Вибір редакції: світ
Весняний наступ Росії: що задумав Путін?
Упродовж зими Сили оборони України відбивали постійні штурми російської армії, а подекуди й намагалися перехопити ініціативу на полі бою. Окремим завданням було уникнути оточення і важких втрат під час виведення підрозділів із Курської області РФ.
Російські ж війська почали уповільнювати темпи багатомісячного виснажливого руху вперед по всій 1100-кілометровій лінії фронту. Поки вони використовують вологі польові умови, щоб поповнити чисельність підрозділу та запаси зброї в очікуванні кращої погоди.
Російська армія перекрила українські лінії постачання на Курщині, що дозволило витіснит українські війська за кордон. Цим поклали край ганебній для Росії Курській операції ЗСУ.
Зараз, за словами українського високопоставленого військового офіцера, Росія вже почала новий весняний наступ на північному сході України.
Україна ж дала відповідь, вдруге перетнувши кордон із Росією: у Бєлгородській області. Це може відбуватися з метою попередити весняний наступ і вивести російські війська з рівноваги.
Ось як у загальних рисах розгортаються події на фронті під час четвертої весни повномасштабної війни Росії проти України.
Для аналітиків той факт, що російські підрозділи готувалися до нового наступу, був здебільшого очікуваним, особливо після відносно спокійної зими.
«Справді є виснаження і з точки зору особового складу, і з точки зору бронетехніки. Взагалі дуже важко наступати кілька місяців, але Росія просувається вже більше року, – каже керівник New Geopolitics Research Network у Києві Михайло Самусь телеканалу «Настоящее время», створеному Радіо Свобода з участю Голосу Америки. – Це, природно, виснажує збройні сили».
Квітнева зброя
9 квітня, через кілька днів після того, як президент Володимир Зеленський попередив, що російські війська збираються для нового наступу на Сумську та Харківську області, Головнокомандувач ЗСУ генерал Олександр Сирський підтвердив слова Зеленського.
«Можу сказати, що президент абсолютно правий, і цей наступ фактично вже почався, – сказав Сирський в інтерв'ю українському виданню LB.ua. – За кілька днів, майже тиждень, ми спостерігаємо майже вдвічі більшу кількість ворожих атак на всіх основних напрямках»
Сумська область України межує із Курською областю Росії, тому, на думку експертів, було б логічно, щоб російські підрозділи просувалися через кордон, а українські війська залишалися у тилу за лініями оборони.
Харківський контрнаступ наприкінці 2022 року, який охопив більшу частину регіону, став кульмінацією для України. Однак на східних ділянках регіону Росія намагалася місяцями прорвати українські лінії оборони, що пролягали з півночі на південь уздовж річки Оскіл. Так вона створювала загрозу для Куп’янська.
Друге за величиною місто України – Харків, залишилося пріоритетом для російського командування, хоч воно того й не визнавало. Російські війська уже четвертий рік тероризують населення міста ракетами та безпілотниками.
На Донеччині російські війська витратили кілька місяців на штурми Покровська, критичного транзитного вузла для української оборони у цьому регіоні. Ймовірно, росіяни намагаються оточити місто.
Але українським підрозділам вдалося дещо відкинути частину російських сил від Покровська.
Речник оперативно-стратегічного угруповання військ «Хортиця» Віктор Трегубов заявив 27 лютого у коментарі Українській службі Радіо Свобода, що спроба Росії оточити Покровськ провалилася.
Найбільшою проблемою України був брак чисельності військ на лінії фронту, що перешкоджало її здатності стримувати напади Росії.
За оцінками західних офіційних осіб, разом обидві сторони зазнали втрат у понад 1 мільйон убитими та пораненими.
ЗСУ перебувають у набагато кращому становищі, ніж ранішеКаволі
Тим не менше, західні військові чиновники заявили, що боєздатність України ще не повністю вичерпана.
«Я не думаю, що програш українців є неминучим, – заявив минулого тижня на слуханнях у Конгресі Головнокомандувач обʼєднаних сил НАТО в Європі генерал армії США Крістофер Каволі. – Вони перебувають у набагато кращому становищі, ніж раніше»
Чи вдалася Курська операція і яку відповідь готує Путін?
Прорив підрозділами ЗСУ кордону з Курською областю Росії знаменував найбільше вторгнення іноземних військ на територію Росії з часів Другої світової війни.
Віддаючи накази, українські командири сподівалися досягти кількох цілей:
- показати, що вони здатні до творчої тактики бою;
- стягнути російські війська з інших місць уздовж лінії фронту,
- послабивши тиск на виснажену українську оборону;
- та отримати територіальну розмінну монету для майбутніх переговорів з Росією.
Перший пункт втілили більш-менш успішно. Він відобразив креатив, який, за словами експертів, українська влада демонструвала протягом усієї війни. Натомість другої мети, як здається, не досягли. Замість того, щоб залучити підрозділи з інших місць, російське командування розгорнуло частини чинних підрозділів разом із північнокорейськими військами.
Зважаючи на те, що Росія майже відтіснила українські війська з Курщини, третя мета також, здається, не була досягнута.
Тим не менш, наприкінці минулого місяця українські командири віддали наказ про нове вторгнення через кордон, цього разу – в Бєлгородську область Росії.
Мета, за словами українського військового експерта Олександра Мусієнка, – попередити майбутні плани Росії.
«Ми розуміємо, що після того, як Росія постійно стягує додаткові сили для перегрупування своїх позицій і поповнення втрат, зростають ризики для Сумщини, – каже Мусієнко Українській службі Радіо Свобода. – Щоб протистояти цим ризикам, ми проводимо превентивні дії, щоб не дати ворогу швидко розпочати наступальні дії».
«Саме тому ми говоримо про активну оборону – не дати ворогу швидко просуватися на територію України та мінімізувати ризики для Сумської області», – наголошує експерт.
Водночас намагання російської армії прорватися до Харкова та Сум може відображати вказівки, які Путін дав головнокомандувачу Валерію Герасимову минулого місяця, коли відвідав Курську область.
«Звичайно, я просив би в майбутньому подумати про створення зони безпеки на кордоні», – сказав тоді Путін.
А як щодо припинення вогню?
Минулого місяця Кремль і Білий дім оголосили про загальні підходи щодо припинення вогню, обмеження атак на енергетичну інфраструктуру (електростанції, лінії електропередач, підстанції тощо). Київ схвалив обмежене припинення вогню за умови, що його дотримається Москва.
Пізніше досягнули попередньої домовленості про обмеження бойових дій у Чорноморському регіоні.
Це сталося в рамках спроби відновити масштабні поставки українських та російських сільськогосподарських товарів. Проте Кремль наполягав на кількох умовах, які, за словами зовнішніх експертів, здавалися складними, якщо не неможливими.
Тепер, майже через місяць, режим припинення вогню зазнав краху.
4 квітня російська балістична ракета з касетним боєприпасом влучила у житловий мікрорайон міста Кривий Ріг. Це призвело до загибелі щонайменше 20 людей, у тому числі дев’яти дітей на дитячому майданчику.
Останніми днями президент США Дональд Трамп, який не раз декларував, що прагне швидко зупинити війну, висловив розчарування тим, що Росія продовжує бомбардувати Україну.
«Я не в захваті від того, що відбувається з бомбардуванням, тому що вони бомблять, як божевільні, прямо зараз, – сказав Трамп журналістам 7 квітня. – Вони бомблять – я не знаю, що там відбувається».
- 11 квітня посланець Дональда Трампа Стів Віткофф прилетів у Санкт-Петербург і, як повідомляють у Кремлі, зустрівся із очільником Росії Володимиром Путним.
- За словами речника Кремля Пєскова, крім обговорення «різних аспектів українського врегулювання», можлива і розмова про потенційну зустріч Путіна з президентом США Дональдом Трампом.
Переглянути всі оновлення за день
«Єдиний шанс для поколінь». Іран назавжди зміниться чи режим просто ослабне?
ВАШИНГТОН – Війна з Іраном входить у нову нестабільну фазу. Американські аналітики вважають, що Ісламська Республіка стикається з багатьма кризами одразу, небаченими з часу її заснування у 1979 році: смертю верховного лідера Алі Хаменеї на тлі тривалої повітряної кампанії США та Ізраїлю, а також можливістю внутрішніх заворушень, які можуть змінити політичний устрій в країні.
Алі Хаменеї, який правив 36 років, був другим верховним лідером Ісламської Республіки, змінивши Рухоллу Хомейні у 1989 році. До його смерті наступника публічно не призначали. Було повідомлення агентства Reuters у 2015 році, що вибір зроблений. Але його обіцяли не розголошувати.
Оголошуючи про операцію США, президент Дональд Трамп заявив іранцям, що уряд «буде вашим, щоб його взяти», назвавши цей момент потенційно «вашим єдиним шансом для поколінь». Але що це означає? І як далеко готовий зайти Вашингтон?
Зміна «рівняння»
За словами старшого віцепрезидента Американської ради з зовнішньої політики Ілана Бермана, адміністрація Трампа не прагне зміни режиму на кшталт того, що відбувалося в Іраку чи Афганістані. Цей сценарій передбачав тривалі післявоєнні зусилля з розбудови державних інституцій.
«Адміністрація не має бажання міняти режим шляхом, який ми спостерігали в Іраку та Афганістані», – сказав Берман Радіо Свобода 1 березня, зазначивши, що нинішні посадовці США з пересторогою ставляться до затяжних проєктів державотворення та дестабілізуючих наслідків, які виникли після обох конфліктів – в Іраку й Афганістані.
Натомість, коли адміністрація говорить про «зміну режиму», за словами Бермана, йдеться про щось вужче й швидше – потенційно про швидку зміну на верхівці системи для полегшення переговорів, подібно, за задумом, до дій США у Венесуелі, що призвели до повалення та швидкого захоплення президента Ніколаса Мадуро в січні.
Водночас Берман, який також є членом ради директорів Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода, вказав на нерівномірність досвіду Вашингтона у взаємодії з іранською опозицією. Протягом останніх двох десятиліть кілька груп у вигнанні та діаспорі намагалися переконати американських політиків, що саме вони представляють майбутнє Ірану. Однак вони часто були розділеними й вороже налаштованими одна до одної.
Під час першого президентського терміну Трампа колишній держсекретар США Майк Помпео та спецпредставник Браян Гук намагалися сприяти більшій єдності серед опозиційних діячів, але Берман каже про безрезультативність цих зусиль. Це викликало скептицизм у частини адміністрації щодо значної опори на організовані опозиційні рухи.
Цей досвід певним чином пояснює нещодавні заяви Трампа, додав він, у яких президент США закликав іранців перебрати владу у своїй країні.
«Америка не може бути більш іранською, ніж самі іранці», – сказав Берман. На його думку, Вашингтон намагається «пом’якшити ціль» – послабити верхівку режиму, водночас даючи зрозуміти, що саме іранці мають вирішити, чи скористатися цією можливістю.
Нещодавні удари не лише призвели до загибелі верховного лідера, а й були спрямовані проти високопоставлених військових посадовців та представників духівництва в лінії наступництва. Берман назвав це показовим. На його думку, це вказує на стратегію обмеження здатності режиму консолідувати владу, залишаючи простір для внутрішніх змін.
Чим більше обмежені високопосадовці, тим вищі шанси, що іранці зможуть взяти ситуацію у свої рукиІлан Берман
«Чим більше обмежені високопосадовці, тим вищі шанси, що іранці зможуть взяти ситуацію у свої руки, – сказав він. – Можливо, цього не станеться, але, як я розумію, план адміністрації полягає в тому, щоб створити таку можливість».
Якщо цією можливістю не скористаються, Берман зазначив, що особисто вважатиме це втраченою нагодою. Водночас він наголосив, що обіцянку Трампа про те, що «допомога вже в дорозі», не слід тлумачити як зобов’язання повністю демонтувати Ісламську Республіку.
«Він не мав на увазі, що збирається ліквідувати режим і просто усунути Ісламську Республіку з усіма її складовими», – сказав Берман. Натомість мета полягає у перезавантаженні балансу сил. «А що буде далі – насправді залежить від самих іранців».
Подальша доля Ірану залежить і від того, хто замінить Алі Хаменеї, вважає колишній директор ЦРУ й командувач американськими силами в Іраку й Афганістані Девід Петреус.
«Поки ми не дізнаємося, хто стане новим верховним лідером і чи буде він прагматиком або ж таким самим жорстким ідеологом, як двоє його попередників, оцінити ситуацію складно», – зауважив в інтерв’ю Радіо Свобода Петреус.
Питання наступництва під час війни
Цю невизначеність посилює безпрецедентний момент смерті Алі Хаменеї. Виступаючи на спеціальному брифінгу, організованому Інститутом Близького Сходу, аналітик з питань Ірану Алекс Ватанка назвав цей момент переломним.
«Це лише другий випадок з 1979 року, коли Ісламська Республіка стикається з питанням наступництва керівництва», – сказав він. Перший стався після смерті Хомейні у 1989 році – в мирні часи для Ірану. Тоді такі впливові політичні фігури, як колишній президент Акбар Хашемі Рафсанджані, допомогли організувати контрольований перехід влади.
«Жодної з цих умов сьогодні не існує», – зазначив Ватанка. Іран перебуває у стані війни, громадське невдоволення тліє під поверхнею, і немає очевидного політичного посередника, здатного за лаштунками забезпечити консенсус.
У Тегерані сформовано тимчасову раду керівництва, до якої входять президент Масуд Пезешкіан, а також високопоставлені представники духівництва й судової системи. Публічно посадовці демонструють наступність і непохитність, подаючи конфлікт як «не війну проти режиму, а війну проти Ірану», сказав Ватанка.
Однак за цією риторикою приховується глибока невизначеність. «Фундаментальне питання, – зазначив він, – в тому, як керівництво розцінює наміри США».
Якщо іранські лідери дійдуть висновку, що Вашингтон налаштований на довготривалу зміну режиму, вони можуть шукати шлях для виходу з ситуації. Якщо ж вони повірять, що Трамп обмежиться лише точковими ударами, то можуть вирішити, що відповідь і витривалість дозволять пережити американську рішучість.
Ватанка також звернув увагу на те, що він назвав потенційно показовим розвитком подій: повідомлення про вбивство колишнього президента Махмуда Ахмадінежада.
Ахмадінежад більше не відігравав центральної політичної ролі, зазначив Ватанка, що породжує питання, чи відображає його усунення ширшу політичну стратегію, спрямовану на формування післявоєнного керівництва Ірану. «Якщо існує список, – припустив він, – то він може бути не суто військовим».
Наразі, за словами Ватанки, він не бачить чітких ознак розпаду режиму. Однак умови суттєво відрізняються від попередніх хвиль протестів. За умов активної участі сил США та Ізраїлю здатність Тегерана придушувати масштабні протести може бути, на відміну від попередніх разів, обмеженою.
