ЛЬВІВ ‒ 31 березня 2023 року 20-річна Дарина попросила руку і серце у військовослужбовця, який після важкого поранення перебував у реанімаційному відділенні у госпіталі у паралізованому стані. Лікарі кілька разів перепитували в Михайла, чи він свідомо відповів нареченій: «Так».

Майже два роки пара день у день разом. Дарина постійно біля чоловіка в реабілітаційному центрі вже більш як рік. А нещодавно молоді люди повінчались у Трускавці.

Про депресію воїна і що його мотивувало повернутись до активного життя, про найбільшу мрію молодого подружжя – у розповіді для Радіо Свобода.

Дарині – 21. Михайлові –23. Але війна принесла цим двом молодим людям дуже великі випробування, які не під силу багатьом старшим, які мають неабиякий життєвий досвід. Майже два роки Дарина і Михайло Гуржії – постійно разом.

Він працює з фізичним терапевтом – і дружина поруч. Він п’є каву – і дружина поруч. Разом у їдальню і на плавання, на концерт і в крамницю. Поруч працюють. Без підтримки та допомоги своєї тендітної Дарини Михайло поки що обійтись не може.

Ця любов і відданість його мотивує, але інколи опускаються руки, коли подумає про те, що до поранення все міг робити самостійно: ходити, сидіти, перевернутись, піднятись, підтримати дружину.

Однак уже зумів її підняти на руки.

«Просто дуже тяжко, що у тебе, наприклад, щось не виходить. Намагаєшся зробити, а це банально не виходить. Ціле життя прожив, у тебе все працювало. А тут не можеш виправити помилку в телефоні, написати щось у комп’ютері», – каже Михайло Гуржій.

Дарина повторює, що йому вдається багато речей. І наголошує на разючій різниці за час після поранення. Адже Михайло вже може стояти на тренажерах більш ніж 10 хвилин і при спеціальній підтримці робить кілька кроків, працює за комп’ютером, тримає телефон, сам їсть. Протягом майже двох років після поранення, операцій і реабілітації прогрес помітний.

«У деяких місцях я відчуваю ноги, але не так, щоб було чітко. Наприклад, якщо дружина вщипне вище поясниці, то я відчуваю», – говорить Михайло Гуржій.

У реабілітаційний центр на Львівщині Михайла Гуржія привезли у положенні лежачи. Він нічого не міг виконувати ані ногами, ані руками, не сидів, не стояв, не міг у руки взяти телефон.

Нині вже самостійно переміщується в кріслі з електроприводом, користується телефоном, працює в комп’ютері, тримає ложку, горнятко ‒ це результат щоденної важкої праці воїна, його дружини і команди фахівців, зокрема фізичних терапевтів.

«Під час занять ми 80% часу працюємо, а 20% відпочиваємо. Михайло відчуває біль, тому що м’язи втомлюються, але за рахунок вправ стають сильнішими. До ходіння ще далеко, тому що все ж таки шийна травма, повне пошкодження спинного мозку, там поки що активних рухів немає. Головне, щоб він жив повним активним соціальним життям. І до цього йдемо. А його вмотивованість дає гарні результати», – розповідає фізичний терапевт реабілітаційного центру «Модричі» Богдан Качмар.

А мотивує воїна до життя і праці його дружина Дарина. Вона повністю себе присвятила Михайлові. Від тієї хвилини, коли на п’ятий день після поранення запропонувала йому в реабілітаційному відділенні одружитись.

Михайло перебував у важкому стані, чув пропозицію Дарини, але не міг говорити.

«Я одразу його знайшла у лікарні. Приїхали з батьками до нього. Я мамі сказала, що хочу Михайлові зробити пропозицію. І мої батьки це зрозуміли, наголосивши лише, щоб тільки я його не залишила. Все було усвідомлено і обдумано. Ми серйозно зустрічались із літа 2022 року. Лікарі приходили до Михайла кілька разів і запитували, чи він погоджується на одруження, щоб потім не виникали ніякі проблеми, що я його на собі одружила. Нас розписали. А 6 липня 2023 року ми приїхали у центр «Модричі» на реабілітацію і відтоді тут», ‒ каже Дарина Гуржій.

