Різдво і Новий рік. Як бути зі святом у час війни? Що радять військові, психотерапевт, митці

ЛЬВІВ ‒ З ялинкою, із колядою чи без жодних різдвяно-новорічних символів? Про те, якими мають бути різдвяні дні у час війни, думки різняться. Чи потрібно дарувати, передусім, дітям радісні емоції у час свят?

Радіо Свобода дізналося про ситуацію у Львові і зібрало різні точки зору на те, чи є місце для свята посеред війни.

Щодня у Львові, проходячи площею Ринок, читаєш на стендах нові імена загиблих українських воїнів. Останніми місяцями їх – три-чотири-п’ять. Саме стількох українських захисників ховають щоденно на меморіальному комплексі військових поховань, що входить до Личаківського цвинтаря.

Церемонія прощання відбувається у Гарнізонному храмі Петра і Павла, на площі Ринок, а також на кладовищі.

На площі Ангелів, що перед Гарнізонним храмом Петра і Павла, 24 лютого на Святвечір встановлять дідух. А традиційна різдвяна шопка буде перед міською Ратушею. Ці різдвяні атрибути символізують народження Христа.

Загалом у Львові більшість мистецьких заходів до свят проходять у виставкових і концертних залах, музеях. Від гучних дійств відмовилися. Перш аніж запропонувати різдвяну програму, дискутували у різних середовищах.

Запланували концерти, вистави, майстер-класи, кінопокази. А у місті порозкладають бочки, біля розведеного у яких вогню грітимуться колядники.

Головний акцент цього року –на українській традиції Різдва.

Ялинку, яку встановили перед оперним театром, містові подарували львів'яни.

Але навіть сам факт встановлення ялинки викликав роздратування, що, мовляв, не той час тепер, щоб про ялинку думати.

Така дискусія на другому році російсько-української війни є нормальним явище, вважає військовослужбовець ЗСУ Антон Петрівський.

Однак, каже він, українці насамперед мають думати і дбати про дітей, створювати їм відчуття свята. Адже українське суспільство є вільним і шукає певні внутрішні рішення, чому затягується війна. Тому і виникає у важкий час внутрішня дискусія і полеміка на безліч речей.

«Але люди повинні розуміти, що окрім всіх тих дискусій, фронт проходить на межі Донецької і Запорізької областей і це наша велика перемога від початку війни, що бійці не пропустили ворога далі. Наша задача зібратися силами і, умовно кажучи, дотиснути ворога. Якщо українці будуть більш консолідовані, незважаючи на внутрішні суперечки, ми обов’язково переможемо.

Ми ж воюємо за те, щоб наші діти жили в тій країні, в якій Різдво святкується традиційно, як ми звикли. Мова не йде про розпивання алкогольних напоїв, а атмосферу свята. Діти повинні відчувати її. Адже коли розмовлятиме дитина розмовлятиме зі своїм татом, який воює, то він відчує її настрій і розумітиме, що його дитина радісна, що він захищає право дитини на свято навіть у час війни.

Якщо ми влаштуємо депресивну, гробову тишу і атмосферу, то це вплине на морально -психологічний стан дітей і цивільних осіб, лише поглиблюватиме внутрішню депресію. Важливо вчити дітей у цей різдвяний час українській традиції», – наголошує боєць Антон Петрівський.

Мистецькі проєкти з думкою про війну

Цьогоріч львівські митці підготували чимало проєктів для дітей і молоді, але старалися творити якісно і сучасно.

Українська письменниця Мар’яна Савка написала мюзикл «Пиши листи до Миколая!». Основна ідея сценарію розповісти про родину, яка з сусідами згуртувалась довкола плетіння маскувальної сітки для ЗСУ, але злі сили ‒ чорти, намагались завадити процесові. Однак янголи їх прогнали і доплели сітку, коли люди спали, перетворивши її у чарівну.

Понад 150 артистів взяли участь у цьому казковому дійстві. Серед митців були національна хорова капела «Дударик», симфонічний оркестр «INSO-Львів».

А роль святого Миколая виконав актор Олексій Кравчук, який від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України був снайпером у складі 80-ї окремої десантної штурмової бригади. Його позивний ‒ «Святий Миколай». Після поранення та реабілітації він повернувся до мистецького життя і займається волонтерством.

Важко було зібрати на одній сцені не лише таку велику кількість артистів, але важливо було не переступити межу теми війни, не зловживати нею у мистецтві. Мар’яна Савка переписували свій сценарій.

