Секрети підрозділу «Bulava»: гранатомет на БПЛА та інші новації, щоб прикривати піхоту

«Удав» – керівник технічного відділу підрозділу БПЛА «Bulava» Окремої Президентської бригади ЗСУ. Разом з майстрами свого відділу встановив на дрон автомат і гранатомет. До повномасштабного вторгнення не був пов'язаний з військовою справою та мілтеком (технічними розробками для армії). Починав військову службу в якості піхотинця.

Радіо Свобода розпитало «Удава» про технічний досвід його підрозділу, пошук новацій та перспективи розвитку війни в умовах масового поширення дронів на полі бою.

– Чи мали відношення до служби до мілтеку? Чим займались до повномасштабного вторгнення?

– А що зараз в армії є з того, що до війни могли назвати мілтеком? Автомат – я не користувався. Кулемет – теж. Строкову я не служив.

Дрони як зараз? Їх не було тоді в армії. Були мавіки, але знову ж таки цивільне виробництво, для цивільного призначення дрона. Тоді не було таких засобів, які є зараз, і мілтеком це тоді назвати не можна було.

До повномасштабного вторгнення я займався будівництвом різних об’єктів. Це і промислове будівництво, і приватний сектор. Працював в Україні і в країнах Балтії.

До цього був довгий період, коли працював на телебаченні у сфері декорацій, індивідуального оформлення. Був менеджером, який організовував побудову декорацій, виготовлення реквізиту для різних шоу, повного метра, короткометражок, тісно співпрацював з художниками-постановниками, режисерами.

Організація, що цим займалась, була у складі групи Starlight Media. А до того у сфері зовнішньої візуальної реклами працював: було приватне підприємство – виготовляв вивіски, оформлював великі готелі тощо.

– Були фактично першим технічним фахівцем у своєму підрозділі. Як освоїли дрони?

– Це зараз я технар. А на початку я був піхотою. Були протитанкові засоби – джавеліни, СПГ. І, наприклад, останні потрібно чимось коригувати.

На той час у нас були дуже обмежені можливості щодо засобів аеророзвідки, і не завжди можливо було вести коригування зі, скажімо так, штабу. Були цілі старшого начальника – для великої артилерії. А нам потрібно було подавляти росіян, які, грубо кажучи, кошмарять нашу піхоту або які перебувають безпосередньо біля нашої піхоти.

Тоді наша позиція від позиції противника була на відстані 70–150 метрів. І потрібно було самим вести аеророзвідку та коригуватися під час ведення стрільби. І ми почали потроху на Mavic 1, 2, 3, які волонтери нам постачали, вести коригування. Потім потрошку зрозуміли, що з них можна ще на голову противнику щось скинути – бомбардування робили.

Потім зайшла така тема, як FPV у військо трошки ширше: ми чули про таке, але ніколи у руках не тримали. Нам волонтери привезли п’ять дронів, і ми почали активно вивчати цю тему. Але так, як коли щось із нуля вивчаєш, то потрібно розібратися, як воно працює.

Мені дронова тема більше зайшла з точки зору технічного аспекту. Я був на позиціях і пілотом дуже тривалий час, а паралельно ще вивчав будову: як воно працює, з чого складається, які технології застосовують, радіозв’язок, згадував, що нам в інституті, школі викладали. Вивчав тему з нуля повністю і обрав для себе напрямок більш технічного спрямування.

Але це не відмінило моєї бойової практики. І навіть зараз дуже часто виїжджаю на позиції.

Коли новенькі хлопці, пілоти, відучилися, ми їх на місці довчили, і вони опанували техніку, але треба ще по-бойовому показати, як на позиції працювати – як відбувається маскування, тактика застосування на практиці, як ту позицію облаштувати. Відповідно, потрібно виїжджати – показувати людям, вчити їх.

– В одному інтерв’ю розповідали, що навіть проходили курси БПЛА, які проводили російські військові. Як таке взагалі стало можливо?

– На той час, коли почали освоювати дронову тему, був брак інформації про FPV і взагалі дронову тему. Був англомовний контент, який ми вивчали дуже широко.

Я хотів ширше дивитися на все, що у нас відбувається, на війну, і хотів знати, що робиться у ворога, як він розвивається, і тому підписався на кілька російських телеграм-каналів. Один з них був школа з FPV. І я просто подав до них заявку через телеграм на навчання і успішно пройшов курс.

