Вибір редакції: світ
Росія відродила радянське «Інтербачення». Як Кремль використовує пісенний конкурс?
Мерхат Шаріпжан
Російські музиканти не є бажаними на сцені пісенного конкурсу «Євробачення» з того часу, як Москва розпочала повномасштабну війну проти України в 2022 році. Але Росія вирішила відновити ефективний ще за часів СРСР геополітичний інструмент впливу через пісню, а саме конкурс «Інтербачення». Там усе просякнуте ностальгією за часами Холодної війни і домінування Кремля в європейських країнах Варшавського договору.
Організатори «Інтербачення» заявляють, що в конкурсі, який, за їхніми словами, стане «святом культури і духовних цінностей», візьмуть участь щонайменше 22 країни.
«Інтербачення» спочатку проводилося у Чехословаччині в 1965-1968 роках як культурний проєкт Міжнародної організації радіо і телебачення (ОРТ) – східноєвропейської мережі радіо- і телевізійних мовників. Цей захід рекламували як соціалістичну альтернативу «Євробаченню», але головною його метою була демонстарція солідарності між країнами Варшавського договору. Потім конкурс відновили знову у 1977 році, але місцем проведення вже обрали Польщу. Однак у 1980 році на тлі економічної кризи в Польщі та підйому руху «Солідарність» все закінчилося.
Коли австрійська драґ-квін Кончіта Вурст виграла Євробачення в 2014 році, російська влада оголосила про плани відродити конкурс як «альтернативу бородатому Євробаченню», але тоді нічого з цього не вийшло.
І от у лютому 2025 року очільник Росії Путіна видав указ про відновлення пісенного конкурсу «Інтербачення».
«Поділяти духовні цінності»
Про серйозність намірів Росії свідчить те, що організаційний комітет «Інтербачення» очолює віцепрем'єрміністр Росії Дмитро Чернишенко, а Сергій Кирієнко, перший заступник глави адміністрації президента Росії, контролює процес.
Фінал відбудеться 20 вересня у залі «Live Arena» в Новоіванівському, що неподалік від Москви.
Чернишенко раніше заявляв, що «головна умова для країн-учасниць – поділяти наші духовні цінності».
головна умова для країн-учасниць – поділяти наші духовні цінностіЧернишенко
Однак Михайло Швидкой, представник Путіна з питань міжнародного культурного співробітництва, пізніше заявив, що «Інтербачення» відкрито і для учасників з «недружніх країн».
Проте більшість країн, що беруть участь у фіналі, відображають геополітичну орієнтацію Москви.
Крім Росії, це Білорусь, Бразилія, Китай, Колумбія, Куба, Єгипет, Ефіопія, Індія, Казахстан, Кенія, Киргизстан, Мадагаскар, Катар, Саудівська Аравія, Сербія, Південна Африка, Таджикистан, Об'єднані Арабські Емірати, Узбекистан, Венесуела та В'єтнам.
Для Кремля участь американського виконавця Брендона Говарда з Лос-Анджелеса була очевидним пропагандистським трюком, що дозволило Москві стверджувати, що «Інтербачення» є більш інклюзивним, ніж «Євробачення». Однак Говард відмовився від участі в останній момент, посилаючись на невизначені сімейні обставини.
Втім, 17 вересня «Інтербачення» повідомило, що США на конкурсі представить австралійська співачка Vassy.
Журналісти такод помітили, що з її сторінки у Wikipedia одразу зникли згадки про адвокацію ЛГБТ, очевидно для того, щоб не конфліктувати із «традиційними цінностями» фестивалю.
«Сучасні реалії»
16 вересня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у супроводі Чернишенка, Кирієнка та генерального директора російського державного телеканалу «Перший канал» Костянтина Ернста провів прес-конференцію в Москві, на якій назвав «Інтербачення» «платформою для зміцнення взаєморозуміння та культурних зв'язків».
Для багатьох, хто виріс у Радянському Союзі та Східній Європі під час Холодної війни, деякі заяви, які прозвучали на цьому заході, нагадували висловлювання лідерів комуністичної епохи, коли чиновники критикували західні цінності.
«Ми відроджуємо радянське «Інтербачення», але мусимо враховувати сучасні реалії», – сказав Лавров.
Учасники «Інтербачення» будуть представляти свої країни саме так, як їх виховали батьки і як створив їх БогЛавров
Пізніше він говорив про важливість того, що він назвав «платформами, вільними від дискримінації або нав'язування сучасних переосмислень», прямо посилаючись на церемонію відкриття Олімпійських ігор у Парижі, яка включала переосмислення «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі з участю драґ-квін, що викликало критику з боку консервативних і релігійних груп.
«Ми раді, що учасники «Інтербачення» будуть представляти свої країни саме так, як їх виховали батьки і як створив їх Бог», – додав Лавров.
Кірієнко заявив, що «Інтербачення» було «відкрите для всіх», стверджуючи, що багато артистів з інших країн, які хотіли взяти участь, не змогли цього зробити через «політичні обмеження».
«Їхній вибір не збігався з думкою лідерів відповідних країн», – сказав Кірієнко, не вдаючись у подробиці.
«Геополітична логіка»
Музичний блогер Андрій Литвинов, який народився в Казахстані, але проживає в США, сказав Радіо Свобода, що «геополітична логіка «Інтербачення» виглядає зрозумілою».
«Як і Радянський Союз у минулому, сьогоднішня Росія знову перебуває у конфлікті із Заходом, цього разу через агресію проти України. Після виключення з «Євробачення» у 2022 році через війну, Росія втратила одну з найпомітніших платформ своєї культурної присутності в Європі», – сказав він.
За словами Литвинова, відродження «Інтербачення» як інструменту м'якої сили «дозволяє Москві позиціонувати себе як культурного лідера альтернативного блоку, що представляє деякі колишні радянські республіки та країни Глобального Півдня».
Відомий російський культурний критик і музичний експерт Артемій Троїцький, який зараз живе в екзилі в Естонії, сказав у коментарі створеному Радіо Свобода телеканалу «Настоящее время», що ідея відновлення музичного конкурсу часів Холодної війни «є лише черговим нагадуванням про те, що сучасна Росія Путіна знову впала в «совок».
Троїцький додав, що в країні, яка страждає від корупції, проведення «Інтербачення» може створити можливості для нецільового використання або зловживання мільйонами доларів державних коштів, виділених на цю подію.
Переглянути всі оновлення за день
Трамп вимагає від країн НАТО відмовитися від російської нафти. «Новий цікавий розвиток» для Ердогана?
Наразі лише три країни НАТО імпортують російську сиру нафту: Угорщина, Словаччина та Туреччина. І серед них саме Туреччина купує найбільше.
«Згідно з нашими даними, (Туреччина) є третім найбільшим імпортером російської нафти у світі», – сказав Радіо Свобода 15 вересня Петрас Канітас, аналітик Центру досліджень енергетики та чистого повітря (CREA).
«Туреччина купує російську нафту переважно тому, що вона має значні знижки, – додав він. – Вони також отримують вигоду від переробки російської сирої нафти та продажу паливних продуктів до Європи».
Президент США Дональд Трамп вже деякий час говорить про вторинні тарифи проти країн, які імпортують російську нафту, і вже оголосив їх щодо Індії. У публікації в соцмережі Truth Social від 13 вересня він закликав «всі країни НАТО» припинити такий імпорт.
«Погрози Трампа досі були здебільшого спрямовані проти Індії та певною мірою проти Китаю. Туреччина ніколи не фігурувала в цьому питанні. Тож це цікавий новий розвиток подій», – сказав старший економіст київського аналітичного центру KSE Institute Бенджамін Гільгеншток.
Ідея полягає в тому, щоб вдарити по російській економіці, припинивши потік одного з її ключових експортних товарів і тим самим змусивши Кремль до суттєвих переговорів про припинення повномасштабної війни, розпочатої ним проти України у 2022 році.
Гільгеншток, який також є членом Німецької ради з міжнародних відносин, сказав, що втрата турецького експорту стане великою проблемою для Москви.
«Це, ймовірно, означатиме, що їм доведеться надавати більші знижки іншим покупцям, щоб перенаправити цей обсяг», – сказав він Радіо Свобода.
Але апетит Туреччини до російської нафти ґрунтується на потужних економічних силах, які Анкара нелегко ігноруватиме. Деякі з її нафтопереробних заводів закуповують 90 відсотків сирої нафти в Росії, й цього не змінити за одну умовну ніч. Туреччина також, на відміну від Індії та Китаю, є великим імпортером російських нафтопродуктів.
«Звичайно, для Туреччини [припинення імпорту] буде певним викликом, як і для Угорщини та Словацької Республіки, які не вжили жодних кроків для диверсифікації своїх поставок», – сказав Гільгеншток.
Окрім економіки, в спроби змусити Туреччину скоротити кількість російської сировини на своєму ринку втрутиться і політика. Оскільки Туреччина – не член ЄС, на неї не пошириться той самий тиск, як на Угорщину чи Словаччину.
Угорщина і Словаччина
І Будапешт, і Братислава неодноразово заявляли про свою залежність від російської нафти, що постачається через нафтопровід «Дружба».
У серпні, коли українські авіаудари неодноразово виводили його з ладу, міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто заявив: «Якщо поставки нафтопроводом «Дружба» стануть неможливими на тривалий час, то постачання нафти до Угорщини та Словаччини також стане неможливим».
Однак ЄС поставив собі за мету позбутися імпорту російських енергоносіїв до 2027 року, використовуючи правила внутрішнього ринку Євросоюзу. Це означає, що Угорщина чи Словаччина не можуть накласти вето на це рішення.
Аналітики кажуть, що обидві країни можуть імпортувати нафту через трубопровід Adria через Хорватію.
«Диверсифікація – це не нерозв’язна технічна проблема, а питання політичної та економічної волі», – заявив угорській службі Радіо Свобода на початку цього місяця Томаш Плетцер, аналітик з нафти та газу Erste Bank.
«Це зробило би паливо дорожчим, але поки існує вільний ринок, дефіциту немає», – додав він.
Енергетичний аналітик CREA Канітас зазначив, що на початку цього року Чеській Республіці вдалося повністю позбутися постачань російської нафти – крок, який вона зобов’язалася зробити невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році.
«Вони дотрималися своєї обіцянки», – сказав він, але додав, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан «має добрі стосунки з президентом Трампом. Я б сказав, що може бути якийсь відступ чи щось таке».
Вторинні тарифи
У своєму пості Трамп також закликав країни НАТО розглянути питання про запровадження 50-100-відсоткових тарифів на Китай, щоб покарати його за підтримку російської військової машини.
Цей заклик пролунав на тлі напруженого торговельного протистояння Вашингтона з Китаєм. Трамп неодноразово відкладав власний дедлайн для Китаю, коли він мав прийняти нові торговельні умови або зіткнутися з величезними новими тарифами, оскільки Китай не виявляв жодної готовності відступити.
Заяву Трампа підтримав сенатор-республіканець Ліндсі Грем, який просував законодавство про величезні вторинні тарифи, щоб «задушити» торговельних партнерів Росії.
