160 років тому, у січні 1863 року, спалахнуло польське повстання. Для Російської імперії це вже було друге польське повстання у ХІХ столітті. Загалом, поляки були чи не найменш лояльними підданими російських імператорів.

Хоча повстання польське, але воно вписане і в українську історію. По-перше, воно зачепило територію Правобережної України: повстанські загони діяли на Волині, на Поділлі, ба навіть на Київщині.

По-друге, політична програма польських повстанців не лише передбачала відновлення Речі Посполитої, але й перетворення її з федерації двох на федерацію трьох народів. Якщо раніше це була польсько-литовська держава, то 160 років тому очільники повстання виступили з програмою, що має бути також руська, себто українська складова. Вони навіть запропонували герб нової Речі Посполитої: на ньому не тільки польський орел і литовський вершник, але й український архангел Михаїл.

Більше про польське повстання та його українську складову «Історична Свобода» говорила з істориком Юрієм Земським.

– Давайте почнемо з польського повстання 1830-1831 років. Тоді Царство Польське було автономією у складі Російської імперії: мало власне законодавство, власну армію. І коли відбулося повстання, то ця армія мала би дати відсіч російській.

А на що розраховували організатори повстання 1863-1864 років? Адже Польща вже втратила автономію, польської армії не існувало, а повстанцям бракувало вогнепальної зброї! Як вони оцінювали свої шанси на успіх, на що розраховували?

– Дійсно, це значною мірою справді виглядає загадкою. Мені подобається вислів одного з учасників. Він метафорично, так би мовити, відтворює дух повстанців.

Коли його дружина запитала: чи є сенс у цього повстання, чи є надія на перемогу? – він відповів: не знаю, чи є сенс, але є необхідність. Це був порив шляхти, людей гідності, людей зброї, які усвідомлювали свою відповідальність за державу, яку вони втратили.

Для кращого розуміння подій варто до глибшої ретроспективи вдатися, не лише до 1830-их років.

Наприкінці ХVІІІ століття три могутні держави імперського характеру – Росія, Австрія та Пруссія – ліквідовують Річ Посполиту. З того часу надзвичайно послідовно і потужно саме Російська імперія набирала впливовості й могутності.

На початку ХІХ століття вона ще приєднала Фінляндію на півночі, а на півдні активно воювала проти ослабленої Османської імперії. В такому контексті відбувається зіткнення з Наполеоном, в результаті якого Російська імперія ще додає собі сили.

Таким чином, до середини ХІХ століття Росія вийшла одним із військово-політичних лідерів і зробила черговий наступ на османські володіння.

Але Кримська чи то Східна війна, яку росіяни на радість всім європейцям програли, стала ганьбою для Російської імперії.

Кримську війну починав цар Микола І, за якого Росія набула в очах європейських народів репутації «жандарма Європи». Не витримавши ганьби поразки, він помирає, а до влади приходить Олександр ІІ. У цей час російські провідні верстви мучаться над питаннями: чому ми опинилися в такій ситуації, як же ми програли, чому звалилися з вершин авторитету до ганьби?

На короткий час серед освічених росіян поширюються ліберальні настрої та розуміння необхідності реформ. Олександр ІІ і почав реформи: у 1861 році – скасування кріпацтва, далі земська, судова, військова реформи.

В цей час в європейські свідомості вже культивується поняття нації, національних інтересів, уряди країн Західної Європи прислухаються до громадської думки. І ось у такій ситуації поляки пригадують всі обіцянки, які ще після перемоги над Наполеоном їм давав російський імператор. Тоді постало Царство Польське зі своєю конституцією, хоча, звісно, російська влада її не дотримувалася.

Саме ліберальні настрої в російській громадській думці і загальноєвропейські тенденції підштовхнули поляків, зробили сміливішими. Попервах вони довго сподівалися, що цар-реформатор дарує їм автономію. Проте час минав, а сподівання ніяк не реалізовувалися.

В 1859-1860 роках поляки зверталися до царя з адресами, де просили автономії в межах Російської імперії, вільно створювати католицькі парафії, вільно навчати дітей усіх верств, відкрито проводити змагальне судочинство. Цілком європейського характеру помірковані вимоги.

В 1860 році починаються демонстрації, які на початку 1861 року набувають такого рішучого характеру, що російська влада їх розстрілює.

Відтак восени 1861 року поляки заявили, що будуть боротися за відродження Речі Посполитої в кордонах «дорозборових», тобто включно з українським Правобережжям, аж по Дніпро. Так народився згаданий вами герб, який презентував ось цю ідею держави трьох народів.

– Тоді відбувалося становлення політичного українства. Як воно реагувало на такі польські пропозиції?

– Це доволі складне питання в тому сенсі, що треба говорити деякі не дуже приємні речі в контексті сьогоднішніх наших відносин з поляками.

– Але що поробиш? Історія українсько-польських відносин складна. І не варто вдавати, що це була проста історія.

– Дійсно, мусимо називати речі своїми іменами. Поляки мають право на своїх національних героїв, які ми ніяк не можемо визнати своїми. Скажімо, Стефан Чернецький, який нищив українців у козацьку добу. Для поляків це один із чільних героїв.