Якось, прогулюючись Трускавцем, Михайло запропонував дружині зайти у ювелірну крамницю, і вони вибрали обручки.

Адже молодий чоловік боявся раніше їх купувати, щоб не загубити, тому що не відчував пальців. Під час занять плаванням постійно, говорить, дивився на руку, чи є обручка.

«22 жовтня 2024 року ми повінчались у Трускавці. Давно це обговорювали, замовили однакові вишиванки. Це дуже свідомий вчинок. Бо повінчатись, а потім щось не складеться… Тому ми думали над цим. Я ні разу не шкодувала, що зробила пропозицію Михайлові. Були періоди, коли він казав, що здається, що щось не виходить. А я пояснювала, що це шийна травма і має розуміти, як і до чого, що за місяць-три він не піде ногами. Потрібен час на відновлення», ‒ каже Дарина Гуржій.

Мобілізація і поранення

24 лютого 2022 року Михайло Гуржій працював у групі «Швидкого реагування» Дніпровської міськради. Лише недавно демобілізувався зі строкової служби. Колега йому посеред ночі повідомив, що посилився рух російської армії.

«Я такий у відповідь: «ХХІ століття на вулиці, яка війна?» – це просто нонсенс якийсь. Мені просто не хотілося не те, що вірити, а навіть думати. А тоді прилетіла ракета. Було гучно. Це було страшно. Я виходив з Дніпровської міської ради, а на вулиці люди бігають, їдуть на вокзал. Через кілька днів поїхав у ТРО записуватись. Не вийшло щось, то я потрапив у ТРО при Дніпровській міськраді на випадок, щоб обороняти місто. А влітку прийшла повістка, і я поїхав у військкомат. Мене хотіли відправити в Нацгвардію, але мій брат служив у 93-й бригаді, і я хотів потрапити туди. Поїхав у 93-тю окрему механізовану бригаду, через кілька днів уже був у Харківській області. А далі – Соледар, Бахмут», ‒ розповідає військовослужбовець.

Спершу був піхотинцем, потім мінометником. Поранення отримав у Бахмуті. 23 березня 2023 року виїхав із побратимами на позицію. Якраз у день народження брата.

«Звичайний день на службі. Хтось на спостережному пункті сидів, хтось вираховував координати. Я був навідником міномета. Почали працювати. І тут почули у небі дрон. А це якраз був пік боїв у Бахмуті, там перебували різні підрозділи. Ще керівництво сказало, що це не може бути ворожий дрон. Він висів просто над нами. А це був таки ворожий. Він просто точнісінько до нас потрапив. Прямо в будинок. Двоє побратимів загинули, один отримав легке поранення. Я не розумів, що зі мною, мене просто затягнули, поклали, і я в такому стані був, то приходив до свідомості, то втрачав. Був поранений у шийний відділ хребта, пройшло по потилиці, перелом потилиці був і в бронежилет залетіли осколки, які його пробили. Бронежилет аж зігнутий», ‒ каже Михайло Гуржій.

Евакуація важкопораненого бійця була складною, розповідає родина, тому що на Бахмут залишалась одна дорога, яка постійно обстрілювалась російськими військами. Треба було пройти міст через річку, який теж перебував під постійним обстрілом. Михайла евакуював, ризикуючи власним життям, побратим. Але йому таки вдалося відправити пораненого воїна у медичний пункт. Цей друг вже пізніше загинув...

Через втрату найближчих друзів Михайло Гуржій перебував у глибокій депресії. Адже з побратимами Валерієм і Павлом був від першого дня на фронті, ділили їжу, передавали один одному досвід, підтримували у важкі моменти.