«Зараз європейцям час наслідувати приклад президента Трампа й переслідувати Китай та Індію, – сказав він у програмі «Зустріч з пресою» на каналі NBC. – Китай та Індія змінять свою поведінку щодо Путіна. Ця війна закінчиться».
Але оскільки Європа погодилася на різке підвищення тарифів на свій імпорт Сполученими Штатами – як ціну за ведення бізнесу з Вашингтоном, – її потреба підтримувати торгівлю з Китаєм тільки посилилася.
15 вересня Міністерство закордонних справ у Пекіні попередило про «рішучі контрзаходи», якщо країни НАТО «вдарять по Китаю тарифами».
Жоден європейський лідер не натякнув на можливість підвищення тарифів. Також не було жодних негайних ознак руху щодо скорочення імпорту нафти. 15 вересня, відповідаючи на запитання Радіо Свобода, в Єврокомісії заявили, що слідуватимуть наміченому раніше плану.
Гільгеншток сказав, що для того, щоб це сталося, Трампу, можливо, доведеться особисто втрутитися у справи лідерів Угорщини, Словаччини та Туреччини.
«Це справді розмова, яку пан Трамп має провести зі своїми друзями (Віктором) Орбаном, (Робертом) Фіцо та (Реджепом Таїпом) Ердоганом».
Зростаючий вплив Китаю: як Центральна Азія інтегрується в китайську економіку
Поки увага була прикута до президента Росії Володимира Путіна та лідера Китаю Сі Цзіньпіна на саміті ШОС і під час військового параду минулого тижня в Китаї, Пекін уклав низку нових угод на мільярди доларів із урядами та бізнесом країн Центральної Азії, зокрема Казахстану та Узбекистану.
Коли на початку вересня лідер Китаю Сі Цзіньпін крокував червоною доріжкою на площі Тяньаньмень у Пекіні, поруч із президентом Росії Володимиром Путіним і лідером Північної Кореї Кім Чен Ином під час ретельно спланованого військового параду, на другому плані розгорталася інша історія – про зростання впливу Китаю.
Китай зараз повністю інтегрований у регіон. Його переважаючу присутність у Центральній Азії заперечити неможливоФранк Мараккьйоне
Поки Сі надсилав сигнали рішучості на адресу Заходу під час параду 3 вересня та кількома днями раніше на саміті Шанхайської організації співробітництва (ШОС), китайські чиновники та компанії укладали нові угоди на мільярди доларів із урядами та підприємствами Центральної Азії, а також оголошували про нові домовленості, які мають зменшити бар’єри для ведення бізнесу китайськими компаніями в регіоні.
«Китай зараз повністю інтегрований у регіон. Його переважаючу присутність у Центральній Азії заперечити неможливо», – сказав Радіо Свобода експерт із взаємин Китаю з Центральною Азією Франк Мараккьйоне з Університету Кента.
Ця реальність найбільше проявляється в двох найпотужніших економіках Центральної Азії – Казахстані та Узбекистані. На саміті ШОС та на заходах, що відбувалися паралельно з масштабним військовим парадом у Пекіні, президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв підписав понад 70 нових комерційних угод на суму 15 мільярдів доларів. Ці угоди включають інвестиції в нафтогазові проєкти, нафтохімію, транспортні коридори, логістичні хаби та цифрові технології.
Президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв також повернувся з Китаю з новими інвестиціями у сфері будівництва, ядерної енергетики, вищої освіти та автомобілебудування. Крім того, він отримав офіційну підтримку на рівні ШОС багатомільярдного залізничного проєкту, який давно обговорювався і має з’єднати Узбекистан із Китаєм через Киргизстан – ініціативу, яку активно просуває Ташкент.
Йдеться вже не лише про відносини Пекіна з урядами Центральної Азії чи про великі інфраструктурні проєкти, – зазначив Мараккьйоне. – Багато людей у регіоні працюють на китайські компанії, купують китайські товари та вивчають китайську мову. Китай став частиною повсякденного життя».
Ядерна енергетика, трубопроводи та інше
Зростаючу присутність Китаю підтверджують і дані Державного комітету статистики Узбекистану, згідно з якими у 2024 році кількість китайських компаній, що працюють у країні, вперше перевищила кількість російських. У 2025 році, згідно з тими ж даними, у країні з’явилося понад тисяча нових китайських компаній, порівняно з попереднім роком.
Китай є важливим джерелом капіталу для Центральної Азії. Казахстан – одна з найдинамічніших економік регіону – також розглядає Китай як модель для реалізації власних пріоритетів розвитку, прагнучи диверсифікуватися від нафти й газу, які домінували в його економіці з моменту здобуття незалежності у 1991 році.
Астана та інші уряди шукають китайських інвестицій і експертизи у сфері відновлюваної енергетики – галузі, в якій Китай став світовим лідером. Серед нещодавно підписаних угод у Пекіні були домовленості про закупівлю вітротурбін, виробництво електромобілів та створення сталеливарних заводів у співпраці з китайськими партнерами.
Казахстан також уклав додаткові інвестиційні угоди з китайськими компаніями на суму 1,5 мільярда доларів у сфері нафти й газу під час тижня високорівневих зустрічей у Китаї.
Серед них – угода на 1 мільярд доларів з Китайською національною нафтовою корпорацією (CNPC) про будівництво газохімічного комплексу в Актюбінській області, а також інша угода з Китайським банком розвитку про фінансування будівництва магістральних трубопроводів для транспортування етану й пропану в Атирауській області на суму близько 500 мільйонів доларів.
Співпраця у сфері ядерної енергетики – галузі, в якій Китай прагне глобального розширення – також стала ключовою темою. 2 вересня президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв зустрівся з Шень Яньфеном, головою Китайської національної ядерної корпорації (CNNC). Їхні переговори були зосереджені на розширенні співпраці, й відбулися на тлі заяви міністра гірничої справи та геології Узбекистану Бобіра Ісламова про укладення 13 нових угод у гірничодобувній сфері, включно з урановими проєктами, на загальну суму близько 5 мільярдів доларів.
У червні Узбекистан підписав угоду з російською державною ядерною монополією «Росатом» щодо проведення техніко-економічного обґрунтування для будівництва чотирьох ядерних реакторів у країні. Однак міжнародні санкції поставили під сумнів майбутнє російської атомної компанії, і Ташкент, ймовірно, розглядає Китай як альтернативу.
Схожа ситуація склалася й у Казахстані цього року, коли CNNC отримала контракт на будівництво другої атомної електростанції в країні. У липні віцепрем'єр-міністр Казахстану Роман Скляр оголосив, що китайська компанія також збудує третю АЕС у Казахстані.
Нова версія тієї самої багатовекторної гри
На думку Темура Умарова, експерта Центру Карнегі «Росія–Євразія» в Берліні, активність, що розгорнулася в Китаї, підкреслює стабільний і передбачуваний підхід Пекіна до взаємодії з Центральною Азією впродовж останніх років – підхід, який зробив його дедалі важливішим економічним, а тепер і політичним гравцем у регіоні.
І хоча уряди з ентузіазмом залучають інвестиції та вітають прихід нових китайських компаній, вони водночас остерігаються надмірної залежності від Китаю.
Усі країни Центральної Азії більш-менш стабілізували свою стратегію й насправді не прагнуть змінювати щось у відносинах із Китаєм, – сказав він у коментарі Радіо Свобода. – Вони просто продовжують дотримуватися своєї перевіреної багатовекторної зовнішньої політики».
Ця політика передбачає активне прагнення до диверсифікації партнерів, і в її межах уряди Центральної Азії вітають розширення присутності Європи, а також намагаються зберегти тісні зв’язки зі Сполученими Штатами.
У квітні Узбекистан провів знаковий саміт із лідерами країн Центральної Азії та ЄС, присвячений питанням енергетики, корисних копалин і транзитних угод.
Двостороння торгівля між Центральною Азією та Китаєм – її найбільшим індивідуальним торговельним партнером – упродовж останніх років стабільно зростає й досягла рекордного рівня у 94,8 мільярда доларів у 2024 році. Водночас Європейський Союз, який об’єднує 27 країн-членів, залишається найбільшим іноземним інвестором у Центральній Азії.
5 вересня, після повернення з Китаю, Мірзійоєв провів телефонну розмову з президентом США Дональдом Трампом і, згідно з повідомленням пресслужби президента Узбекистану, запросив його відвідати країну «у зручний час».
Узбецький лідер здійснив офіційний візит до Білого дому у 2018 році, під час першої каденції Трампа, коли президент США назвав його «високо шанованою людиною».
Росія перевіряє НАТО за допомогою військових навчань «Захід-2025»: деталі
Росія та Білорусь розпочали масштабні спільні військові навчання, оскільки напруженість у регіоні зросла після того, як російські безпілотники ввійшли на територію Польщі, що спонукало Варшаву та союзників НАТО посилити свою оборону.
Навчання «Захід-2025», що розпочалися 12 вересня, відбудуться в Білорусі та Росії та триватимуть до 16 вересня.
Російські чиновники заявили, що військові навчання імітуватимуть відбиття нападу противника, а аналітики кажуть, що головна мета навчань – продемонструвати, що російська армія все ще потужна після трьох з половиною років виснажливої війни в Україні, яка, за оцінками, коштувала Москві понад мільйон жертв.
«Я думаю, що метою [президента Росії Володимира] Путіна є спроба показати, що він все ще сильний, що війна в Україні насправді на них не вплинула», – сказав Радіо Свобода Ленс Ландрум, генерал-лейтенант ВПС США у відставці, який зараз є старшим науковим співробітником Центру аналізу європейської політики (CEPA).
Метою Путіна є показати, що він все ще сильний, що війна в Україні насправді на них не вплинулаЛенс Ландрум
Цьогорічні військові навчання також мають на меті відпрацювати ухвалення рішень щодо використання російської ядерної зброї та ракет середньої дальності, здатних нести ядерні боєголовки, які Москва обіцяла поставити Мінську.
Росія не повідомила, скільки одиниць тактичної ядерної зброї вона розгорнула в Білорусі, але Олександр Лукашенко заявив у грудні, що його країна має кілька десятків одиниць.
«Я думаю, що це демонстрація для країн та світових ЗМІ в рамках їхньої кампанії впливу», – сказав Ландрум.
Ці навчання вже викликали занепокоєння з боку України та інших країн, що межують з Білоруссю, як-от Латвія, Литва та Польща, які уважно стежитимуть за подіями після того, як останні військові навчання «Захід» у 2021 році частково використовувалися як прикриття для перекидання російських військ до Білорусі, звідки вони потім увійшли до України в лютому 2022 року.
Речник НАТО заявив Радіо Свобода, що альянс уважно стежить за військовою діяльністю Росії та закликає «Росію та Білорусь діяти передбачувано та прозоро, відповідно до своїх міжнародних зобов'язань», під час навчань «Захід», але НАТО «не бачить жодної безпосередньої військової загрози» для будь-якого члена.
«Кремль послідовно демонстрував відсутність прозорості, зокрема щодо розміру та масштабу своїх навчань, – сказав речник НАТО Радіо Свобода. – Він має відому історію використання військових навчань для проведення політики примусу».
