Лютнева революція 1917 року зруйнувала стару систему влади в Російській імперії, докорінно змінивши тогочасні політичні реалії. А невдовзі революційна хвиля вирвалася за кордони та лінії фронту, поширившись на інші держави. Однією з ознак тієї революційної доби стала цілковита ротація еліт – до влади прийшли люди, які донедавна не мали навіть підстав на це розраховувати. Усе це повною мірою стосується і провідних діячів Української революції та національно-визвольної боротьби 1917-1921 років – їхні долі вражають своєю карколомністю.
У даному випадку дозволимо собі визначення «Українська революція» розглянути в широкому контексті та взяти до уваги не лише діячів українського національно-визвольного руху, і не лише революціонерів, а й усіх, хто, визнаючи себе українцем, безпосередньо творив Україну.
Не маючи права повернутись до Києва, проживав у Москві. Тут він займався науковою діяльністю – працював в архівах над матеріалами до восьмого тому «Історії України-Руси», а також співпрацював із часописом «Украинская жизнь», який щомісяця виходив у Москві. Майже одразу після революції повернувся до Києва, де вже заочно був обраний головою Центральної Ради.
Повноважний представник Всеросійського союзу земств (організація, що займалася допомогою російській армії) на Західному фронті. Мешкав у Мінську. Кажучи сучасною термінологією, напередодні революції майбутній очільник УНР займався волонтерською діяльністю.
У квітні 1917-го організував у Мінську з’їзд вояків-українців Західного фронту, від якого був делегований до Києва на Перший всеукраїнський військовий з’їзд. Там був обраний головою Українського генерального військового комітету та делегований до складу Центральної Ради.
Нелегально – за підробленими документами, під чужим прізвищем – проживав у Москві, займався літературною діяльністю, співпрацював із журналом «Украинская жизнь». Одразу після Лютневої революції приїхав до Києва, де став одним із організаторів Центральної Ради, а влітку очолив її виконавчий орган – Генеральний секретаріат.
У званні генерал-лейтенанта командував 34-м стрілецьким корпусом російської армії. Корпус входив до складу Південно-Західного фронту і тримав позиції в районі Коломиї. Також мав придворний чин «генерал-ад’ютанта свити його імператорської величності». Попервах звістку про початок українського руху сприйняв вороже, проте вже влітку, за наказом головнокомандувача, розпочав українізацію корпусу.
В’язень московської Бутирської тюрми – був засуджений до смертної кари за вбивство поліцейського, яку замінили на довічну каторгу. Серед інших в’язнів мав прізвисько «Скромний». Невдовзі повернувся до рідного Гуляй-Поля, де зайнявся громадсько-політичною роботою, очолив місцеву раду та профспілку.
Перебував на засланні у Моршанську Тамбовської губернії. Невдовзі повернувся до Петрограда, де долучився до діяльності більшовицької партії. Був членом Військово-революційного комітету Петроградської ради, який керував більшовицьким переворотом у жовтні 1917 року. У грудні 1917-го приїхав до Харкова, де став народним секретарем (міністром) з питань праці, а на початку 1918-го очолив більшовицький український уряд, який проіснував до квітня того ж року.
Лейтенант австрійської армії, перебував у таборі для військовополонених під Царицином (нині Волгоград). Організовує організаційно-просвітницьку роботу серед полонених українців. У липні 1917-го втікає де Києва, де вступає до Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни, а восени, разом із соратниками, сформував Галицько-буковинський курінь січових стрільців.
Посол (депутат) до австрійського Рейхсрату (парламенту) у Відні, голова Української парламентарної репрезентації. Наприкінці травня 1917-го виголосив у парламенті вимогу про створення української автономії та дотримання владою Австро-Угорщини принципів самовизначення націй.
Капітан (хорунжий) легіону Українських січових стрільців (добровольче формування в складі австрійської армії), командир роти (сотні). Був відряджений до австрійської окупаційної адміністрації на Волині, де активно організовував систему української шкільної освіти.
У чині прапорщика служив у саперному підрозділі на території Фінляндії (тоді – в складі Російської імперії). Був обраний до ради солдатських і офіцерських депутатів. У травні 1917-го повернувся на Кубань, де долучився до громадсько-політичної діяльності – очолив Обласний продовольчий комітет, обраний до козачої Військової ради, а відтак – до крайової Законодавчої Ради, яка проголосила Кубанську Народну Республіку.