У загиблого друга Валерія залишились дружина і маленька донечка, яка, каже, дуже подібна на тата. Дарина і Михайло знайшли рідних Валерія і Павла, з якими підтримують теплі стосунки. У кімнаті, де Михайло і Дарина проживають у реабілітаційному центрі, висить малюнок, на якому зображені три побратими ‒ Михайло, Валерій і Павло.

«Це дружина мені замовила такий подарунок», ‒ каже Михайло.

«Я не знала, як він реагуватиме на цей портрет. Михайло сидів найближче до прильоту і залишився живий. Хлопці загинули, і ми за це все балакали з дівчатами. Вони кажуть: «Ти один лишився живий, ти повинен прожити це життя за хлопців». Павло мріяв про водойму, куди б запустив раків. Михайло пообіцяв сестрі Павла це зробити, як стане на ноги», ‒ продовжує Дарина.

Саме підтримка Дарини і спілкування з рідними загиблих побратимів допомогли Михайлові Гуржію, каже він, вийти зі стану депресії.

«Не думала, що я так зможу в когось закохатись! Ніколи навіть не думала, що може бути така любов. Коли нас розписали, я одразу звільнилась із роботи, завершила останній курс університету, на магістерку не вступала. Бо розуміла, що мушу бути 24 на 7 із ним. Якщо він лежить і говорить мені, що нічого не хоче, що руки болять. Я зразу ж до нього: «Давай, зібрався, я все кинула, щоб бути поруч, а ти здаєшся? Ми такий важкий шлях уже пройшли, і ти не хочеш на заняття?». От так і «копаю», ‒ каже Дарина Гуржій.

Вони розповідають про дуже гарних лікарів, які їм допомогли у Львові, про реабілітологів, про тих багатьох друзів і волонтерів, яких зустріли у складні хвилини життя, про свою мрію про перемогу, про те, що Михайло ходитиме і що вони запросять на весілля у Дніпро багатьох нових друзів із західних областей.

А ще кажуть, що ніяк не можуть звикнути до байдужості і нерозуміння українського суспільства у ставленні до воїнів, які пересуваються у кріслах колісних. Такий гіркий досвід, на жаль, теж мають.

«А ще мене дуже злить те, коли приїжджали до мене 2-3 місяці після поранення люди, які пересуваються у кріслах колісних після аварії чи побутової травми і мене намагались вчити, що вони мають досвід, як жити, як я маю адаптуватись до візка, що я не ходитиму і маю це розуміти. Розповідали, що де краще замовити. А це мене просто демотивувало працювати над собою. Адже я проходжу лікування, працюю, щоб стати на ноги, щодня маю заняття і докладаю зусилля, а мене вже налаштовували, що я ніколи не стану на ноги. Я старався уникати цих розмов», ‒ розповідає Михайло Гуржій.

На запитання, що за цей час навчило життя, молоде подружжя відповіло:

«Я просто розумів, що якщо прийдуть вони сюди, то життя більше не буде ніякого. Ми будемо як раби, як другий сорт. Ти постійно будеш принижений. Та це вже буде не життя. Наприклад, я живу у своїй квартирі – сусід мені пробиває стіну на кухні і каже, що це його кухня. А я не розумію його і кажу, що вона моя і я тут живу. Він мені відповідає, що колись там жив і це його кухня. От як з цим жити?»

За час реабілітації у них з’явився новий член родини ‒ кішка Сімка. Маленького котика без ока знайшли неподалік у лісі, якого виходили.

«Це ще той мотиватор! У мене вдома коти і собаки. Але щоби вони лазили по столах, то ніколи. Даша все дозволяє, покричить на Сімку, а та лиш голову підніме», ‒ сміється Михайло Гуржій. Такі моменти додають йому радості і сил йти далі, до своєї мети.

Скільки триватиме реабілітація Михайла ‒ невідомо, але на відновлення, пояснюють, потрібні гроші. Оплачувати лікування подружжю допомагають волонтери, рідні, побратими.