Скільки військ на навчаннях «Захід-2025»?
На тлі війни Кремля в Україні цьогорічні навчання «Захід» можуть стати найменшими за масштабами.
НАТО не бачить жодної безпосередньої військової загрози для будь-якого членаРечник НАТО
Раніше цього року представники Міністерства оборони Білорусі заявили, що близько 13 000 військовослужбовців візьмуть участь у навчаннях поблизу західного кордону країни. Але у травні цю кількість було переглянуто та скорочено вдвічі, тож ймовірна загальна кількість становитиме близько 7000-8000 осіб.
У цій заяві також зазначалося, що основні маневри перенесли вглиб Білорусі.
Міністр оборони Білорусі Віктор Хренін заявив, що більша частина навчань відбудеться навколо міста Борисов, приблизно за 74 кілометри на північний схід від Мінська, хоча деякі «невеликі підрозділи виконуватимуть практичні завдання з відбиття гіпотетичного ворога» в районах поблизу кордону з Польщею та Литвою.
Очікується також, що Москва направить до Білорусі лише близько 2000 військовослужбовців, тоді як загальні навчання також охоплять Московський та Ленінградський військові округи Росії, Калінінградський ексклав, Арктичний регіон, а також Балтійське та Баренцове моря.
Однак Росія також проводить три інші окремі навчання з країнами Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) – військового блоку, до якого входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія та Таджикистан, що може приховати справжній масштаб навчань «Захід».
Однак очікується, що «Захід» буде набагато меншим за масштабом, ніж приблизно 200 000 військовослужбовців, які брали участь в останніх військових навчаннях у 2021 році.
Чому цьогорічні навчання «Захід» є значущими?
Хоча цьогорічні навчання будуть менш масштабними, ніж у попередні роки, вони знаменують собою повернення Росії та Білорусі до навчань стратегічного рівня після повномасштабного вторгнення в Україну.
«Цьогорічні навчання, дуже ймовірно, покажуть, як Москва очікує розгортання війни проти НАТО, – написала Німецька рада з міжнародних відносин у нещодавньому звіті, що анонсував навчання. – Хоча гострої небезпеки ескалації немає, навчання нададуть НАТО важливі уроки щодо російської концепції майбутньої війни».
«Захід» – це остання серія військових навчань, що розпочалися в 1970-х роках за часів Радянського Союзу та тривали до його розпаду в 1991 році. Вони були відновлені в 1999 році, а пізніше розширені за Путіна в рамках чотирирічного циклу військових навчань, що чергуються в Росії та її сусідніх географічних регіонах.
У минулому Кремль не цурався провокацій під час своїх військових навчань.
Окрім навчань 2021 року, які приховували розгортання військових сил перед вторгненням Росії в Україну, західні представники заявили, що, на їхню думку, навчання «Захід» у 2009 та 2013 роках включали імітацію ядерних ударів по Варшаві та Стокгольму.
У центрі уваги Білорусь та ядерна зброя
У грудні білоруський автократичний лідер Олександр Лукашенко та Путін підписали договір, який надає Білорусі гарантії безпеки, враховуючи можливе використання російської ядерної зброї для відбиття будь-якої агресії.
Договір було укладено після перегляду Москвою своєї ядерної доктрини, яка вперше поставила Білорусь під ядерну парасольку Росії на тлі напруженості із Заходом.
Хренін, міністр оборони Білорусі, заявив, що війська відпрацьовуватимуть «планування застосування» російської ядерної зброї на навчаннях «Захід», але навчання не передбачатимуть її фізичного розгортання.
Хоча західні військові спостерігачі уважно стежитимуть за цим розвитком подій, військові навчання також відбуваються на тлі нещодавнього висловлення готовності Лукашенка покращити свої відносини із Заходом, які роками були серйозно напруженими через його жорстокі репресії проти інакодумства та підтримку війни Росії в Україні.
Якщо ці навчання проходитимуть прозоро то, ймовірно, прокладуть шлях для подальшого діалогу Білорусі зі СШАРигар Астапеня
Лукашенко «просуває наратив про деескалацію, обіцяючи вплинути на дії Путіна та піти на поступки, як-от звільнення політичних в'язнів», – написав Ригор Астапеня, директор Білоруської ініціативи в лондонському Chatham House, у нещодавньому аналізі навчань.
Цього року відбулося звільнення політичних в'язнів – зокрема 52-х людей – напередодні навчань, а також публічні заклики до зближення із Заходом.
У серпні Лукашенко розмовляв телефоном з президентом США Дональдом Трампом, який у своєму дописі в соціальних мережах назвав його «дуже шанованим президентом».
«Якщо ці навчання проходитимуть у нудній та прозорій манері, вони, ймовірно, прокладуть шлях для подальшого діалогу», – сказав Астапеня.
Газова труба мрії для Путіна. Чи збудують Китай і Росія «Силу Сибіру-2»?
На тлі гучних дипломатичних зустрічей, що відбулися минулого тижня в Китаї за ініціативою китайського лідера Сі Цзіньпіна, Пекін і Москва, здається, досягли значного прориву, оголосивши про угоду щодо будівництва довгоочікуваного газопроводу «Сила Сибіру-2».
Оголошення 2 вересня про юридично зобов'язуючий меморандум, зроблене Олексієм Міллером, генеральним директором російського енергетичного гіганта «Газпром», потрапило на перші шпальти газет і стало сигналом про поглиблення зв'язків між Пекіном і Москвою, незважаючи на тиск з боку Заходу.
Однак енергетичні аналітики, з якими поспілкувалося Радіо Свобода, висловили сумніви щодо майбутнього цього мегапроєкту, враховуючи, що ключові деталі, як-от ціна на газ, обсяг, який проходитиме через трубопровід, та хто оплатить його будівництво, все ще не визначені.
Це створює ілюзію прогресуЕріка Даунс
«Юридично зобов'язуючий меморандум не є договором про постачання, тому він не дає зеленого світла цьому проєкту, – каже Еріка Даунс, старша наукова співробітниця Центру глобальної енергетичної політики Колумбійського університету, в інтерв'ю Радіо Свобода. – Це створює ілюзію прогресу, але угода ще не укладена».
Навпаки, нещодавня угода, досягнута в Пекіні, здається частиною переговорів, що ще тривають, щодо амбітного проєкту будівництва газопроводу, який доставлятиме газ з російського півострова Ямал до північного Китаю через східну Монголію.
Пекін все більше посилює свій вплив на Москву після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році та втрати нею Європи як основного ринку енергоносіїв. Китай, схоже, намагається виграти час, щоб побачити, чи поступиться Кремль у переговорах, надавши вигідні знижки, і як цей проєкт вплине на його складну конкуренцію зі Сполученими Штатами.
«Китай лише зобов'язався відкласти рішення на потім, на випадок, якщо вони вирішать, що цей трубопровід їм може знадобитися, – пояснює Даунс. – Якщо Пекін зможе отримати низьку ціну і гнучкість щодо обсягів, то це стане більш привабливим як страховика для них. Якщо ні, то у них є інші варіанти, які можна розглянути».
Чи потрібний Китаю газопровід «Сила Сибіру-2»?
Потреба Москви у запропонованому трубопроводі довжиною 2600 кілометрів є очевидною: «Сила Сибіру-2» компенсує принаймні частину ринку Європейського Союзу, який вона втратила через вторгнення в Україну.
Китай, з іншого боку, має великий вибір.
Оскільки переговори з Москвою щодо мегапроєкту протягом багатьох років то зупинялися, то відновлювалися, Пекін дотримувався стратегії диверсифікації імпорту газу, щоб уникнути надмірної залежності від одного постачальника.
Росія вже є найбільшим постачальником трубопровідного газу в країну завдяки проєкту «Сила Сибіру-1», який був введений в експлуатацію в 2019 році в межах 30-річної угоди на суму 400 мільярдів доларів, і зараз є третім за величиною постачальником скрапленого природного газу (СПГ) після Австралії та Катару, які транспортують СПГ морським шляхом.
Пекін також вжив заходів для зменшення своєї залежності від імпорту і в останні роки зробив кроки для збільшення внутрішньої розвідки та видобутку нафти і природного газу. Це відбувається водночас із масовим переходом до відновлюваних джерел енергії всередині Китаю, де компанії країни стали лідерами галузі в таких сферах, як сонячна енергетика та виробництво електромобілів.
В результаті попит на імпортний газ падає і, за прогнозами, продовжить падати в наступному десятилітті, що зменшить потребу в газопроводі «Сила Сибіру-2», який може транспортувати до 50 мільярдів кубометрів на рік. Пекін також може вирішити трохи збільшити пропускну здатність існуючих газопроводів з Росії, про що Міллер також оголосив у Пекіні, замість того, щоб будувати новий.
Якщо його все-таки побудують, то, за найоптимістичнішими прогнозами, не раніше 2030 рокуДжозеф Вебстер
«Якщо його все-таки побудують, то, за найоптимістичнішими прогнозами, це відбудеться не раніше 2030 року», – сказав в інтерв'ю Радіо Свобода Джозеф Вебстер, старший науковий співробітник Глобального енергетичного центру аналітичного центру «Атлантична рада». «Це означає ще п'ять років технологічних досягнень у сфері теплових насосів, відновлюваних джерел енергії та акумуляторів, які й надалі будуть компенсувати необхідність будівництва цього трубопроводу».
До невизначеності щодо майбутнього газопроводу додається той факт, що Пекін ще не підтвердив деталі оголошення Міллера.
Китайські чиновники, як і державні ЗМІ Китаю, зберігають мовчання щодо цього газопроводу, згадуючи про переговори лише з посиланням на повідомлення російських або міжнародних ЗМІ, які цитують слова Міллера з «Газпрому». Після зустрічі Сі, російського президента Володимира Путіна та президента Монголії Ухнаагійна Хурелсуха в Пекіні китайські ЗМІ процитували Сі, який лише зазначив, що «тверда взаємозв'язаність» має бути в центрі уваги майбутніх відносин між цими трьома країнами.
Що потрібно для будівництва трубопроводу?
Пекін не потребує цього трубопроводуБенджамін Шмітт
Бенджамін Шмітт, старший науковий співробітник Пенсильванського університету, каже у коментарі Радіо Свобода, що комерційна доцільність нового газопроводу є сумнівною і що, на його думку, нещодавні коментарі Міллера мають скоріше іміджевий характер, оскільки Кремль намагається продемонструвати «зовнішню міцність співпраці між цими двома країнами».
«Пекін не потребує цього трубопроводу, – каже заявив Шмітт, який також є старшим науковим співробітником Центру аналізу європейської політики (CEPA). – Але у них також немає причин висловлюватися про нього негативно».
Дві змінні все ще можуть змінити цей розрахунок: значні поступки Росії щодо цін і обсягів, а також зміна геополітичної ситуації для Китаю.
Що стосується ціни на газ, Міллер заявив, що вона буде нижчою за ціну, яку «Газпром» встановлював для європейських покупців, з огляду на відстані та рельєф потенційного маршруту трубопроводу до Китаю, але конкретних деталей він не навів.