Якщо люди вийдуть на вулиці, цього разу режиму доведеться одночасно справлятися і з внутрішнім невдоволенням, і з зовнішньою війноюАлекс Ватанка
«Якщо люди вийдуть на вулиці, – сказав він, – цього разу режиму доведеться одночасно справлятися і з внутрішнім невдоволенням, і з зовнішньою війною».
Генерал Девід Петреус вважає, що США можуть вести діалог із нинішнім керівництвом Ірану як «переможці з переможеними».
«У них (іранців, – ред.) практично не залишилося суттєвих засобів протиповітряної чи протиракетної оборони. Це має бути здебільшого одностороння розмова: ви більше не збагачуєте уран, ви не відновлюєте й не нарощуєте свої ракетні сили і ви припиняєте підтримку смертоносних проксі-угруповань у регіоні, які вбили тисячі американців, ізраїльтян і арабів у країнах Перської затоки. Саме так мають проходити ці так звані переговори», – вважає Петреус.
«Бій пожеж» у повітрі
На військовому фронті відставний генерал-майор Корпусу морської піхоти США Скотт Бенедикт охарактеризував конфлікт не як маневрену війну, а як високоінтенсивний обмін ударами на великій відстані.
Сполучені Штати розгорнули значні військово-морські сили в регіоні, включно з двома авіаносцями – рідкісною концентрацією потужностей. Хоча загальна чисельність військ може не бути безпрецедентною, з історичної точки зору, за словами Бенедикта, морське нарощування є одним із найбільших за останні роки.
Бенедикт оцінив, що перші удари успішно послабили іранську систему командування та управління, а також протиповітряну оборону, знизивши те, що він назвав «порогом входу» для подальших операцій. Удари по високопоставлених керівниках удень, на його думку, ймовірно, порушили цикл ухвалення рішень в Ірані.
Водночас Іран зберігає значний потенціал для відповіді за допомогою балістичних ракет, крилатих ракет і безпілотників. Оборонні операції в усьому регіоні Перської затоки залишаються складними й тривають.
Іран не має потужних повітряних сил, але має значну здатність завдати удару у відповідьСкотт Бенедикт
«Іран не має потужних повітряних сил, – сказав Бенедикт, – але має значну здатність завдати удару у відповідь».
Поки що регіональні проксі-сили, як-от «Хезболла» та хусити, не вступили у конфлікт у значному масштабі – розвиток подій, який, за словами Бенедикта, міг би стати «переломним моментом», якщо це станеться.
Щодо тривалості кампанії, Бенедикт застеріг, що відповідь зрештою залежить від політичного керівництва. Водночас у військовому плані, за його словами, американські планувальники, ймовірно, мають у регіоні достатньо боєприпасів для виконання найближчих завдань.
«У міру знищення цілей високого рівня, – пояснив він, – можна переходити до більш доступних боєприпасів. Але ширша глобальна ситуація з озброєннями – це питання, яким політикам доведеться керувати дуже обережно».
Регіональні й глобальні наслідки
Ілан Берман наголосив, що криза, яка розгортається, виходить за межі двостороннього протистояння між США та Іраном. Нещодавні спроби Ірану розширити конфлікт – зокрема дії, спрямовані проти Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів та країн Перської затоки, – можуть мати зворотний ефект, вважає він, посилюючи сприйняття Тегерана як непередбачуваного й небезпечного сусіда.
На його думку, власні дії Ірану можуть сприяти консолідації ширшої антиіранської коаліції в регіоні, ускладнюючи будь-які спроби решти керівництва стабілізувати ситуацію.
Зрештою, аналітики погоджуються, що наступний етап залежить менше від військових можливостей, ніж від політичних рішень – у Тегерані, у Вашингтоні та, потенційно, на вулицях Ірану.
«Вони не визначають наперед, яким буде результат, – сказав Берман про підхід США. – Вони намагаються докорінно перезавантажити правила гри».
Чи призведе це перезавантаження до реформ, закручування гайок чи ширшої війни, може залежати від того, як у найближчі дні відреагують лідери Ірану – і його народ.
Генерал Петреус вважає, що перезавантаження в Ірані можливе, якщо його підтримають елементи «усередині самого режиму, які мають монополію на військову силу й керівництво, здатне відколоти частину представників режиму та згуртувати народ».
«Базовий сценарій полягає в тому, що режим буде дуже побитий, знекровлений і ослаблений, але достатньо згуртований, щоб вижити – вижити з величезними втратами, руйнуваннями та шкодою», – зауважив Петреус.
Завдання США, на думку колишнього директора ЦРУ, нині полягає в зменшенні здатності Ірану до відновлення своїх найнебезпечніших спроможностей: не лише ракет і безпілотників, а і виробничих потужностей, і військово-морських суден, здатних дестабілізувати ситуацію в Перській затоці.
«У довгостроковій перспективі метою має бути Іран, який більше не становить навіть віддалено такої загрози, не може збагачувати уран, не має ракет і не підтримує проксі-угруповання. Якщо він не погодиться, Ізраїлю та/або США, можливо, доведеться знову продемонструвати військові можливості», – підсумував генерал Петреус.
Верховний лідер Ірану помер. Хто стане його наступником?
Смерть верховного лідера Ірану – аятоли Алі Хаменеї, сколихнула Близький Схід. Тепер головне питання – хто його замінить.
Після Ісламської революції 1979 року верховний лідер Ірану відіграє унікальну роль в управлінні країною, одночасно виконуючи функції глави держави. Вакуум на найвищому рівні загрожує дестабілізацією всього режиму.
Керівництво Ірану зараз поспіхом намагається забезпечити безперебійну роботу владних структур, які керують країною. Цей процес включає швидкий пошук наступника Хаменеї.
Ця людина – третій верховний лідер країни – очолить державу в момент, коли американські посадовці відкрито закликають до повалення теократичного уряду, який править країною з 1979 року.
Як це працює?
Офіційно органом, відповідальним за обрання та формальний нагляд за посадою верховного лідера, є Рада експертів – 88 її членів-чоловіків обираються на виборах, і переважну більшість становлять богослови консервативного спрямування.
Чіткого аналога у світі немає, хоча певною мірою подібною структурою можна вважати Колегію кардиналів Римсько-католицької церкви: обидва органи є елітними духовними інституціями, які беруть участь у виборі верховного лідера. (Втім, існують суттєві відмінності щодо правової основи, способу формування членства, взаємин із державою та релігійного контексту.)
Склад і діяльність Ради експертів опинилися під пильною увагою у 2014 році, коли Алі Хаменеї переніс операцію на простаті.
Після процедури Хаменеї переслідували чутки про проблеми зі здоров’ям, а колишній президент Алі Акбар Гашемі Рафсанджані публічно порушив питання про те, хто може стати його наступником.
Рафсанджані, якого вважали суперником Хаменеї, згодом був відсторонений від впливу духовними консерваторами, невдоволеними його підтримкою так званих демонстрацій «Зеленої революції», що спалахнули у 2009 році.
Рафсанджані позбавили посади голови Ради експертів, а в січні 2017 року він помер.
Ця боротьба дала змогу побачити закулісні процеси та політичне маневрування, що характеризують іранські органи влади, діяльність яких зазвичай залишається непрозорою.
За повідомленнями, в межах Ради експертів уже багато років діє комітет із трьох осіб, який веде список можливих наступників і, як кажуть, цей список навіть не показували іншим членам ради.
Покійного президента Ебрагіма Раїсі вважали протеже Алі Хаменеї – широко панувала думка, що Хаменеї готує Раїсі собі на зміну. Однак у травні 2024 року Раїсі несподівано загинув унаслідок падіння гелікоптера, на борту якого перебував.
Це суттєво ускладнило питання наступництва після Хаменеї.
То Рада експертів обирає наступника Хаменеї?
Офіційно – так.
Насправді все складніше.
Частково це пов’язано з тиском, якого зазнає іранська влада через атаки Ізраїлю та США.
Відповідно до конституції Ірану, коли посада верховного лідера стає вакантною, керівництво країною тимчасово перебирає на себе перехідна рада – своєрідна «воєнна рада» – до призначення нового верховного лідера.
Президент Масуд Пезешкіан, який не є духовною особою, входить до складу цієї тимчасової ради, так само як і голова судової влади Голямгосейн Мохсені-Еджеї.
1 березня інший орган ухвалення рішень – Рада доцільності (яку також називають Радою з визначення доцільності)– оголосив, що Аліреза Арафі стане третім членом тимчасової керівної ради.
Арафі – духовна особа, яку вважали близькою до Хаменеї; він обіймає посаду одного з двох заступників голови Ради експертів.
У 2016 році Хаменеї призначив Арафі керівником усіх духовних семінарій країни –крок, який свідчив про відповідність релігійним критеріям для обіймання посади верховного лідера.
Арафі також входить до іншого органу ухвалення рішень – Ради вартових (12 членів), яка визначає, чи відповідають закони конституції Ісламської Республіки, а також допускає або не допускає кандидатів до участі у виборах.
То Арафі стане наступником Хаменеї?
Не обов’язково.
У 2018 році Хаменеї призначив свого консервативного союзника Садека Ларіджані до Ради доцільності.
Водночас Ларіджані – духовна особа і один із трьох братів із різним публічним іміджем – отримав місце і в Раді вартових.
У сукупності ці кроки розглядали як спробу Хаменеї відтіснити поміркованих політиків, посилити позиції консерваторів і схилити терези на користь Ларіджані.
Є й інший фактор – Моджтаба Хаменеї, один із шести дітей покійного лідера. Під час антиурядових протестів 2009 року ширилися чутки, що молодший Хаменеї є серйозним претендентом на наступництво батька.
Вважалося, що син Хаменеї має значний вплив за лаштунками та тісні зв’язки з впливовим Корпусом вартових Ісламської революції (КВІР), який відіграє провідну роль у військових, політичних та економічних справах.
Однак після смерті Раїсі, коли питання наступництва Хаменеї опинилося в центрі публічної уваги, впливовий член Ради експертів заявив, що Хаменеї виступав проти спадкової передачі влади. Це, схоже, виключило варіант із молодшим Хаменеї.
Ще один непередбачуваний чинник – КВІР, який прагнутиме захистити свої масштабні інтереси. Корпус був відданим союзником Хаменеї.
Водночас, окрім смерті самого Хаменеї, ізраїльські та американські авіаудари, ймовірно, призвели до загибелі багатьох, можливо, десятків, високопоставлених військових, зокрема керівників КВІР.
Іранська ракетна база до та після ударів (супутникові знімки)
Кого з «друзів Кремля» Путін не врятував за чверть століття?
В Україні активно стежать за ситуацією в Ірані та довкола нього. Але тут виділяється один аспект: убивство верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї знов привернуло увагу до теми нездатності Росії захистити своїх союзників. Адже Хаменеї не перший, кого усунули і хто мав приязні партнерські стосунки з російським президентом Володимиром Путіним за понад чверть століття перебування його при владі.
Нагадаємо про тих, кого не врятували підписані з Кремлем угоди і обійми з Путіним.
Міністр закордонних справ Андрій Сибіга одразу після усунення внаслідок повітряного удару аятоли Алі Хаменеї зазначив, що російський керманич Володимир Путін не зміг допомогти жодному із своїх друзів.
«Асад, Мадуро, а тепер і Хаменеї. Путін втратив трьох своїх найближчих друзів трохи більше ніж за рік. Він також не допоміг жодному з них», – написав Сибіга в мережі Х і додав: «Росія не є надійним союзником навіть для тих, хто сильно на неї покладається».
Президент Володимир Зеленський, коментуючи події в Ірані, 2 березня був не менш категоричним, сказавши журналістам:
«На мій погляд, (росіяни) продемонстрували і зараз свою слабкість. Тобто, вони як союзники нікчемні».
Аятола Алі Хаменеї
Кремль культивував теплі взаємини з іранським режимом, які були підняті до рівня «стратегічного партнерства».
Іран надав Москві тисячі дронів «Шахед-136» і передав технологію їхнього виробництва, яке розгорнули і російському Татарстані.
За увесь час повномасштабної війни Росії проти України на українські міста і об’єкти енергетичної інфраструктури було випущено понад 57 000 «шахедів».
Однак внаслідок ударів США та Ізраїлю 28 лютого 2026 року по резиденції верховного лідера Ірану Алі Хаменеї, він та ще кілька десятків високопосадовців іранського теократичного режиму були вбиті.
Президент Путін назвав вбивство Хаменеї та членів його родини «цинічним порушенням усіх норм людської моралі та міжнародного права».
Росіяни як союзники нікчемніВолодимир Зеленський
У телеграмі президенту Ірану Масуду Пезешкіану він охарактеризував аятолу як «видатного державного діяча», який зробив величезний внесок у перетворення відносин між РФ та Іраном на рівень «всеосяжного стратегічного партнерства».
«На очах розпадається вісь Москва-Тегеран. Підтверджено, що Іран справді апелював до Росії, спираючись на пункти про «взаємну допомогу у разі загрози суверенітету». Москва, хто б здивувався, скористалася юридичною казуїстикою: оскільки удари США та Ізраїлю позиціонуються як «точкові операції проти терористичної інфраструктури», а не повномасштабне вторгнення, Кремль трактує це як випадок, що не підпадає під дію статті про колективну оборону», – пише у фейсбуці один з провідних знавців Ірану Ігор Семиволос. Він додає:
«Росія продемонструвала, що вона є «союзником до першого серйозного виклику». Іранські еліти, особливо прагматичне крило, тепер відкрито говорять про те, що стратегічна ставка на Росію була помилкою, яка призвела до національної катастрофи».
Ніколас Мадуро
Фактично викрадений і вивезений до США на початку січня 2026 року вже колишній президент Венесуели Ніколас Мадуро був близьким до Путіна і не шкодував компліментів на адресу Росії та кремлівського очільника.
Так, наприклад, Мадуро відвідав святкування в Москві Дня перемоги у травні 2025 року. Тоді ж він назвав Росію «ключовою державою людства».
У Москві Путін та Мадуро підписали договір про «стратегічне партнерство та співпрацю».
Мадуро був одним із небагатьох лідерів, які підтримали Росію у лютому 2022 року, коли Москва перед повномасштабним вторгненням в Україну визнала гібридні проросійські утворення «ДНР» і «ЛНР» на теренах Донецької у Луганської областей. І при усіх голосуваннях в ООН Венесуела під керівництвом Мадуро голосувала проти резолюцій на підтримку територіальної цілісності України.
У грудні 2018 року РФ відправляла на навчання до Венесуели два стратегічних бомбардувальники Ту-160, що експерти розцінили як жест підтримки Мадуро. Вони приземлялися в аеропорту Каракаса – тому самому, з якого США вивезли венесуельського лідера.
