Українська православна церква (Московського патріархату), яка не є самостійною структурою, а фактично екзархатом Російської православної церкви (РПЦ), переживає зараз не найкращі часи. Зрештою, вона може втратити свою «традиційну назву» й офіційно іменуватися Російською православною церквою в Україні (РПЦвУ). Щоправда, це питання ще юридично не вирішене. Але, схоже, його вирішення не за горами. А оскільки назва РПЦвУ адекватно відображає суть цієї церковної структури, то, очевидно, пора вже вживати саме таку назву.

Руйнування «церковної монополії»

У минулі часи ця РПЦвУ мала великий вплив і її так чи інакше підтримувала українська влада як «єдину канонічну православну церкву» в Україні. Щодо Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) й Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), то вони такими не розглядалися.

І хоча представники влади робили певні жести в бік цих церков, надавали їм певну підтримку, але для них вони були релігійними організаціями «другого сорту». РПЦвУ володіла такою собі «канонічною монополією». До того ж кількість її парафій, монастирів помітно переважала, порівнюючи з парафіями, монастирями, іншими структурами УПЦ КП та УАПЦ.

На різного роду офіційних зустрічах, урочистостях (як у Києві, так і на місцях) саме представникам РПЦвУ надавалася перевага. Особливо підтримка цієї релігійної організації спостерігалася за часів президентів Леоніда Кучми й Віктора Януковича.

Однак російсько-українська війна, яка розпочалася в 2014 році й триває понині, дала тріщину в цій «канонічній монополії». Високопоставлені представники РПЦвУ фактично зайняли антипатріотичну позицію. При чому часто робили це демонстративно. Відомі й факти підтримки «канонічних православних» бойовиків, «сепаратистів» на Донбасі, в Криму.

Це так чи інакше вплинуло як на українське суспільство загалом, так і на владу. Ідея церковної самостійності стала особливо актуальною.

Тому об’єднання УПЦ КП й УАПЦ, створення Православної церкви України (ПЦУ), до якої також приєдналися деякі ієрархи й віруючі РПЦвУ, на архієрейському соборі 15 грудня 2018 року було явищем цілком закономірним.

Попри непростий процес становлення, ПЦУ відбулася як релігійна організація, отримавши томос, тобто визнання, від Вселенського патріархату.

Це стало другою і доволі суттєвою тріщиною в «канонічній монополії» РПЦвУ. Адже Вселенський патріархат визнав, що канонічною церквою в Україні є саме ПЦУ. Щодо РПЦвУ, то вона фактично постала як церква на чужій канонічній території. А її глава, митрополит Онуфрій, просто як ієрарх чужої церкви в Україні.

Зрозуміло, РПЦ та її філія РПЦвУ доклали чимало зусиль, аби загальмувати розвиток ПЦУ, її визнання іншими православними церквами. РПЦ навіть пішла на розрив стосунків зі Вселенським патріархатом. І хоча ці спроби дали певні плоди, все ж процес не зупинити. На сьогоднішній день ПЦУ, окрім Вселенського патріархату, визнали Елладська, Кіпрська й Олександрійська православні церкви.

Значення візиту патріарха Варфоломія

Але чи не найсильнішою тріщиною в «канонічній монополії» РПЦвУ став візит Вселенського патріарха Варфоломія до України 20–24 серпня цього року. Показово, що цього ієрарха 20 серпня зустрічали не лише предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній разом із духовенством, а й прем’єр-міністр Денис Шмигаль. Того ж дня патріарх зустрівся з президентом України Володимиром Зеленським.

Президент у розмові подякував Варфоломію за його візит і зазначив, що одним з чинників, які агресор застосовує проти України як гібридну зброю, є релігійний. Зрозуміло, що тут був натяк на РПЦвУ. Це, так би мовити, політичний аспект візиту. Нинішня українська влада так чи інакше починає розуміти потребу церковної самостійності України для нормального розвитку держави. І тут «колись канонічна» РПЦвУ є зайвою. Правда, представники цієї структури останнім часом намагаються демонструвати певний український патріотизм. Але це, радше, камуфляж, викликаний обставинами. І багато хто це розуміє.

Однак візит Вселенського патріарха мав передусім церковне значення. Так, 22 серпня він та митрополит Епіфаній звершили богослужіння в Софії Київській за участі духовенства ПЦУ, духовенства з Афону та близько 15 тисяч вірян. Це було богослужіння «на рівних» – двох предстоятелів церков. Зокрема, це виражалося в плані символічному. Кожен із них тримав жезл – символ глави своєї церкви.

Відбулися численні зустрічі патріарха, в тому числі й на державному рівні. Так, він взяв участь у засіданні Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (правда, на нього спеціально не прийшли представники РПЦвУ), у волонтерському та ветеранському форумі «Там, де ми – там Україна», зустрічався з прем’єр-міністром Денисом Шмигалем, відвідав урочистості з нагоди Дня Незалежності України тощо.

Окрім того, були різні зустрічі з вірянами, представниками громадськості, політиками. До зустрічі з патріархом готувалися численні його прихильники. Ще до його приїзду були презентовані книги «Варфоломій І: 30 років патріаршого служіння в контексті України» та «Варфоломій. Апостольська місія. Пророче бачення» архідиякона Іоана Хрисавгіса українською мовою.

Готувалися до приїзду патріарха і його супротивники із РПЦвУ. Ними були організовані деякі протестні акції. Однак керівники цієї структури начебто дистанціювалися від них, доручивши це діло так званим мирянам. Зрештою, останні вели себе досить спокійно. І, як правило, зникали тоді, коли мав з’явитися патріарх. Схоже це було на непогано сплановану виставу.

Шанс для РПЦвУ

Митрополит Онуфрій та духовенство РПЦвУ свідомо уникали зустрічей із Варфоломієм. Однак при цьому РПЦвУ начебто й не розірвало стосунків із Вселенським патріархом. А останній не робив якихось різких заяв у їхній бік.

Це дає певні підстави вважати, що керівництво РПЦвУ має шанс, попри позицію Московського патріархату, налагодити стосунки зі Вселенським патріархатом. Шанс, звісно, слабкий. Та все ж... Багато буде залежати від того, як далі розвиватимуться події і в плані церковному, й політичному.

Важливо, що візит патріарха Варфоломія в Україну підтвердив суб’єктність ПЦУ. Перед візитом супротивники цієї церкви спеціально поширювали чутки, що патріарх може забрати в неї томос. А якщо так, то вона втратить свою канонічність. І сам візит, і богослужіння, й зустрічі патріарха в Україні показали, що цього не буде.

Варфоломій давав чітко зрозуміти, що Україна повинна мати й має свою автокефальну церкву. І такою є ПЦУ. Тому керівникам та адептам РПЦвУ нарешті потрібно усвідомити, що вони втратили «канонічну монополію» й можуть стати ізгоями в Україні. Тому треба шукати вихід. Й так чи інакше йти на порозуміння зі Вселенським патріархатом та ПЦУ.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода