Російські політики та чиновники відкривають в анексованому Криму нові пам’ятники і продовжують тиражувати міф про Крим як «споконвічно російську територію». Як історичній науці протистояти сучасній міфології, підкріпленій телебаченням та інтернет-ЗМІ, в ефірі Радіо Крим.Реалії ведучий Олександр Янковський обговорює з кримським істориком Сергієм Громенком.
‒ Іще 16 грудня в Керчі у сквері біля морського вокзалу відкрили й освятили пам’ятник історичним діячам X‒XI століть князю Глібові й ігумену Никонові. З цього приводу міністр культури в російській владі у Криму Аріна Новосельська сказала ось що:
«Це архізначна подія для Керчі. Це яскраве свідчення того, що Керч ‒ найдавніше місто Росії. Архізначуще і для Республіки Крим, який іще раз довів сам собі, що є центром світової цивілізації. Звідси шлях Андрія Первозванного, звідси грецька цивілізація, тому переоцінити дуже складно. Пам’ятник дуже гідний».
‒ Як вам такий коментар, Сергію?
‒ Вліпити відразу три речі, які абсолютно суперечать одна одній, ‒ це треба вміти. Пам’ятник, який присвячений діячам X‒XI століть, ніяк не може свідчити про те, що Керч ‒ «найдавніше місто Росії». Саме собою формулювання досить довго народжувалося в російському політичному дискурсі, але в будь-якому разі йдеться про VII століття до нашої ери. Тоді з’явилися перші грецькі поселенці, які заснували міста, одне з яких ‒ навіть не найперше, ‒ Пантикапей, ‒ уціліло й дожило до наших днів. Дійсно, це найдавніше місто в Східній Європі на північ від Дунаю. Те, що воно не російське, зрозуміло всьому світові, окрім Росії та ще двох десятків країн.
А тут ще й апостол Андрій, про якого немає жодних надійних історичних свідчень, що він дійсно бував у Криму і потім піднявся Дніпром. За переказами, так Андрій Первозванний знайшов місце, де засяє благодать, ‒ Київ! Як російський міністр культури Криму може взагалі апелювати до апостола, який зв’язав Крим з Києвом?
‒ А якій події взагалі присвячений сам пам’ятник?
‒ В історіографії існує проблема кордонів Київської Русі, зокрема, тривають дискусії про те, чи входив у неї Крим. Тут ідеться про історичну подію XI століття, коли князь Гліб із Тмутаракані ‒ руїни цього міста розташовані навпроти Керчі, на Таманському півострові ‒ узяв і з незрозумілих причин виміряв відстань між цими містами кроками, по кризі. З цього приводу він повелів вибити напис на камені, який був виявлений у XVIII столітті.
Те, що там знаходять «руські» печатки та монети, це природно, тому що торгівля йшла. На середньовічних кладовищах Керчі немає шару з похованнями давніх слов’ян
Більшість аргументів на користь вірогідності цього каменя заслуговують довіри. Але ось надбудова над цим фактом нікуди не годиться: на камені не написано, що Керч і Тмутаракань входили до складу одного князівства, і знайдений він у Краснодарському краї Росії. Те, що князь знав відстань між двома міськими церквами, ще нічого не означає. Росіяни викручують з цього напису стільки, скільки не викручує жоден податковий інспектор із боржника. Керч ‒ візантійське місто в Середньовіччі, і немає документів, які показували б, що імперія втратила над ним контроль. Те, що там знаходять «руські» печатки та монети, це природно, тому що торгівля йшла. На середньовічних кладовищах Керчі немає шару з похованнями давніх слов’ян.
‒ Добре, якщо дотримуватися логіки російської влади, якщо це дійсно така споконвічна земля, то куди поділося все російське населення упродовж наступних століть?
