ЛЬВІВ – Цьогорічними лауреатами Шевченківської премії у галузі «Музичне мистецтво» стали Богдана Півненко за концертні програми 2019–2024 та Олександр Шимко за сакральну містерію для мішаного хору «Вирій».

Богдана Півненко – скрипалька, продюсерка, генеральний директор і художній керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата», народна артистка України. Українська скрипалька пропагує сучасну українську музику у світі. У її репертуарі твори українських композиторів Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького, Ігоря Щербакова, Золтана Алмаші, Олександра Левковича.

Про емоції від отримання державної нагороди, якою була реакція батька – відомого українського художника Івана Марчука, про важливість популяризації у світі української музики – з лауреаткою Шевченківської премії-2025 Богданою Півненко поспілкувалось Радіо Свобода.

– Як ви сприйняли новину про те, що стали лауреаткою Шевченківської премії, що ця відзнака означає для вас? Адже у родині ви вже друга людина, удостоєна цього звання.

– До нагородження я не усвідомлювала, що це для мене значить. Але тепер відчуваю величезну радість. Мій тато (художник Іван Марчук – ред.) отримав цю нагороду, мій вчитель Богодар Которович теж, як і Валерій Матюхін, композитор і колишній керівник «Київської камерати».

Я спілкувалась з людьми, які були лауреатами Шевченківської премії і були обличчями української культури. Це велика честь для мене. Я ще до кінця певно не усвідомила цієї нагороди і радію. І ще скільки треба зробити.

– Ви удостоєні премії за концертні програми 2019-2024 років, але українську музику виконуєте давно.

– Я грала українську музику, починаючи з 2000 року. Працюю солісткою в Національному ансамблі солістів «Київська камерата». А ще співпрацювала з Богодаром Которовичем і він теж пропагував українську музику, виконував її лише не так багато, як Валерій Матюхін, для прикладу. Тобто в моїй творчості нічого не змінилось. Війна багато змінила в сприйнятті і в бажанні грати українську музику, в бажанні її слухати. І більше музикантів зацікавились саме українською музикою.

Для прикладу, у 2001 році української музики в етерах було до 50%, а, для порівняння, у 2024 році – 75-80%. Просто у час, коли я починала пропагувати музику українських композиторів, записувати диски, це не було так модно і популярно. Але я відчувала, що це моє покликання, тому й робила. Хоча у Шевченківській премії вказано, що відзначено за концертні програми протягом останніх п’яти років, але мені здається, що це відзнака за всі роки моєї діяльності.

Мені дуже приємно, що моє сприяння популяризації української музики, її впізнаваності – оцінено, зауважено. Дуже багато творів ми записали і нині молодше покоління, наші колеги за кордоном орієнтуються саме на наше виконання, бо ми часто виконували прем'єри.

Шевченківська премія – це найвища творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Її заснували в травні 1961 року. Премію присуджує президент України на підставі рішення комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Отримати цю нагороду можна лише один раз за життя.

– Ви якось зауважили, що хочете, аби батько вами пишався, що теж здатні у житті досягти успіху. І ось вас оцінено Шевченківською премією, як і Івана Марчука у 1997 році за «Шевченкіану». Тато привітав із нагородою?

– Тато сказав, що він пишається і що він був певний, що так і буде. Він зараз живе у Відні, ми зрідка спілкуємося, але, звичайно, я подзвонила йому, як вже попередньо дізналась про те, що мене обрано лауреатом, ще до офіційного нагородження. Тато був дуже щасливий це чути. Безумовно, що його думка і оцінка для мене важливі, тому що він – одна з найбільших моїх мотивацій у житті і мені завжди хотілось, щоб він мною пишався.

– Як велика війна в Україні, що триває вже четвертий рік, вплинула на вашу творчість, ваш репертуар?

– Справа в тім, що мені нічого не потрібно було перебудовувати. Адже як грала українську музику, так і продовжую. Просто географія концертів з українською музикою розширилась. Тому що, на жаль або на щастя, я не знаю, як сказати, тому що війна – це трагедія, але вона водночас викликала величезний інтерес до України, української культури в цілому, зокрема української музики.

Недавно ми презентували програму у Лондоні, в Кембриджі, Парижі, в Оксфорді, Берні і спостерігали, що інтерес до української музики настільки виріс, що було колись навіть уявити важко, що двоє не дуже відомих українських виконавців за кордоном гратимуть в концерті тільки українську музику і розповідатимуть про цю музику на сцені. На концертах був аншлаг. А потрапити у Берлінську філармонію з концертом чи в Цюріх надзвичайно складно. І саме замовлення на українську музику було від європейського глядача і слухача. До війни важко було навіть уявити таку ситуацію.