Для реєстрації потрібні були такі документи, як військовий квиток, паспорт військового Російської Федерації. Це не проблема – знайти такі документи полеглого воїна РФ на полі бою.

Я так розумію, ніякої верифікації, живий він чи ні, який його статус – 200, 300 чи 500, ніхто не вів. Можливо, і зараз не ведуть. І я просто «вклеїв» свою фотографію, трохи у фотошопі підточив частину печатки, яка на фотографію накладається, трохи розфокус зробив – і відправив ці документи, і мене зареєстрували.

Російська мова у мене на рівні. Плюс у мене є така властивість – я дуже швидко переймаю діалекти, мова дуже швидко стала схожою на їхню, тому жодного разу ніякої підозри ані в лекторів, ані у ворогів, які вчилися поруч, я не викликав. Намагався не розумнічати, а більше слухати.

– А наскільки активно поширене таке підглядання між українською і російською сторонами, копіювання технологій, досвіду?

– Є цілі буклети, які перекладені на російську мову у ворога. Є так само їхні методички, які перекладені на українську мову. Є багато телеграм-каналів а-ля «що у ворога». У них так само є такі.

Постійно триває моніторинг технологій. Тому інколи про технологію можливо і треба розповісти, але бажано їх поширювати з рук у руки в Збройних силах. І то це не застрахує від можливості витоку і того, що технологія не піде до ворога.

– Вас свого часу навіть критикували, що показували одну зі своїх розробок на загал…

– Це була стрілецька зброя на дроні, що літає. Але скажу, що і наші не дуже взяли її на озброєння. Є деяка специфіка для тактичного застосування. Ми не могли застосовувати цей засіб повсякденно. Підтверджені «двохсоті» та «трьохсоті» противника, уражені ним, є. Він ефективний. Думаю, що такий засіб в умовах штурмового підрозділу чи наступальних дій ще себе покаже.

– Перші дрони збирали, налагоджували самі, а нині у вас уже цілий хаб. Як прийшли до такого? У когось запозичували ідеї, як організувати роботу, чи самі дійшли саме до ось такого формату організації?

– Нам би залюбки було у когось запозичити ідеї, як організувати, але все самі… Перша майстерня нагадувала теплицю півтора метра на три. Дуже багато роботи робилося безпосередньо на позиції. І це все впливало на якість роботи – на кількість вильотів, на якість цих вильотів, на якість радіозв’язку, на те, як далеко ти можеш полетіти. Був процес навчання разом із практикою.

Коли FPV-позицій стало більш ніж одна, ми зрозуміли, що без технічного бекофісу, який обслуговуватиме і випробовуватиме засоби до того, як вони з’являються на позиції, робота не має сенсу.

Масштабували бойові позиції – зробили майстерню більшу. Я обрав для себе ланку більш технічну, бо цим хтось мав займатися. Можливо, мені теж було цікавіше тоді і за росіянами, і за танчиками ганятися, але цю роботу теж мав хтось і робити, і організовувати.

У мене з’явився напарник – теж технічного складу розуму, з деяким досвідом в електроніці, але дуже глибоким. Почали гризти граніт науки і налагоджувати саму майстерню. Вона за досить короткий період часу переросла у те, що зараз бачите – у структурну роботу, де є постійні, рутинні завдання, які нон-стоп виконуються, як-от підготовка бортів. Є вже спеціалізація майстрів окремо за видами засобів. Хтось великими бомберами займається, хтось – FPV-дронами. Є складська компонента – оперативний запас.

Є невеличкий відділ R&D (дослідно-конструкторський, – ред.), де хлопці займаються розробками того чи іншого апгрейду вже існуючих «пташок», які роблять наші виробники, а також спілкуються з виробниками щодо рекламації, удосконалення. Це також дуже важливо фідбек давати щодо продукції, яку роблять.

У плюс Збройним силам і Міністерству оборони можу сказати, що ситуація щодо кількості засобів і їхнього дефіциту зараз і три роки тому, коли починали, – це небо і земля. Працювати є з чим, аби було бажання і ефективність.

– Наскільки складно чи легко знайти технічних фахівців для хабу? Чи може кожен охочий, грубо кажучи, людина з вулиці, стати фахівцем технічного відділу?