А 3 січня Москва фактично опинилася в ролі спостерігача, коли США застосували силу і вивезли Мадуро з дружиною, щоб судити у Нью-Йорку.
Башар аль-Асад
Ще один близький партнер Росії – президент Сирії Башар аль-Асад був скинутий у результаті наступу повстанців на Дамаск у грудні 2024 року.
Асад втік до Росії, з якої мав «стратегічні відносини», надавши також морську та військово-повітряну бази російській армії на території Сирії – в Хмеймімі та в Тартусі .
Асад перед цим також бував в Москві з візитами, а потім оселився вже як політичний утікач, коли помінялась влада в Дамаску.
Асад підтримав Росію під час агресії проти України і визнав «незалежність» угруповань «ДНР» та «ЛНР» і назагал Сирія Асада – разом з Росією – голосувала проти всіх резолюцій в ООН на підтримку України.
Глава МЗС України Андрій Сибіга був ледь не першим іноземним міністром, який відвідав Дамаск після втечі Асада, з наміром нормалізувати відносини України та Сирії. Україна відновила розірвані дипломатичні відносини з Сирією після втечі Башара аль-Асада до Москви.
Новий керівник Сирії Ахмед аш-Шараа мав зустріч з президентом Зеленським, але так само вже двічі відвідав Москву.
Віктор Янукович
Віктор Янукович культивував приязні стосунки з Кремлем ще до свого президенства, адже саме його Кремль підтримував перед Помаранчевою революцією 2004 року.
Тоді Володимир Путін – незадовго до першого туру – навіть приїхав на відзначення визволення України від гітлерівських військ у Другій світовій. А потім були вибори, спроба їхньої фальсифікації, Помаранчева революція, третій тур і програш Януковича.
Коли після Віктора Ющенка президентом став Віктор Янукович, він неодноразово бував у Москві, і ніщо не завадило йому зблизитися з Путіним, коли той повернувся на президентську посаду в Кремлі в 2012 році.
Янукович не зміг не спокуситися на російських кредит в сумі 15 мільярдів доларів, і відмовився підписувати на вільнюському саміті «Східного партнерства» в листопаді 2013 року Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Фактично він проміняв проєвропейський вектор України та проросійський.
В результаті спалахнув Євромайдан в центрі Києва, який переріс в Революцію гідності. Після розстрілу Майдану і загибелі «Небесної сотні» Віктор Янукович через Крим втік з України.
З часу його втечі, Москва вперто називає Майдан «переворотом» і говорить про «нелегітимність» наступних українських президентів.
Зараз Янукович живе або в Підмосков’ї або в Ростові, як пишуть ЗМІ. Янукович став символом проросійської України, яка відійшла у минуле, адже тепер членство в ЄС для України є реальним.
Муамар Каддафі
Захопивши владу силою в Лівії у вересні 1969 року, Муамар Каддафі був давнім другом СРСР і відвідував ще радянську Москву в 1985 році.
У квітні 2008 року наприкінці другого президентського терміну Володимир Путін відвідав Тріполі і, як годиться, одразу попрямував до палацу Баб-Азізія, де традиційно Каддафі розбивав свій великий бедуїнський намет.
Тоді метою візиту була купівлі лівійського газу, продаж російської зброї лівійському режиму та можлива навіть побудова атомною станції в Лівії, а також врегулювання старого боргу Лівії ще Радянському Союзу.
Почесна варта віддала тоді шану Путіну та Каддафі перед тим як два лідери подались то намету, а офіційна агенція новин Лівії JANA назвала зустріч «історичним самітом».
Візит-відповідь не забарився. На початку листопада 2008 року Каддафі відвідав з візитом Москву і зустрівся з тодішнім президентом Дмитром Медвєдєвим. А до розбитого бедуїнського намету на території Кремля запросив на чай Володимира Путіна, який був тоді прем’єр-міністром.
Обоє керівників сиділи в шкіряних кріслах, поруч було розпалене вогнище, яке, як писали ЗМІ, зігрівало і оберігало від прохолодної осінньої московської погоди.
«Ми стаємо все ближчими і ближчими, – сказав тоді прем’єр Путін Каддафі. – Ми обговорили низку стратегічних питань».
20 жовтня 2011 року після 42 років при владі Каддафі був убитий бійцями Національної перехідної ради в результаті повстання, яке щоправда завершилось де факто фрагментацією країни.
Саддам Хусейн і Слободан Мілошевич
Також Москва за президенства Володимира Пуніна втратила ще двох давніх союзників, які товаришували і орієнтувались на неї ще з часів СРСР.
Росія не є надійним союзником навіть для тих, хто сильно на неї покладаєтьсяАндрій Сибіга
Саддам Хусейн правив Іраком 24 роки, встановив особисту жорстку диктатуру. Він утискав дуже сильно опозицію, іракських курдіи, репресував шиїтів та так званих «болотяних арабів».
Прийшовши до влади в 1979 році і встановивши приязні відносини з СРСР, Саддам Хусейн був і союзником Росії потім.
Коли в 2003 році постало питання американо-британського вторгнення до Іраку, то Росія намагалась врятувати режим Саддама, і, з одного боку, вимагала у нього щоб він виконав резолюцію ООН щодо роззброєння, але президент Володимир Путін також відмовляв тодішнього президента США Джорджа Буша-молодшого від односторонніх дій в Іраку.
Саддам Хусейн був повалений після операції в Іраку у 2003 році, а потім переховувався і був спійманий і у віці 69 років його повісили за рішенням іракського суду на військовій базі, яка називалась «Справедливість».
Слободан Мілошевич керував федеративною Югославією з 1997 по 2000 роки і привив «залізною рукою», а до цього з 1989 по 1997 був президентом Республіки Сербія.
Мілошевич вдався до етнічних чисток в Косові, чим викликав авіаудари НАТО.
Його усунили від влади в результаті поразки на президентських виборах у вересні 2000 року та масових протестів відомих як «Бульдозерна революція».
В квітні 2001 року його екстрадували до Міжнародного трибуналу по колишній Югославії за воєнні злочини – особливо за підтримку боснійських сербів під час війни в Боснії та Герцеговині. Він помер в ув’язненні у березні 2006 року.
_________________________________
Як написав після загибелі аятоли Алі Хаменеї міністр Андрій Сибіга:
«Доміно повалених диктаторів має продовжуватися, і падіння Путіна одного дня неминуче. Разом ми повинні докласти всіх зусиль, щоб наблизити цей радісний день і забезпечити відповідальність за всі злочини Росії. Справедливість неминуча».
Ким був Алі Хаменеї, лідер Ірану
Кіан Шаріфі, Гольназ Есфандіарі
Верховний лідер аятола Алі Хаменеї, духовний керівник Ірану та найвища посадова особа країни, який очолював її майже чотири десятиліття, загинув під час ударів США та Ізраїлю 28 лютого у віці 86 років.
Прихильники прославляють його як мудрого лідера, а критики засуджують як диктатора. Хаменеї залишиться в пам’яті як визначна постать Ісламської революції, який завдяки репутації побожності та відданості справі піднявся до посади верховного лідера.
Застосування Хаменеї сили проти власного народу, ув’язнення опозиційних діячів навіть усередині самої системи, а також запеклий опір зовнішньому впливу – особливо з боку США та Ізраїлю – сформували його спадщину як жорсткого й безкомпромісного авторитарного правителя, який привів країну до міжнародної ізоляції.
«Історія покаже, що правління Хаменеї стало глибокою травмою для іранського народу, який спостерігав, як його країна ізолюється й слабшає настільки, що більшість почала вважати еміграцію єдиною надією», – вважає Алекс Ватанка, директор Іранської програми в Інституті Близького Сходу у Вашингтоні.
Останні роки правління Хаменеї були затьмарені частими загальнонаціональними антиурядовими протестами та кривавими репресіями, під час яких загинули тисячі демонстрантів.
Протести тривали через високу вартість життя у 2017 році, ціни на бензин у 2019-му, нестачу води у 2021-му та смерть під вартою Махси Аміні – молодої жінки, яка нібито порушила закон про хіджаб – у 2022 році та відображали зростання настроїв проти режиму в Ірані.
Найкривавіші протести проти Ісламської Республіки відбулися наприкінці грудня 2025 року та тривали до початку січня 2026-го. Заворушення були жорстоко придушені: правозахисні організації підтвердили понад 7 тисяч загиблих, але застерегли, що реальна кількість жертв, ймовірно, є значно більшою. За деякими оцінками, у чотири рази перевищує підтверджену цифру.
Хаменеї ніколи не брав на себе відповідальності за зростання невдоволення його правлінням і натомість звинувачував у протестах іноземні сили, які, за його словами, прагнули послабити Ісламську Республіку.
Протягом життя Хаменеї демонстрував унікальну здатність грати на два боки.
Ті, хто знав його в молоді роки, пам’ятають високого худорлявого священнослужителя, який любив поезію й літературу, курив люльку та охоче спілкувався з молоддю. Цей образ різко контрастує з войовничим бородатим антиамериканським лідером, який згодом привернув увагу світу.
Під керівництвом колись відкритого лідера процвітали репресії, коло впливових осіб у Тегерані звужувалося, а Ісламська Республіка дедалі більше ізолювалася.
Десятиліттями він мав вирішальне слово практично в усіх питаннях – від того, чи можуть жінки їздити на велосипеді в публічних місцях, до курсу відносин зі США, які він називав «Великим Сатаною».
Він вільно користувався своєю владою над ключовими інституціями – судовою системою, державним мовленням і військовими. За потреби він спирався на силовий апарат, що включав потужний Корпус вартових Ісламської революції (КВІР) та іранські спецслужби, які вселяли страх.
«Надавши повноваження КВІР, він мілітаризував політику країни, а включивши до системи влади духовенство, підірвав його легітимність», – говорить Алі Ваез, директор Іранського проєкту в Міжнародній кризовій групі.
Народжений у Мешхеді 1939 року, Хаменеї був другим сином у родині священнослужителя. Він рано розпочав релігійну освіту, у підлітковому віці надихався революціонером Саїдом Наввабом Сафаві та навчався у священному місті Кум у майбутнього засновника Ісламської Республіки – аятоли Рухолли Хомейні.
Від активіста до лідера
Хаменеї здобув репутацію скромного й побожного богослова та в 1962 році приєднався до революційного руху Хомейні, який виступав проти шаха та проамериканської політики Тегерана. Його активність привернула увагу влади, що призвело до численних арештів і ув’язнень.
У 1964 році 25-річний Хаменеї вирішив залишити Кум, щоб доглядати за батьком – «добра справа», яка, за його словами, була благословенна Богом і стала запорукою його подальшого успіху.
У Мешхеді він читав лекції з Корану та ісламської ідеології, що призвело до ув’язнень, катувань і зрештою внутрішнього заслання. Після революції 1979 року його призначили до Ісламської революційної ради за рекомендацією колишнього наставника – Хомейні.
Згодом він обіймав низку впливових посад у клерикальному режимі, зокрема двічі був президентом, і пережив замах у 1981 році, після якого його права рука залишилася паралізованою.
Коли Хомейні помер у 1989 році, не залишивши очевидного наступника, Хаменеї було обрано другим верховним лідером Ірану Асамблеєю експертів – духовним органом із 88 членів.
Цей вибір здивував багатьох, очевидно, навіть самого Хаменеї.
«Ми маємо ридати кривавими сльозами за ісламське суспільство, яке було змушене навіть запропонувати мене [на посаду верховного лідера]», – сказав він перед призначенням.
«На відміну від свого попередника, який не належав до жодної конкретної політичної фракції, аятола Хаменеї фактично очолював консервативний табір. Тому він утратив можливість стояти над сутичкою та ефективно керувати внутрішньофракційною боротьбою», – зазначив Ваез.
Протягом свого правління він демонстрував відкриту непокору Сполученим Штатам, які, за його словами, прагнули повалити Ісламську Республіку та відновити залежні відносини з Тегераном.
За його керівництва Іран розширив свій вплив у регіоні через так звану «вісь спротиву», мережу союзників: угруповання бойовиків, підтримуваних Тегераном, які відіграють важливу роль у стратегії протистояння Заходу, арабським опонентам і головному супернику – Ізраїлю.
Однак ця мережа почала руйнуватися після падіння уряду Башара Асада в Сирії у 2024 році та ізраїльської кампанії з нейтралізації «Хезболли» в Лівані, ослаблення можливостей хуситів у Ємені та серйозного послаблення «Хамасу» (угруповання визнане терористичним США і ЄС- ред.) у секторі Гази.
Коли Іран та Ізраїль були найкращими друзями: як товаришували країни, які зараз бомблять одна одну (фотогалерея)
Хаменеї зник із публічного простору під час 12-денної війни Ізраїлю з Іраном у червні 2025 року, що породило запитання щодо його лідерства в політичних колах країни.
Він конфліктував із багатьма президентами Ірану, які згодом опинялися на узбіччі політичної системи.
Головним винятком був Ебрагім Раїсі – жорсткий клерик, якого багато хто вважав потенційним наступником Хаменеї. Раїсі загинув у травні 2024 року в авіакатастрофі гелікоптера, що ускладнило плани наступництва.
Тепер 88-членна Асамблея експертів, у якій домінують консервативні священнослужителі, має призначити наступника Хаменеї.
«Його пам’ятатимуть як людину, яка мала багато можливостей прислухатися до свого народу й змінити курс. Але як верховний лідер він був настільки зациклений на власних жорстких переконаннях, настільки рішуче налаштований перемогти внутрішніх і зовнішніх суперників і глибоко невпевнений, що так і не наважився на серйозне переосмислення», – сказав Ватанка.
У Хаменеї залишилися четверо синів, одна донька та дружина. Повідомляється, що ще одна донька загинула під час тих самих ударів США та Ізраїлю, які призвели до його смерті.
Безпрецедентні удари Пакистану по Афганістану. Можлива повномасштабна війна?
Фруд Бежан і Дауд Хаттак
Пакистан здійснив свої найбільші в історії атаки на Афганістан, зокрема завдав ударів по двох найбільших містах країни, що посилило побоювання повномасштабної війни між двома сусідніми державами.
Удари Пакистану всередині Афганістану виглядають найсерйознішою ескалацією з часу повернення «Талібану» до влади у 2021 роціХалід Султан
27 лютого пакистанські літаки бомбардували військові цілі в афганській столиці Кабулі, південному місті Кандагар, домівці духовного лідера «Талібану» мулли Хайбатулли Ахундзада, а також у східних провінціях Нангархар, Пактія, Пактіка та Лагман, повідомила пакистанська армія.
У відповідь уряд «Талібану» в Афганістані заявив, що здійснив удари дронами та ракетами по військових об’єктах і силах безпеки на північному заході Пакистану.