«Один момент примусив мене переписати увесь сценарій, бо історія була про батька, який повертається з війни на свята до сім’ї. Коли почали репетиції, я зрозуміла, що цього робити не можна, бо не до всіх повернулися їхні татусі. Тому у цій виставі батько не повертається додому, щоб жодна дитина, яка сидить в залі, не перенесла це на себе і не поставила собі в провину, що вона не так молилася до Миколая.

Я змінила цей сценарій. «Пиши листи до Миколая» наразі пілотний проєкт. Багато квитків викупили меценати для дітей військових, вимушено переселених, сиріт. Оминути тему війну було неможливо у наш час, але мені хотілося чогось казкового, а водночас поговорити з дітьми про реальність», ‒ каже Мар’яна Савка, відповідаючи на запитання Радіо Свобода.

Після мюзиклу сітку, яку сплели, відвезуть на фронт. А також митці планують купити машину для бійців.

«Я зрозуміла, починаючи з повномасштабної війни, що чудо відбувається щоденно і творять його люди, яких сплітає Господь у спілки та об’єднання.

Маленькі діти, які залишені зі своїми роздумами, сам-на-сам мають розуміти, що чудо є і його можуть творити люди. Ми маємо творити для дітей проєкти про любов і віру», ‒ говорить Іоланта Пришляк, керівниця оркестру «INSO-Львів».

Ще один мистецький проєкт підтримки давньої української культури зреалізувала Наталія Половинка, заслужена артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Їй вдалося провести з однодумцями VIII Театральний фестиваль традиції DREVO і представити прем'єру вистави «Розмова птахів», а це було представлено народну спадщину України. Наталія Половинка запросила у виставу музиканта та воїна ЗСУ Тараса Компаніченка, ансамбль старовинної музики «Хорея Козацька», майстерню степового розспіву «Євшан-Зілля», її учасники з Запоріжжя та окупованих Росією сіл, театральний центр «Слово і голос». Вони виконували поезію «Сад божественних пісень» і тексти Григорія Сковороди, пісні та музика Гетьманщини, звучала європейська барокова музика і танці, канти, псалми і давні духовні наспіви України. Наталія Половинка знайомить з давньою українською традицією, щоб дарувати людям силу.

«Традиція – це знання, як залишатися живими. Традиція збереглась у пісні і радості, любові і умінні почути іншого, смиренні і мудрості, глибока мудрість, яка дає тобі силу жити, і дає якісь підказки, як жити, як вижити, як святкувати життя, як перейти біду. І все це зібрано в цих піснях, псальмах, притчах, сковородинських віршах, інструментальній музиці. Війна йде, вона іноді виходить на поверхню, але це війна вічна.

І в кожній цій пісні, в кожному духовному наспіві, канті говориться, як перемагати. І тому немає ніякого такого, знаєте, спеціального посилання до обставин теперішніх. Тому що всі віки наша культура фактично зберігала і фіксувала, як світова культура і українська в тому числі, як перемагати, як воювати, який головний ворог, як зберегти життя, як не зруйнуватися. Сковорода говорить про ці речі, про які говорить і Біблія, і Псалтир. Тобто, найкраще для себе ти знайдеш в самому собі», ‒ каже Наталія Половинка.

У різдвяний час Наталія Половинка зі своїм театральним центром «Слово і голос» запрошують на коляду. Це будуть найдавніші коляди, які співали і співають в Україні.

« Ти не лише святкуєш Різдво. Ти взагалі святкуєш всі цінності життя, молодієш, радієш. Мій театр – це відкритий театр. Це не психологічний театр. Це відкритий театр, де входить в систему зв'язок з іншою людиною: від серця до серця, поступово починає зникати оцей невидимий місток. Основне нашою працею укріпити серця. Війна і культура. Ми об'їздили дуже багато країн, майже всю Європу, своїми виступами заробляли для армій і молилися з людьми. Іноземці вражені, яка у нас глибока культура.

Чому ми чуємо так багато популярної культури і не бачимо традиційної української культури, не бачимо духовної культури? Де це? Це була претензія до нас у цілому, не до театру «Слово і голос», а до всіх українців. Так діє українська культура і її потрібно показувати.

Українське мистецтво показує межу між Росією і Україною, ця прірва стає більша. Тому дуже важливо світові сказати, що Україна – це абсолютно не Росія, українська культура і російська ‒ не є подібні культури, вони різні. Ми можемо цю межу збільшити лише пізнанням своєї культури. Моє завдання ‒ вивчати українське, а з іншого боку, усвідомлювати через українську культуру, що з нами, як людьми відбувається, що з нами як народом відбувається, як нам лишитися живими», ‒ розповідає Наталія Половинка.

