Концентрація російських військ біля кордонів України та прямі погрози президента Росії повномасштабним конфліктом у разі рішення офіційного Києва вступити до НАТО призвели до серйозних побоювань щодо того, скільки людей могли б стати жертвами можливої війни, зауважує Російська служба Радіо Свобода.
Газета The New York Times минулого тижня опублікувала дані про те, що у разі широкомасштабного вторгнення Росії жертвами конфлікту можуть стати до 50 тисяч людей, що більш ніж утричі перевищує нинішню кількість убитих на сході України за сім років протистояння. Ці дані були оприлюднені під час зустрічі високопоставлених представників оборонних відомств США (серед них був міністр оборони Ллойд Джеймс Остін III, директор національної розвідки Евріл Гейнс, держсекретар Ентоні Блінкен та генерал армії Марк Міллі) з членами Палати представників.
За їхніми даними, у разі російського вторгнення потенційно жертвами конфлікту можуть стати від 25 до 50 тисяч цивільних осіб, від 5 до 25 тисяч військовослужбовців української армії та від 3 до 10 тисяч військовослужбовців російської армії. Вторгнення також може стати причиною появи більш ніж мільйона біженців, багато з яких, найімовірніше, втечуть від війни до Польщі (за оцінкою оборонних відомств США, біженців може бути до п’яти мільйонів).
Ці цифри, якщо додати їх до оприлюднених списків убитих, складених українською громадською організацією «Мирний берег», можна порівняти з кількістю загиблих у двох чеченських війнах.
«Мирний берег» протягом семи років війни на сході України збирає дані про вбитих на Донбасі мирних громадян, у тому числі дітей, військових української армії, членів підконтрольних Росії угруповань «ДНР» та «ЛНР». У «Книзі пам’яті» цієї організації – 13 910 убитих.
Ініціатором її появи є Геннадій Щербак – переселенець із Луганська, який переїхав у червні 2014 року до Луцька разом зі своєю родиною. У цей час він і почав збирати інформацію про загиблих та зниклих безвісти на сході України. Поштовхом до початку цієї роботи стало прохання родичів українського військового, який вирушив на Донбас, розшукати його. Вони сподівалися, що зв’язок із Луганськом Геннадія Щербака допоможе у цьому. Згодом виявилося, що людина, яку вони шукали, загинула в боях за Іловайськ.
Військовослужбовці Збройних сил України – сьогодні друга за чисельністю група убитих на Донбасі (5238 людей). Більше вбитих реєструють з боку угруповань «ДНР» та «ЛНР» (5537). Далі йдеться про 3135 мирних жителів та до них додають окремою групою 200 загиблих дітей. Ці цифри відрізняються від тих, які регулярно публікує українська влада (за даними Міноборони України, наприкінці минулого року загинули 4488 військовослужбовців, за даними омбудсмена України, від початку війни загинули 158 дітей). Геннадій Щербак пояснює різницю у цифрах тим, що «Мирний берег» оцінює офіційні дані як занижені, а також зараховує зниклих безвісти (це роблять не всі, хто оцінює кількість загиблих, хоча Міноборони України у свої списки зниклих безвісти вносить). «Мирний берег» працює з рідними цих людей, які роками живуть у невіданні, чи живі їхні близькі.
На сайті «Книги пам’яті» про жертв зібрана докладна інформація: фотографія, обставини та місце загибелі. Є тут і карта, на якій помічені міста, в яких жили загиблі. Здебільшого йдеться про громадян України, і вони родом із усіх регіонів країни, незалежно від того, йдеться про східні області, західні чи Крим. У списках – також пасажири Boeing 777 «Малайзійських авіаліній», збитого 17 липня 2014 року над селом Грабове підконтрольними Росії силами на Донбасі, а також ті, хто був убитий внаслідок бойових дій обох сторін конфлікту. При цьому у базі даних 1012 осіб – громадяни Росії. На карті, опублікованій на сайті, можна знайти і російські міста, звідки були родом загиблі на Донбасі росіяни.