«Удари Пакистану всередині Афганістану виглядають найсерйознішою ескалацією з часу повернення «Талібану» до влади у 2021 році, – заявив Халід Султан, аналітик із Ісламабада. – На відміну від попередніх випадків, коли мали місце більш обмежені антитерористичні авіаудари по сховищах бойовиків, цього разу масштаб значно ширший: удари по великих містах і значно жорсткіша риторика на рівні «держава проти держави».
Кількість жертв унаслідок пакистанських авіаударів і ударів у відповідь з боку «Талібану» залишається невідомою: обидві сторони заявляють про десятки знищених бойовиків. Обидві сторони також повідомили про жертви серед цивільного населення.
Ісламабад розпочав авіаудари після того, як афганський «Талібан» атакував пакистанські прикордонні позиції. Напади афганських сил стали відповіддю на пакистанські авіаудари вздовж кордону раніше цього тижня.
«Конвенційний конфлікт»
Атаки 27 лютого стали найсерйознішим загостренням із жовтня 2025 року, коли між бійцями «Талібану» та пакистанськими силами безпеки спалахнули запеклі бої, унаслідок яких загинули десятки людей, а ключові прикордонні переходи були закриті.
Ті прикордонні зіткнення сталися лише через кілька днів після того, як Пакистан здійснив безпрецедентні удари безпілотниками в центрі Кабула, а також авіаудари на сході країни.
Минулорічні удари Пакистану були спрямовані проти керівництва та укриттів екстремістського угруповання «Техрік-е-Талібан Пакистан» (TTP), також відомого як пакистанський «Талібан», на території Афганістану. Ісламабад звинувачує афганський «Талібан» у наданні притулку TTP, що той заперечує.
Це ситуація, схожа на війнуАмір Рана
Особливістю останніх ударів є те, що Пакистан завдав ударів по військовій інфраструктурі уряду «Талібану», вразивши об’єкти безпеки та склади озброєнь в Афганістані, зазначив Амір Рана, голова Інституту досліджень миру Пакистану (PIPS), аналітичного центру в Ісламабаді.
«Це перший конвенційний конфлікт між двома сторонами, – сказав Рана. – Попередні авіаудари мали на меті застерегти «Талібан». Тепер це ситуація, схожа на війну».
Підкреслюючи зміну риторики, міністр оборони Пакистану Хаваджа М. Асіф у різкому дописі в X оголосив «відкриту війну» афганському «Талібану».
Союзники, що стали ворогами
Відносини Пакистану з афганським «Талібаном», який десятиліттями був його близьким союзником, останніми роками різко погіршилися.
Ісламабад підтримував «Талібан» із моменту його появи в 1990-х роках, зокрема, за твердженнями, і під час 20-річного повстання угруповання проти підтримуваного США афганського уряду.
За словами експертів, стратегія полягала у встановленні в Кабулі лояльного уряду, який забезпечував би інтереси Пакистану. Проте ця стратегія, схоже, дала зворотний ефект.
Після захоплення влади «Талібаном» у 2021 році TTP веде дедалі смертоносніше повстання проти Ісламабада.
За останні роки це екстремістське угруповання вбило сотні пакистанських силовиків. У листопаді TTP взяло на себе відповідальність за вибух біля суду в Ісламабаді, внаслідок якого загинули близько десятка людей.
Афганський аналітик із питань оборони Мохаммад Наїм Гаюр каже, що Ісламабад вимагав від афганського «Талібану» вигнати TTP з Афганістану та припинити логістичну й військову підтримку угруповання.
Проте, на думку експертів, це малоймовірно з огляду на тісні ідеологічні, організаційні та племінні зв’язки між TTP і афганським «Талібаном». Крім того, «всередині афганського «Талібану» існують фракції, які виступають проти Пакистану», зазначив Гаюр.
Графіті ненависті проти українців у Сербії зафарбували, але занепокоєння залишилося
Йована Крстіч
«Усе це мене засмутило й стривожило». Цими словами українка Тетяна, яка живе в Новому Саді в Сербії, коментує знаки ненависті в цьому місті в четверту річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На стіні будівлі в центрі міста з’явився графіті з ненависницьким змістом, адресоване послу України в Сербії Олександру Литвиненку, а перед тим чорною фарбою облили пам’ятник українському поету Тарасу Шевченку.
Про це в матеріалі Балканської служби Радіо Свобода.
Тим часом графіті зафарбували. Міський голова Нового Сада Жарко Мічин повідомив Радіо Свобода, що це зробили за його розпорядженням, а також що він доручив очистити пам’ятник Шевченкові, на який вилили чорну фарбу.
Відреагувало й Посольство України в Белграді. У відповіді Радіо Свобода інциденти назвали «ганебною атакою» та вимагали негайного притягнення винних до відповідальності.
«Спочатку я думала втекти із Сербії»
Тетяна переїхала з Херсона за три роки до початку великої війни. До Нового Сада вона приїхала через чоловіка, який там живе.
На початку російського вторгнення 2022 року вона, каже, замислювалася чи не «втекти» із Сербії:
«Мені було дуже важко в той період, ніби я перебуваю у ворога»
Праві групи, графіті і написи, які прославляють російського президента Володимира Путіна та Росію. Символи російського вторгнення в Україну. Проросійська риторика, яку поширює влада та лояльні до неї медіа. Все це є частиною повсякденного життя у Сербії.
«Люди в Сербії «м’якші» до росіян. Я б не сказала, що вони ненавидять Україну, просто історично більше схиляються до Росії», – каже Тетяна.
Вона розповідає, що від початку великої війни пережила «кілька неприємних ситуацій»:
«Я не зазнавала якоїсь агресії, але, наприклад, нещодавно була в лікаря, який сказав мені: «А чого ви, українці, обурюєтесь, ви ж Росія». У той момент я почувалася жахливо, особливо коли бачу, що переживають мої батьки й друзі, знаю, як виглядає моє місто і моя країна»
«Мені важко, коли бачу своїх друзів і їхніх дітей, які там. Це діти, які вже не пам’ятають років без війни. Вони за звуками вже розрізняють, чи летить ракета, чи дрон», – додає Тетяна.
Її батьки невдовзі після початку війни змушені були переїхати з Херсона, де й вона виросла, до Києва.
«У Херсоні майже кожна будівля зруйнована, я більше не впізнаю своє місто», – розповідає вона.
«Я була два роки тому провідати батьків. Сирени, ракети. Для мене це був стрес і жах, тоді як мої батьки за ці роки вже звикли до всього цього», — каже Тетяна.
Вона не планує повертатися додому.
В ООН верифікуали загибель майже 15 тисяч цивільних українців внаслідок російського вторгненнявід початку вторгнення, понад 40 тисяч були поранені. Сьогодні понад 10,8 мільйона людей, приблизно чверть населення України, потребують гуманітарної допомоги. Мільйони українців виїхали з країни через війну.
«Смерть Україні» та «Слава Росії»
У Сербії, влада якої розглядає Росію як «традиційного друга» та підтримує тісні зв’язки з Москвою навіть після вторгнення в Україну, Тетяна зустріла четверту річницю повномасштабної війни.
24 лютого було осквернено пам’ятник Тарасу Шевченку в Новому Саді, а наступного дня з’явився графіті з ненависницьким змістом, адресований послу України у Сербії Олександру Литвиненку.
Водночас у Белграді група ультраправих із прапорами з літерою «Z» – символом російського вторгнення в Україну – скандувала російським антивоєнним активістам: «Смерть Україні» та «Слава Росії».
У Новому Саді в річницю вторгнення Росії в Україну кілька десятків мешканців вийшли на вулиці, щоб підтримати українських сусідів і засудити мову ненависті.
«Мені сумно, що це сталося, але я вірю, що за цим стоїть невелика кількість людей. Є група, яка це підтримує, але я не відчуваю, що більшість людей тут так налаштовані», – сказала Тетяна.
У Сербії проживають 1 083 українці з тимчасовим дозволом на проживання та 1 224 особи зі статусом тимчасового захисту, отриманого через війну, за даними Посольства України станом на кінець 2025 року.
Що кажуть у Посольстві України?
У Посольстві України повідомили Радіо Свобода, що їх поінформували: «сербські органи проводять розслідування в межах відкритого кримінального провадження».
Там засудили нанесення графіті проти українського посла та пошкодження пам’ятника.
«Вважаємо, що ця ганебна атака спрямована на підрив українсько-сербських відносин. Водночас це може свідчити про наявний конструктивний імпульс до розвитку відносин між двома країнами, що комусь може не подобатися», – зазначили в посольстві.
«Ми вважаємо, що наразі загрози безпеці громадян України в Сербії немає і цей інцидент не повинен на це впливати», – наголосили там.
Пам’ятник Тарасу Шевченку встановили 2021 року як подарунок міста Львова. Його автор – український скульптор Володимир Цісарик. Біля пам’ятника раніше проходили акції солідарності з українцями, але його неодноразово також пошкоджували.
«Одиничний випадок»
Міський голова Нового Сада Жарко Мічин заявив, що «не має жодних сумнівів, що ганебне графіті – це одиничний вчинок безвідповідальної особи або групи осіб».
«Ми не дозволимо кинути тінь на космополітичний дух нашого міста. Можливо, це ті самі правопорушники, які фарбою осквернили бюст Тараса Шевченка», – сказав мер.
Він також вимагав від компетентних органів якнайшвидше знайти й покарати винних.
Поліція не відповіла на запитання Радіо Свобода, чи встановлено осіб, відповідальних за пошкодження пам’ятника та написання образливого графіті.
Політолог і журналіст Борис Варга заявив, що такі ексцеси його не дивують. Він нагадав, що раніше пам’ятник уже оскверняли літерою «Z» – одним із символів російського вторгнення.
«Найімовірніше, в обох випадках йдеться про путінофілів, яким заважає присутність українських символів у Сербії», – вважає Варга.
Офіційно не повідомляли, чи хтось поніс відповідальність за попередні випадки вандалізму.
«Сербія перебуває в глибокій політичній кризі, і влада заради праворадикальних і русофільських голосів заплющуватиме очі навіть на серйозніші інциденти або лише формально їх засуджуватиме», – переконаний Варга.
Дослідження глобальної підтримки світових лідерів показують, що президент Росії Володимир Путін має найбільшу підтримку саме в Сербії – країні, де з початку війни оселилися тисячі росіян.
За даними Gallup International, оприлюдненими в лютому, Путіна в Сербії підтримують 37 відсотків громадян.
Які відносини між Сербією та Україною?
Офіційна позиція влади Сербії – підтримка територіальної цілісності України. В ООН Сербія голосувала за резолюцію, яка засуджує російську агресію проти України.
Президент Сербії Александр Вучич уперше від початку повномасштабного вторгнення 2022 року відвідав Україну влітку 2025 року, взявши участь у регіональному саміті в Одесі.
Із 11 учасників Четвертого саміту «Україна – Південно-Східна Європа» Вучич був єдиним, хто не підписав декларацію, яка закликала до посилення санкцій проти Росії.
Тоді він заявив, що Сербія могла б долучитися до проєктів відбудови України.
У травні 2025 року російські служби звинуватили Белград у тому, що він «намагається стріляти їм у спину», постачаючи боєприпаси Україні через посередників.
Сербські посадовці неодноразово відкидали звинувачення в прямому постачанні боєприпасів Києву, наголошуючи, що не можуть впливати на те, куди зрештою потрапляє озброєння, яке держава законно продає на міжнародному ринку.
Втім, від початку вторгнення Белград не розірвав зв’язків із Москвою та не зачинив двері для російських посадовців.
Канцлер Мерц у Пекіні. Сі дратують численні прохання Європи вплинути на Путіна?
Попри геополітичні розбіжності між Європою та Китаєм через його зв’язки з Росією, європейські лідери прагнуть поглиблення співпраці з другою економікою світу, якою – за номінальним ВВП – є Китай. Хоч формальний нейтралітет Пекіна у війні Росії проти України залишається таким собі слоном у кімнаті під час спроб лідерів держав Європи порозумітися з президентом КНР.
25 лютого 2026 року Фрідріх Мерц уперше відправився до Китаю з державним візитом, який давно готували. Не вперше, однак, Сі Цзіньпін приймає лідера впливової держави «Групи семи», що просить його вплинути на російського керманича Володимира Путіна задля наближення миру в Україні. Лише останніми місяцями в Пекіні про це говорили президент Франції Емманюель Макрон, прем’єри Канади Марк Карні й Британії Кір Стармер.
Очільника уряду найбільшої економіки Європи, як і його колег із «Групи семи», насамперед непокоїть зростаючий торговельний дисбаланс між Німеччиною й КНР. Федеральна статистика свідчить, що Німеччина імпортує з Китаю товарів на вдвічі більшу суму, ніж експортує до нього. Тепер КНР, а не США – найбільший торговельний партнер Німеччини. Мерц, якого до Китаю супроводжувала велика бізнес-делегація, назвав у Пекіні цю динаміку «нездоровою».
Тенденція зростаючого торговельного дефіциту з Китаєм відображається загалом по Європі. Аналітичний центр Bruegel частково пов’язував це зі зростанням виробничих витрат у Європі, спричинених пандемією і російським вторгненням до України.
Загроза штучного інтелекту?
25 лютого Сі Цзіньпін, зустрічаючись із поважним німецьким гостем, заявив про масштабні трансформації в світі, небачені за століття, й закликав Німеччину до співпраці.
«Чим більш турбулентним і взаємопов’язаним стає світ, тим більше Китаю та Німеччині потрібно зміцнювати стратегічну комунікацію та посилювати стратегічну взаємну довіру», – заявив глава КНР.
Мерц у відповідь нагадав про міцні торговельні зв’язки Китаю й Німеччини «протягом останніх десятиліть» і наголосив на готовності «продовжувати цей позитивний імпульс».
Економічними підсумками дводенного візиту Мерца, що завершується сьогодні, 26 лютого, стали, зокрема, обіцянки від Китаю імпортувати більше високотехнологічних товарів із Німеччини. Найближчим часом Пекін замовить ще 120 літаків у європейського концерну Airbus, і цей результат канцлер вважає одним із досягнень своєї поїздки.
Прем’єр Лі Цян сказав німецькому візаві про зацікавленість у співпраці в автомобільній галузі, хімічній промисловості, біомедицині, штучному інтелекті.
Увагу привернув візит Мерца до робототехнічного заводу Unitree Robotics в Ханчжоу 26 лютого. Канцлерові там показали шоу, в якому людиноподібні роботи, оснащені штучним інтелектом, демонстрували бойові прийоми кунг-фу. Відео, де знятий цей елемент технологічної презентації Пекіна для міжнародних партнерів, стало вірусним у соцмережах. Користувачі, що його поширюють, задаються питаннями, чи такий вигляд матиме армія майбутнього й чи не переможе, відповідно, нею всіх Китай.
