Розповідаємо історію трьох пенсіонерок із села Правдине Херсонської області, яке у 2022 році було окуповане російськими військовими. Військовослужбовці ЗСУ звільнили Правдине та сусідні села восени 2022-го, але ще у серпні робили перші спроби прорватися та ходили в рейди у ці місця. Під час однієї з таких операцій військові потрапили до Правдиному в оточення. Пенсіонерки Валя, Дуся та Женя намагалися їх врятувати – але не змогли. Тоді жінки таємно поховали військових у себе на подвір’ї, розповідає телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», а після звільнення зв’язалися з їхніми родинами.

Попередження: у тексті міститься опис сцени смерті від ран

Правдине, українське село на кордоні Херсонської та Миколаївської областей, було окуповане російськими військами у перші тижні повномасштабного вторгнення. Село фактично було на лінії фронту. Сусідні населені пункти, Степова Долина та Таврійське, з початку літа 2022-го були вже під українським прапором. Починаючи з серпня, українські війська робили кілька спроб наступу на Правдине, які закінчувалися невдало, поки село не було остаточно звільнене в рамках Херсонського контрнаступу на початку листопада 2022 року. «Настоящее время» вже писало, як солдатів, поранених під час одного з таких рейдів наприкінці серпня, ховала у себе жителька села.

У середині вересня 2022 року наступ на Правдине вела 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу. Українські військові заходили до села невеликою групою на танку з боку раніше звільнених сіл Прибузьке, Солдатське та Степова Долина.

Я йшла від сусідок додому, дивлюся: повзе солдат. Я до нього підбігла, кажу: «Синку, давай я тобі допоможу», – а підняти його не могла. Я глянула, а в нього – велика рана на боці та на спині, й багато крові на землі. Це Богданчик був (35-річний Богдан Артемчук із Хмельницької області – ред.)», – згадує місцева мешканка, пенсіонерка Євгенія. Вона представляється Женею, а дві її подруги й сусідки-ровесниці – Валею та Дусею. Жінки разом допомагали пораненому і разом розповідають, як це було.

Богдан показав Жені, що він – не один: у дворі її будинку лежав його товариш по службі Костя (31-річний Костянтин Хакімов з Одеси – ред.). «Бабусю, дайте води», – перше, що сказав Костя, коли Женя увійшла у двір і побачила його.

«Я одразу відро води набрала. Я запаслася водою, чомусь весь час боялася, щоб у мене було достатньо води. Він випив один кухоль, другий, а решту взяв і на себе вилив», – згадує Женя.

Богдан, якого не змогла підняти пенсіонерка, сам доповз до її городу, спитав: «Можна до вас у дім?» – «Звичайно, можна», – відповіла Женя. Богдан заповз у коридор «і там і примостився», згадує жінка, а Костя продовжував лежати у дворі.

Женя побігла до знайомих по допомогу. Вона шукала людей, які мали автомобіль, щоб можна було відвезти поранених до амбулаторії в сусіднє село Миролюбівку, до якої їхати близько двадцяти хвилин. Але це було не так просто: на той час більшість жителів села виїхала, особливо ті, хто мав власний автомобіль. Із довоєнних півтори тисячі жителів у селі залишалося близько 180 осіб.

«Я побігла до хлопців по допомогу. Підбігаю до їхньої ділянки – а там дим. В їхню хату влучило [снарядом під час обстрілу]. Я кажу: «Хлопці, допоможіть, у мене двоє військових поранених наших в хаті лежать». А вони мені у відповідь: «Тітко Женю, ну куди ми поїдемо?» Сядете з нами? Так уб’ють і нас, і вас». А вже на той час селом чутка пішла, що росіяни їздять на БТРі по домівках і шукають українських військових», – згадує Женя.

Не знайшовши можливості завезти поранених до лікарні, вона повернулася додому. Вже підходячи до будинку, вона зустріла двох російських військових. «Хлопці, не чіпайте їх. Вони поранені, вони вам уже нічого не зроблять», – Женя згадує, як умовляла росіян, і навіть зараз починає плакати.

«Вони бачили, що хлопці вже були не жильці, тому за ними вже й не приїжджали», – допомагає подрузі договорити Дуся.

Російські військові, за її словами, справді не чіпали поранених солдатів ЗСУ, а лише провели допит та відібрали документи. Спочатку вони хотіли забрати полонених, але Костя сказав: «Я нікуди не поїду», і вони не стали тягнути його силою, залишили в будинку пенсіонерки. Потім поранений розповів Жені, Валі та Дусі, що той самий російський військовий на ім’я Олексій, який приходив до них у будинок, в упор стріляв у Костю під час бою.

Коли російські військові пішли, Женя пішла до медсестри – попросити медикаменти. На другий день медсестра принесла, що змогла знайти. Тим часом Женя почала шукати для поранених одяг – так про них дізналися її подруги Валя та Дуся. І одразу прийшли допомагати виходжувати військових.

У цей час російські військові проводили рейди в селі: шукали українських військових, які вижили. Село поділили на три сектори та в кожному проводили обшуки, особливо ретельно перевіряючи порожні будинки, з яких виїхали люди і де потенційно могли ховатися українські військові. Військові окупаційної армії спочатку закидали такі будинки гранатами, а потім заходили на зачистку, кажуть жінки.