Поради фахівця

Попри важкі випробування у час війни, втому, відчуття несправедливості, біль втрати, який прийшов і приходить у тисячі українських родин, українцям потрібно все ж таки жити. Але як? З відчуттям, ніби немає війни чи радикально все сконцентрувати на війні і переживаннях? Роман Кечур, український психіатр, психотерапевт, психоаналітик, громадський діяч, завідувач кафедри психології і психотерапії в Українському католицькому університеті наголошує, що нині є дві радикально-екстремальні позиції, які не можуть тривати довго.

«Одна позиція ‒ потрібно жити, ніби немає війни. Бо життя, треба підтримувати душевний спокій. Інші аргументи ‒ все припинити і всі зусилля переформувати на війну і треба відмовитися від будь-якого цивільного життя. Ці дві радикально-екстремальні позиції можливо підтримувати короткий час, але не тривалий. Я вважаю, що ми повинні виходити з такої точки зору, що головною ціллю українців є перемога у війні. Головним болем українців є війна і все що з війною пов’язано, всі наші зусиллі повинні бути на це скеровані. Але, звісно, ми не можемо відмовитися від якихось елементів звичайного життя.

Українські діти повинні мати ялинку, за це воюють українські військові. Діти мусять мати, а не дорослі чоловіки, які гуляють вулицями. Тобто, ми повинні забезпечувати здоровий баланс між напруженням воєнного часу і потребою у звичайних людських радощах для багатьох. Просто діти і старші люди повинні відчувати турботу. Водночас, ми повинні означувати свою українську культуру, до неї належать зимові свята. Мусимо відмовитися від каральної частини , бо не дуже є чого тішитися. Але ми мусимо настояти на нашій здатності підтримувати традицію, бо це є нашою стійкістю», ‒ говорить Роман Кечур.

Нині у Львові та області проживають тисячі вимушених переселенців з різних областей України. Ці люди втекли від війни, втративши домівки, рідних, рятуючи свої родини. Запросити їх на спільну коляду, знайомлячи їх з традиціями, ділитися з тими, хто потребує і запрошувати тих, хто хоче, хто є толерантний і зацікавлений, своїми родинними історіями ‒ все це, за словами психотерапевта Романа Кечура, будує єдиний народ.

Але як мотивувати себе у час війни, коли депресія поглиблюється?

«Маємо навчитися один до одного більшої толерантності і терпеливості, я би сказав любові, терпіння один до одного, тому що ми рухаємося у правильному напрямку. Ми рухаємося до побудови модерної української нації. Це не сьогодні чи завтра всі почнуть говорити українською мовою. Нам потрібно залишатися толерантними людьми, бо ми будуємо вільну Україну, де кожен може відчувати себе прийнятим цим суспільством і державою, ми повинні не втрачати розуму і повинні стреміти до об’єднання.

Все, що скеровано на розщеплення, на пошук ворогів всередині країни є антиукраїнською стратегією. Частина цього робиться на замовлення і диригування з Росії, є частина корисних ідіотів, які не витримують напруги такого важкого життя і починають шукати винних. Нам потрібно докласти зусиль для об’єднання.

Треба розуміти, що таке поразка, що таке Буча та Ірпінь, що таке Ізюм, треба згадати скільки, не лише військових, але цивільних жінок і дітей, закопано у братських могилах. Треба зрозуміти, що таке поразка, можливо це розуміння може нас опритомнити. Змусити нас сперечатися не про майбутні вибори, не рахувати майбутні крісла у парламенті, а розуміти що до тих виборів потрібно дожити. Коли ми доживемо до цих виборів, то кожен у вільній країні проголосуємо за совістю. А до того часу потрібно об’єднатися і всім разом працювати на перемогу, бо тих виборів, яких зараз багато рахує, може й не бути, якщо ми програємо», ‒ радить українцям український психіатр, психотерапевт, психоаналітик, громадський діяч Роман Кечур.

Цього року в Україні більшість віряни Української греко-католицької церкви та Православної церкви України перейшли на святкування Різдва 25 грудня.

У різдвяний час до Львова, до повномасштабного нападу Росії на Україну, приїжджало багато туристів, як з України, так і світу, щоб побачити і познайомитись з українськими традиціями святкування. Але війна робить свої виклики.