Отже, як ставилося політичне українство? Українці на цей час вже мали чітке розуміння своєї національної окремішності. Згадаймо кирило-мефодіївців, які проголосили ідею федерації слов’янських народів, де Україна мала би бути одним зі складових. Ми вже мали «Історію Русів» – твір державницького спрямування.

І в цей час така антипольська налаштованість російської влади, категоричне неприйняття польських вимог. Так от, українська політична еліта фактично зіграла на тій антипольській налаштованості, щоб домогтися реалізації своїх національних інтересів. Наприкінці 1850-х формується мережа українських недільних шкіл, виникає україномовний часопис «Основа», формуються «Громади».

До речі, в цей час відбувається і переклад Біблії українською мовою, який навіть отримав схвалення російської Академії наук. І попервах російська влада з цим погоджувалася, адже українці апелювали до того, що Правобережжя є українською землею, наповнене українським духом і живе тут український народ, тому тут ніяким чином відродження Речі Посполитої бути не може. Тому ось українська політична еліта фактично....

– Скористалася ситуацією.

Але в тому ж таки у 1863 році з’являється сумнозвісний Валуєвський циркуляр, який обмежував українське книгодрукування. І це значною мірою була реакція на польське повстання, бо поляки поширювали українською мовою «підривну» літературу.

– Справа в тому, що самі росіяни прозріли раніше. Ще в 1862 році заборонили українське шкільництво, часопис «Основа» попав під заборону, громадівський рух починає переслідуватися.

Тому поступки цього короткого періоду – з 1859-го по середину 1862 року – тривали доти, допоки російська влада не усвідомила, і почали писати до найвищих кабінетів доноси з місць чиновники про те, що ми ж дозволяємо українцям створити свою шкільну систему, легалізуємо українську мову, вони ж «малороси», а ми їм даємо можливість заявити про якусь власну самість, відрубність від російської культури і мови. І вже на цій основі з’явився у 1863 році Валуєвський циркуляр – це підсумок заборон, які почалися з другої половини 1862 року.

– Повстання передбачало не тільки відродження Речі Посполитої, але й соціальні реформи. Зокрема, лідери повстання апелювали до селян, обіцяючи їм землю.

Білоруські селяни почасти підтримали повстання. Кастусь Калиновський – актуалізований зараз білоруський герой, ім’ям якого названо білоруський підрозділ, що воює на українському боці проти російської агресії – підняв їх на боротьбу. Натомість українські селяни в абсолютній більшості до польських повстанців ставилися вороже. Навіть зафіксовані випадки, коли повстанці, опинившись у скрутній ситуації, намагалися здатися в полон не українським селянам, а російським солдатам. Бо селяни часто чинили над ними самосуд. Натомість здача в полон російським солдатам означала потрапити під трибунал.

Чому українські селяни були навіть не нейтральні, а ворожі, тоді як білоруські – подекуди підтримали це повстання?

– Треба сказати, що серед самих повстанців було дві концепції. Так звана партія «білих» мала суто аристократичний погляд, що це чергове шляхетське повстання. І була партія «червоних» – це здебільшого молодь демократичного спрямування, європейського мислення. Вони були переконані, що без широкого залучення селян нічого не вийде, як це сталося під час повстання 1830-1831 років. І саме з цих міркувань вони роблять ряд зусиль для того, щоб навернути українське селянство. Але воно не наверталося, бо це все ж таки були обіцянки, а реальність, яку вони знали – це панич, шляхтич, визискувач.

Чому в білорусів це не так категорично виглядало? Тут відігравав ще й релігійний чинник.

На території Білорусі більше поширена була католицька віра, і часто релігія шляхти та селян збігалася. Ну, і самі настрої демократичного спрямування, авторитет «червоної» цієї партії на землях Білорусі мав потужніший вплив, аніж на українських.

І не треба перебільшувати – великою кількістю білоруські селяни також не підтримували. Вони не так підтримували оцю ідею відродження польської держави, як були збурені тим, що російська влада звільнила їх за реформою 1861 року, а землю ж то не дала. Землю потрібно було викуповувати. І ось організатори повстання доводили це селянам, що вони їм землю дарують, а російська влада їх надурила. І ось така дещо хитка відмінність була. Тому прихильність до організаторів повстання на білоруських землях була дещо вищою серед селянської верстви.

Власне, Кастусь Калиновський був першопрохідцем ідеї незалежної Білорусі. До нього ніхто так чітко і відверто не заявляв, що «м...аль» є ворогом білоруського народу. І він згодився брати участь у цьому повстанні організуючим началом білоруського селянського загалу.

До речі, польські селяни також, до речі, підтримували повстання дуже епізодично, фрагментарно, масовості ще не було. Рушійною силою повстання були польська шляхта й польське міщанство.

Все на межі ХІХ-ХХ століть за результатами програної очільники Січневого повстання 1863-1864 років зробили аналіз і дійшли висновку, що Польща відродиться тільки тоді, коли шляхетське національне самоусвідомлення поширимо на всі верстви польського суспільства.

Лише з ошляхетненням свідомості польського селянина можна сподіватися на відродження польської держави.

Те саме ми сьогодні можемо сказати: тільки з поширенням на всі верстви українського національного самоусвідомлення можемо збудувати міцну, надійну і процвітаючу державу. Всі громадяни України, попри національне походження, мають усвідомлювати свою українськість. Політичне самоусвідомлення. Так, як є сьогодні в усьому цивілізованому світі.