– Інформацію про цих людей ми збирали із відкритих джерел. У соціальних мережах тощо. Серед цих людей майже немає тих, кого можна було б зарахувати до цивільного населення. Ви самі знаєте, що серед загиблих була невелика кількість журналістів, громадян Росії. Великий відсоток убитих росіян – це нібито «добровольці», яких набирали у Росії та переправляли сюди. Є й люди з регулярних військ, яких затримували з документами, є ті, хто потрапив у полон, і на сьогодні всі вони передані Російській Федерації.
Свідчень участі Росії багато
Але загалом свідчень участі Росії багато. Наприклад, розповіді тих, хто був у полоні. По-перше, це допити, які вели громадяни Росії, представники спецслужб. Ми зафіксували їх досить багато, і не лише ми, а й військова прокуратура України, і наші спецслужби. Дуже багато свідчень, які стосуються присутності російської зброї, техніки, що є на озброєнні Російської Федерації.
– На сайті «Книги пам'яті» йдеться, що «основна мотивація нашої роботи – це забезпечення покарання за протиправні дії щодо прав та свобод людини». У тому числі ви пишете: «Ми зібрали докази серйозних порушень міжнародного гуманітарного та кримінального права». Що конкретно мається на увазі під цими словами?
– Це стосується звіту, який ми підготували, щодо позасудових страт, страт у полоні тощо. У ньому ми зібрали понад сотню конкретних кейсів, конкретних випадків. Йдеться про позасудові страти, скоєні з того боку.
– Не могли б ви розповісти докладніше про ці випадки?
Вони вже були вбиті на цьому відео. Мало того, вони були не просто вбиті, а страчені, над ними знущалися
– Розстріли. Найбільше ми працювали щодо цих випадків. Тому що якраз більшість із них потрапляла до категорії безвісти зниклих, і лише потім, коли ми проводили розслідування, ми з'ясовували, що людей просто вбивали. Один із випадків був – чотири людини, яких ми довго розшукували, вважалося спочатку, що вони в полоні… Їхні родичі шукали їх, ці люди вважалися зниклими безвісти. Але коли один із членів нашої організації почав листуватися із особою з того боку, то вона розповіла історію їхньої загибелі та передала нам відео, на якому було видно цих чотирьох людей (відео є в розпорядженні редакції, проте ми не публікуємо його з етичних міркувань – ред.). Вони вже були вбиті на цьому відео. Мало того, вони були не просто вбиті, а страчені, видно по кадрах, що над ними знущалися. Але коли ми отримали відео та зрозуміли, що ці люди були вбиті, ми все одно не могли знайти їхні тіла. Вдалося це зробити за аналізом місцевості: на Луганщині є райони, де крейдяний ґрунт, а на кадрах ми побачили білу пляму... І туди приїхали хлопці з місії «Чорний тюльпан» і знайшли останки цих чотирьох хлопців.
– Чи розслідували ви обставини цієї позасудової страти?
Найчастіше страчували в 2014 році учасників добровольчих батальйонів
– Один із цих хлопців був поранений. Це було під час перемир'я, але [підконтрольні Росії сили] влаштували засідку. Хлопці виходили і їх упіймали, цих чотирьох. І над ними знущалися. А мотивом була загибель земляків та друзів. Найчастіше страчували в 2014 році учасників добровольчих батальйонів, хоча були випадки, коли позасудові страти чинили щодо і цивільних, і полонених.
– На сайті організації «Мирний берег» йдеться, що мета збору цієї інформації – її використання у майбутньому в міжнародному суді з воєнних злочинів, скоєних на Донбасі. Минуло вже понад сім років від моменту початку конфлікту, ви все ще сподіваєтеся, що винних покарають?
– Я знаю точно, що воєнні злочини, згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду, не мають терміну давності, тому у будь-якому разі я вірю, що рано чи пізно зло буде покаране. І неважливо, яка зі сторін конфлікту його вчинила. Але водночас я думаю, що це не станеться найближчим часом. Для початку війна має припинитися, а потім уже розпочнеться розслідування.
