(Спеціально для проєкту Радіо Свобода «Крим.Реалії»)
Боротьба між Кримом і Московією за панування у Східній Європі постійно ускладнювалася втручанням «третіх сил»: Литовсько-Польської держави, Швеції, Ногайської орди. І лише питанням часу був вступ у це протистояння першої наддержави свого часу – Османської імперії.
Початок XVI століття був часом грандіозних успіхів Османської імперії. Султан Сулейман I у 1521 році захопив Белград, за рік – острів Родос, 1526 року знищив угорську армію і протягом декількох років підкорив собі весь Балканський півострів. У 1529 році він навіть обложив Відень, щоправда, невдало. Досить успішно османи воювали із перською державою Сефевідів, зокрема чотири рази брали штурмом її столицю Тебріз. За Сулеймана до імперії також були приєднані Ірак, береги Червоного моря, Лівія та Алжир.
Не дивно, що заступництва Стамбулу шукали мусульманські правителі Євразії, казанський хан Сафа Герай у 1524 році визнав себе васалом Сулеймана. Проте Східна Європа була надто далекою, щоб султан особисто займався її справами, хоча до 1512 року він був бейлербеєм у Кефі (нині – Феодосії), його матір'ю, за однією з версій, була дочка хана Менглі Герая, а коханою дружиною – легендарна Роксолана. Тому міжнародною політикою в регіоні практично самостійно займався кримський правитель, а Стамбул обмежувався надсиланням нечисленних яничарів та військових запасів.
Московські та османські володіння небезпечно зблизилися
Зі свого боку, Московія також була відокремлена від Османської імперії донськими козаками, на яких завжди можна було звалити провину за напади на султанські землі. І хоча яничари брали участь у походах на Москву, а піддані царя (наприклад, Дмитро Байда-Вишневецький) – на Азов, міждержавним відносинам це не шкодило.
Лише після підкорення Іваном IV у 1552 році Казані, а у 1556-му – Хаджі-Тархана (Астрахані), московські та османські володіння небезпечно зблизилися. Крім того, на порядку денному постало й релігійне питання. З моменту утвердження шиїзму як державної релігії в Сефевідській імперії у 1501 році, головний маршрут хаджу поволзьких і середньоазійських мусульман пролягав через Хаджі-Тархан. Перетворення цього міста на російську Астрахань створило паломникам певні перешкоди.
Посол Афанасій Нагой повідомляв Івану IV: «А велика, государю, турецькому [царю] досада на тебе те: котрі бусурмани [мусульмани] з Тюмені та з Крим-Шевкалів та з інших держав підуть на Астрахань до Бахметева [Мухаммеда] гробу, і твоє государеві, воєводи в Астрахані їх не пропускають. То турецькому на тебе, государю, і велика досада». Навряд чи там мала місце якась особлива ісламофобія, скоріш за все, московити мали намір перетворити перепустку охочих до Мекки на прибуткову справу.
Крім того, відправляли гінців і незадоволені московським правлінням казанські та астраханські татари, закликаючи султана надіслати до Астрахані військо та обіцяючи допомогти із взяттям міста. Побоювання перед кремлівською загрозою висловлювали також посланці від ногайців і черкесів.
Хай там як, оволодіння Астраханню дозволяло не лише вирішити проблему з хаджем, а й створити базу на Каспії – на фланзі ворожих Сефевідів. Принаймні у цьому переконував Сулеймана I великий візир Мехмед Соколлі. Маршрут султанських сил мав пролягати так: Доном піднятися до річки Іловлі, там перекласти обоз на вози і подолати посуху 7 верст до річки Черепахи, а нею вийти у Волгу і спуститися до Астрахані. Паралельно передбачалося з'єднати Волгу і Дон каналом там, де тисячоліттями діяв сухопутний волок.
У вересні 1563 року до Криму прибув чауш, який привіз хану Девлету Гераю наказ готувати запаси та годувати коней, а найголовніше – зібрати наступного року тисячу возів для перевезення артилерії та будівельних інструментів. Султан обіцяв відправити у похід численне військо на чолі зі своїми синами.
Про це незабаром стало відомо московським послам. Нагой писав: «Обідав у Ржевського ага яничарський, який у хана живе з яничарами, ми й стали його для звісток напувати, і як він сп'янів, то почав нам казати, що турський [цар] на весну до Астрахані неодмінно посилає багатьох людей і хану велить йти, що в турського наряд і для підкопів бурави, заступи, сокири, лопати та корита – на весну все готово».