Як повідомляється, Китай запропонував платити ціну, близьку до внутрішніх цін Росії, які значною мірою субсидуються. Пекін також наполягає на тому, щоб зобов'язатися купувати меншу частину від запланованої річної пропускної здатності газопроводу, яка становить 50 млрд кубометрів газу. За інформацією деяких російських інсайдерів у галузі енергетики, Китай прагне домовитися про придбання лише 50% від загальної пропускної здатності газопроводу, порівняно з типовими 80%.
Завдяки низьким цінам і гнучким зобов'язанням з боку Росії, трубопровід може стати більш привабливим для Китаю з точки зору безпеки.
На тлі поновлення конфлікту між Іраном та Ізраїлем навколо Ормузької протоки, де проходить більшість китайських поставок СПГ, а також торговельної війни між Пекіном і Вашингтоном, найбільшим світовим постачальником СПГ, російський трубопровідний газ виглядає більш надійним, ніж морські маршрути.
Китай фактично припинив імпорт американського СПГ з початку лютого, і доступ до дешевого російського газу надасть Пекіну сильну переговорну позицію, оскільки багато його інших контрактів на постачання СПГ закінчуються в 2030-х роках.
Але щоб досягти цієї мети, Пекін і Москва спочатку повинні реалізувати проєкт «Сила Сибіру-2», подолавши довготривале буксування переговорів про нього.
«Це лише слова, поки це не стане реальним проєктом», – сказав Шмітт.
Розкішна яхта і санкції: історія конфіскації судна, яке пов'язують із російським олігархом
Продається: розкішна моторна яхта. Право власності запекло оскаржують. Історія про «Амадею» – 106-метрову яхту вартістю 325 мільйонів доларів, що має вертолітний майданчик, басейн, джакузі та «вражаючий зимовий сад на сонячній палубі», – ймовірно, дійде до фіналу 10 вересня, коли має пройти аукціон, призначений урядом США.
Цей продаж є кульмінацією понад трирічної жорсткої юридичної боротьби за те, хто насправді є власником яхти.
Міністерство юстиції США конфіскувало судно на Фіджі у 2022 році, заявивши, що воно належить Сулейману Керімову – російському мільярдеру з політичними зв’язками, який потрапив під санкції у 2018 році у відповідь на «зловмисну діяльність Росії по всьому світу».
Не так швидко, – відповіли юристи Едуарда Худайнатова, колишнього топменеджера російського державного нафтового гіганта «Роснефть», які наполягають, що саме він є справжнім власником яхти, а справа уряду США є необґрунтованою та не підкріплена доказами. Худайнатов не перебуває під санкціями.
У березні суд США ухвалив рішення на користь Міністерства юстиції, відкривши шлях до проведення аукціону.
Зв’язатися з Худайнатовим для коментаря не вдалося. Представник юридичної команди Худайнатова, що базується у США, відмовився коментувати аукціон, натомість пославшись на попередню заяву, коли минулого місяця розпочалася процедура збору заявок на участь у торгах.
«Продаж є неправомірним і передчасним; ми зберігаємо право власності й активно оскаржуємо рішення про конфіскацію», – наводять слова адвоката захисту Адама Форда.
«Якщо наша апеляція буде успішною, уряд буде зобов’язаний відшкодувати повну вартість судна. Ми сумніваємося, що хтось із розсудливих покупців захоче придбати його за ринковою ціною, адже право власності може – і буде – оскаржено в судах за межами США, що наражає покупців на багаторічні, дорогі й непередбачувані судові процеси».
Аукціон з продажу яхти є важливим через істотну зміну політики адміністрації президента Дональда Трампа.
Адміністрація закрила ключові антикорупційні програми, які були на передовій міжнародних зусиль у боротьбі з відмиванням грошей, пов’язаним із корумпованими політичними лідерами, бізнес-інтересами, наближеними до влади, та транснаціональними злочинними угрупованнями.
Одна з таких програм – Ініціатива з повернення активів клептократії (Kleptocracy Asset Recovery Initiative) – здобула визнання, зокрема, за розслідування справи Гульнари Карімової, доньки покійного президента Узбекистану. Інша програма – KleptoCapture – була створена для переслідування російських олігархів після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році.
Рішення про припинення програм боротьби з клептократією породило підозри, що Міністерство юстиції США може згорнути зусилля із конфіскації та продажу яхти «Амадея». Яхта пришвартована на судноверфі в Сан-Дієго, Каліфорнія, в очікуванні результатів судової боротьби, що супроводжується значними витратами – їх покривають американські платники податків.
Щомісяця утримання яхти коштує 740 тисяч доларів США.
«Одна з причин, чому, як я вважаю, уряд вирішив продовжити продаж, полягає в тому, що інакше довелося б і надалі оплачувати витрати на стоянку та обслуговування яхти», – вважає Алексіс Льоб, колишня заступниця керівника та помічниця федерального прокурора США, яка працювала над справами іноземної корупції. – Схоже, що позов може бути оскаржений, тож уряд все ще може вирішити врегулювати справу під час апеляції, якщо захоче».
Вона сказала, що рішення Міністерства юстиції рухатися вперед із аукціоном могло бути частково пов'язане з побоюваннями щодо негативного резонансу в ЗМІ.
«Я можу припустити, що повернення супер'яхти, яку уряд визнав власністю підсанкційного російського олігарха, могло б привернути небажану увагу з боку медіа», – сказала вона в інтерв’ю Радіо Свобода.
Адвокати Худайнатова подали апеляцію на рішення суду нижчої інстанції, що потенційно може ще більше затягнути остаточний продаж судна.
Більше розкішних яхт
Ймовірні зв’язки Худайнатова з яхтою «Амадея» привертають увагу ще й через інші розкішні яхти, з якими його пов’язували.
«Шехерезада» (Scheherazade) – 140-метрова моторна яхта вартістю 700 мільйонів доларів, яку соратники покійного російського борця з корупцією Олексія Навального приписували президентові Росії Володимиру Путіну, – була заарештована в Італії у травні 2022 року. Згідно з корпоративними документами, офіційним власником яхти є компанія, яку контролює Едуард Худайнатов.
Худайнатов також заявляє, що є власником яхти «Кресент» (Crescent) – 135-метрового судна, яке описують як «судно-близнюк» «Шехерезади». Цю яхту заарештували в Іспанії у березні 2022 року. Вважається, що вона належить Ігорю Сєчіну, багаторічному керівникові державної нафтової компанії «Роснефть».
- Вищий антикорупційний суд (ВАКС) України націоналізував українські активи російського олігарха та колишнього президента «Роснефті» Едуарда Худайнатова на суму 448 мільйонів гривень (11,9 мільйона доларів США). Про це у 2024 році повідомили в Офісі генерального прокурора України.
«Останні місяці дали мені надію»: сестра білоруської опозиціонерки Колеснікової про її можливе звільнення завдяки США
Сестра Марії Колеснікової, однієї з найвідоміших політичних лідерок, яка наразі перебуває у в'язниці в Білорусі, каже, що останні місяці дали їй надію на звільнення сестри на тлі останніх ознак посилення взаємодії США з Мінськом.
«Це знаменна подія для всіх білорусів», – сказала Тетяна Хомич білоруській службі Радіо Свобода напередодні 5-ї річниці арешту Колеснікової 7 вересня.
«США розпочали переговори на початку 2025 року. Ми вже бачимо результати. Було звільнено 20 осіб, білорусів та іноземних громадян, серед яких і Сергій Тихановський», – сказала вона.
Президент США Дональд Трамп, який минулого місяця здивував багатьох, зателефонувавши білоруському лідеру Олександру Лукашенку, заявив, що, на його думку, ця східноєвропейська країна звільнить багатьох із сотень політичних в'язнів, яких вона утримує.
«Я вважаю, що вони звільнять багатьох із цих 1400 осіб», – заявив Трамп журналістам 5 вересня, додавши, що це може статися «у найближчому майбутньому». Він не надав деталей.
Тихановський був заарештований, коли готувався балотуватися проти Лукашенка на президентських виборах 2020 року.
Колеснікова був ключовою керівницею передвиборчої кампанії його дружини Світлани Тихановської, коли вона розпочала кампанію, щоб усунути Лукашенка після ув'язнення Тихановського.
Коли виборчі органи оголосили про перемогу Лукашенка, країною прокотилася хвиля масових протестів на тлі поширених звинувачень у фальсифікації результатів виборів.
Колеснікова була заарештована під час жорстоких і часом смертельних репресій з боку сил безпеки.
«Зараз я не підтримую зв'язку з Марією. Останнє повідомлення від неї я отримала у лютому – всього кілька речень, – каже Хомич. – Зв'язок не відновився: ні телефонних дзвінків, ні візитів адвоката чи родичів, ні листів».
Вона додала, що Колеснікова ділила тюремну камеру з іншими жінками після переведення з лікарні, де її відвідував батько в листопаді 2024 року.
«Принаймні це краще, ніж ізоляція, в якій вона перебувала протягом півтора року, починаючи з 2023 року», – каже Хомич.
Колеснікову і ще двох співробітників викрали на вулиці Мінська люди в масках. Через два дні її відвезли до кордону, де влада наказала їм перейти на територію України.
Поки її колеги переходили кордон, Колеснікова порвала свій паспорт. Через рік її засудили до 11 років в'язниці за звинуваченням у змові з метою захоплення влади.
Напад на демократію
Захід швидко відреагував на суворі вироки: Європейський Союз назвав їх «грубим порушенням» прав людини, а Велика Британія засудила «напад Мінська на захисників демократії та свободи».
«Так багато політичних в'язнів вже так довго перебувають у в'язниці», – каже Хомич. – Криза в Білорусі триває вже 5 років. Я живу за кордоном, а Марія – у в'язниці».
Але, згадуючи нещодавні звільнення ув'язнених, Хомич сказала: «Останні місяці дали мені надію, що буде звільнено більше політичних в'язнів, можливо, також і Марію, що сотні людей будуть звільнені».
Вона також згадала про кампанію під назвою Release Now («Звільнення зараз»), яка була розпочата на початку цього року і яку підтримують понад 20 неурядових організацій та правозахисних груп. Білоруська письменниця Світлана Алексієвич, лавреатка Нобелівської премії з літератури 2015 року, є однією з тих, хто підписав петицію.
Вона закликає білоруську владу звільнити, за її словами, «близько 1200 політичних в'язнів» і звертається до західних урядів із закликом вжити дипломатичних заходів для цього.
Білоруська правозахисна група в екзилі «Вясна» повідомляє, що з 2020 року білоруська влада достроково звільнила близько 330 політичних в'язнів. Однак влада ув'язнює більше людей, ніж звільняє. «Вясна» повідомила, що в червні, коли 14 політичних в'язнів були помилувані, 29 інших були засуджені до тюремного ув'язнення.
«Білорусь взяли в заручники», – заявила Тихановська 7 серпня на онлайн-брифінгу, організованому Центром аналізу європейської політики, аналітичним центром, що базується у Вашингтоні.
«Напередодні річниці (виборів) репресії тільки посилилися, – додала вона. – Режим не просто карає інакодумців. Він намагається фактично стерти пам'ять про 2020 рік».