«Такі роботи можна створювати і в інших країнах. Просто американці й європейці по-іншому демонструють свої технологічні досягнення. Проте важливо пам’ятати: Китай – наш системний суперник.
У будь-яких взаємодіях із Китаєм – у технологіях, інвестиціях, торгівлі – слід пам’ятати, що китайська влада вважає наші вільні суспільства загрозою для правління Компартії… Про це треба пам’ятати, навіть коли дивимося на танцюючих роботів», – зауважив Радіо Свобода співзасновник Brussels Freedom Hub Роланд Фроденштайн.
Незручна тема війни?
У Китаї вважають, що війна Росії проти України не має ставати на заваді відносинам КНР і Європи, про що, очікуючи на приїзд канцлера, сказала представниця китайського МЗС Мао Нін.
Сигнали з Пекіна Москва сприймає вкрай серйозно – це стосується як слів, так і вчинківФрідріх Мерц
Натомість Мерц, вирушаючи до Пекіна, зауважив, що зовнішню, економічну, внутрішню й оборонну політику більше не можна розділяти.
Тож, як і планував, під час непублічної частини переговорів із Сі 25 лютого канцлер порушив тему війни Росії проти України й закликав очільника КНР сприяти її завершенню. «Ми знаємо, що сигнали з Пекіна Москва сприймає вкрай серйозно – це стосується як слів, так і вчинків», – заявив потім журналістам Фрідріх Мерц.
Очільник німецького уряду раніше підкреслював, що війну в Україні під силу завершити трьом людям: Володимиру Путіну, Дональду Трампу і Сі Цзіньпіну. Мерц вважає, що Пекін не може лишатися на узбіччі зусиль з урегулювання глобальних криз.
Риторика лідера КНР, як випливає з офіційних повідомлень, не змінилася: канцлеру Сі відповів так само, як й іншим європейським лідерам, що порушували цю незручну тему. Китайський лідер вважає діалог і «рівну участь усіх сторін» в ньому ключовими у пошуці врегулювання в Україні.
Важливо забезпечити рівну участь усіх сторін у переговорному процесіСі Цьзіньпін
«Важливо забезпечити рівну участь усіх сторін у переговорному процесі та закласти міцну основу для миру, врахувати законні занепокоєння всіх сторін, посилити волю до миру та створити умови для побудови міцної архітектури спільної безпеки», – цитує Сі китайське МЗС.
Аналітикиня Української асоціації китаєзнавців Віта Голод вважає, що заклики європейських лідерів до Китаю вплинути на Росію «дратують» Пекін, який прагне розмежовувати геополітику з економікою.
«Росія й Україна мають сісти за стіл переговорів і знайти компроміс – така офіційна риторика Китаю. Що ще може зробити Європа? Велике питання. Європа також залежна… І вона не хоче спровокувати велику економічну війну», – каже Радіо Свобода Голод.
Зв’язок між підтримкою Китаєм Росії у війні проти України та торговельними відносинами ще не був чітко сформульований. Його слід включити до переговорівРоланд Фроденштайн
Пекін не займає сторону Росії у війні, прямо допомагаючи їй військами, як КНДР, чи зброєю, як Іран. Однак Пекін забезпечує Росії життєво важливу економічну «подушку» шляхом закупівлі енергоносіїв, постачання критичних мінералів для виробництва дронів, а також стабільний потік товарів подвійного призначення – зокрема мікроелектроніки та промислового обладнання, повідомляли Радіо Свобода високопосадовці ЄС.
Роланд Фроденштайн вважає, що, попри небажання Пекіна пов’язувати геополітику з економікою, Європа має це робити, якщо хоче, щоб Сі справді вплинув на Путіна та його війну в Україні.
«Китай чудово знає, що йому потрібен доступ до нашого (європейського – ред.) ринку. Тож певний ступінь впливу в нас є… Однак зв’язок між підтримкою Китаєм Росії у війні проти України та торговельними відносинами ще не був чітко сформульований. Вважаю, що його слід включити до переговорів… Можливо, це не дасть негайного результату, але це має бути частиною ширшої стратегії щодо Китаю», – наголошує Фроденштайн.
Аналітик визнає, що Європі складно нині застосовувати торговельні важелі впливу з політичних міркувань. Каже, її дещо дезорієнтували тарифи Дональда Трампа, запроваджені влітку. Наступна зупинка канцлера Мерца – у Вашингтоні, й глобальні відносини між державами стануть частиною їхньої дискусії.
Китай же, резюмує експерт, втрутиться у війну Росії, лише коли з’являться реальні ризики провалу Москви в Україні.
«Вони не хочуть зміни режиму в Росії і її повного провалу – це було б погано для всіх авторитарних режимів, зокрема й для Компартії Китаю. Тож якщо Росія опиниться у значно слабшій позиції, тоді Китай, імовірно, почне серйозно говорити з Путіним», – наголошує Фроденштайн.
Трамп і Зеленський. Розмова по телефону перед Женевою. Чи посилиться тиск на Росію?
ВАШИНГТОН – Президент США Дональд Трамп та президент України Володимир Зеленський провели телефонну розмову. «Важливою» її назвали як Білому домі, так і у Києві. Дипломатичні зусилля активізуються перед поновленням переговорів у Женеві про шляхи зупинення війни.
Чого очікувати? Чи вдасться вивести переговори «на рівень лідерів»?
Ця розмова слугує передвісником ключової зустрічі 26 лютого у Швейцарії, де секретар РНБО України Рустем Умеров має зустрітися зі спеціальним посланником США Стівом Віткоффом та радником Трампа Джаредом Кушнером.
Очікується, за словами як українських, так і американських чиновників, що переговори в Женеві будуть зосереджені на «пакеті процвітання», розробленому для економічного відновлення України після завершення війни, а також закладуть основу для потенційного тристороннього саміту з Росією вже в березні.
У дописі в соціальних мережах після дзвінка Володимир Зеленський зазначив, що посланці Дональда Трампа брали участь в обговоренні, що стосувалося порядку денному майбутніх раундів дипломатичних перемовин.
«Ми очікуємо, що ця зустріч створить можливість перенести переговори на рівень лідерів», – написав Зеленський, додавши, що Трамп «підтримує цю послідовність кроків».
Він охарактеризував прямий саміт лідерів як «єдиний спосіб вирішити всі складні та делікатні питання та нарешті покласти край війні».
Територія та політична воля
Дипломатичні маневри відбуваються на тлі тверезої оцінки Києва щодо фундаментальних розбіжностей між ворогуючими сторонами.
Ми очікуємо, що зустріч у Женеві створить можливість перенести переговори на рівень лідерівВолодимир Зеленський
Виступаючи раніше того ж дня разом із прем'єр-міністром Норвегії Юнасом Гаром Стором, Зеленський назвав «політичну волю» та «територіальну цілісність» основними точками тертя.
«Проблема полягає в політичній волі зупинити цю війну та питання територій», – сказав Зеленський. Визнаючи бажання адміністрації Трампа швидко завершити конфлікт, він висловив скептицизм щодо того, що робочі групи нижчого рівня зможуть вирішити найбільш спірні питання.
«Я не впевнений, що завтра ми матимемо саме такий результат… щодо територій», – сказав він, відображаючи свою позицію, що такі прориви «повинні виходити на рівень лідерів».
Хоча Київ сигналізував про прагматичну готовність розглянути питання про припинення бойових дій уздовж поточних ліній контролю, офіційні особи наголошують, що будь-яке припинення вогню має бути підкріплене «залізними» гарантіями безпеки з боку Вашингтона та європейських союзників.
Однак Москва продовжує вимагати від України відмови від додаткової території на сході Донецької області – вимога, яку Київ категорично відхилив.
Речник Кремля Дмитро Пєсков нещодавно поставив під сумнів корисність саміту Путіна та Зеленського, поставивши під сумнів, чи пропонує нинішня переговорна позиція України життєздатний «шлях уперед».
Мова «тиску»
На тлі застою дипломатії українські чиновники та активісти попереджають, що одними лише розмовами нічого не зрушиш з місця в Кремлі.
У Вашингтоні посол України Ольга Стефанішина 24 лютого заявила журналістам, що дипломатія має бути підкріплена «жорсткою силою».
«Мова, яку розуміють росіяни, – це не діалог чи дипломатичні зусилля, а тиск», – сказала Стефанішина, стверджуючи, що санкції та опір на полі бою – єдині ефективні інструменти впливу на Москву.
Мова, яку розуміють росіяни, – це не діалог чи дипломатичні зусилля, а тискОльга Стефанішина
Ці настрої лунали на вулицях столиці США протягом вихідних. Кілька сотень демонстрантів зібралися біля Меморіалу Лінкольна, перш ніж вирушити маршем до резиденції російського посла.
Мітинг, організований Американськими українськими активістами (USUA), послужив нагадуванням про внутрішній тиск на Білий дім з метою забезпечення «справедливого миру».
«Українська діаспора продовжує надсилати чіткий сигнал адміністрації США: Україні потрібен справедливий і тривалий мир із сильними гарантіями безпеки», – сказала Надія Шапоринська, президентка групи.
В інтерв’ю Радіо Свобода 24 лютого, вона застерегла від повернення до «невдалої моделі» Будапештського меморандуму 1994 року, згідно з яким Україна обміняла свій ядерний арсенал на гарантії безпеки, які зрештою були проігноровані Москвою.
У своєму виступі перед пресою державний секретар США Марко Рубіо заявив, що адміністрація Трампа продовжує посилювати тиск на Москву, запроваджуючи нові санкції проти російського нафтового гіганта «Роснефть», водночас продовжуючи продавати зброю Україні.
Україні потрібен справедливий і тривалий мир із сильними гарантіями безпекиНадія Шапоринська
«Адміністрація продовжує продавати зброю Україні. Ми не продаємо зброю Росії і не запроваджуємо санкції проти України», – сказав він журналістам 25 лютого.
Рубіо додав, що лише Вашингтон може вести переговори щодо припинення війни в Україні, яка, на його думку, не має військового рішення.
«Організація Об’єднаних Націй не збирається цього робити. Франція не збирається цього робити. ЄС не збирається цього робити. Росіяни навіть не розмовлятимуть з ними. Тому ми не хочемо відмовлятися від… ми знаємо, що зрештою, ця війна в Україні не має військового вирішення», – сказав він.
«Якщо ми втратимо цю роль, ніхто інший не зможе цього зробити», – додав він.
Республіканці: надати «Томагавки»
Вимога посилення тиску також набирає обертів на Капітолійському пагорбі, де впливові законодавці-республіканці закликають адміністрацію Трампа розширити військову підтримку як засіб отримання важелів впливу за столом переговорів.
24 лютого сенатор Ліндсі Грем з Південної Кароліни закликав до надання Україні крилатих ракет «Томагавк». Грем стверджував, що здатність уражати заводи з виробництва безпілотників та ракет глибоко всередині російської території є надзвичайно важливою, стверджуючи, що «на даний момент Путін не налаштований серйозно на припинення війни».
Ці настрої висловив у Сенаті сенатор-республіканець Джеррі Моран від штату Канзас, який назвав вторгнення Росії «стратегічним провалом», що визначається величезними жертвами. Моран приєднався до заклику до використання «Томагавків» та посилення санкцій, наполягаючи на тому, що Москві не можна дозволити претендувати на перемогу «ні на полі бою, ні за столом переговорів».
Член Палати представників Дон Бейкон (республіканець від штату Небраска), виступаючи в Американській раді зовнішньої політики 25 лютого, охарактеризував цю підтримку як питання глобальне.
Він стверджував, що надання далекобійної високоточної зброї та «нищівні» санкції необхідні, щоб продемонструвати, що США не потерплять «насильницького захоплення території».
Прорив поки недосяжний
Незважаючи на численні зустрічі між українськими, російськими та американськими посадовцями цього року, остаточний прорив залишається недосяжним.
Хоча високопосадовці США приватно сигналізували про своє бажання зберегти дипломатичний імпульс, розрив між вимогами Києва щодо безпеки та вимогами Москви щодо територій залишається величезним.
Зеленський висловив готовність зустрітися з Путіним на нейтральній території, але успіх такої зустрічі, ймовірно, залежить від результатів Женевських переговорів та запропонованого тристороннього раунду в березні.
У той час, як війна вступила у свій п'ятий рік, подвійний напрямок – дипломатії та інтенсивних бойових – дій продовжує йти паралельно.
Чи зможе спільний міжнародний тиск та поновлення переговорів нарешті змінити траєкторію конфлікту, залишається визначальним питанням нинішніх дипломатичних зусиль.
Трамп обіцяє мир. У рекордному за тривалістю зверненні президент США попередив Іран і згадав про Україні
ВАШИНГТОН – Президент США Дональд Трамп використав найдовше в історії звернення «Про становище країни», щоб знову попередити про військові дії проти Ірану у разі провалу дипломатії – і пообіцяв продовжувати переговори про припинення війни в Україні.
Виступаючи майже годину й 50 хвилин, Дональд Трамп на спільному засіданні Конгресу представив досягнення своєї адміністрації як початок «золотої епохи».
Промова дала можливість зосередитися на внутрішній політиці напередодні листопадових проміжних виборів, однак Трамп також повторив ключові пріоритети у сфері зовнішньої політики та глобальної безпеки.
Україна
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже п’ятий рік. Трамп заявив, що його адміністрація «дуже наполегливо працює» над припиненням війни, маючи на увазі кілька місяців переговорів, які минулого тижня продовжилися тристоронніми зустрічами в Женеві в Швейцарії.
Його головний спецпредставник Стівен Віткофф був присутній у залі. Після останнього раунду переговорів він заявив, що було досягнуто «суттєвого прогресу», не вдаючись у подробиці, і додав, що «обидві сторони погодилися… продовжити роботу над угодою».
Трамп не заглиблювався в деталі, але знову наголосив на страшній людській ціні конфлікту.
«Двадцять п’ять тисяч солдатів гинуть щомісяця. Подумайте про це – 25 000 солдатів гинуть щомісяця», – сказав він.
Офіційні дані про втрати не оприлюднюються й не можуть бути незалежно перевірені. Однак в одному з недавніх американських звітів ідеться про 1,2 мільйона росіян (загиблих, поранених і зниклих безвісти) та 500 000–600 000 українців.
Повторивши передвиборчу тезу, Трамп додав, що війна «ніколи б не сталася, якби я був президентом».
Ці заяви пролунали в той час, коли європейські лідери з нагоди четвертої річниці конфлікту підтвердили підтримку Києва, а також на тлі запитань щодо довгострокової стратегії Вашингтона.
Президент США під час промови також згадав про 23-річну українську біженку Ірину Заруцьку, вбиту в місті Шарлотт (штат Північна Кароліна) в серпні минулого року.
