ЛЬВІВ – Тисячі українських жінок опікуються своїми чоловіками, які отримали важкі поранення на війні. Дружини поруч з ними у лікарнях, реабілітаційних центрах, на вулицях, удома. Жінки залишають роботу і цілковито віддають себе тому, щоб допомогти чоловікові відновитися і повернутися до життя. Ця підтримка, кажуть військовослужбовці, додає їм віри, сили, впевненості. Радіо Свобода розповідає одну із таких історій.

Юлія Притула з Одеси вже понад рік день-у-день поруч чоловіка. Її чоловік Олексій у вересні 2022 року втратив на російсько-українській війні обидві ноги.

Рік тому подружжя Юлія та Олексій Притули були у Київському шпиталі. Там чоловік лікувався після важкого поранення.

Нині родина, Олексій, Юлія і їхня 8-річна донька Соломія, живуть у Львові. Тут Олексій проходить реабілітацію. Це щоденна виснажлива праця.

На протези Притула вперше після поранення став у травні 2023 року.

Тепер Олексій уже впевнено ходить львівськими вулицями, лише остерігається тих, хто поруч «пролітає» на велосипедах чи самокатах. На реакцію перехожих не зважає. Реабілітація додає щоразу більше вправності і впевненості.

«Я свою інвалідність, я не люблю це слово насправді, розглядаю саме у розрізі своєї участі у визвольній війні. Проводжу межу між людьми з ампутаціями чи іншими травмами внаслідок саме участі у війні і людьми, які їх отримали за інших обставин. Це трохи інші речі.

Тому мені простіше жити з тим, тому що я знаю, що недарма це, не тому, що п’яний, вибачте, впав з мотоцикла…Мені простіше. Я так рекомендую всім хлопцям ставитись і вони це розуміють. Бо я свої протези ношу, як медалі. Мені не треба носити вишиванку чи футболку «Добрий вечір, я з України», щоб було зрозуміло, що до чого», ‒ говорить Олексій Притула.

Поранення змінило життя

30 вересня 2022 року повністю змінило життя подружжя Притул з Одеси.

Олексій Притула, ветеринарний лікар за фахом, два місяці вже був на війні. У військкомат прийшов добровільно ще у березні 2022 року, бо вважав це своїм обов’язком, хоча не мав жодного військового досвіду. Його мобілізували у липні, спершу навчання пройшов на полігоні, опісля воював у складі десантно-штурмової бригади на Бахмутському і Харківському напрямках.

З огляду на фах, військовослужбовця перевели на службу в евакуаційний медпункт. Він рятував поранених, вивозив їх у польовий шпиталь, забирав тіла загиблих. Поранення касетним снарядом отримав саме тоді, коли приїхав до місця евакуації воїнів на Лиманському напрямку.

Зранку 30 вересня Юлія ще розмовляла з чоловіком.

«Коли ми розмовляли, по рації почали викликати. Це було близько 11-ої. Соломія ‒ онлайн школа, я по роботі їздила містом і мені прийшло повідомлення від медика: «Юля, тримайтеся. Олексія сильно поранено. Він живий, стабільний, але важкий». Я спочатку подумала, що переплутали. Це була 17:03. Але мені відписали, що близько 13.00 вони попали під обстріл.

У мене одразу думка: що робити? Руки трясуться, не розумієш, в голові інформація не засвоюється, але чіпляєшся за слово – живий, сильно постраждали нижні кінцівки. Я, напевно, вже тоді собі сказала, що може бути погане щось.

Близько 20-ої Льоша подзвонив із польового шпиталю, з іншого номера: «Привіт, у мене для тебе дуже погані новини». Я кажу: «Ти дзвониш, це хороші новини». Він намагався підібрати слова і сказав, що немає ніг.