З часів першої анексії Криму і з’явився міф про те, що це «споконвічно російська земля»
‒ Злі половці й татари. Це не те щоб кліше, але стандартна відповідь, винайдена наприкінці XVIII століття. Ми зараз обговорюємо не російські новоробки ‒ ми пережовуємо жуйку, яку зліпили Потьомкін із Катериною саме тоді. Їм потрібно було пояснити, що вони не захоплюють чуже, а повертають своє. З часів першої анексії Криму і з’явився міф про те, що це «споконвічно російська земля», що татаро-монголи тут усіх вирізали і поневолили, що з Криму світло віри православної засяяло на Русі тощо. Путін нічого не винаходить ‒ він повертає до життя все, що накопичилося за останні 250 років. На жаль, це не викорчувати з сучасної російської людини.
‒ Нещодавно ви презентували свою нову книжку «250 років фальші: російські міфи історії Криму». Але якщо це не викорчувати, навіщо тоді така робота?
‒ Є дві аудиторії, які цього потребують. По-перше, це українська аудиторія, яка постраждала від радянського дискурсу. Для багатьох віра в «хороших споконвічних росіян» у Криму, «злих татар» і схожі речі ‒ просто спадщина радянських підручників. Якщо не дати нічого іншого натомість, так все і залишиться. Українці зараз фізично відрізані від російської пропаганди, вони можуть перемикати канали, обирати інші книжки й потребують лише різноманітності. Так що моя книжка українською мовою як раз для тих, хто хоче дізнатися більше.
Друга аудиторія ‒ наші західні партнери й колеги. Доводиться констатувати, що багато журналістів і навіть аналітиків не заглядають всередину історії Криму більше ніж на 200 років. Я намагаюся показати, що не все так просто. Низка тез із цієї книжки була перекладена й видана англійською мовою, і Міністерство інформаційної політики поширювало їх у закордонних представництвах для роботи з дипломатами. Нарешті, коли в Росії впадуть «випромінювальні вежі» (образ із творчості радянських фантастів братів Стругацьких: випромінювання з веж гіпнотизувало мешканців, щоб вони вірили керівництву і виконували його накази ‒ ред.) і в росіян з’явиться потреба в якійсь альтернативі, тоді це й для них.
‒ Чому така потреба має з’явитися?
Ми зможемо перейти до історичної дискусії тільки після того, як свою дискусію завершать військові й політики
‒ Звичайно, якщо людина вірить у «могутню Росію, яка постала з колін», то не засумнівається в «російському Криму». А коли руйнується цей дискурс, то тріщини біжать і всіма супутніми міфами. Був час із 1989 до 1993 року, коли пристрасть російської людини до пізнання історії настільки зросла, що все, чим ми сьогодні оперуємо, з’явилося саме тоді: розсекречені документи, перевидані мемуари тощо. Після 1993 року почався рух у зворотний бік. Ми зможемо перейти до історичної дискусії тільки після того, як свою дискусію завершать військові й політики. Спроба переконати когось зараз ‒ те саме перенесення води в решеті. При цьому російські міфи об’єктивно шкодять Росії.
‒ Хіба не навпаки?
‒ Здається, що це не так, що вони згуртовують Росію. Ось якби не існував 250-річний міф про те, що Крим ‒ це Росія, то, може, і не спало б на думку Володимирові Путіну так страшно ризикувати своєю країною, своїм народом, і здійснювати першу анексію в Європі після Другої світової війни. У Кремлі були впевнені, що все минеться, а потім ще й Новоросія, населена росіянами, як по команді піде від України.
У 2014 році виявилося, що це не так: там, де росіяни мають перевагу в танках, ‒ там і Росія, а населення їхнім міфам не вірить. Тому Росія після 2014 року перебуває об’єктивно в гіршому становищі, ніж раніше. Навіщо це все було потрібно? Віра в те, що ніяких українців немає, в те, що Крим ‒ «споконвічно російська земля», підштовхнула їх до всієї цієї авантюри, яка буде ще довго даватися взнаки Росії.