Женя згадує, як росіяни обшукували її льох і питали: «А чому там ліжка?» – «А тому що ми там спимо вночі! Де ж нам ще бути?» – обурюється співрозмовниця, маючи на увазі ночі, які доводилося через обстріли проводити в укритті.

Богдан та Костянтин прожили у неї чотири доби – з 17 до 21 вересня.

«Хлопці нічого не їли, тільки воду пили. Я просила, благала їх, плакала. Бульйон варила. Нічого не хотіли їсти», – згадує Женя. «Я Костю тільки на другий день вмовила пару ложок юшки випити. Кажу: «Давай хоча б за маму», – додає Дуся. «Вони вже не могли їсти. Богданчик казав: воно мені виходить. А Костик взагалі мовчав, нічого не розповідав, тільки просив: «Бабусю, дай укольчик», – продовжує Женя.

Чоловіки померли від ран. Жительки села розповідають, що російські військові знову намагалися забрати вмираючих у полон, але їм вдалося вмовити їх цього не робити: «Так хоч батьки їхні тіла забрали, а так невідомо, де б вони були. Як ми росіян умовляли: і компліменти робили, і говорили, які діти у них хороші будуть. Тільки не забирайте хлопців. Не знаю, чи ми їх переконали, чи їм стало шкода хлопців».

Дуся розповідає, що Олексій – російський військовий, який виявив солдатів ЗСУ вперше – обіцяв повернути їхні документи і принести знеболювальне: «Ліки приніс, а документи так і не повернув».

«Але коли він приніс ліки, то я побоялася їх давати. Він сказав: «Ось вам ліки, давати раз на день, – продовжує Женя. – Я сказала Кості, що росіянин приніс ліки, але додала, що я не знаю, що це за ліки, і що я боюся їх давати. А Костик відповів: «Не треба, ми це й не питимемо».

Богдан помер буквально на руках у пенсіонерок: «Попросив склянку води, випив, попросив його посадити, ми його посадили, він обійняв Дусю, потім голову їй на плече поклав і так з розплющеними очима і помер», – розповідає Женя.

«Я кажу: «Дівчата, він помер», – а вони не повірили спочатку: «Та як же, ми ж щойно говорили, – продовжує Женя крізь сльози. – Дуже тяжко це було. Я в церкві… – адже в мене теж син помер… – так я ставлю завжди не одну, а три свічки…» – «Проклята ця війна», – додає Дуся.

Через день після Богдана помер Костя. Він запитував, як Богдан, але жінки уникали відповіді – не могли наважитися сказати йому, що його побратим не вижив. «Вони, бідненькі, так жити хотіли», – каже Женя.

Наступного дня чоловіків поховали у залізному сараї, за двадцять метрів від будинку Жені. Сусідські хлопці допомогли пенсіонеркам викопати яму. Тіло Богдана опустили в неї першим і накрили шифером, щоб останки не розтягували бродячі пси. Потім поховали і Костю, поклавши зверху на Богданове тіло і теж накривши шифером. Тіла замотали в простирадло, а зверху накрили плівкою і зав’язали мотузкою. Це допомогло тілам зберегтися так, що через кілька місяців, коли Правдине звільнили ЗСУ та військові 28-ї бригади приїхали в село, їх змогли впізнати. Військові прийшли додому до Валі, і вона відвела їх на місце поховання. «Прийшли наші, попросили віддати документи, я попросила представитися. Він сказав: «Зайцев Сергій, 28-ма бригада. Я і віддала все», – згадує Валя.

Документи, про які говорить пенсіонерка, належали не Богдану і Костянтину, а ще чотирьом загиблим бійцям ЗСУ, ймовірно, з танкового екіпажу (жінки згадують український танк, що стояв підбитим, біля якого вони знайшли тіла вбитих).

Валя забрала у загиблих документи, щоб потім передати військовим та родичам: «Дуся стояла на перехресті на шухері, а я забирала документи. У трьох забрала, а у четвертого не змогла, він знизу лежав притиснутий тілом іншого, і я не змогла витягнути в нього документи».

«А я ж так боюся покійників, так страшно мені було!»– зізнається Дуся. «А я вже нічого не боюся», – перебиває Валя.

Документи Дуся закопала у себе на городі, а Валя про всяк випадок переписала дані в блокнот, щоб, якщо папери не вціліють, можна було сповістити військову частину та родичів. Ховали загиблих та забирали документи тільки вночі, щоб ніхто не бачив, особливо російські військові. Про те, що вони з подругою забрали та сховали документи, не знав навіть Валі чоловік.

Серед загиблих були Олександр Легеза 1984 року народження із села Мартоноша Новоукраїнського району Кіровоградської області, Віктор Герасименко 1986 року народження із села Новорайськ Бериславського району Херсонської області та офіцер Валерій Хараїм 2000 року народження із села Шарапанівка Вінницької області.

Після деокупації до Правдиного приїхали родичі Богдана та Костянтина. Вони дякували жителькам села за те, що ті були поруч із їхніми близькими в останні хвилини, що дбали про них, а потім поховали і зробили так, щоби тіла збереглися. Валя розповідає, що батько одного із загиблих військових поділився: син снився йому і казав: «Мені так важко, ніби давить мене щось». «І справді, воно так і було, на ньому ж лежав шифер», – тлумачить сновидіння пенсіонерка. Вона додає, що батько одного з військових теж помер – через місяць після того, як сина впізнали та перепоховали.