ятали, аж до імен, прізвищ, дат народження, номерів телефонів. Від них ми можемо знати інформацію про тих людей, які в нас числяться зниклими безвісти, але фактично вони перебувають в полоні», – каже представник Координаційного штабу Петро Яценко.

За даними КШ, близько 20% тих, хто повертався за обмінами у 2024 році, вважався зниклими безвісти.

Для розшуку в полоні, каже представник Координаційного штабу, Україна також використовує інші джерела, які не розголошує.

Коли відбуваються обміни, родини отримують сповіщення від КШ через СМС або дзвінок. На штаб також покладені обов’язки з репатріації тіл.

Родинам безвісти зниклих про повернення когось із підрозділів, які їх цікавлять, окремо не повідомляють і контакти звільнених не дають. Часто родичі вже знають, що хтось повернувся, і самі комунікують з колишніми полоненими – найчастіше через громадські організації родин.

КШ створив інформаційну систему – базу, до якої має стікатися інформація з усіх відомств, задіяних в розшуку зниклих безвісти. Родичі реєструються в особистому кабінеті, подають інформацію про зниклого, яка їм відома, і бачать, що нового з’явилося в його розшуку. Та можуть отримати витяг.

Але у реальності нове з’являється рідко.

Люди розповідають, що від них інформацію там лише беруть. Буває навіть так, що вони самі подали до системи дані про те, що знайшли свого рідного в полоні – а його статус не змінився.

У КШ відповідають, що статус змінюється лише тоді, коли полон підтверджує Міжнародний комітет Червоного Хреста – це значить, що є відповіддю сторони противника про підтвердження полоненого.

«Родина отримує від МКЧХ підтвердження, що той чи той в полоні перебуває, це не означає, що ця людина насправді там перебуває, тому що МКЧХ фізично не має доступу до цих людей. Він отримує просто відповіді з Міністерства оборони Російської Федерації», – пояснює Петро Яценко.

Таким чином портал є малоінформативним для родичів тих захисників, чиє перебування в полоні не підтверджене або не встановлене іншим чином. Здебільшого вони бачать те, що самі й подали.

«Вони сказали – оформляйте цей кабінет особистий, там буде вся інформація, зразу все буде мінятися, – розповідає Інна Темна про досвід родичів зі своєї спільноти. – Аня поховала свого брата понад місяць тому. Кожні 2 дні вона заходить на сторінку в особистий кабінет, а там ще й досі йде пошук особи».

У Координаційному штабі наголошують, що основна проблема в пошуку зниклих серед полонених – відсутність механізму верифікації від РФ. Росія не повідомляє, скільки в неї полонених і де вони перебувають. Та часто не підтверджує осіб, яких шукають.

Координаційний штаб радить родинам бути залученими до пошуку з відкритих джерел, який сам він не проводить, і гуртуватися: для комунікації та щоб тиснути на міжнародні організації.

Ще одним вікном, з якого інформація потрапляє до держави, є Національне інформаційне бюро. У нього також є своя гаряча лінія і, за задумом, у базі мала б централізуватися уся інформація. Однак на практиці це ще один окремий облік. З бази можна взяти витяг із актуальним статусом людини, але це не буде детальна інформація про пошуки.

Хто з них переглядає російські фото і відео з полоненими та загиблими?

Усі родичі зниклих військових, з якими ми поспілкувалися (а це 12 людей) розповіли нам, що самі переглядають всі можливі ресурси, де російська сторона викладає відео, фото чи будь-яку іншу інформацію про полонених і загиблих українців. Це безкінечний потік облич і понівечених тіл, серед яких родичі бояться пропустити свого.

«Бігають ті бідні рідні з одного кінця в інший, питають, перепитують в групах, бояться щось пропустити. Плачуть, нервуються», – розповідає мати зниклого Антоніна.

Під час роботи над цим матеріалом ми зустріли принаймні 5 історій, у яких люди самотужки знайшли інформацію про своїх рідних раніше, ніж державні органи.

Офіційно OSINT, тобто пошук з відкритих джерел (у цьому разі, за фото і відео), покладений на спеціальні підрозділи Національної поліції.

«Ці підрозділи мають доступ до певних ресурсів, в тому числі, закритих, які я не буду озвучувати. І до російських, заблокованих у нас каналів. Слідчі звертаються до такого підрозділу з відповідним дорученням про аналіз встановлення особи. Цей запит є постійним, тобто це не одноразова акція, це періодично звертається слідчий, щоб отримувати актуальну інформацію: чи немає додаткових даних про зникнення особи?» – пояснює Ігор Калантай.

Якщо є збіг, то фото чи відео пред’являють родичам для уточнення. А потім призначають портретознавчу експертизу.