– Може, але є питання часу. Для декого це може бути і рік. А дехто має навички з цивільного життя. Йому потрібно дещо згадати, зрозуміти, як усе працює, і на рівні молодшого фахівця опанувати налаштування та обліт дрона – і він уже може працювати за три-чотири тижні.

Важко знайти людину, яку можна навчити швидко. Намагаємося до технічної роботи залучати пілотів, які були бойовими операторами і не можуть продовжувати бойову роботу за станом здоров’я чи через певні психологічні чинники.

Залучаємо бійців, які були чотири роки «в роботі» – і піхотою, і артилеристами, – і вони просто «перегоріли». Людина замислюється про СЗЧ. Якщо я бачу таку історію і людина тямуща, то точно запрошу бути частиною технічної команди. Такі приклади у нас також є.

Є люди, які приходять з нуля, з «цивілки», навіть «бусифіковані», але були з дотичної сфери, як-от програмування, або навіть інженери чи монтажники, які мають хоч якесь уявлення, як може працювати робототехніка чи мікрокомп’ютер.

Є техніки, які працювали в «оборонці» – збирали якісь прилади. Ми знаходимо їм роботу більш механічного характеру. Розробляють якісь скиди, якийсь апгрейд до дрона, малюють, випробовують і впроваджують у бойову роботу.

– В цивільному житті керували бізнесом. Наскільки ось ці менеджерські навички допомагають зараз?

– Допомагають як організаційні навички, так і розуміння економіки, як зараз модно казати, війни – кількості ресурсів, витрачених на щось, і яка від того ефективність. Це на війні дуже актуальна тема.

Вважаю, що економіку війни треба вводити як навчальний предмет як для всіх офіцерів, так і для сержантського складу. Людина повинна точно розуміти, скільки ресурсів витрачає на той чи інший захід, і оцінювати, який очікує від того заходу результат.

Робота заради роботи в бізнесі – це утопія. На війні так само, але тут на кону життя людей. Якщо через нерозуміння економіки війни ти витрачаєш багато ресурсу, в першу чергу людського, то рано чи пізно тобі немає ким воювати: ти йдеш сам воювати або тебе просто не стає.

– Ваш підрозділ не лише забезпечує технічно своїх операторів дронів, а й займається розробкою технічних новацій. Що спонукало взятися за такі?

– Не скажу, що це альтернатива. Це швидше доробка. У нас немає таких технічних можливостей, які є зараз у виробників. У нас це більше адаптація, доробка – приєднати щось до чогось і зробити так, щоб можна було виготовити не в одному екземплярі, трохи масштабувати і поділитися цим із виробником, який має серйозніші виробничі потужності, аби це пішло у маси. У нас більше такий напрямок роботи.

Якщо ми говоримо про наземні станції, то наразі ми використовуємо те, що виробляємо самі, тому що ті примірники, які є на ринку, нас не влаштовують. Вони завеликі і незручні, нееластичні, погано піддаються апгрейду, а зміни в роботі і технологіях постійні. Тому, наприклад, цей виріб ми збираємо самі, але компоненти у нього як китайського, так і українського виробництва.

– Взялися освоювати і НРК. Чому?

– Наш підрозділ зорієнтований більше на тематику БПЛА. Але фронт диктує потребу якомога далі відводити людей від «сірої» зони або її розширювати. А це можливо зробити лише завдяки технічним засобам.

Якщо ми відтягуємо оператора і організовуємо якимось способом його зв’язок із дроном (наприклад, наземна антена стоїть від оператора на значній відстані), то в зону його дії дрон має якимось чином потрапити. І ось тому НРК нам цікаві як доповнення до ударних БПЛА. Грубо кажучи, має бути «возик» або навіть ціла «карусель» їх, що довезе дрони до зони дії щогли, де пілот зможе підхопити його через радіозв’язок із «возика» і відправити куди потрібно.

Цей «возик» може під’їхати поближче до супротивника, стояти замаскований і чекати, поки повз нього проїде якийсь мотоцикліст чи ще щось. Відповідно, скорочується час підльоту. Це як приклад, чому нам цікава тема НРК і чому починаємо цим напрямом займатися.

Є вже підрозділи, які дуже активно розвивають таку роботу. У них трохи більше можливостей цим займатися, бо ми невеликий «організм», і у нас є достатньо велика кількість поточних завдань, які не дозволяють робити це системніше, виділити окремий R&D-відділ, щоб люди тільки цією роботою займалися. У нас, на жаль, є дефіцит людських ресурсів – не вистачає окремих кадрів для цього.