Чи, для прикладу, наш концерт у «Карнеґі-Гол», де теж у репертуарі була виключно українська музика. І пройшов концерт з великим успіхом. Тобто оці стереотипи, що українську музику ніхто не знає і її не сприйме, українцям нав’язували роками, примушуючи повірити в якусь українську меншовартість.

Ми граємо музику українських композиторів ХХ століття, а також сучасних, як Золтана Алмаші, який пише музику у час війни. Ми презентуємо всю українську композиторську школу, починаючи від Лятошинського, Мейтуса, Косенка, Коляди, Скорика, Сильвестрова, Станковича.

Музику цих композиторів хочуть чути і вона подобається. Дуже часто люди підходять і кажуть, чому вони раніше не знали цих імен, що не чули в медіа про них, не знали їхньої музики. Мені і колективу приємно, що ми популяризуємо, відкриваємо західному слухачеві українську музику, тобто українську культуру.

– Що відчуваєте у музиці Скорика, Сильвестрова, Станковича?

– Ці композитори дуже різні. Якщо говорити про Сильвестрова, то якраз він такий інтернаціональний, космополіт. Коли слухаєш його музику, то не відгадаєш, що це є українська музика. А якщо слухаєш музику Скорика, тут якийсь такий генофонд нації аж: український мелос, українські інтонації чути відразу, особисто мені.

Найбільш улюбленим моїм українським композитором є Мирослав Скорик. І, до речі, як це не дивно, Лятошинський, який дуже звертався до українського фольклору. Просто когось із композиторів відчуваєш на підсвідомості.

– Від Росії не раз можна було почути, що «немає української культури, що це частина російської культури» і таке інше. Ви багато гастролюєте у світі і саме українську культуру презентуєте, чи змінились вже уявлення західного світу, що українська культура це українська культура, а ніяка не російська чи схожа до неї?

– Не просто думаю, що так, але переконана, що українську культуру вже знають, як українську. 21 квітня ми виступаємо з «Київською камератою» з концертом у Берлінській філармонії, де знову звучатимуть виключно твори українських композиторів. Вже ні в кого не викликає сумнів, що українська музика цікава у світі.

22 березня концерт «Київської камерати» у Національній філармонії України, наш головний диригент Кері-Лінн Вілсон(«Київська камерата» заснована в 1977 році Валерієм Матюхіним, який був головним диригентом оркестру до смерті у 2023 році – ред.).

Ми граємо українську музику і один твір-прем'єру американської музики. Є багато охочих дипломатів відвідати концерт, хоч звучатимуть твори українських композиторів, але інтерес до цього є і вже ідентифікують українців у світі як окрему країну зі своєю культурою, мистецтвом, музикою.

– Канадійка Кері-Лінн Вілсон стала головним диригентом «Київської камерати» у 2024 році. Вона заснувала та очолила у 2022 році Ukrainian Freedom Orchestra за підтримки, зокрема, Метрополітен-опери в Нью-Йорку. Як вам працюється з Кері-Лінн Вілсон?

– Кері-Лінн Вілсон обрана на посаду за конкурсом, згідно з контрактом на три роки. Ми маємо багато спільних концертів в Україні та світі. Вона дуже висококласна музикантка, професіонал. Прекрасна людина, товариська, з великою повагою ставиться до музикантів. Немає жодного бар’єру, як це буває у диригентів, або зверхності. Музиканти це дуже відчувають і тому вони відгукнулись дуже позитивно на те, що вона стала головним диригентом.

22 березня, я згадувала, у нас великий концерт у Національній філармонії. А 21 квітня – в Берлінській філармонії. Далі у червні – Ужгород, потім знову Київ, Львів. Кері-Лінн Вілсон дуже щиро хоче для себе відкрити українську музику. Вона вивчає величезну кількість українських записів, партитур. Їй дуже це цікаво. І вона дуже любить диригувати прем'єри. Її бажання підтримати Україну, саме українську музику і відкривати далі її світові, – дуже цінне.