У поліції кажуть, що родичі краще за будь-якого спеціаліста можуть впізнати свого. Адже люди під впливом обставин змінюються, худнуть, змінюють зачіски, відрощують бороди тощо.

До того ж, родичі знають голос. Тоді як поліцейським ці люди не знайомі, і там часто мають справу зі старими фото неналежної якості. Тому, припускають в Нацполі, знаходять частіше родичі.

Якщо родичі знайшли відео чи фото самі, слідчий має задокументувати це та призначити портретознавчу експертизу.

Впізнавати насправді буває складно.

«Я експертизи робила, бо скрізь його бачила», – розповідає Інна Темна про пошук брата серед полонених у російських телеграм-каналах. Жодного разу його особа не підтвердилася.

«Одна родина стверджує, що це їхній чоловік, а друга родина стверджує, що це їхній. І там десь напівоберта голова, десь напівтемно. Тобто навіть рідні, буває, помиляються», – зазначає Петро Яценко з КШ.

Уповноважений з питань зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов каже, що в його відомстві теж працює підрозділ з трьох чоловік, який моніторить соцмережі і усі можливі канали.

«Поки що такого ресурсу достатньо, щоб відпрацьовувати фото- і відеоконтент, який з'являється протягом доби на цих телеграм-каналах. Вся інформація фіксується і проганяється за допомогою спеціальних програм», – пояснює він.

Протягом 2024 року працівниками секретаріату уповноваженого з відкритих джерел вдалося зібрати дані, що свідчили перебування у полоні або заручниках 1121 особи, яка вважалася зниклою безвісти. Раніше офіційні дані про їхній полон були відсутні.

• Тут виникає третє питання до системи розшуку: чи врегульований процес опрацювання відкритих джерел? Хоча, як видно, одразу кілька установ можуть здійснювати OSINT, весь масив джерел не опрацьовується, тому за нього беруться рідні зниклих.

Як можна покращити систему розшуку

З усього сказаного вище можна зробити висновок: система пошуку в Україні існує, деколи дає результат, але не може упоратися з масштабом завдання: нагадаємо, у реєстрі зниклих натепер фігурує понад 60 тисяч людей. І також сильно «просідає» на моменті обміну актуальними даними між відомствами, навіть на тлі того, що дві інформаційні системи заявлені як централізовані.

Розшук розділений між держорганами і, відповідно, кожна структура – військові, Координаційний штаб, Нацполіція – створює свої точки комунікації з родинами. Жодна з них окремо не дає родинам повної картини того, що робиться для розшуку та які нові відомості з’явились. Центрам військово-цивільного співробітництва ЗСУ, на які покладений максимум комунікації, актуальні дані ніхто не постачає.

«Навантаження на військових таке, що просто вони не встигають правильно і конкретно, чітко це відповісти. Повинні рідні знати це чи не повинні? Я думаю, що повинні», – зазначає Олег Котенко, колишній уповноважений з питань осіб зниклих безвісти, що зараз керує «Групою Патріот», яка займається розшуком зниклих та пошуком тіл.

У питанні цілісної комунікації зразком можуть бути патронатні служби деяких підрозділів.

На користь системи патронатних служб свідчить той факт, що шукати і опікати кілька сотень «своїх» – легше, ніж десятки тисяч з усієї країни у межах якогось централізованого органу.

Про приклад комунікацій 3-ї ОШБр розповідає Ольга Кравченко, керівниця відділу роботи з полоненими, безвісти зниклими та їх сім’ями патронатної служби «Янголи»: «Якщо є свідки обставин, якщо хтось фіксував факт смерті тощо, родині про це повідомляється підрозділом. Це потрібно для того, щоб вони знали, що він не міг потрапити, наприклад, в полон. Звісно, що деякі не вірять, але також це необхідно для того, щоб в подальшому, якщо все-таки не буде евакуації, щоб родичі розуміли, що потрібно буде встановлювати факт смерті через суд, що не потрібно себе там терзати, чекати в полоні, шукати. Звичайно, що не всі вірять, але все ж».

Патронатна служба 3-ї штурмової збирає свою базу фото зниклих, особливих прикмет та супроводжує родини на опізнання, якщо є припущення, що знайшли тіло.

«По-перше, це ж для нашої і бригадної внутрішньої роботи щодо евакуації. По-друге, не у всіх родичі розуміються в електронних ресурсах, вони не можуть самостійно подати заяви – ми це робимо. В деяких взагалі немає родичів, ми збираємо особливі прикмети у їхніх друзів і подаємо в незалежності від того, подала родина чи ні», – розповідає Ольга Кравченко.

У «патронатки» є людина, яка шукає інформацію з відкритих джерел: «Моніторить російські ресурси там, де викладають полонених. Буває і таке, що дізнаються з інтернету, що боєць в полоні, – пояснює Ольга.