– Крім позасудових страт, які ще злочини ви фіксуєте?
– Багато випадків мародерства, обстрілів цивільного населення, обстрілів інфраструктури.
– На відміну від інших громадських організацій, які шукають зниклих безвісти, частина вашої роботи – це робота з родичами цих людей. Чи зверталися до вас не лише громадяни України, а й громадяни Росії?
– Так, були й такі випадки. Цивільні до нас зверталися, так.
– Ви не могли б розповісти докладніше?
– Один із таких випадків стосується самісінького початку конфлікту, коли зупинили вантажівку, що перевозила цеглу, а за кермом був росіянин. Його мати (за її версією, вантажівку зупинили члени батальйону «Айдар», але це підтвердити ми не можемо) потім розшукувала сина і в Росії, і в Україні – не знала, що з ним, бо в нього нібито забрали машину й відтоді більше про нього нічого не чули. А потім у полоні опинилася особа, яка мала документи цього безвісти зниклого. Є й відео його допиту. Він мав документи цього цивільного, який зник безвісти.
– Скільки зниклих безвісти – у вашій базі даних?
Понад сім тисяч людей зверталися до правоохоронних органів чи до нас, а також до інших організацій про зникнення своїх родичів
– За весь час війни понад сім тисяч людей зверталися до правоохоронних органів чи до нас, а також до інших організацій про зникнення своїх родичів. Частину з них знайшли живими, частина – на жаль, це були загиблі, яких знаходили після того, як робили аналізи ДНК. Сьогодні за підсумками нашої роботи про долю близько 800 людей не знають ні родичі, ні ми не знаємо. Ми продовжуємо працювати з родинами безвісти зниклих, але на цей момент наша робота більшою мірою зводиться до того, щоб захищати права родин безвісти зниклих, а не шукати.
– За яких обставинах ці люди виявилися безвісти зниклими? Вони були мирними жителями на цих територіях чи йдеться про військових? Якщо про тих та інших?
– На сьогодні військових із цієї кількості – близько 60 осіб, решта – цивільні. Обставини різні. Є люди, яких забирали прямо з дому, і вже кілька років немає жодних слідів. Є військові, які зникали – або їх брали в полон, або досі не з’явилися аналізи ДНК, які б підтверджували загибель цих людей. Тобто слідів взагалі жодних.
Раніше ми займалися їх пошуком, опитували людей, які побували в полоні, щоб отримати інформацію про тих, хто зник безвісти.
Тим, хто повертався з полону, ми в тому числі допомагали, надавали їм юридичну підтримку, наприклад. Проблема в тому, що деякі з тих, хто повернувся із полону, мали борги перед банками, майнові питання. Сьогодні багато хто з них каже, що полон і тортури для них було перше коло пекла, а за ним були ті проблеми, які пов'язані з державною підтримкою. З сім'ями безвісти зниклих та ж історія. Дуже важко отримати пільги чи допомогу. Це безперервна боротьба з державними структурами.
– Ви кажете, що опитували полонених. Чи вдалося завдяки цьому інтерв'ю чи, можливо, якійсь іншій роботі знайти людей, які були у вашому списку?
– Так, була невелика кількість людей, які вважалися зниклими безвісти, але ті, що повернулися з полону, підтверджували, що ці люди перебувають там. Вони не мали змоги звертатися до сімей, і про них ніхто нічого не знав. Були випадки, коли та сторона відмовлялася надавати інформацію, говорили: «У нас цих людей немає». І лише після скрупульозного вивчення вдавалося вносити до списків на обмін цих людей. І вони були звільнені після цього.
За словами Геннадія Щербака, більшість із тих, хто вважається зниклим безвісти, організація «Мирний берег» реєструвала у перші два роки війни на сході України. Так само, як і загибель мирного населення. Тим не менше, і зараз мирні жителі територій, охоплених бойовими діями, продовжують гинути. Переважно це відбувається через міни і розтяжки, що залишилися з тих часів, коли ще не було лінії зіткнення. В останній доповіді ООН, присвяченій правам людини в Україні, йдеться про те, що мирне населення продовжує гинути на Донбасі не лише внаслідок бойових дій. «Управління верховного комісара ООН з прав людини стурбоване великою кількістю жертв серед цивільного населення, зокрема загибеллю дітей, які постраждали від вибухів мін... За звітний період внаслідок вибухів загинули 8 людей та були поранені 28 осіб», – наголосила голова Моніторингової місії ООН з питань прав людини в Україні Матильда Богнер під час презентації доповіді.