Проте Хомич закликала західні країни докласти всіх зусиль, щоб домогтися звільнення ув'язнених.
«Release Now – це маніфест, що закликає до звільнення політичних в'язнів, заклик до європейських країн діяти, наслідувати приклад США, – сказала вона. – Наразі інших варіантів немає, немає перспектив змін у Білорусі, демократичних змін».
У статті використані матеріали білоруської служби Радіо Свобода
Як університети Сербії намагаються припинити студентський бойкот
Йована Крстич і Гордана Косич
Після кількох місяців масштабних протестів, що тривають у Сербії від листопада минулого року, коли через обвал даху залізничного вокзалу в Нові-Саді загинули 16 людей, університети намагаються повернути студентів до аудиторій.
Сербські університети сподіваються відновити навчання у вересні після кількох місяців студентського бойкоту, але Єлена Станкович налаштована рішуче: «Я не повернуся до навчання», – каже вона.
Станкович – студентка Академії мистецтв у Нові-Саді, місті на півночі Сербії, що стало епіцентром найбільшої хвилі загальнонаціональних антиурядових протестів за останні майже 30 років.
Саме тут у листопаді Бетонний навіс будівлі вокзалу обрушився через кілька місяців після урочистого відкриття – після трирічної реконструкції та заяв чиновників, що її провели за найвищими європейськими стандартами. 13 людей заарештували за підозрою в недогляді під час реконструкції. Серед них був колишній міністр будівництва, транспорту та інфраструктури Сербії Горан Весіч. Його спочатку взяли під варту, але згодом звільнили.залізничного вокзалу, забравши життя 16 людей. Відтоді студенти очолюють протести з вимогою притягти винних до відповідальності.
«Боротьба має тривати», – сказала Станкович Балканській службі Радіо Свобода, готуючи виставку на кампусі, яку організували студенти, що блокують університет.
Вона належить до покоління, яке пожертвувало роком навчання і тепер зважує, чи продовжувати бойкот, чи повертатися до занять. Станкович наполягає, що цей рік не був змарнованим.
«Я зустріла неймовірних людей – і студентів, і викладачів, із якими, сподіваюся, залишуся на зв’язку навіть після завершення всього цього», – сказала вона.– «Для мене найпрекраснішим відкриттям у житті стало те, що я можу займатися чимось ще, а не тільки грати на фортепіано. Що я можу мислити самостійно і маю інші життєві навички».
У Белграді Констянтин Цветанович поділився фотографіями студентських протестів на факультеті фізики – на дошці написане слово «Блокада». Він також погодився, що минулий рік дав йому інший тип освіти.
«Попри скорочений академічний рік, те, що ми дізналися про професійну гідність під час цієї блокади, буде вартувати набагато більше за ті знання, які ми, можливо, втратили», – сказав він.
Втім, він вважає, що час повертатися до навчання, хоча протести можуть тривати.
«Опинитися в ситуації, коли лише університети не працюють протягом місяців, просто не має сенсу. Це лише дає владі мотивацію закрити університет, що, у свою чергу, зменшить шанси на будь-яке майбутній протест», – додав він.
Деякі навчальні заклади зробили незвичний крок – спробували відновити навчання в червні, ще до літніх канікул. Серед них була Вища технічна школа в Суботіці, на півночі Сербії, де навчається Ненад Гойкович.
Гойкович сказав, що не хоче повертатися до навчання, але зазначив, що багато студентів вирішили інакше.
«Я знаю, що багато моїх колег уже багато чим пожертвували – і фінансово, і щодо часу. Багато хто знайшов роботу, щоб покрити витрати. Дехто не має підтримки батьків і справляється самостійно. Багато хто втратив стипендії», –сказав він.
Станкович готова, що те саме буде у Новому-Саді.
«Я не можу сказати, що відчуватиму образу до колег, які з об'єктивних причин не можуть продовжувати боротьбу з такою ж пристрастю, як на початку», – сказала вона.
Белград і Нові-Сад – найбільші університети Сербії. За їхніми даними, навчання незабаром відновиться.
Університет Нові-Саду відкрив понад 9 500 місць для нових студентів на наступний навчальний рік. У першому колі вже записалося понад 5 300 студентів, наступний етап – у вересні.
Університет Белграда повідомив, що в першому наборі було зараховано 10 984 студенти – на 538 менше, ніж торік.
Дивіться також відео Радіо Свобода про студентський протест в Україні: «Революція на граніті. Чого і як домоглися учасники студентського голодування у жовтні 1990?»
Путін у Китаї та ще чотири події, за якими варто стежити на цьогорічному саміті ШОС
Президент Росії Володимир Путін, прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді та інші лідери країн Шанхайської організації співробітництва (ШОС) мають взяти участь у дводенному саміті в Китаї, де Сі Цзіньпін прагне сформулювати свою концепцію альтернативного світового порядку.
Понад 20 лідерів збираються у північному портовому місті Тяньцзінь із 31 серпня по 1 вересня, де Китай проводить щорічний саміт, щоб обговорити регіональну безпеку та торговельні питання на тлі зростаючої напруженості з Заходом.
Саміт також є нагодою для Китаю позиціонувати себе як лідера Глобального Півдня, збираючи одну з найбільших регіональних організацій у світі, яка становить близько чверті світового ВВП та приблизно половину населення планети.
Ось основні теми, за якими варто стежити на цьогорічному саміті:
Епізод «шоу Путіна та Сі» (1)
Після хвилі дипломатичних зусиль навколо війни в Україні, включаючи саміт з президентом США Дональдом Трампом, вся увага буде прикута до Путіна під час його зустрічі з китайським лідером.
«ШОС перетворилася на своєрідне шоу Путіна та Сі», – сказав Темур Умаров, науковий співробітник берлінського Центру Карнегі з вивчення Росії та Євразії у коментарі Радіо Свобода. – «Йдеться менше про сам саміт, а більше про зустрічі на його полях».
ШОС перетворилася на своєрідне шоу Путіна та СіУмаров
І Пекін, і Москва розглядають ШОС – до складу якої входять Білорусь, Китай, Індія, Іран, Казахстан, Киргизстан, Пакистан, Росія, Узбекистан і Таджикистан – як інструмент протистояння західним інституціям. Вони дедалі більше сприймають цей блок як своєрідну лабораторію для координації спільних цілей у Євразії та за її межами, а також реалізації своєї заявленої мети – змінити глобальний порядок.
Путін також поєднає участь у саміті ШОС з ширшим державним візитом до Китаю, під час якого він відвідає масштабний військовий парад у Пекіні 3 вересня, присвячений завершенню Другої світової війни.
Моді з Індії дивиться на Схід (2)
Поїздка прем’єр-міністра Індії знаменує його перший візит до Китаю за понад сім років і відбувається на тлі того, як Пекін і Нью-Делі намагаються зменшити напруження після збройних прикордонних сутичок у 2020 році.
Міністр закордонних справ Китаю Ван Ї завершив візит до Нью-Делі раніше цього місяця, прагнучи скористатися новим спадом у відносинах між США та Індією.
Це було викликано відновленням митного тиску з боку США та закликами американського президента Дональда Трампа до Індії – одного з головних покупців російської нафти – обмежити свої закупівлі.
Зустріч між Моді та Сі може продовжити цей процес завдяки додатковим заходам, зокрема послабленню прикордонної напруги шляхом виведення військ, а також зняттю деяких торговельних та візових обмежень.
Посольство Росії в Нью-Делі також заявило минулого тижня, що сподівається на можливість проведення тристоронніх переговорів між Моді, Путіним і Сі.
Центральна Азія намагається зорієнтуватися у новому тандему Китай-Росія (3)
Коли ШОС була заснована у 2001 році, це була переважно китайська ініціатива, спрямована на взаємодію з Центральною Азією з одночасним урахуванням чутливості Москви щодо зростаючого впливу Пекіна в регіоні.
...у Центральній Азії, вони співпрацюють значно більше, ніж конкурують«Анческі
Китай і Росія – це одночасно партнери і конкуренти», – сказав Лука Анческі, професор євразійських студій в університеті Глазго, в інтерв’ю Радіо Свобода. – «Але, як ми бачимо у Центральній Азії, вони співпрацюють значно більше, ніж конкурують».
Це може створити нові труднощі для країн Центральної Азії, які намагаються зберегти баланс між Пекіном і Москвою в рамках ШОС, аби не потрапити в надмірну залежність від обох. Водночас це може відкрити нові можливості для їхніх авторитарних режимів.
«У регіоні формується спільний набір цінностей, дружніх до авторитаризму, що може полегшити життя центральноазійським режимам», – додав Анческі.
Чи буде нове розширення? (4)
Минулого року ШОС розширилася, прийнявши до свого складу Білорусь.
Цьому передувало приєднання Ірану у 2023 році, а також спільне вступлення Індії та Пакистану у 2017-му.
Крім 10 повноправних членів, ШОС також має 2 держави-спостерігачі та 14 партнерів по діалогу.
Хоча подальше розширення наразі не очікується, особливу увагу буде приділено Вірменії та Азербайджану. Ці регіональні суперники вже мають статус партнерів по діалогу та подали заявки на повноправне членство після останнього саміту ШОС. Лідерів обох країн очікують у Китаї на цьогорічному саміті ШОС.
ШОС у пошуках ідентичності
Шанхайська організація співробітництва (ШОС) набула значення як символічний майданчик для лідерів, які прагнуть поглибити своє партнерство та впливати на соціальні й політичні процеси в частинах світу за межами впливу Заходу.
Однак внутрішні розбіжності залишаються слабким місцем, незважаючи на зростаючу привабливість ШОС.
Саміт стане випробуванням того, чи зможе ШОС діяти як єдина організаціяШаріфлі
Наприклад, під час зустрічі міністрів оборони організації в червні, Індія відмовилася приєднатися до заяви з осудом ізраїльських атак на Іран. Нью-Делі заявило, що це сталося через те, що декларація не містила жодної згадки про смертельні атаки 22 квітня на індуїстських туристів у Кашмірі, що призвели до нового витка бойових дій між Індією та Пакистаном.
«Оскільки Китай, Індія та Росія зазнають зростаючого тиску з боку Сполучених Штатів, цей саміт стане випробуванням того, чи зможе ШОС діяти як єдина організація, чи залишиться фрагментованою платформою, яку переважно визначають національні інтереси», – сказав експерт з регіону Юніс Шаріфлі у коментарі Радіо Свобода.
10 років по тому: Європа продовжує пожинати наслідки кризи біженців
Присівши на бордюрі парковки, курячи як божевільний, Маджедельдін Абдулхай набирався сил для наступного етапу подорожі, яка вже майже вбила його.
Це було в серпні 2015 року, і протягом кількох тижнів сотні тисяч людей переміщувалися з Туреччини через Балкани, щоб шукати притулку в Західній Європі.
На той час це було найбільше переміщення людей в Європі з часів Другої світової війни. Для країн на всіх етапах цього ланцюга криза спричинила серйозні зсуви, які й досі впливають на їхню політику та суспільство.
Я пройшов тим самим шляхом для Радіо Свобода, розповідаючи історії тих, хто шукав безпеки та нового життя, і тих, хто допомагав їм на цьому шляху. Через 10 років я вирішив дізнатися, що сталося далі.