З жовтня 2024 у всіх бойових підрозділах ЗСУ з’явилися патронатні служби – розширили штат ЦВС.

У концепції цих «патронаток» планують врахувати досвід 3-ї ОШБр, кажуть у Генштабі. Проте невідомо, чи будуть покладені на них обов’язки саме допомагати з пошуком.

«Структура вже є. Це штатні підрозділи військово-цивільного співробітництва. Вся вертикаль побудована. У рамках впровадження системи супроводу ми збільшуємо кількість посад. В бойових бригадах було 3 посади, ми збільшуємо до 10. Також будується вся вертикаль від Генерального штабу до підрозділів», – розповідає в інтерв’ю порталу «АрміяInform» начальник Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ Олександр Кутков.

Якщо ж головну комунікацію не планується покладати на патронатні служби, а комунікатор, на думку влади, має існувати поза ЗСУ, то комунікація через таке «єдине вікно», ймовірно, означатиме велике навантаження на обрану для цього установу і створення під це завдання штату. Та й у цьому вікні мають дійсно володіти усією інформацією, а не її фрагментами.

Зараз обмін інформацією між учасниками процесу налагоджений недостатньо, а створені державою бази більше працюють як вікно вхідної інформації, ніж її джерело для рідних. Місця, куди усі «залили те, що знають», немає.

Можливо, ситуацію б виправила дійсно єдина платформа обліку зниклих безвісти.

«Якщо вони не можуть бути єдині, то якби вони зменшили цю кількість обліків і реєстрів, було б добре. Бувають випадки, коли одна й та ж особа в Корштабі, в НІБі і в об'єднаному центрі СБУ може значитися по місцях утримання в різних місцях», – каже Олена Бєлячкова, координаторка родин військовополонених та зниклих безвісти «Медійної ініціативи за права людини».

Крім цього, державі потрібно виправляти ситуацію з актами службових розслідувань у ЗСУ.

«Родинам варто або самостійно, або через адвокатів все-таки спрямовувати військові частини на проведення об'єктивних, повноцінних і належних розслідувань, щоб були опитані дійсно свідки прямі безпосередньо, якщо вони такі є. Якщо таких немає, якщо зникає ціла група – є безпосередні командири, які надавали бойові розпорядження», – вважає Олена Бєлячкова.

Олег Котенко вважає, що можна створювати державні сервіси для родичів, які допомагають збирати інформацію про зниклих безвісти в інтернеті автоматично. Такий чат-бот нещодавно запустила «Група Патріот».

«Все робиться автоматично: зроблений пошуковий сайт, під цей сайт підключені сотні телеграм-каналів, фейсбуків, тіктоків для того, щоб, якщо був запит «полонений Іванов», наприклад, щоб воно з масиву тих, джерел, які є, вибирало Іванова по запиту: полон, безвісти зниклий», – розповідає Олег Котенко.

Рішення про точку комунікації могло б стати відповіддю на головну скаргу родин зниклих безвісти: «Ми самотні у пошуку».

Рішення ж про відповідальних за роботу з відкритими джерелами в реальності впливає на процес розшуку та може дати родичам дуже важливе знання: що рідна людина жива і в полоні.

Попри усі питання до влади, ті рідні зниклих безвісти, які об’єдналися у громадські організації, кажуть, що не варто нехтувати самостійним пошуком. «Зниклих безвісти у реєстрах тисячі, а ми свого рідного шукаємо постійно на різних ресурсах, російських телеграм-каналах. Тобто ми можемо його швидше впізнати і знайти. Потрібно завжди тримати діалог. Якщо людина хоче, вона завжди може отримати діалог зі всіма державними структурами з пошуку зниклих безвісти», – каже Марія Плаксій, організаторка ГО «Знайти і повернути 57/34», яка знайшла та у 2023-му дочекалася з полону свого брата, а тепер допомагає в пошуках іншим родичам військових 57-ї ОМБр.

Серед 12 родичів зниклих військових, з якими Донбас Реалії поспілкувалися під час підготовки цього матеріалу, семеро все ще не знають їхньої долі. Двоє дізналися про загибель рідних, і їхні тіла державі вдалося повернути. Одна людина зустріла зниклого живим з полону. А дві історії завершилися тим самим найкращим чином, який ми згадували у переліку «поліцейських версій»: зниклі вийшли на зв’язок.

Координаційний штаб з поводження з військовополоненими: 0 800 300 529, +38 (044) 390 43 90. Гаряча лінія МВС: +38(044) 254 78 91. Об’єднаний центр з пошуку зниклих безвісти при СБУ: (067) 650-83-32, (098) 087-36-01. Національне інформаційне бюро: 1648, +38 (044) 287-81-65

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.