Коли ми створювали «Книгу пам'яті», ми хотіли наголосити на втраті людини, на цінності втраченого життя
За словами Геннадія Щербака, смерть не поділяє померлих ані за географічним принципом, ані за громадянством, ані за тим, яку зі сторін конфлікту вони обирають. Для Щербака всі ці люди однакові, їхні життя обірвалися через війну:
– Коли ми створювали «Книгу пам'яті», ми хотіли наголосити на втраті людини, на цінності втраченого життя – для сім'ї, для країни, для світу. Адже і з одного боку конфлікту, і з іншого боку – люди. Не «сєпари», не «укропи», а люди. Тому ми намагалися опублікувати їхні фотографії у цивільному одязі, а не у військовому. Коли ми переглядали історії життя цих людей, ми виявляли, що серед них є і чемпіони у різних видах спорту, таких загинуло чимало – майже 60 осіб (серед них, наприклад, триразовий чемпіон Європи з пауерліфтингу Тимур Юлдашев). Є люди з мистецтва: відома історія оперного співака Василя Сліпака, але й інші музиканти, художники. Про одного з них взагалі не знали, а потім з'ясувалося, що його картини є у приватних колекціях у тридцяти країнах світу. І ось коли ці люди – не у військовому одязі, а у звичайному, то вони не відрізняються, – каже голова організації «Мирний берег».
– Ви переїхали до Західної України практично одразу після того, як розпочалися бойові дії на Донбасі. Розкажіть, чому ви вирішили тікати із Луганська?
– Я у четвертому поколінні українець. Моя сім'я родом із Західної України, зі Східної України, із Центральної України. Тоді, 2014-го, стояло питання так: або наша частина [Донбасу] відокремлюється і переходить до Росії, або ми залишаємось в Україні. Моя позиція і моєї дружини, і нашої родини була, що ми – українці. У нас стояло питання, пов'язане з дітьми: ми виховували їх українцями, тому ми ставили собі запитання, що ми робитимемо? Одного разу пояснювати їм, що, ні, ми вже зовсім не українці, а росіяни? Тому ми виходили на мітинги, заходи, які організовували задля збереження єдиної цілісності країни. І тому що в нас сім'я помітна, у мене п'ятеро дочок, ми дуже часто потрапляли до об'єктивів камер журналістів. Врятувало нас те, що ми орендували квартиру в іншому місці. Ми заздалегідь підготували сумки з документами, ми знали, що рано чи пізно нам доведеться їхати. У нас була невелика квартира, а в іншому районі ми орендували житло, яке відповідало розміру нашої родини. І сусідка тієї нашої квартири нам зателефонувала, що вже двічі приходили люди з автоматами, стукали. Того дня ми вирішили зібрати дітей, взяти речі, і з рюкзаками та двома сумками виїхати з Луганська.
– З якими труднощами ви стикалися, коли переїхали вже на те місце, де ви зараз живете? Чи важко вам було оформити документи тощо? Це, ймовірно, також вплинуло на те, що ви почали займатися упорядкуванням бази даних про загиблих?
– Коли ми переїхали, то нам було не до цього. Ми переїхали, і спочатку нам тимчасово взяли в оренду квартиру віруючі однієї з церков. Так ми до Луцька й потрапили. Ми тоді думали так: ну поживемо тут місяць, все налагодиться, і ми повернемося назад. Грошей не було, документів усіх також не було. Допомагали хлопці-волонтери, ми теж долучилися до цієї діяльності. Я почав допомагати вивозити сім'ї на той момент зі Слов'янська, Краматорська через своїх знайомих.