«Вона втекла від жорстокої війни, але була вбита злочинцем… Пані Заруцька, сьогодні ввечері я обіцяю вам, що ми забезпечимо справедливість для вашої чудової дочки Ірини», – сказав Трамп, звертаючись до матері загиблої, Анни Заруцької, присутньої під час його промови. Раніше президент США Дональд Трамп закликав засудити до страти 34-річного підозрюваного у вбивстві українки.
Іран
Трамп присвятив кілька хвилин Ірану, представивши його як пряму й постійну загрозу, а також згадавши про удари США по країні в червні минулого року.
Після [операції] «Опівнічний молот» їх попередили не робити жодних подальших спроб відновити свою програму озброєнь, зокрема ядерну. Проте вони знову починають усе спочатку», – сказав він.
«Моя перевага – вирішити цю проблему дипломатичним шляхом, – заявив Трамп. – Але одне безсумнівно: я ніколи не дозволю головному у світі спонсору тероризму – а вони беззаперечно такими є – отримати ядерну зброю. Цього не можна допустити».
Його слова прозвучали на тлі масштабного нарощування військової присутності США на Близькому Сході та напередодні нових переговорів між США й Іраном, запланованих на 26 лютого. Переговори зосереджені передусім на ядерній програмі Ірану, яку Тегеран наполягає, що призначено для мирних, цивільних цілей, зокрема виробництва електроенергії.
«Протягом десятиліть політика Сполучених Штатів полягала в тому, щоб ніколи не дозволити Ірану отримати ядерну зброю. Багато десятиліть», – сказав Трамп.
Посилаючись на духовне керівництво Ірану після революції 1979 року, він заявив: «Відтоді, як вони захопили владу в цій гордій країні 47 років тому, режим і його смертоносні проксі поширювали лише тероризм, смерть і ненависть».
Трамп також заявив, що під час нещодавніх внутрішніх протестів іранська влада «вбила щонайменше, здається, 32 000 протестувальників у власній країні».
Правозахисні організації нарахували близько 7 000 загиблих, однак широко вважається, що реальна цифра значно вища.
Президент США завершив свій коментар щодо Ірану попередженням: «Жодна країна ніколи не повинна сумніватися в рішучості Америки. У нас найпотужніша армія на Землі».
Енергетика, мита
Зовнішня політика була тісно пов’язана з внутрішнім економічним порядком денним Трампа.
Він похвалився розширенням видобутку нафти й газу в межах своєї політики «бури, крихітко, бури», стверджуючи, що зростання видобутку в США – разом із тим, що він назвав «світлим новим початком» у Венесуелі – допоможе знизити світові ціни на енергоносії.
Назвавши Венесуелу «нашим новим другом і партнером», Трамп заявив, що США забезпечили поставки 80 мільйонів барелів нафти після усунення від влади багаторічного лідера Ніколаса Мадуро.
Щодо торгівлі Трамп заявив, що мита, які сплачують іноземні країни, зрештою «замінять сучасну систему податку на прибуток» та полегшать фінансовий тягар для американців.
Протягом усієї промови Трамп неодноразово повертався до центральної теми: відродження Америки.
Якщо республіканці зустрічали виступ оплесками й оваціями стоячи, то демократи сиділи з кам’яними обличчями. Десятки з них узагалі бойкотували подію, провівши окремий захід у Вашингтоні, де розкритикували Трампа з низки питань.
«Я не на зверненні «Про становище країни» сьогодні ввечері, тому що це ненормальні часи, і демократи мають перестати поводитися нормально», – заявив сенатор-демократ Кріс Мерфі.
«Краще антидепресанти, ніж горілка». Як змінилися настрої у Росії за роки великої війни проти України?
Інфляція та подорожчання продуктів - це перше, про що згадують громадяни Росії через чотири роки після повномасiтабного вторгyення в Україну. Згідно з офіційними даниvи, за чотири воєнні роки російський рубль знецінився більш ніж на третину. Більше про вплив війни – в матеріалі проєкту Радо Свобода для російськомовної аудиторії «Настоящее время».
«Стало гірше. За ті самі гроші можна купити менше. Гроші подешевшали», – каже жителька Єкатеринбурга.
«Ми зубожіли. Ціни на все зростають, а доходи не збільшуються. Я взагалі втратила роботу. Працювала на заводі. Втратила, бо не хочу працювати на озброєння», – каже ще одна росіянка.
Російські соціологи зазначають, що повномасштабна війна ще не встигла торкнутися кожного росіянина у вигляді, наприклад, втрати на фронті когось із членів родини. За інформацією Центр стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, російські війська втратили на війні 1 мільйон 200 тисяч осіб убитими, пораненими та зниклими безвісти. Кремль ці цифри не розкриває.
«Усвідомлення втрат починає проникати в маси. Це довго відбувалося, бо країна велика, а на війну ж ідуть люди, які хочуть. Щодо цього подивіться на динаміку продажу антидепресантів у Росії. Це насправді позитивна тенденція. Краще вже антидепресанти, ніж горілка і суїцид», – каже російська політологиня Катерина Шульман.
Середньостатистичний росіянин: як він живе під час великої війни?
Росія буде країною переважно літніх жінокКатерина Шульман
«Середньостатистична росіянка – Олена Смірнова, їй понад 40 років, у неї 1–2 дітей. Вона живе в міській квартирі, а хотіла би жити у власному домі. Автомобіль тепер китайський, доходи з 2024 року зменшуються. Подорожі за кордон стали рідшими. Вона більше економить на покупках, навіть на їжі. Смірнова почала менше відкладати грошей, бо все подорожчало. Війна прискорила демографічні тенденції: народжуваність падає, суспільство старіє. В результаті Росія у 2030-ті роки буде країною переважно літніх жінок», – зауважує Шульман.
Труни з фронту, зростання цін, воєнна цензура, заборона вільного інтернету, інститут донощиків, тюремні строки для незгодних, роздача державою ярликів «ворог народу». Зростання злочинності, хронічний стрес, тривожність і невизначеність. А ще – навислий «дамоклів меч» у вигляді «ось-ось буде оголошена загальна мобілізація». Усе це, як наголошують незалежні від Кремля політологи й соціологи, для окремо взятого росіянина – лише видима частина тих змін, що сталися в Росії після 24 лютого 2022 року.
Окрема хвиля, яка, за словами соціологів, накриває свідомість росіян останні чотири роки – це потік ненависті, що ллється з екранів телевізорів. Війна – не лише в теленовинах і політичних шоу, а й у фільмах та «блакитних вогниках».
Для пересічного громадянина Росії одним із показників чотирьох років великої війни російський історик Андрій Зубов називає прощання з вигаданим у Кремлі міфом про можливість відновлення колишньої імперії.
Немає трофеїв. Окрім викрадених унітазівАндрій Зубов
«Казали: «можемо повторити», «на Берлін». Не змогли повторити. Немає трофеїв. Окрім викрадених унітазів. Війна не змогла стати переможною, вона виявилася довгою, важкою, кривавою, – зазначає Зубов. – Це бажання відновлення країни, що розпалася, Радянського Союзу, як пріоритетне завдання. Сам Путін називав це своїм пріоритетом. І багато людей так вважали за всіма опитуваннями до війни. Раділи, коли в України відібрали Крим, бо здавалося, що це початок відновлення Союзу. Тепер зрозуміли, що нічого не відновлено. За все доводиться платити величезну ціну».
Однак не всі росіяни постраждали від війни. Є ті, кому трагедія дала можливість заробити, позбутися конкурентів і пробитися до влади. Заробітки різко зросли у працівників російського військово-промислового комплексу. 205 тисяч рублів на місяць (понад 2,5 тисячі доларів) платять на заводах із виробництва бомб і снарядів.
Зросли винагороди й у співробітників російських державних ЗМІ. Наприклад, телеведуча ВГТРК Ольга Скабєєва, за даними «Інсайдера», щомісяця отримує 24 тисячі доларів. Поліпшилося фінансове становище й працівників силових структур. Заробляють на війні також російські контрактники – у середньому вони отримують близько 2,5 тисячі доларів на місяць.
За чотири роки Росію покинули близько мільйона людей, побоюючись за власну безпеку. За час війни в умовах цензури росіяни навчилися не говорити зайвого, не довіряти співрозмовнику. А хтось просто згадав навички з радянського минулого.
Зеленський змінює підхід до Білорусі. «Не робіть дурниць»
В інтерв’ю білоруському виданню «Дзеркало» 23 лютого президент України Володимир Зеленський виклав нову політику щодо Білорусі.
- Який сигнал надсилає Україна санкціями проти Олександра Лукашенка і кому?
- Що Києву варто очікувати від Світлани Тихановської?
Ці запитання Білоруська редакція Радіо Свобода обговорювала із колишнім послом України в Білорусі (у 2017-2023 роках) і колишнім послом із особливих доручень МЗС України з питань Білорусі (у 2024-2025 роках) Ігорем Кизимом.
– Зеленський заявив, що у 2022 році, після початку війни, коли російські війська атакували Україну з території Білорусі, його команда виступала за удари бодай по російських позиціях у Білорусі. Він був проти цього. А тепер не виключає операцій проти російських ретрансляторів безпілотників і позицій «Орешників». Чому змінився підхід?
– Початок війни я застав у самій Білорусі. Не знаю, як команда Зеленського реагувала на перші удари, але тоді було абсолютно неясно, наскільки Лукашенко контролював ситуацію. Виходячи з інтерв’ю Зеленського «Дзеркалу» та його попередніх виступів, він поговорив із Лукашенком відразу після початку повномасштабної війни, і той сказав, що не контролює установки на території Білорусі – місця, звідки здійснювалася атака. Очевидно, це була маячня. Однак згодом він контролював усе під час тих ракетних і бомбових ударів, які здійснювалися з території Білорусі. Хочу нагадати, що останні удари, зафіксовані нами з території Білорусі, це був жовень 2022 року.
Тоді ще залишалася надія, що Лукашенко зупиниться раніше за Путіна
Що змінилося відтоді? На мій погляд, тоді ще залишалася надія, що Лукашенко зупиниться раніше за Путіна. Нагадаю, що у перші дні війни саме на території Білорусі відбувалися переговори між Україною та представниками Росії, у яких я брав особисто участь. Тому можу сказати, що тоді не було чіткої ясності щодо участі Лукашенка і білоруського боку в цій війні. Буду відвертий – тоді в мене були сподівання й надія, що все це дуже швидко завершиться.
Незважаючи на всі попередження до Лукашенка, він продовжує підтримувати агресію
Зеленський каже, що спочатку існувала певна, хоча і наївна, як мені здається, віра, що Лукашенко справді не контролює ситуацію і не вступає в змову з росіянами. Тепер ситуація трохи змінилася. Незважаючи на всі попередження до Лукашенка, він продовжує підтримувати агресію. Зокрема, за допомогою пропаганди, що також є певним чинником гібридної війни. Він надає інфраструктуру, допомагає російському військово-промисловому комплексу, передає росіянам озброєння та розвідувальну інформацію – співпраця триває повною мірою.
Починаючи з розміщення ядерної зброї: чи відбулося це, чи не відбулося; можна принаймні говорити про наміри. Мова йде про розміщення певного об’єкта, про який він сам хизується, що «дуже добре зробив», хоча взагалі не зовсім зрозуміло, для чого це робиться.
На території Білорусі діють центри управління дронами – і це зафіксовано нашою розвідкою, про що сказав Зеленський. Позиція української держави така: не робіть дурниць – і буде добре. Зробив щось погане – отримав відповідь. Дійшло до того, що ми змушені відповідати військовими методами на дії, які нині здійснює режим Лукашенка проти України.
– Протягом чотирьох років українські експерти, деякі спікери на кшталт Михайла Подоляка говорили: «Ні-ні-ні, у нас кордон – тисяча кілометрів. Якщо Україна буде завдавати ударів по території Білорусі – неважливо, по російських військах, по НПЗ чи чомусь ще – тисяча кілометрів – це відкриття другого фронту. Україні це просто невигідно, і тому не варто». Зараз, наскільки я розумію, формула змінилася?
Другий фронт нікому не потрібен
– Тисяча кілометрів як була, так і залишилася. 1084 км – це державний кордон. Давайте будемо відвертими: війська Білорусі так і не переступили цей кордон. Я хочу повернутися до слів нашого колишнього міністра Дмитра Кулеби, який чітко сказав: військова агресія і розрив дипломатичних відносин відбудуться відразу, як тільки перший чобіт білоруського солдата перетне український кордон. Очевидно, другий фронт нікому не потрібен, і це було стримуючим фактором.
Деякі підрозділи перебували там на ротаційній основі: приїжджали з фронту для тренувань. Це радше був ефект стримування, щоб Лукашенко не наробив дурниць і не надсилав війська в Україну. Наші прогнози були такими: білоруська армія та народ не готові воювати на цьому фронті самі.
Я завжди підкреслював, що для України нашими союзниками є білоруський народ, а не режим, який зараз при владі. Коли я спілкувався з білорусами, відповідь була однозначно негативною на запитання: «Чи піде армія Білорусі воювати проти України?» Одного разу я запитав одну маму: вона відповіла: «Знаєте, у білорусів дуже добрий досвід партизанської боротьби: підемо в ліси, а проти України воювати не будемо». Тому я виключав можливість нападу саме білоруської армії через північний кордон.
Для нас головну загрозу становила саме присутність російських військ на території Білорусі. Це і трапилося.
– 18 лютого президент Зеленський ухвалив рішення про санкції щодо Лукашенка. Він, до речі, вже давно перебуває під санкціями Євросоюзу. Але разом із ним – сотні білоруських чиновників, силовиків, суддів, пропагандистів – це сотні людей. А Україна запроваджує санкції лише щодо Лукашенка. От в інтерв’ю «Дзеркалу» Зеленський сказав: «Можливо, щодо сім’ї – це наступний крок». А от щодо сотень людей, як це зробив Європейський Союз, такого не планується. Чому таке обмеження?
Запровадження санкцій проти Лукашенка – це вже вершина піраміди
– По-перше, це якраз навпаки. Запровадження санкцій проти Лукашенка – це вже вершина піраміди, до якої санкції поступово вводилися. Можливо, ви не в курсі, але ще з часів мого перебування на посаді у 2022 році ми запроваджували санкції і проти пропагандистів, і проти військових. І взагалі Україна була однією з перших держав, яка приєдналася до європейських санкцій, запроваджених після подій 2020 року. На відміну від, наприклад, Молдови чи Грузії.
З початку військової агресії в нас уже було багато санкцій проти чиновників, які брали участь, зокрема в пропагандистських акціях. Назву вам, наприклад, Григорій Азаренок - білоруський телеведучий, який активно підтримує режим Олександра Лукашенка та виступає з різкою антизахідною й антиукраїнською риторикою.