«Ти дзвониш і розмовляєш ‒ і це добре», ‒ відповіла. Я дуже турбувалася чомусь за голову. Бо розуміла, що телефон розбитий і дуже боялася, що він чи пам'ять втратить, що я не буду розуміти, де його шукати. Він декілька разів намагався мені донести інформацію про ампутацію. Мабуть, я йому здавалась настільки недоречно позитивною у той момент, що він разів 5-6 проговорив цю інформацію»

Те, що ноги дуже сильно потрощені і він їх може втратити, Олексій Притула одразу зрозумів. Передня частина його тіла опинилась під деревом. Він наклав собі два турнікети, на мить втратив свідомість, а коли прийшов до тями, покликав на допомогу. Під ворожими обстрілами побратими евакуювали його до польового госпіталю. Військовослужбовцю ампутували праву ногу до середини гомілки, ліву ‒ вище коліна.

«Я ще собі мріяв тоді: місяць-два стану на протези і сталося якось не так швидко. Але тим не менше, я не втратив надії, що життя скінчилось. Я це сприйняв абсолютно нормально. Я, в принципі, очікував, що це один із ймовірних варіантів участі у бойових діях.

Я сам зателефонував дружині, але вона знала, що я отримав поранення, вона не знала подробиць. Але вона ще не розуміла, але згодом, коли я з нею спілкувався, вона мені сказала, що так і думала. Важко, напевно, було розказувати тоді про це. Я їй кілька разів казав, що ноги я втратив, що ніг у мене немає. Я дуже хотів, щоб вона це розуміла, що це не просто супер пошкоджено, а взагалі нема ніг», ‒ каже Олексій Притула.

Підтримка родини

Юлія і Олексій разом ‒ 15 років, одружені ‒ 9. Олексій був впевнений, що Юля його підтримає, не залишить у важкій ситуації.

«Я в цьому не сумнівався жодного разу, ані під час поранення, ані під час уже лікування, але хочеться, щоб людина все ж таки розуміла, що надалі буде. Мені хотілося розуміти, що вона все чітко розуміє. На жаль, тут вже отак як було раніше, не буде вже. Буде інакше. Не погано, бо я все зроблю зі свого боку, щоб повернутися максимально швидко до звичайного життя. Мені, здалось, що вона це зрозуміла», ‒ говорить військовослужбовець.

Чоловік не помилився. Дружина після сумної вістки одразу ж звільнилась з роботи, завершила всі волонтерські справи в Одесі, взявши маленьку торбину з найнеобхіднішим, поїхала до чоловіка у Харків у шпиталь. Потім переїхала з ним у Київ. Був ще реабілітаційний центр у Львівській області.

«Я з маленькою торбиною, де пара білизни, светр, джинси, 2 жовтня 2022 року вийшла з квартири в Одесі і досі не поверталась туди. Мама і сестра відсилають мені речі, а я потім пакую і назад. У той момент колеги, клієнти Олексія, родичі, друзі мене тримали, тому що складно було перші місяці», ‒ каже Юлія Притула.

Дорогою у Харків у голові уява мальовувала різні ситуації, але коли Юля побачила чоловіка, стало легше. У перші хвилини зустрічі боялася подивитись на нього, боялась, що це його могло зламати. Але ці думки відкидала, бо знала, що Олексій ‒ міцний чоловік. Його позитивний настрій зміцнив її.

«Якщо б мені сказали рік назад, що я буду у палаті, де люди пошматовані, без рук і ніг, і я буду це нормально сприймати, я б напевно сказала, що це не про мене. Це загартовує. Стараєшся концентруватись на чомусь іншому.

Почуваюсь аніматором, бо заходиш у палату, надягаєш посмішку. І до хлопців, а що то за настрій у них такий?

Якісь вірші вчили, малюнки. І сама вийдеш у туалет поплачеш, знову в палату така з усмішкою. Комусь банан, комусь шоколадку. Бо ж не тільки до свого чоловіка приходила, ми там усі, як родина», ‒ наголошує Юлія.

Зараз подружжя проживає у Львові на орендованій квартирі. І долає нові виклики.

«Буває різне і він втомлюється, і я втомлююсь, але крокуємо. Притираємося, це складно. Дружини і мами військових, особливо поранених, теж повинні мати квитки учасника бойових дій, бо все переносять і тримаються. Дивишся, а яке число, який рік. Це ж ми рік назад були в Києві у шпиталі!

І усвідомлюєш, що ти більше року в такому стані, не можеш планувати своє життя. Живеш у невідомості, не знаєш, коли повернешся в Одесу. Підвішений стан вибиває. Але за це час по-іншому дивлюсь на все, на інше звертаю увагу. Звісно, не завжди такий позитив і все здорово.