«У мене не було вибору»
Абдулхай вивчав англійську літературу в Алеппо, Сирія.
10 років тому ми зустрілися біля дешевого готелю в Белграді, де розміщувалися біженці. Абдулхай згадав, як його викинуло в Егейське море після того, як гумовий човен, на якому він подорожував, був протаранений військовим кораблем.
«Через дві години прибула турецька берегова охорона і підібрала нас, – розповів він. – Після цього ми попрямували іншим шляхом, до Мармарису в Туреччині, і знайшли чоловіка, який доправив нас з Мармарису до Греції».
Абдулхай тепер хвилювався, як йому пройти через Угорщину, яка будувала паркан, щоб не пускати мігрантів.
Зараз йому 30 років, він живе і працює в логістичній компанії в Бад-Кройцнах, Німеччина. Він більше не курить і згадує небажану «пригоду», яка почалася під час громадянської війни, яка розгорілась із більшою силою через іноземне вторгнення.
«Моє навчання було перерване. Я був безробітним протягом двох років. Вся ця ситуація з повстанцями, ІДІЛ, «Аль-Каїдою», іранськими угрупованнями... У мене не було іншого вибору, як тільки втекти», – зауважу Абдулхай.
Він каже, що ще одним важким моментом у подорожі було те, коли сербські прикордонники намагалися відокремити його від групи.
«Вперше я знову відчув себе людиною, коли дістався Німеччини», – зазначає він, додаючи, що «вдячний» цій країні, незважаючи на повсякденний расизм, який, за його словами, з того часу посилився.
Німеччина прийняла близько 1 мільйона людей, що спричинило політичну напругу, за якою послідував підйом антимігрантської партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD).
Але Абдулхай ні про що не шкодує і подав заявку на отримання німецького громадянства. «Частково я німець», – каже він.
«Немовлята в коробках з піцою»
Кемаль Ель Шайрі – серб.
Народився в Лівії в родині югославської матері та лівійського батька. У серпні 2015 року був волонтером-перекладачем у таборі для біженців Канджіза на півночі Сербії. Він був нажаханий умовами, що там панували.
«Люди спали на вулицях. Немовлят тримали в коробках з-під піци. Лікарі приходили лише двічі на тиждень через відсутність гігієни», – розповів він.
Через 10 років Ель Шайрі каже, що найбільше його вразила кількість біженців.
«З того часу я працював у деяких місцях Східної Африки, Кувейті та інших країнах. Я ніколи не бачив такого напливу людей, – зауважує він. – Це були люди, які буквально хапали свої сумки і тікали, щоб врятувати своє життя».
Цей досвід спонукав тоді 28-річного Ель Шайрі обрати майбутню кар'єру. «Це справді змінило моє життя... Я став гуманітарним працівником», – каже він.
Незабаром після інтерв'ю 2015 року Угорщина та Хорватія закрили свої кордони, що призвело до збільшення кількості зневірених людей у Сербії.
У польовому звіті неурядової організації, в якій працював Ель Шайрі, Балканського міграційного центру (BCM), зазначалося, що «напруга в центрах зростає... Зростає кількість випадків паніки та істеричних нападів, страхів, депресій, сімейного насильства, суїцидальних думок».
Ель Шайрі вважає, що криза в поєднанні з економічним тиском мала сильний вплив на Сербію.
«Настрої сильно хильнуло вправо, – каже він. – Коли економічна ситуація стає складною, націоналізм і ксенофобія посилюються, і я знаю, що люди, схожі на мене, першими відчують на собі наслідки».
Ель Шайрі наразі проживає в Бенгазі (Лівія).
Від академіка до електрика
Із Канджізи посередники переправляли групи людей через угорський кордон. У Сегеді 36-річний Марк Кекесі роздавав безкоштовну воду та закуски на залізничному вокзалі в спекотний серпневий вечір.
«Мігранти продовжують безперервно перетинати кордон, пробираючись через огорожу, яка зараз будується. І для нас це свого роду сором, що в 2015 році ми будуємо огорожі між країнами», – сказав він.
Кекесі був асистентом викладача соціології в Університеті Сегеда. Згадуючи минуле, він пам'ятає, як вирішив з користю провести літню відупстку.
«З одного боку, це була гуманітарна акція. З іншого боку, це було посланням про те, що не всі діють так, як того хоче уряд», – каже він.
Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан пообіцяв закрити кордони своєї країни колючим дротом, солдатами та високим парканом, заявивши, що біженці не повинні потрапляти до Європи. «Ми, угорці, сповнені страху, люди в Європі сповнені страху», – сказав він у Європейському парламенті 3 вересня 2015 року.
Кекесі каже, що Орбан використав кризу в політичних цілях.
Кекесі покинув академічну діяльність у 2016 році «з особистих причин», щоб працювати незалежним дослідником, а потім «криза середнього віку» під час пандемії змусила його стати самозайнятим електриком у Будапешті.
Росія випробувала «Буревісник» в Арктиці і наближається до створення нової зброї?
Останні кілька тижнів на вітряному російському архіпелазі Нова Земля були дуже напруженими: люди, самоскиди, контейнери, тимчасове житло, вантажні літаки і судна, гелікоптери.
Цю діяльність можна спостерігати на супутникових знімках, у повідомленнях про небезпеку для літаків, у даних трекерів суднових транспондерів та у відкритих джерелах інформації в той час, коли довгі арктичні дні та хороша погода створюють сприятливі умови для будівельних проєктів на полігоні Паньково та сусідній авіабазі.
Але ті, хто уважно стежать за розвитком російського озброєння, роблять ставки на те, що там готують чергове випробування проблемної крилатої ракети з ядерною силовою установкою під назвою «Буревісник».
«Операційні майданчики для цієї системи майже готові. Вона незабаром почне функціонувати. Можливо, це була остання перевірка перед оперативним тестуванням та оцінкою», – зазначає Декер Евелет, дослідник з вашингтонського Центру військово-морського аналізу, який у липні та серпні вивчав супутникові знімки цих майданчиків.
«Вони явно досить просунулись», – зауважив він.
«Я не здивуюся, якщо випробування вже відбулося», – каже Павло Подвиг, дослідник з питань контролю над озброєннями та експерт з російських ядерних сил, що базується в Женеві.
Ракета, яку НАТО називає Skyfall, розробляється вже понад 10 років. Це одна з кількох нових систем, на яких зосередилися російські конструктори, оскільки Кремль вкладає кошти в розробку озброєння в межах не до кінця визнаної гонки озброєнь, головним чином проти Сполучених Штатів.
Серед інших – міжнародна континентальна балістична ракета «Сармат», атомна торпеда з ядерною боєголовкою під назвою «Посейдон» та гіперзвукова ракета «Авангард».
Очільник Росії Володимир Путін багато говорив про цю зброю під час урочистих церемоній у 2018 та 2019 роках. Два нових види зброї, ракети «Кинжал» і «Циркон», вже застосовувалися в Україні. Ракета «Сармат» також пройшла випробування, хоча минулого року вона зазнала серйозної аварії.
«Буревісник» привернув особливу увагу експертів з контролю над озброєннями та розвідки, частково через свою технологію, а також через свої минулі невдачі.
Ракета фактично живиться від невеликого ядерного реактора, вбудованого в двигун, що теоретично дозволяє їй залишатися в повітрі протягом декількох днів.
Ракета «може нести ядерну боєголовку; облетіти земну кулю на низькій висоті, уникнути протиракетної оборони та перешкод на місцевості; і скинути боєголовку в важкопередбачуваному місці», – йдеться у доповіді американської ГО «Ініціатива з ядерної загрози» за 2019 рік.
Згідно з повідомленнями американських спецслужб, ракета проходила випробування щонайменше десять разів, у тому числі в 2017 і 2019 роках.
Смерть у Ньоноксі
Серед місць, де Росія випробовувала «Буревісник», є Біле море, на захід від міста Архангельськ, поблизу порту Северодвінськ.
У серпні 2019 року під час спроби підняти «Буревісник» з морського дна поблизу міста Ньонокса стався вибух, який спричинив радіоактивне забруднення великої території, включаючи Северодвінськ. В результаті вибуху загинули щонайменше п'ять російських фахівців з ядерної енергетики, які працювали в державній атомній компанії «Росатом», яка, як вважається, очолювала розробку «Буревісника».
Вибух, як пізніше дійшли висновку американські офіційні особи, «був результатом ядерної реакції, що сталася під час підйому російської крилатої ракети з ядерним двигуном».
Два роки тому, за даними американських розвідників, інша ракета, також, як вважається, «Буревісник», впала десь у Баренцовому морі, на захід від Нової Землі.
«Вони розробляли цю систему понад 10 років. І довгий час це не дуже добре виходило», – сказав Евелет. «Люди гинули... але вони не здавалися. Вони продовжували працювати над цим... Протягом 15 років. І вони дійсно віддані цій справі».
Випробування вже провели?
Активність у Паньково наприкінці липня була частково висвітлена Евелетом і Джеффрі Льюїсом з Інституту міжнародних досліджень Міддлбері в Монтереї, Каліфорнія. Випробування «Буревістника» були перенесені з Білого моря після аварії у Ньоноксі і відновлені в 2021 році на Новій Землі, яка є більш віддаленою.
На початку серпня російська влада також опублікувала попердження NOTAM, згідно з інформацією видання Barents Observer, яке першим повідомило про це попередження. NOTAM – це внутрішні попередження для літаків, в даному випадку – попередження для пілотів і капітанів суден про необхідність уникати великої території на захід від Нової Землі.
Тим часом на авіабазі Рогачово на південно-західному узбережжі Нової Землі з'явилася надзвичайно велика кількість винищувачів, вантажних літаків і вертольотів. Серед літаків був розвідувальний А-50, який за словами експертів, рідко зустрічається так далеко на півночі, а також Іл-76 СКІП, літаки, призначені для збору електронних сигналів і даних телеметрії ракет.
Відкриті джерела інформації про повітряний простір також зафіксували літак WC-135 ВПС США в повітряному просторі на північ від Кольського півострова і на захід від Нової Землі. Цей літак, відомий під назвою Constant Phoenix, призначений для збору зразків повітряних частинок з метою виявлення конкретних радіоактивних ізотопів, що вивільняються під час випробувань ядерної зброї.
За словами Евелета, найсвіжіші супутникові знімки свідчать про те, що російські робітники вже спакували обладнання на Новій Землі, що, на його думку, вказує на завершення випробувань.
«Чому це так важливо?»
Час проведення випробування також був сприятливим з точки зору російського месинджінгу, зазначив Льюїс у подкасті, опублікованому 20 серпня, приблизно в той час, коли Путін зустрівся з президентом США Дональдом Трампом на саміті в Алясці.
Ще одне підтвердження цього з'явилося 22 серпня, коли Путін відвідав місто Саров. Раніше це було закрите місто під назвою Арзамас-16, яке протягом десятиліть було центром радянської та російської ядерних програм: «аналог Лос-Аламоса», – сказав Подвиг, маючи на увазі американське місто, в якому створили першу атомну бомбу.