Вадим Гігін - білоруський політичний коментатор, історик і медіаменеджер. Відомий як провладний ідеолог офіційного Мінська. – їх було багато, найбільш активних у цьому плані. Це був, скажімо так, пул, за який відповідало МЗС.
Проти військових, які підтримали російську агресію, також були запроваджені санкції. Проти прикордонника Лаппо, проти командирів, які брали участь в оперативному командуванні «Південь» і «Північ».
Були ухвалені секторальні санкції проти всього військово-промислового комплексу. І тут ми навіть випередили багато європейських країн, які частково вводили санкції.
До речі, були санкції й проти дружини Лукашенка – навіть жартували, що проти дружини ввели, а проти самого Лукашенка ще ні. Тобто це було логічним завершенням – введення санкцій проти самого Лукашенка. І проти його синів також, зокрема проти Віктора, який очолював безпекову структуру та був радником з питань національної безпеки.
Отже, санкції проти білоруського режиму вводилися поступово: і проти військових, і проти пропагандистів, і проти чиновників, і проти сім’ї Лукашенка.
Тому не можна казати, що санкції ввели лише проти Лукашенка.
– Далі питання про тезу, яку кілька разів повторив президент Зеленський у своєму інтерв’ю: «Білорусь сильно ризикує». Чим вона ризикує?
– Насамперед – втратою незалежності та суверенітету. Подальше втягування Лукашенка у війну фактично веде до втрати суверенітету, коли збройними силами Білорусі керуватимуть уже не з Мінська, а з Москви. Зараз це частково так виглядає, але певний суверенітет ще зберігається.
По-друге, це ризик втягування Білорусі в гарячу фазу війни. І якщо щось нове відбудеться з території Білорусі, мовчання України вже не буде. Повторення 2022 року не буде. Тоді були сумніви, нерішучість, але зараз ситуація інша.
Якщо Білорусь буде втягнута у війну – навіть обмежено, наприклад, силами спеціальних операцій чи іншими формуваннями – це може стати кінцем Білорусі як незалежної держави. Це пряма загроза її суверенітету й територіальній цілісності.
Навіть у диктатурі масове небажання воювати має значення
Щодо подій 2022 року. Президент Зеленський сказав: «Росіяни намагалися втягнути Білорусь у війну. Одна з ідей була, щоб білоруси живою силою заходили на територію України, лякали нас, розтягували наші сили». Але так і не втягнули за чотири роки. Чому?
Ймовірно, такі плани були. Що саме завадило – складно сказати. Можливо, Лукашенко відмовився або намагався переконати Путіна, що це невигідно. Можливо, зіграли роль внутрішні настрої в білоруському суспільстві. Хоча Білорусь – диктатура, але навіть у диктатурі масове небажання воювати має значення.
– Демократична лідерка Білорусі Світлана Тихановська, ймовірно, вперше за чотири роки війни відвідає Україну. Вона давно цього хотіла, але з Києва – з офіційних і експертних кіл – навіть після зустрічі Зеленського з Тихановською у Вільнюсі українські експерти в інтерв’ю Радіо Свобода казали: «А що Тихановська може дати?». Чи змінився тепер підхід України?
– Я був чиновником. До речі, сьогодні рівно рік, як я залишив посаду посла з особливих доручень. І скажу так: коли переходиш до кола експертів, трохи змінюється ставлення до подій. Бо не всі експерти добре розуміють, як готуються документи, державні рішення.
У нас було доволі негативне ставлення до Тихановської
З самого початку в нас було досить негативне ставлення до Тихановської як до особистості. Коли я став послом з особливих доручень два роки тому, мене здивувало дуже негативне ставлення до неї, до структур, які вона очолює, і до багатьох представників білоруського демократичного руху загалом.
Причини були різні. Хтось згадував її ставлення до Криму, до Росії, її висловлювання на кшталт: «Росіє, прийди й допоможи нам усунути Лукашенка» тощо. Не буду перераховувати всі причини.
Нам дійсно треба було вжити заходів, щоб змінити це ставлення. Для мене від самого початку було очевидно, що така ситуація ненормальна: існують структури демократичних сил, які уособлюють частину білоруського суспільства, проти Лукашенка і проти агресії, а ми з ними не спілкуємося.
Тоді почалася робота з підготовки певних тез і стратегії, як далі комунікувати з Білоруссю. Це була не моя ідея, а ініціатива нашого попереднього міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, яку ми реалізовували через моє призначення і через мою присутність на численних заходах, що проводилися білоруськими демократичними силами за кордоном і в Україні. Я спілкувався, був на конференціях, і в ЄС, і на конференції «Нова Білорусь» у 2025 році. Тобто, ми почали спілкування таким чином, щоб поступово рухатися вперед.
Виходимо з того, що білоруські демократичні сили представляють ту частину білоруського суспільства, яка виступає проти агресії та проти курсу Лукашенка на співучасть в цій агресії. Тому, хочемо ми цього чи ні, вони зараз – ситуативний союзник, і ми маємо з ним працювати.
Що вони можуть зробити – це вже інше питання. Не обов’язково привезти бронетранспортер: можна, наприклад, завезти генератор чи обмундирування для одного білоруського солдата. Завжди можна знайти спосіб бути корисним у спільній справі, і українська держава має користуватися такою можливістю.
Відповіді відредаговані для стислості, дивіться більше тут:
Румунія анулювала посвідчення особи для 100 тисяч молдован через фіктивні адреси
Сільвія Ротару, Крістіна Попушой та Іонут Бенеа
Румунія анулювала документи, що посвідчують особу, для 100 тисяч громадян із подвійним румунсько-молдовським громадянством у відповідь на шахрайські схеми, які тривали роками. Подробиці – в матеріалі Радіо Свобода.
Двоє молдовських юристів познайомилися, подружилися, одружилися – і з’ясували, що обидва користувалися однією й тією самою фіктивною адресою у своїх румунських посвідченнях особи.
Історія Аліни та Вадима Горінчой ілюструє, як значна частина тримільйонного населення Молдови отримала документи в сусідній Румунії – державі Європейського Союзу.
Тепер Румунія вирішила анулювати такі документи для 160 тисяч осіб, зокрема 100 тисяч молдован.
Сусіди з вигодами
Румунію та Молдову пов’язують глибокі історичні, культурні та мовні зв’язки.
До Другої світової війни Молдова була частиною Румунії, у 1945 році її включили до складу Радянського Союзу, а в 1991 році вона стала незалежною.
Після вступу Румунії до ЄС у 2007 році значно зросла кількість молдован, які скористалися румунським законодавством, що надає їм спрощений шлях до громадянства.
Близько 900 тисяч молдован цілком законно отримали румунський паспорт. Румунське посвідчення особи дає додаткові переваги, зокрема доступ до банківських послуг у Румунії, можливість отримати водійське посвідчення чи соціальні виплати на виховання дітей.
Втім, для отримання посвідчення особи потрібна адреса в Румунії – і її часто, формально законно, надавали посередники.
22 000 людей в одному будинку
Деякі з використаних адрес були занедбаними нежитловими будівлями. Інші – реальними житловими будинками, але вони фізично не могли вмістити всіх людей, які нібито там проживали.
За словами Аурела-Кетеліна Джулеску, керівника Генерального директорату з реєстрації населення Румунії, за десятками адрес було зареєстровано понад 5 тисяч осіб. В одній будівлі, яку охрестили «фабрикою фіктивних домівок», було зареєстровано понад 10 000 молдован.
Був навіть випадок, коли за однією адресою було зареєстровано 22 тисячі осіб. Румунське законодавство не встановлювало жодних обмежень.
«Була згода власника, і він давав її перед державним службовцем для кожної особи, яку реєстрували в цьому приміщенні», – сказав Радіо Свобода молдовський юрист Спірідон Мокану, який надавав посередницькі послуги.
Аліна Горінчой скористалася послугами іншого посередника, але, як і багато інших, фактично не проживала за адресою, вказаною у її документах. «Було відомо, що за цією ж адресою зареєстровано кількох із нас і що це не є незаконним», – сказала вона Радіо Свобода.
Аліна та її чоловік мешкають у французькій столитці, Парижі. Саме там у березні 2025 року, відвідуючи румунське консульство для оформлення румунських документів для своєї дитини, вони дізналися неприємну новину – їхні власні румунські документи було анульовано.
Вони стали жертвами змін до румунського законодавства, запроваджених у 2023 році, які встановили ліміт – не більше від 10 осіб, не пов’язаних родинними зв’язками, можуть бути зареєстровані за однією адресою. Законодавчу поправку ухвалили на тлі побоювань, що після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Румунія може стати вразливою до проникнення шпигунів і диверсантів.
Втім, лише минулого року румунська влада почала активно застосовувати нові правила – після скандалу, коли угруповання підозрювали в реєстрації тисяч людей не лише з Молдови, а й із Росії. Судовий процес триває.
Скільки росіян?
Коли місцеві медіа зосередилися на цій історії, влада в Бухаресті відмовилася розкривати, скільки громадян Росії отримали румунське громадянство за останнє десятиліття. У відповіді на запит Радіо Свобода Національний орган з питань громадянства повідомив лише, що 100 тисяч осіб «з пострадянського простору», але без урахування Молдови , отримали румунський паспорт у період з 2010 по 2025 рік.
Однією з проблем, пов’язаних зі зміною правил, стали бюрократичні затримки. 38-річна Марія Кіртоаґе працює у сфері продажів і придбала житло в Бухаресті після отримання громадянства у 2020 році. У грудні минулого року вона подала заяву на нове посвідчення особи з урахуванням нової адреси.
«Я маю власне житло, куплене рік тому, і вирішила оформити посвідчення особи з новою адресою», – сказала вона Радіо Свобода. За її словами, влада досі перевіряє, де вона проживає. «Наскільки складно перевірити людину в цифровізованій державі?» – зауважує вона.
Румунська влада зазначає, що ніхто не був позбавлений громадянства чи паспорта через анулювання посвідчення особи. Водійські посвідчення також не підлягають анулюванню.
За даними Генерального директорату з реєстрації населення Румунії, близько 20 відсотків осіб, чиї посвідчення були анульовані у 2023–2025 роках, згодом змогли їх поновити.
Китайський тил Путіна. Чому Європі досі складно обмежити зв’язки Москви й Пекіна
БРЮССЕЛЬ – Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні політики дискутують, чи можуть дипломатичний тиск і санкції переконати Китай обмежити підтримку Москви.
Однак через чотири роки після вторгнення підтримка Росії з боку Китаю лише поглибилася. Пекін забезпечує Росії життєво важливу економічну «подушку» шляхом закупівлі енергоносіїв, постачання критичних мінералів для виробництва дронів, а також стабільний потік товарів подвійного призначення – зокрема мікроелектроніки та промислового обладнання, повідомили Радіо Свобода високопосадовці ЄС.
«Саме тому ми ведемо постійний діалог із китайською стороною, щоб вказати їй на цей беззаперечний факт», – сказав дипломат ЄС на умовах анонімності.
Посадовці та аналітики, які спілкувалися з Радіо Свобода, зазначають, що Китай утримується від прямої військової допомоги, однак послідовно розширює економічну, технологічну та дипломатичну співпрацю з Москвою. За їхніми словами, ця співпраця, ймовірно, цьогоріч лише посилиться, що дедалі більше ускладнює спроби європейських урядів вплинути на Пекін.
Аналітики зазначають, що спочатку китайські посадовці побоювалися економічних наслідків війни, однак згодом дійшли висновку, що конфлікт вигідний Пекіну, оскільки тримає Європу зосередженою на Україні, а не на Азії. Прогнозований економічний вплив на Китай поки що виявився мінімальним і обмежився невеликими незалежними нафтопереробними заводами та приватними компаніями без значного зв’язку з ширшою економікою.
Китай розуміє, що Європа навряд чи запровадить проти нього повноцінні санкціїЄва Зайверт
«Китай не очікує серйозних наслідків, тому що їх фактично й не було», – сказала Радіо Свобода Єва Зайверт, старша аналітикиня берлінського аналітичного центру MERICS. – Китай розуміє, що Європа навряд чи запровадить проти нього повноцінні санкції, і намагається не підіймати свою підтримку над порогом, який міг би спровокувати жорсткішу реакцію».
Обмежена реакція Заходу
Від лютого 2022 року Брюссель додає китайські компанії до санкційних списків, вважаючи їх частиною ланцюгів постачання або фінансових потоків, пов’язаних із російськими воєнними зусиллями. Очікується, що цей перелік розшириться в межах 20-го пакета санкцій ЄС, який готують до четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
У проєкті документа, з яким ознайомилося Радіо Свобода, є кілька нових китайських компаній.
Втім, ці заходи не змогли обмежити китайську підтримку. Поки Індія – один із найбільших покупців російської нафти – нещодавно почала скорочувати закупівлі, Пекін заповнив цю нішу. За даними аналітичної компанії Kpler, імпорт російської нафти до Китаю в лютому досяг рекордного рівня після зростання впродовж останніх трьох місяців.
Бенджамін Шмітт, старший науковий співробітник Центру енергетичної політики Кляйнмана та Perry World House при Університеті Пенсильванії, сказав Радіо Свобода, що «просто не було достатнього рівня застосування санкцій і контролю за експортом технологій, щоб це відповідало задекларованій меті – обмежити підтримку Москви з боку Пекіна».
За його словами, ця прогалина відображає ширшу проблему: санкції розширювалися швидше, ніж здатність західних урядів забезпечити їх ефективне виконання.
«Це означає, що реальний ефект санкцій і експортного контролю часто суттєво відстає від масштабів санкційної політики, яку ухвалюють законодавці по обидва боки Атлантики», – сказав Шмітт, колишній посадовець Державного департаменту США.
Нині на Китай припадає понад 40 відсотків російського нафтового експорту, і він став головним постачальником товарів подвійного призначення, які мають пріоритетне значення. Крім того, лідер Китаю Сі Цзіньпін допоміг послабити дипломатичний тиск на президента Росії Володимира Путіна, провівши з ним 19 зустрічей або телефонних розмов від початку повномасштабного вторгнення.
Президент «Ліберально-демократичної ліги України» Артур Харитонов сказав Радіо Свобода, що через потік товарів і технологій із Китаю «Росія може продовжувати цю війну стільки, скільки буде потрібно».
Дві країни також намагаються обходити західні санкції, торгуючи в рублях і юанях, зауважують фахівці. Російські посадовці стверджують, що 99 відсотків двосторонньої торгівлі у 2025 році здійснювалося в цих двох валютах.
ЄС також утримується від запровадження масштабних секторальних санкцій проти Пекіна через тісні економічні зв’язки між блоком і Китаєм.
Обсяг торгівлі між ЄС і Китаєм у 2024 році сягнув приблизно 785 мільярдів доларів, що пояснює обережність європейських лідерів щодо радикальних санкцій проти Пекіна.
Міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна сказав Радіо Свобода, що в такій ситуації Європа певною мірою залежить від Китаю і змушена обирати між захистом своєї економіки та ризиком «вистрілити собі в ногу», якщо завдати Китаю сильнішого удару санкціями та експортними обмеженнями.
Цахкна відвідав Пекін у листопаді у складі естонської делегації та зазначив, що Таллінн і інші європейські столиці продовжують закликати китайських посадовців вплинути на Путіна та його дії щодо України.
Дилема Європи щодо Китаю
Європейські посадовці стверджують, що лише через діалог із Сі Цзіньпіном можна спробувати вплинути на його позицію з питань безпеки.
Ми завжди наголошували, що очікуємо від Пекіна використання свого впливуПаулу Ранжел
«В усіх моїх діалогах із Ваном Ї, у розмовах нашого прем’єр-міністра із Сі Цзіньпіном, а також публічно ми завжди наголошували, що очікуємо від Пекіна використання свого впливу», – сказав Радіо Свобода міністр закордонних справ Португалії Паулу Ранжел.
На тлі торговельної напруженості з Вашингтоном європейські лідери останнім часом активізували контакти з Пекіном: наприкінці 2025 року Китай відвідав президент Франції Емманюель Макрон, цьогоріч – прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц планує візит цього місяця.
Очікується також, що президент США Дональд Трамп зустрінеться із Сі в Китаї у квітні.
Ван Ї намагався скористатися дипломатичними можливостями під час виступу на Мюнхенській конференції з безпеки 14 лютого, заявивши, що Китай не є стороною, безпосередньо залученою до конфлікту, і «не має вирішального слова» щодо будь-якого політичного врегулювання в Україні, однак Пекін «у свій спосіб надасть повну підтримку мирному процесу».
У Мюнхені Ван Ї зустрівся з низкою європейських посадовців, зокрема з міністром закордонних справ України Андрієм Сибігою, який сказав Радіо Свобода, що Київ «зацікавлений у подальшому розвитку цього напрямку взаємовигідної співпраці» з Пекіном. Китай є найбільшим окремим торговельним партнером України, обсяг торгівлі між країнами торік становив 21 мільярд доларів.
Китай не хоче бачити Росію переможеною, але й не хоче мати поряд із собою тріумфальну РосіюГуннар Віганд
«Китай не хоче бачити Росію переможеною, але й не хоче мати поряд із собою тріумфальну Росію, – сказав Радіо Свобода Гуннар Віганд, колишній високопосадовець ЄС і науковий співробітник Німецького фонду Маршалла. – Тому вони не розривають зв’язки з Україною й водночас підкреслюють, що підтримують її територіальну цілісність».
Відносини Китаю та Росії за останні десятиліття еволюціонували – від суперництва часів Холодної війни до тіснішого зближення за правління Сі та Путіна.
Західні посадовці зазначають, що недовіра між Пекіном і Москвою зберігається, однак їхня спільна опозиція до західного тиску переважає ці розбіжності.
«Китай не рятує Росію, але водночас не рятує й Україну, – сказала Радіо Свобода членкиня правління Української асоціації китаєзнавців Віта Голод. – Це своєрідний стратегічний китайський нейтралітет».
Вето Угорщини і Словаччини щодо нафти. Чи загальмує це санкції ЄС проти Росії?
Поки Європейський Союз намагається встигнути схвалити новий пакет санкцій проти Росії до четвертої річниці повномасштабного вторгнення армії Москви в Україну наступного тижня, може виникнути нова перешкода.
ЄС уже стикався із труднощами в узгодженні морської заборони на російську нафту, а тепер Угорщина та Словаччина використовують своє право вето щодо 20-го пакету санкцій ЄС, щоб забезпечити подальші поставки російської нафти або через пошкоджений нафтопровід «Дружба», або через Хорватію.
То чого очікувати?
Кілька європейських дипломатів, з якими Радіо Свобода спілкувалося на умовах анонімності, підтвердили, що Угорщина та Словаччина дали зрозуміти, що наклали застереження на пакет санкцій. Це означає, що Будапешт і Братислава вимагатимуть додаткової інформації або гарантій того, що їхні вимоги щодо постачання нафти будуть враховані, перш ніж вони дадуть згоду на ухвалення пакету.
Хоча Європейський Союз запровадив заборону на імпорт російської нафти через трубопроводи у зв’язку з війною Кремля проти України, Угорщина та Словаччина домоглися винятків із цих санкцій, використовуючи нафтопровід «Дружба», який транспортує російську нафту до Центральної Європи через Україну.
Однак поставки цим трубопроводом зупинили 27 січня. Київ заявляє, що це сталося через повітряну атаку Росії.
«Ключовий факт: в ніч на 27 січня 2026 РФ ударила дроном по лінійній виробничо-диспетчерській станції «Укртранснафти» в Бродах – основній нафтоперекачуючій станції на українській ділянці нафтопроводу «Дружба». Вона є найпотужнішою на маршруті з великим резервуарним парком. Після удару виникла масштабна пожежа, горіння сирої нафти в найбільшому резервуарі обʼємом 75000 куб.м. тривало 10 днів. Тобто, це був удар по «вузлу керування і перекачки», що призвело до зупинки функціонування ЛВДС і відповідно, прокачування російської нафти на транзит». Оскільки в Росії виходять з того, щоб завдати максимального ураження енергетичному потенціалу України, то в розширення переліку цілей в електроенергетиці та газовому секторі пішли й обʼєкти видобутку та транспортування нафти, тобто те, що знаходиться в системі НАК «Нафтогаз України» та оперується дочірніми «Укрнафтою» та «Укртранснафтою»», – так описує ситуацію фахівець із питань енергетики, президент Центра глобалістики «Стратегія ХХI» Михайло Гончар.
Попри це, і Угорщина, і Словаччина звинуватили Україну в тому, що вона повільно відновлює поставки, а прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо навіть заявив, що Київ робить це, щоб змусити Угорщину відмовитися від свого довгострокового вето на майбутнє членство України в Європейському Союзі.
18 лютого вони також оголосили, що припиняють експорт дизельного пального до України, доки не буде відновлено постачання нафти.
Тим часом Європейська комісія звернулася до Києва щодо цієї ситуації, а Угорщина офіційно попросила Хорватію прокачувати натомість російську нафту, використовуючи свою трубопровідну мережу.
Хорватія заявила, що виконає цей запит за умови, що це відповідатиме санкційному законодавству ЄС і США.
Посли ЄС зустрінуться 20 лютого зі сподіванням надати необхідне одностайне «зелене світло» пакету санкцій, однак європейські дипломати повідомили Радіо Свобода, що не виключають можливості додаткової зустрічі на вихідні, щоб підготувати санкції до політичного схвалення, коли міністри закордонних справ блоку зберуться в Брюсселі 23 лютого.
Окрім останнього застереження з боку Угорщини та Словаччини, представники держав-членів поки що не дійшли згоди, якою саме має бути потенційна морська заборона на російську нафту.
Ідея Європейської комісії полягає в тому, щоб заборонити економічним операторам ЄС надавати послуги будь-якому судну, яке транспортує нафту з російських портів. Такий захід виходив би за межі чинного цінового обмеження на нафту, запровадженого країнами Групи семи (G7 )та наразі встановленого на рівні 47,60 долара за барель, оскільки він повністю забороняв би суднам під прапором ЄС перевозити російську нафту.
Судна з-поза меж ЄС були б звільнені від цієї заборони, однак не змогли б користуватися портовими послугами та страхуванням у ЄС.
Однак морські держави ЄС, такі як Кіпр, Греція та Мальта, наполягають, щоб цей захід спочатку схвалили в межах G7.
Втім, у Брюсселі небагато хто вірить, що G7 коли-небудь погодиться на такий крок, і головним завданням зараз є досягнення домовленості, яка дозволить ЄС запровадити морську заборону у співпраці з іншими країнами-однодумцями.
Співпраця Китаю з Іраном. США посилять тиск?
Ілія Джазаері
Після завершення другого раунду ядерних переговорів у Женеві 17 лютого Сполучені Штати розглядають можливість посилення тиску на експорт іранської нафти до Китаю, яка продається зі знижкою та вважається ключовим фактором економічного виживання Тегерана.
Понад 80 відсотків іранського експорту нафти припадає на Китай. За даними Axios з посиланням на американських посадовців, президент США Дональд Трамп і прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу домовилися, що Вашингтон докладе зусиль для скорочення продажів іранської нафти Китаю, що може значно посилити тиск на Тегеран.
У відповідь на ці повідомлення Міністерство закордонних справ Китаю 16 лютого заявило, що «нормальна співпраця між країнами в межах міжнародного права є розумною і законною, а тому має поважатися й захищатися».
Цей конфлікт підкреслює, наскільки важливою стала роль Китаю у здатності Ірану протистояти західному тиску. Пекін є найбільшим торговельним партнером Тегерана та дедалі важливішим джерелом технологій і співпраці у галузі безпеки. Це робить китайські закупівлі нафти привабливою ціллю для зміни переговорного балансу.
Водночас зростання тиску з боку США та стримана реакція Китаю демонструють складну роль Пекіна. Поки Іран стикається з нарощуванням військової присутності США в регіоні та поновленням дипломатичного тиску після жорстокого придушення загальнонаціональних протестів, Китай зберігає обережну позицію, закликаючи до стабільності та уникаючи прямої конфронтації з Вашингтоном.
Водночас багаторічне поглиблення співпраці – від підготовки поліції до вдосконалення систем спостереження – допомогло Тегерану придушувати інакомислення та пережити одну з найсерйозніших за останні роки криз для клерикального режиму.
«Це модель, у якій Китай досяг майстерності та яку вдосконалював у себе вдома, – сказав в інтерв’ю Радіо Свобода Майкл Кастер, керівник глобальної китайської програми британської правозахисної організації Article 19. – Державам на кшталт Ірану не потрібно заохочення до авторитаризму, вони можуть переймати більш ефективні й дієві методи, які застосовує Китай».
Експорт «методички»
Нафта стала основою китайсько-іранських відносин упродовж останніх років. Американські санкції, спрямовані на стримування ядерних амбіцій Тегерана, частково нівелювалися закупівлями з боку Пекіна – часто за зниженими цінами.
Значна частина торгівлі здійснюється через бартер: іранська нафта в обмін на китайські товари, технології та інфраструктуру. Така система наситила іранський ринок китайською продукцією, одночасно допомагаючи підтримувати доходи уряду.
6 лютого Трамп підписав указ, який дозволяє посилити економічний тиск на Іран і потенційно націлитися на китайські закупівлі нафти.
Ці кроки можуть також вплинути на постачання китайського обладнання, яке є основою іранської системи цензури, зокрема тієї, що дозволила владі відключити значну частину країни від інтернету під час січневих протестів.
«Цифровий простір – це місце, де громадське суспільство знаходить прогалини в інфраструктурі контролю, – зазначив Кастер, співавтор нещодавнього звіту для Article 19, в якому детально описано, як Китай допоміг Тегерану розширити цифрові репресії всередині країни. – Здобувши повний контроль над цифровим простором за допомогою нових технологій і тактик з Китаю, Іран може здійснювати контроль на новому рівні».
Ця співпраця стала очевидною, коли іранці вийшли на вулиці через погіршення економічної кризи в країні. Влада з безпрецедентною швидкістю відключила доступ до інтернету, ізолювавши громадян від зовнішнього світу та обмеживши поширення інформації.
Очевидці повідомляли, що для оточення протестувальників використовувалися дрони, інколи ними стріляли по натовпу. Інші заявляли, що технології застосовувалися для ідентифікації демонстрантів як на вулицях, так і в їхніх домівках після вигукування антиурядових гасел.
У звіті Article 19 зазначається, що технології спостереження, вперше застосовані в китайському регіоні Сіньцзян проти уйгурського населення, нині використовуються й в Ірані, що, на думку Кастера, демонструє, як Тегеран запозичує «методичку цифрового авторитаризму» Пекіна.
«Ми бачили більш як десятирічні документи, що підтверджують передачу технологій між Китаєм та Іраном, – сказав Кастер. – Але одна з найважливіших частин цієї історії, яку часто не беруть до уваги, – це стратегія використання цих технологій для витонченого цифрового авторитарного контролю».
Глибше партнерство у сфері безпеки
Партнерство розвивалося поступово. Китайські технологічні гіганти, як-от Huawei, ZTE, Tiandy та Hikvision, підписували угоди з Тегераном щодо постачання обладнання та інновацій. Це продовжувалося, попри санкції США, і сприяло розвитку Національної інформаційної мережі Ірану (NIN) – контрольованої державою та ретельно моніторованої внутрішньої мережі інтернет, що перебуває на фінальній стадії розвитку.
Ще з 2005 року іранські силовики почали проходити навчання з тактики контролю натовпу та моніторингових технологій у китайських колег, і ця співпраця поглиблювалася десятиліттями обмінів та угод.
У 2023 році Іран приєднався до Шанхайської організації співробітництва, регіонального блоку щодо питань безпеки і торгівлі на чолі з Китаєм. У грудні він приймав військових із Китаю, Росії та інших семи країн для проведення антитерористичних навчань у межах цієї організації.
Через кілька тижнів, 25 грудня – за кілька днів до початку протестів – посол Ірану в Китаї відвідав Народний університет громадської безпеки в Пекіні, де пообіцяв продовжувати «прагматичну співпрацю у галузі правоохоронної діяльності та безпеки».
У 2021 році Іран і Китай оголосили про 25-річну угоду про економічне співробітництво, спрямоване на посилення кооперації та розвитку в галузі технологій та інфраструктури – зокрема будування автомагістралей і швидкісних залізниць.
Сохейл Азаді, член редакційної колегії канадсько-перського вебсайту з перевірки фактів FactNameh, повідомив Радіо Свобода, що з витоку інформації про угоду відомо про спеціально розроблені для співпраці в галузі безпеки та передачі технологій.
Він каже, що деякі з цих сфер перетинаються з впровадженням Іраном китайського обладнання для спостереження та консультаціями щодо створення місцевого закритого інтернету.
Наразі ця угода принесла обмежені результати, оскільки китайські інвестиції всередині підсанкційного Ірану залишаються незначними.
У дослідженні відносин між Китаєм та Іраном, проведеному наприкінці січня вашингтонським інститутом Брукінгса, угоду назвали «спробою підтримати іранську економіку в умовах американських санкцій», що відповідає прагматичному підходу Пекіна до Ірану, який продовжує боротися з тиском США та нестабільністю всередині країни.
«Китай набагато важливіший для Ірану, ніж навпаки, – йдеться у звіті. – Для Китаю головний інтерес в Ірані буде зосереджений на захисті стабільності, забезпеченні постійного доступу до іранського експорту нафти та запобіганні появі проамериканського режиму в Тегерані».
Форум