ЛЬВІВ ‒ У 2014 році український прикордонник 46-річний Павло Піковець був у числі перших, хто зустрів ворога у Луганській області. З 24 лютого 2022 року він уже захищав Маріуполь Донецької області. Був важкопоранений і, каже, міг втратити руку. Отримав першу медичну допомогу у польовому госпіталі на «Азовсталі». Звідки Павло Піковець разом із іншими українськими захисниками вийшов 17 травня і перебував у російському полоні. Українському захисникові вдалося зберегти дві особисті речі – хрестик і обручку.
Вдалося ці дві речі сховати, тому що все забирали під час обшукуПавло Піковець
Обручка і хрестик постійно висять на шиї Павла Піковця. Обручку з пальця після поранення йому зняли медики на заводі «Азовсталь», коли надавали медичну допомогу, рятуючи від ампутації праву руку. Тоді попросив повісити її разом із хрестиком. Їх зумів зберегти в російському полоні.
«Коли вийшли з «Азовсталі», мені вдалося ці дві речі сховати, тому що все забирали у хлопців під час обшуку. Обручка, хрестик і ще маю бойовий жетон. Ми з дружиною вінчались у Луганську і цей хрестик вона мені подарувала і ці речі єдині, які залишились у мене після Маріуполя і я зміг сховати. Квартиру ми втратили, все згоріло і пропало», ‒ каже Павло Піковець.
Прикордонник родом із Луганська. Там у 2014 році під час служби зустрів вперше противника. Змушений був виїхати з Луганщини. І з 2018 року з дружиною, теж військовослужбовицею, та донькою проживали у Маріуполі. Місто стало для нього рідним, але ненадовго. 24 лютого 2022 року телефонний дзвінок посеред ночі розбудив військове подружжя. Павло та Інна поїхали на службу, а 10-літню доньку знайомі забрали у бомбосховище. Чоловік більше не переступив поріг свого помешкання, а Інна приїхала за донькою. Удвох вони ще встигли виїхати з Маріуполя останнім евакуаційним потягом у Львів.
Все літало, вибухало, світилось, свистілоПавло Піковець
«Маріуполь з 1 березня уже був в оточенні. Кільце щодня звужувалось, поки не залишилось на «Азовсталі». Ми з побратимами брали безпосередню участь в обороні Маріуполя. Була команда у ніч з 14 на 15 квітня прорватись на завод «Азовсталь». Все літало, вибухало, світилось, свистіло. Були дуже-дуже великі втрати особового складу. Я вночі і отримав поранення. Осколки по тілу. Побратим наклав турнікет на руку. Була дуже велика кровотеча. Я не відчував руку, передпліччя. Рука просто хиталась, як відрубане дерево. Була повністю розтрощена, суцільні рани. Дякую лікарям, що в тих умовах у госпіталі на «Азовсталі» ухвалили рішення залишити руку, не відрізали її. Я місяць перебував на заводі, мені робили перев’язки, ставили крапельниці, тому що була велика втрата крові і рани повністю відкриті.
«Азовсталь» вже був розбитий. У місті вже не залишилось військових. Всі десантувались на завод. «Азовсталь» атакували літаками, туди скидали бомби різного калібру. Ціль ворога була одна ‒ знищити нас. Нам говорили, що можуть застосувати якийсь газ. А ми розуміли, що не можемо на це вплинути, не можемо захистити себе. Бомби були потужні. Загиблі були від авіаударів», ‒ розповідає Павло Піковець.
Полон і обмін
17 травня Павло Піковець з іншими пораненими бійцями вийшов із «Азовсталі», згідно з наказом головнокомандувача, і потрапив у російський полон, у колишню виправну колонію в селищі Оленівка на окупованій території Донецької області.
Не було туалету, то дали нам пластикову пляшкуПавло Піковець
«Ця тюрма не працювала вже давно. Були бараки. Ліжок не було. Ми спершу лежали на бетоні, дехто мав каремати. Там було дуже багато людей. Поранених записували, приходив медик, але допомога була від нього лише одна ‒ перев’язка. Я в Оленівці перебував більше тижня, а потім мене і хлопців із важкими пораненнями вивезли у лікарню в Донецьк. Нас поселили в палату, де були ліжка. Нас охороняли військові і забороняли виходити, відчиняти вікна. Не було туалету, то дали нам пластикову пляшку, і ми так ходили...
В Оленівці нас годували так, щоб ми не вмерли. Капуста з водою, каша. Часу на їжу давали обмаль. У мене права рука не рухалась. Заливав у себе і хліб клав у кишеню. А у лікарні їм потрібна була картинка, що нас буцімто лікують. А ліки ‒ обробка ран маззю і перев’язка. Більше нічого не робили. Руху нема, їжа погана ‒ почались проблеми зі здоров’ям. У нас падав тиск, почалась втрата свідомості, всі дуже схудли. Моя рука опухла до розміру ноги. Медики дивились і казали, що нічого не можуть зробити, але я знав, що вони нічим не допоможуть. Постійно чинився тиск, тиск, тиск, нас водили на різні допити і кілька разів вивозили на обмін. Саджали в автобус, вивозили і повертали назад, повідомивши, що Україна від нас відмовилась. Це був один із тисків на нас. Але ми знали, що нас не кинуть і чекали на звільнення».
29 червня Павло Піковець у числі 144 військовослужбовців потрапив на обмін. Перший дзвінок на волі до дружини зі словами: «Я ‒ на рідній землі!».
Схуд, був дуже блідий, сірий, дуже-дуже втомлений, виснаженийІнна Піковець
«Я приїхала до чоловіка у шпиталь. Це було відчуття вдячності всьому Всесвіту, що я мала на той момент можливість обійняти його і тримати біля себе. Дуже схуд, був дуже блідий, сірий, дуже-дуже втомлений, виснажений. Але залишився з почуттям гумору через усі ці випробування, і це допомагає нам. Я чекала на чоловіка і вірила у зустріч», ‒ говорить Інна Піковець.
Після полону Павлові Піковцю зробили чотири операції на руці в Україні та Німеччині. Оскільки кістки були розтрощені внаслідок поранення, медики поставили донорську кістку і частину кістки Павла.
Україна об’єдналась, наша мета ‒ перемога, і ми до неї йдемоПавло Піковець
«Але я найбільше переживаю за побратимів. Мені пощастило вийти з полону, але багато ще залишається у полоні. Кожен день там – це боротьба за життя. Всі, хто пройшов через це, хто вийшов, змінився: ми не відкладаємо нічого на майбутнє. Це я зрозумів, перебуваючи у Маріуполі, коли смерть була поруч щодня на бойових позиціях, це зрозумів і в полоні. Україна об’єдналась, наша мета ‒ перемога, і ми до неї йдемо», ‒ наголосив прикордонник Павло Піковець.
На сьогодні реабілітація Павла Піковця продовжується. Він уже правою рукою може взяти склянку чи горнятко, рухає пальцями, піднімає руку, поки що не може зігнути її у кулак. Можливо, на нього чекає ще одна операція. І він неодмінно знову одягне на палець обручку, яку так беріг у полоні з надією повернутись додому, до рідних.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