Серед високопоставлених осіб, які зустрічали Путіна на злітно-посадковій смузі в Сарові, були голова Генерального штабу Росії генерал Валерій Герасимов, а також Сергій Кирієнко, який очолював «Росатом» до 2016 року, після чого обійняв високу посаду в Кремлі.
«Поєднання всіх цих речей – випробування, очевидна підготовка до розгортання та цей візит – знову ж таки, це буде гарною нагодою для Путіна та саровських [інженерів] продемонструвати, що ми зробили свою роботу, ми виконали завдання», – сказав Подвиг.
«Чому це так важливо для них? По-перше, для Путіна і його влади дуже важливі просунутість і престиж російського ядерного арсеналу», – зазначає Евелет.
«По-друге, вони стурбовані протиракетною обороною [США], хочуть захиститися від ефективного протиракетного щита, а ця система технічно здатна обходити певні системи», – зауважив він.
Критик Лукашенка зник у Туреччині: колишні силовики попереджають про небезпеку
Мерхат Шаріпжан, Білоруська редакція Радіо Свобода, Роман Васюкович
У той час як світ відзначає День жертв насильницьких зникнень, зникнення у Туреччині білоруського дипломата у вигнанні Анатолія Котова нагадує сумні часи. Від Мінська до закордону режим Лукашенка звинувачують у відродженні темної тактики: критики зникають, як тільки заговорять.
Анатолій Котов зник 21 серпня, невдовзі після прибуття до Стамбулу з Варшави, де він живе у вигнанні.
За повідомленням турецького інформагентства IHA, він прибув о 13:49 та пересів на внутрішній рейс до Трабзону. Звідти, як повідомляється, він залишив територіальні води Туреччини на судні о 18:35. Усі контакти з ним обірвалися через кілька годин.
44-річний Котов мав повернутися до Варшави 24 серпня. Його родина подала заяву про зникнення до турецької поліції.
Група білоруських екссиловиків у вигнанні – ініціатива BELPOL – попередила, що Туреччина є небезпечною для опонентів білоруської влади. Торік Котова заочно засудили у Білорусі до 12 років позбавлення волі за звинуваченням в «екстремізмі» та «змові».
Представник BELPOL Володимир Жигар сказав Радіо Свобода, що білоруські спецслужби «підтримують тісні зв’язки зі своїми турецькими колегами».
«Якщо політично активний білорус із судимістю, навіть заочною, потрапляє до Туреччини, місцева влада може його одразу не затримати. Але інформацію про його прибуття передають до Мінська», – зауважив він.
Котов працює в Білоруському фонді спортивної солідарності (BSSF) – організації, що підтримує білоруських активістів і дисидентів за кордоном.
Виконавчий директор BSSF Олександр Опейкін у коментарі Радіо Свобода висловив сумнів, що турецька влада офіційно депортувала Котова.
«Для цього потрібні адвокати, документи, відкритий процес – усе це могло б зупинити екстрадицію. Більш імовірно, що це була неформальна видача – його могли затримати та вивезти силоміць», – сказав Опейкін.
«Якби він поїхав добровільно, не було б сенсу летіти через Трабзон і вирушати морем. Є прямі рейси до Мінська та Москви. Нічого в його поведінці не свідчило про нестабільність чи наміри зникнути», – додав він.
У білоруському посольстві в Стамбулі у відповідь на запит Радіо Свобода відмовилися коментувати місце перебування Котова. Польське консульство в Туреччині перенаправило запит до МЗС Польщі. Від міністерства коментарів наразі не було.
Від інсайдера до дисидента
Котов народився у Мінську в 1980 році, де здобув дипломатичну освіту і майже десятиліття працював у білоруському посольстві в Польщі. Пізніше він обіймав високі посади в Національному олімпійському комітеті, ставши його генеральним секретарем, а в 2019 році очолив оргкомітет Європейських ігор у Мінську.
До 2020 року він займав керівну посаду в Адміністрації президента Олександра Лукашенка. Але в серпні того року Котов подав у відставку на тлі безпрецедентної хвилі протестів після оголошення результатів виборів, згідно з якими Лукашенко переміг з великим відривом.
Ці результати широко оскаржували білоруси, уряди Заходу та міжнародні правозахисні організації як сфальсифіковані.
Котов підписав відкритого листа білоруських спортсменів із засудженням насильства поліції проти протестувальників і втік до Польщі. На момент зникнення Котов працював у Варшаві в приватній агенції та регулярно коментував події в незалежних білоруських медіа.
Зникнення Котова – не єдиний випадок зникнення білоруських опозиціонерів за кордоном останнім часом. 25 березня зникла Анжеліка Мельникова, речниця опозиційної Координаційної ради. Вона покинула Польщу з доньками, але більше не повернулася.
За словами опозиціонера Павла Латушка, її телефон з березня перебуває в мережі на території Білорусі.
У 1990-х роках, на ранньому етапі правління Лукашенка, також зникали опозиційні фігури – тоді ще всередині Білорусі.
Серед них – Юрій Захаренко, колишній міністр внутрішніх справ, якого востаннє бачили у травні 1999 року, коли його силоміць посадили в авто біля будинку в Мінську. Також зник Віктор Гончар, який зник після відвідин лазні у вересні того ж року.
Жодного з них більше не бачили.
Правозахисники та західні уряди звинуватили у причетності до викрадень високопосадовців білоруської влади.
ЄС та США запровадили санкції проти колишнього генпрокурора Білорусі Віктора Шеймана, ексміністра внутрішніх справ Юрія Сівакова та командира спецпідрозділу МВС «СОБР» Дмитра Павліченка.
Книжкова шафа Путіна: Кремль видає старі записи за нові, з’ясувало Радіо Свобода
Принаймні п’ять разів цього року Кремль оприлюднював заздалегідь записані відео з президентом Володимиром Путіним, видаючи їх за нові, з’ясував російський розслідувальний підрозділ Радіо Свобода «Система». Ознакою цього стала зміна розташування Конституції Росії та інших томів на книжковій шафі за робочим столом Путіна.
У кабінеті Путіна в Кремлі між 17 і 24 лютого 2025 року відбулися на перший погляд непомітні зміни.
На книжкових полицях за спиною президента, які іноді потрапляють у кадр під час офіційних прийомів, переставили книги: з’явилися нові видання (нижня полиця на верхньому фото), а Конституція РФ перемістилася з правої частини шафи в ліву.
До цього розташування книг змінювалося лише незначно. Фото з попереднім порядком можна знайти ще на зйомках 2016 року – саме така розкладка зафіксована й на панорамному фото кабінету, яке у 2019 році опублікувало видання Life.
Після лютого 2025 року Путін понад 40 разів приймав у своєму кабінеті губернаторів, міністрів та керівників держкомпаній – хоча б на одному кадрі протокольної зйомки з цих зустрічей (фото чи відео) можна розгледіти нове розташування книжок.
Однак у п’яти випадках розкладка книжок ніби поверталася до попереднього порядку. Це може свідчити про те, що Кремль видавав за актуальні події заздалегідь підготовлені записи, зроблені до 24 лютого, – тобто публікував так звані «консерви».
Основна маса архівних зйомок була опублікована в першій третині квітня.
- 2 квітня 2025 року – зустріч із Олексієм Циденовим, главою Бурятії.
- 7 квітня – зустріч із Сергієм Олександровським, керівником «Аерофлоту».
- 9 квітня – зустріч зі Світланою Чупшевою, директоркою Агентства стратегічних ініціатив.
- 10 квітня – зустріч з Віталієм Мутком, головою «ДОМ.РФ».
- П’ята подібна «консерва» була опублікована через місяць.
12 травня 2025 року – зустріч зі Станіславом Воскресенським, губернатором Івановської області.
Використання заздалегідь записаних матеріалів для публікації в інший день – доволі поширена практика Кремля.
Іноді це пов’язано зі станом здоров’я президента, іноді – з бажанням не з'являтися на публіці.
Якщо подивитися на публічні заходи за участю Путіна з 2 по 10 квітня 2025 року, кидається в очі відсутність групових зустрічей і масових подій.
На людях за межами Кремля він з’явився лише 11 квітня – у Санкт-Петербурзі, де прийняв спецпредставника президента США Стіва Віткоффа.
Підготовкою цієї зустрічі займався спецпредставник Путіна Кирило Дмитрієв, який на початку місяця літав до США.
Використання ще однієї «консерви» в травні може бути пов’язане з особистим життям Путіна.
Справа в тому, що 12 травня, коли Путін «зустрічався» з губернатором Івановської області Воскресенським, свій 42-й день народження святкувала Аліна Кабаєва – багаторічна партнерка Путіна і мати його синів (і те, й інше Кремль намагається тримати в таємниці).
Прессекретар Путіна Дмитро Пєсков прочитав запитання редакції в телеграмі, але не відповів на них.
Атаки Росії і прогноз на зиму. Чи може Україна купувати газ у США?
Тодд Прінс, Ульвія Асадсаде
Коли цього місяця рій із 39 російських дронів атакував компресорну станцію на Одещині, це стало ознакою того, як Росія змінила фокус своїх атак на енергетичну інфраструктуру України. Атака сталася менш ніж через два тижні після того, як Україна вперше підписала угоду на постачання природного газу з Азербайджаном. Радіо Свобода аналізує, як Україна шукає альтернативні шляхи поставок.
Ціль поблизу українсько-румунского кордону була критично важливою для імпорту палива з Південної Європи в Україну.
Компресорна станція була задіяна в рамках маршруту, який поєднує грецькі LNG-термінали з українськими газосховищами через Трансбалканський газопровід, та по якому вже поставляли скраплений газ зі США та тестові обсяги азербайджанського газу.
Цьогорічні російські атаки на газову інфраструктуру України – різка зміна фокусу Кремля у порівнянні з першими трьома роками повномасштабної війни, коли російська арамія зосереджувалася на виведенні з ладу електроенергетичної системи країни.
Україна шукає газ
Ця зміна напрямку російських повітряних атак змусила Київ терміново шукати джерела імпорту, зокрема з Азербайджану та – опосередковано – зі США, що створює додатковий тиск на країну, що уже понад 3, 5 роки відбиває російський напад.
Державна компанія «Нафтогаз», найбільший виробник і постачальник газу в країні, повідомила, що її інфраструктура зазнала понад 100 ударів у межах дев’яти окремих авіаударів у 2025 році – майже половина всіх атак на компанію з початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році.
У лютому, коли середньодобова температура в Україні була нижчою нуля, Росії вдалося вивести з ладу майже половину українського газовидобутку, що змусило Київ імпортувати 0,8 мільярда кубометрів газу.
Зараз Україна намагається якнайшвидше заповнити підземні сховища до 13,2 млрд куб. м перед початком опалювального сезону, з яких 4,6 млрд куб. м мають надійти з імпорту.
Олександр Харченко, директор Центру досліджень енергетики – київської консалтингової компанії – сказав Радіо Свобода, що внутрішня ситуація із газом в Україні є «складною, але контрольованою».
Проблема полягає не в забезпеченні постачання, а у фінансуванні. У квітні Національний банк України оцінив, що країна може витратити до $2,9 мільярда на імпорт газу у 2025 році.