Десь накриває іноді і думаю, коли повернусь у своє русло, чи може ще більше накрити. Зараз тримаєшся, бо ти не маєш права розсипатись. Але якщо б сльози щось вирішували, ми б були у шоколаді і з 4 парами ніг. Ідемо вперед», ‒ говорить дружина військовослужбовця.

Наскільки важлива для важкопоранених бійців підтримка родини, мабуть, це дуже індивідуально.

Звісно, що є численні випадки розлучень і непорозуміння у родинах воїнів. Вони кажуть, що не всі дружини витримують важкі життєві випробування, не можуть змиритись, що чоловік уже не буде таким, як до війни.

Дехто з воїнів самостійно собі дає раду з труднощами, а хтось, навпаки, втрачає сенс життя.

«Є різні історії і приклади. Для мене дуже важлива була і є підтримка родини. Сім’я ‒ це моя перша милиця, яка допомогла мені стати.

Сім’я, друзі, колеги, всі люди, з якими стикався протягом цього часу, від моменту поранення до сьогодення, вони всі зіграли свою роль, що я зараз тут, можу йти, сам сісти, стати. Жалість має бути виключена.

Не маєш жаліти і це не завжди вдається, але до цього треба прагнути. У першу чергу, не допускати, щоб тебе жаліли. Я навіть досить агресивно можу реагувати на якісь сльози. Підтримка людини у такій ситуації це очевидна річ, я розумію, що це правильно і все», ‒ каже Олексій Притула.

«Ми жартуємо вдома. Я ще в реанімації запитала: «Що ми робимо? Як кришталеву вазу маю носити, страждаємо, бо у тебе інвалідність, чи ти Олексій, яким був?!» . «Олексій», ‒ почула. Ми не звертаємо увагу на те, скільки кінцівок у кого, просто живемо. Можу сказати: зробити собі каву сам, а Олексій відповідає, що, взагалі то, у нього ніг нема. Але ж ручки ж є! Ось вони!», ‒ продовжує Юлія Притула.

Соломія пишається татом

Олексій і Юлія одразу ж домовились, що своїй доньці Соломії, якій зараз 8 років, скажуть правду, що сталось із татом. Дівчинка помітила тривожний стан мами і запитала, чи з татом щось трапилось.

«Я сказала, що у тата немає ніжок, що так і так. Ми поплакали. Вона позлилась на нього, на мене, чого я його туди відпустила, що інші сусідські тати гуляють на вулиці. Спершу була негативна реакція. А потім вона вибачились за ці слова і сказала, що не ми винні, а Путін, що вона, насправді, пишається татом. Мені головне було, щоб вона не злякалась. Ми дивились відео в інтернеті з воїнами без рук і ніг, розмовляли.

У листопаді минулого року я повезла її до тата у лікарню в Київ. Він лежав прикритий. Вона побачила, що тато є такий, яким був. Ми сказали, якщо хоче, то можемо відкрити покривало. Але вона не захотіла і сиділа поруч тата цілий день, малювала. Льоша захотів сісти, вправи поробити. І пам’ятаю, що Соломія побачила і каже: «Ой, це не страшно, я думала там все в крові»», ‒ пригадує Юлія Притула.

Соломія з татом «поділились» протезами. Один вона прикрашає наліпками і може їх клеїти, скільки завгодно.

«Мій протез мімішний. Коли тато лежав у лікарні, казав, що коли йому поставлять протез, то дозволить ногу обклеїти наліпками. Тут Герб України, ведмедики, ми купили нові наліпки і ще будуть. Мій тато ‒ герой і я ним пишаюсь. Іноді у якихось складних моментах я допомагаю, наприклад, антисептик купити чи вологі серветки для протезів. Підтримую тата і як скакала, так і скачу з ним», ‒ розповідає Соломія.

Олексій Притула проходить військово-лікарську комісію. Якщо його визнають непридатним до військової служби, то повернеться до свої роботи ветлікаря. Колеги на нього чекають. А життя продовжується з тими, хто найдорожчий.