Метрополітен-опера, де її чоловік Пітер Гелба працює генеральним директором, замовили – вперше в історії – українському композиторові Максиму Коломійцю оперу на українську тематику (нову оперу про викрадення та депортацію тисяч українських дітей Росією. Це історія матері, яка вирушає у довгу й небезпечну подорож, щоб врятувати свою доньку, яку росіяни утримують у таборі в Криму – ред.). Опера має вийти у 2027-2028 роках.

Це справді історичний момент, тому що вперше українська опера буде поставлена в Метрополітен-опера, і, сподіваюся, не востаннє, що це буде початок співпраці українських композиторів із Метрополітен-опера, а це важливо, тому що всі театри світу дивляться на тон і політику, які задає Метрополітен-опера. Тому мені цінно, що Кері-Лінн Вілсон приїздить в Україну, знаходить час у своєму щільному графіку гастролей і планує з нами, більше того, диригує саме українську музику. Це велика підтримка для нас, особливо у цей важкий час війни. Вона не боїться приїжджати.

– Ба більше, ви маєте концерти у Харкові, у Запоріжжі, а ці міста, на жаль, зазнають постійних обстрілів.

– Так, тому що це для нас дуже важливо. І ми цього року плануємо у Харкові музичну подію. Запоріжжя, Дніпро. Ми відчуваємо, що це наш обов'язок їздити в ці регіони, ці міста.

– Харків – це ваше рідне місто. Як ви відчуваєте місто сьогодні?

– Місто, незважаючи ні на що, живе, бореться. Два роки тому, коли я відкривала KharkivMusicFest, це 2023 рік, у Харкові було дуже мало людей. На вулицях взагалі не було людей. Вони почали потихеньку повертатися потім. Ми тоді зіграли два концерти. Люди дуже вірять у своє місто. Насправді, я можу тільки низько їм вклонитися.

– Як ви пояснюєте те, що у час цієї великої війни переповнені театральні і концертні зали, що люди купують квитки і відвідують музичні та театральні події?

– Людям треба відволіктись від постійної трагедії, яка нас оточує вже четвертий рік. І потім, коли усвідомлюєш, що життя може бути кожен день, як останній, намагаєшся його жити повним життям і цінуєш кожну мить. Театр, музика, мистецтво дають емоційну розраду.

– Раніше ви звертали увагу на необхідність творити державну колекцію музичних інструментів. А на якій скрипці сьогодні граєте?

– Я граю на скрипці італійського майстра. Але держава ще не творила колекцію. Ми можемо поки ще тільки мріяти про це.

– А на якій скрипці хотіли заграти, взяти її до рук?

– Я люблю свою скрипку, але б не відмовилася, якби вдалося пограти на скрипці Гварнері дель Джезу (італійський майстер виготовлення смичкових інструментів у ХVIII столітті – ред.).

– На скрипці цього майстра грав скрипаль Ніколо Паганіні. А звідки пішло оце «Паганіні у спідниці» про вас, чи не ображає таке висловлювання?

– Ні, це такий певний журналістський штамп, можливо, десь у 2005 році прозвучало, коли ми грали концерт на подання Валерія Матюхіна на Шевченківську премію. Я тоді грала якраз концерт Володимира Зубицького. Він дуже яскравий український композитор і віртуозний. Завжди викликає ентузіазм у публіки і має великий успіх.

– Коли дивитесь на роботи батька, художника Марчука, вони надихають вас на якусь музику?

– Є навіть декілька. Ми навіть випустили диск батькові картини на музику Скорика, Станковича. Як колажі робили. Тато любить експерименти. Безумовно надихали його роботи.

– На початку війни ви виїхали з Києва за кордон і повернулися в Україну. Чому для вас важливо бути в Україні сьогодні?

– Я дуже рада, що в Україні, і нікуди не збираюсь звідси виїжджати. Ще є так багато українських композиторів, яких потрібно відкривати людям. Україна. Харків. 20-ті роки ХХ століття. Зараз величезний інтерес до цього періоду.

Мені відкрили ім’я такого українського композитора Миколи Коляди. Ми навіть записали його сонату. Коляда був вундеркінд у Харкові, без роду і племені, як кажуть, без освіти, який написав дуже цікаву сонату. Він був унікальний самородок, похований у Харкові. Його ім’я ніхто не знає.

Думаю, що ми ще будемо для себе відкривати імена українських композиторів. Нещодавно це був композитор Федір Якименко (один із представників музичного неоромантизму ХХ сторіччя – ред.). Я планую продовжити тему харківських композиторів. Готуємо програму. Тобто попереду ще величезна робота – популяризувати і вивчати імена української культури.