Переорієнтація Росії на атаки по газовій інфраструктурі
«Протягом перших кількох років війни газова інфраструктура не була основною ціллю, але тепер усе стало мішенню», – сказала Ольга Хакова, аналітикиня Атлантичної Ради у Вашингтоні, в коментарі для Радіо Свобода.
«Це спроба дестабілізувати енергетичну безпеку не лише в Україні, а й у Європі загалом. Мета – створити хаос у сфері енергетики».
Посилення атак Москви на українську газову інфраструктуру відбулося після того, як 1 січня 2025 року Радіо Свобода пояснює, чому це рішення мало історичне значення, які наслідки мало для регіону та як держави готувалися до нової енергетичної реальностіРосії на транзит газу до Європи українськими трубопроводами – питання, що залишалося спірним навіть у мирні часи.
Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова, в коментарі для Радіо Свобода зазначив, що ці удари спрямовані на те, щоб послабити Україну напередодні зими.
«Генеральний штаб Росії чітко розуміє, що найбільша загроза для України цієї зими – це дефіцит природного газу, адже українські підземні сховища наразі не мають достатніх обсягів»
тиск на цивільне населенняСаакян
Київський політолог Олег Саакян додає, що ці удари – частина ширшої стратегії Росії для посилення своїх позицій на тлі мирних переговорів.
«Вони намагаються створити сприятливе інформаційне, пропагандистське та ідеологічне тло для переговорів», – сказав він. «Це ніщо інше, як тиск на цивільне населення та психологічний тиск на українську владу».
Американський СПГ – «очевидне рішення»
Російська стратегія лише підвищила терміновість для Києва щодо імпорту та диверсифікації постачальників. Окрім Азербайджану, Україна також висловила зацікавленість у закупівлі американського скрапленого природного газу (СПГ) – крок, який є політично чутливим, оскільки президент Дональд Трамп зробив експорт СПГ пріоритетним напрямом і закликав Україну відшкодувати США витрати на військову допомогу.
Ендрю Фаворов, бізнесмен зі США, який багато років працював у газовій галузі України, заявив, що підписання довгострокових контрактів на постачання СПГ зі США для Києва – «очевидне рішення» з огляду на потенційні дипломатичні переваги. Він припустив, що Україна могла б звернутися до Корпорації фінансування розвитку США (DFC) – інвестиційного інструменту Вашингтона – щоб отримати вигідне кредитування.
У коментарі для Радіо Свобода міністерка енергетики Світлана Гринчук повідомила, що Україна веде переговори з американськими компаніями, однак не уточнила обсягів чи термінів контрактів. Вона зазначила, що компресорна станція в Одесі, яка зазнала атаки в серпні, є частиною інфраструктури, необхідної для імпорту американського СПГ через порти Південної Європи.
США вже є найбільшим експортером природного газу у світі, і більшість цього палива постачається у вигляді СПГ. Очікується, що експорт СПГ зі США різко зросте до кінця десятиліття завдяки запуску нових терміналів.
Угоди готуються
«ДТЕК», найбільша приватна енергетична компанія України, повідомила раніше цього року, що веде переговори з американськими постачальниками скрапленого природного газу (СПГ) щодо довгострокових контрактів. У грудні «ДТЕК» вперше імпортувала американський зріджений газ.
«Нафтогаз» цього року вже уклав контракт на закупівлю 0,44 млрд кубометрів американського СПГ у польської енергетичної компанії Orlen. Гінсон Пітерс, менеджер зі стратегічних комунікацій Центру СПГ – американської галузевої організації, підтвердив, що з боку українських покупців є комерційна зацікавленість у довгострокових контрактах.
Тим часом європейці активізують зусилля для допомоги Україні у фінансуванні закупівель палива на прийдешню зиму. Європейський банк реконструкції та розвитку на початку цього місяця оголосив про надання «Нафтогазу» кредиту у розмірі 580 мільйонів доларів на закупівлю природного газу.
Норвегія, найбільший постачальник природного газу до Європи, пообіцяла додаткові 100 мільйонів доларів «Нафтогазу» з тією ж метою.
Скільки ще фінансування знадобиться Україні цього року для покриття внутрішніх потреб у газі, залежатиме від того, чи продовжить Росія атакувати українські об’єкти з видобутку, зберігання та транспортування газу за допомогою дронів і ракет.
Раніше Радіо Свобода зняло ексклюзивні кадри з ТЕС після атаки РФ: підприємство зупинило тепло- та електропостачання:
Насильство над дітьми: чому тілесні покарання поширені в Центральній Азії
Наргіз Хамрабаєва, Мерхат Шаріпжан
Коли батько в Таджикистані звинуватив свого 15-річного сина у крадіжці готівки – еквіваленту 60 доларів – він не звернувся до поліції і навіть не вилаяв його. Натомість він зв’язав хлопцю ноги мотузкою, прив’язав до машини, тягнув його за автомобілем і зняв усе це на відео. Підліток помер від отриманих травм.
Це вбивство, що сталося в липні, сколихнуло громадськість Таджикистану, де тілесні покарання були заборонені у 2024 році. Проте в багатьох родинах Центральної Азії тілесні покарання не просто поширені – вони є нормою.
Ляпаси за погані оцінки, смикання за вуха за непослух, побиття «заради дисципліни» залишаються глибоко вкоріненими у культурі виховання.
Фраза «Моя дитина – мої правила» часто використовується як виправдання, що прикриває дії, які насправді часто є жорстоким поводженням.
Вбивство підлітка в місті Турсунзаде, за 60 кілометрів від столиці Таджикистану – Душанбе, не було поодиноким. У листопаді 2024 року таджицькі соцмережі заполонили кадри, на яких бабуся з південного регіону Хатлон б'є палицею п’ятьох дітей віком від 3 до 7 років, які лежать на підлозі й плачуть. Місяцем раніше мати з тієї ж провінції зняла на відео, як вона б'є свого 10-річного сина на вулиці кулаками до крові з носа.
За даними Міністерства внутрішніх справ Таджикистану, у 2024 році було скоєно 994 злочини проти неповнолітніх – це більш ніж на 30 відсотків більше, ніж у попередньому році. У 48 випадках йшлося про тяжкі тілесні ушкодження. З огляду на те, що 40 відсотків населення Таджикистану (загальна чисельність – 10 мільйонів) – це молодь до 28 років, масштаби насильства є суттєвими.
«Згідно з останнім демографічним та медичним опитуванням, 56 відсотків дітей до 14 років зазнавали насильства вдома», – повідомив Радіо Свобода представник ЮНІСЕФ у Душанбе, побажавши залишитися анонімним.
Фізичне покарання дітей є поширеним явищем у всій Центральній Азії. В Узбекистані, згідно з опитуванням ЮНІСЕФ 2023 року, 62 відсотки дітей до 14 років піддавали жорстокому ставленню. Це спонукало парламент країни навесні ухвалити новий закон, що забороняє всі форми тілесних покарань з боку батьків.
У Казахстані ЮНІСЕФ у 2023 році повідомив, що 53 відсотки дітей зазнали або психологічного, або фізичного покарання. Серед дітей віком від 1 до 2 років цей показник становив 38 відсотків. Комітет ООН з прав дитини закликав Астану запровадити юридичну заборону, якої наразі в країні немає.
У Киргизстані готуються до законодавчої заборони тілесних покарань після того, як опитування 2023 року показало, що 65 відсотків дітей зазнають вдома жорстокого дисциплінування, а 37 відсотків – фізичних покарань.
«Батьківська безграмотність»
Останніми роками в Центральній Азії з’явилася тривожна тенденція: деякі батьки фізично знущаються з власних дітей і принижують їх на камеру, навмисно знімаючи ці дії, щоб надіслати відео подружжю або іншим членам родини. Такі записи використовують як інструмент маніпуляції та тиску на родичів.
У лютому в Узбекистані мати зняла себе на відео, як вона б'є немовля та погрожує його вбити, щоби помститися чоловікові. У 2023 році батько з Ташкентської області Узбекистану зняв, як він б’є ногами та душить свою маленьку дитину – щоб завдати болю своїй дружині.
Агресія щодо дітей – це ознака слабкості батьків, емоційної нестабільності й неосвіченостіЕлжас Єртайули
Елжас Єртайули, директор консультаційного центру «Щаслива родина» в найбільшому місті Казахстану – Алмати, вважає, що головна проблема – це батьківська безграмотність.
«Багато хто думає: навіщо витрачати час на пояснення, що правильно, а що ні, якщо можна накричати або пригрозити – і за кілька хвилин досягти покори? – сказав Єртайули. – Агресія щодо дітей – це ознака слабкості батьків, емоційної нестабільності й неосвіченості».
«У тебе може бути ступінь магістра і престижна професія, але якщо ти не знаєш основ сімейних цінностей і шкоди певних методів виховання – ти безграмотний у питаннях сімейних відносин, – додав він. – Саме така безграмотність дозволяє карати дітей, не задумуючись про наслідки».
Болю завдає та людина, яка мала би захищати. Це ламає довіру і створює хронічний стресМуаззам Ібрагімова
Мадіна Шаріпова, психологиня та доцентка Таджицького національного університету в Душанбе, зазначає, що насильство є циклічним:
«Діти, які ростуть у криках і приниженнях, не мають іншого прикладу. Вони повторюють ці ж моделі, коли самі стають батьками».
Муаззам Ібрагімова, дитяча психологиня з Узбекистану, застерігає, що повторне покарання руйнує у дитини відчуття безпеки: «Болю завдає та людина, яка мала би захищати. Це ламає довіру і створює хронічний стрес, – каже вона. – Діти перестають розрізняти свої дії та свою сутність. Вони не думають: «Я зробив щось не так». Вони думають: «Я поганий».
У результаті, зазначає вона, формується деструктивне світосприйняття:
«[Такі батьки] засвоюють модель, згідно з якою сила – це гарантія покори. Згодом вони або домінують над іншими, або шукають, хто буде домінувати над ними. Так і продовжується коло насильства».
Соціальні проблеми також посилюють ризики, стверджує Гульчехра Рахмонова, директорка громадської організації «Правова ініціатива» у Таджикистані.
«Велика частина населення живе за межею бідності. Фінансова нестабільність, відсутність їжі, житла чи одягу створюють величезний стрес. Агресія виливається на найвразливіших – на дітей», – каже Рахмонова.
Особливо вразливими є діти трудових мігрантів із Центральної Азії. Залишені на піклування родичів, поки батьки працюють за кордоном, вони часто стикаються з нехтуванням або насильством. У Ташкентській області Узбекистану в березні 2024 року жінка до смерті побила свою 6-річну племінницю за те, що та не зробила домашнє завдання.
Про смерть таджицького підлітка, якого батько тягнув за автомобілем, стало відомо лише тому, що цей випадок потрапив на відео й з’явився в інтернеті. Лише незначна частина таких історій стає відомою громадськості.
На думку експертів, виклик полягає не лише в тому, щоб карати винних, але й у тому, щоб навчити сім’ї: виховання без насильства – не тільки можливе, але й необхідне.
Форум