– Починали службу з піхоти. Наскільки піхотний досвід допомагає у пошуку технічних рішень зараз?

– Я розумію, як діє ворог, бо він такий же піхотинець. Розумію, де буде ховатися, як буде поводитися під час зустрічі з дроном. Для апгрейду БПЛА для мінування чи застосування стрілецької зброї з БПЛА це допомагає.

Через що ми взялися ставити стрілецьку зброю на БПЛА? Дуже прикольно і весело було вбивати сотнями танчики: на рахунку нашого підрозділу більше ніж 600 одиниць підтвердженої знищеної техніки. Але росіяни зрозуміли, що б’ються об стіну, і почали проводити піхотні наступи, інфільтрацію. І кумулятивні снаряди на дронах були неефективні проти такого. Тоді виникла ідея спробувати повісити автомат. Це приклад того, як піхотний досвід і розуміння тактики ворога призвели до технічних спроб інновацій.

Піхотний досвід постійно допомагає. Я завжди новачкам кажу: «Хлопці, термін служби вашої позиції і, можливо, вашого життя залежить навіть не від того, як закопаєтеся (бо зараз уже не дуже допомагає глибоке закопування, хоч це також мастхев), а від того, наскільки ви замаскуєтеся, щоб вас не побачили». Як тільки ви «спалені», то роботу можна згортати.

Наразі росіяни не нехтують «каруселлю» з літаків, які випускають КАБи по одній позиції нон-стоп упродовж одного дня. Якщо ця позиція достатньо «насрала» їм, то, скоріш за все, вони її зітруть. Тому операторам БПЛА потрібне маскування, знання інженерної справи, окопування.

Потрібно навчити пілота, як із вибуховими речовинами спілкуватися. Хоча б на рівні не «виготовити», а «спорядити» БК для дрона, щоб це було безпечно, щоб людина знала, що робить, щоб була неушкоджена і жива. Цей досвід із піхоти постійно передається.

Зараз ситуація на фронті така, що дуже часто оператори БПЛА вступають у стрілецькі бої. Йде інфільтрація: ворог може пройти наші піхотні, мінометні розрахунки, і ми його бачимо вже біля позицій аеророзвідки чи ударних БПЛА. І у нас були випадки, коли позиція аеророзвідки вступала в стрілецький бій, брала полонених. Якби люди, які були на цих позиціях, не мали піхотного досвіду до того, то, думаю, результат зустрічі з ворогом був би менш позитивним.

– Як думаєте, чи здатна певна технологія, наприклад, ті ж дрони, повністю замінити собою людину на полі бою?

– Наразі ми все ж таки маємо приймати ту правду, що там, де стоїть наш солдат – наша земля. Але є тенденція, рух до зменшення присутності людини. Зараз наші люди сидять, грубо кажучи, перемішані з ворогом, і ведуть спостереження, поодинокі стрілецькі бої. Кажу про піхоту, не про штурмові підрозділи. І таких людей можна фізично замінити камерою, яку можна дистанційно встановити. Це реально вже і зараз робити.

Порівняно з втратою людини втрата якогось засобу (навіть не одного, а десятка), виходячи з економіки війни, в коштах – це ніщо. Коли ми втрачаємо піхотинця, то у нього є досвід, який він здобув, будучи на війні. Йому платили зарплатню, його вчили, екіпірували. Скільки це буде в коштах, можна порахувати. Також держава буде винна компенсацію родичам – 15 мільйонів.

І якщо всі суми скласти, то думаю, що немає в Україні жодного БПЛА, який би коштував стільки за один екземпляр. Тому камера і турель на НРК будуть набагато, набагато дешевші в грошах. Прибираємо морально-психологічні роздуми, як шкода людину. Просто говоримо про ресурси.

Втрата піхотинця для держави набагато дорожча, ніж втрата двох, трьох чи навіть п’яти НРК і камер спостереження, які щодня будуть ставитися на лінії фронту. Перспектива війни – це мінімізація присутності людини на лінії боєзіткнення.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Збив «шахед» за 500 км. Українські дрони-перехоплювачі б'ють рекорди і цікавлять країни Перської затоки

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Звільнили майже всю територію. Що змінили контратаки ЗСУ на Дніпропетровщині?

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Розумієш, що станеться, якщо ворог прийде у твій дім». Три історії до Дня українського добровольця