Навіть якби кампанія завершилася вдало, то більшу частину тягаря поніс би Крим, а всі вигоди дісталися б Туреччині
Але султанським планам раптово спротивився Девлет Герай. Він і без того обтяжувався залежністю від Османської імперії, завдяки якій прийшов до влади, але і з волі якої міг її втратити. Зміцнення турецьких позицій у Північному Причорномор'ї ще більше сковувало б його свободу. «Так і Крим не залишиться в наших руках!» – заявив він, дізнавшись про волю султана. Також хан був не в захваті від перспективи тривалого походу разом із пішим військом, наприкінці якого очікувався важкий штурм фортеці із сумнівним результатом – це суперечило традиційній кримській тактиці мобільної війни. Але навіть якби кампанія завершилася вдало, то більшу частину тягаря поніс би Крим, а всі вигоди дісталися б Туреччині. Нарешті, у цей момент відновилися переговори з Іваном IV, і Девлет небезпідставно очікував укладання вигідного миру.
Тому Девлет взявся відмовляти від походу самого Сулеймана I. Його гонець передавав султанові: «І візьмеш тепер Астрахань у великого князя, все ж таки її тобі не втримати: знову її великий князь візьме; тільки людей втратиш, а користі не отримаєш». Хан особливо напирав на необхідність повномасштабної підготовки до такого роду заходу, що, зрозуміло, вимагало значно більше часу.
Зрештою, Сулейман I прислухався до аргументів Девлета Герая. Наступного року ханський гонець розкрив перед Іваном IV подробиці запланованої кампанії: кримці мали йти до Астрахані навпростець, «полем», а турки – поставити на обох кінцях волока по фортеці, щоб під їхнім прикриттям вирити канал для перевезення гармат, а третю фортецю – навпроти Астрахані. Тож було б узяте місто чи ні – Волгу та Дон контролювали б османи. Водночас хан повідомляв, що вмовив султана почекати, і той «до Астрахані ходити не велів».
Зрозуміло, чимало знайшлося і незадоволених рішенням Сулеймана. На чолі опозиції стояв дефтердар (скарбник) Касим-бей. Він спокушав султана економічними вигодами від захоплення Астрахані, і навіть апелював до його релігійних почуттів. У викладі московського посла у Стамбулі Івана Новосильцева ці аргументи звучали так: «Взяв московський государ Астрахань, і здавна Астрахань була вашої бусурманської віри; а ось приходять в Астрахань з багатьох земель гості купувати водним шляхом багато, а скарбниця з Астрахані московському государю сходить добре велика; і ти б Астрахань за себе взяв – і станеш за свою віру, і скарбниця тобі з неї буде велика».
Але Сулейман був надто зайнятий підготовкою нової війни в Угорщині, щоб відволікатися на далеку експедицію, тим більше, що проти рішуче виступав кримський хан. У відповідь він сказав Касимові: «Дід і батько мій і я з московським [царем] за ці місця не воювали, а раніше цього між нас посли і гості й нині ходять, а московський государ сильний своєю раттю, і мені з ним нема за що воювати, а в мене він не взяв жодного міста, а Астрахань не наша турецька земля, то московському Бог дав».
Однак у ніч із 6 на 7 вересня 1566 року Сулейман І помер під час походу, залишивши престол синові – Селіму ІІ – разом із наказом продовжити війну з Сефевідською імперією (хоча між державами у 1555 році було укладено мир). І це відкривало для наполегливого Касима нові можливості.
А тут ще й Девлет Герай змінив свою думку щодо походу на Астрахань. У 1567 році плани Івана IV поставити на Тереку фортецю почали втілюватися у життя, що означало різке посилення московських позицій на Північному Кавказі. На тлі пов'язаних з цим можливих проблем османський вплив здавався меншим із лих, і хан відправив новому султанові звістку: «Від Царгорода в Кизилбаші [до Сефевідів] тобі і твоєму війську ходити добре далеко і дорога не ближня, і в тому буде твоїй раті шкода велика в конях, а батькові твоєму був шах ворог. І тобі посилати своє військо в Кизилбаші на Астрахань, а від Астрахані, до Кизилбаші добре ближче – а ось водним шляхом. Та в Астрахань же приходять із Кизилбаші гості, а окрім Астрахані проходу з Кизилбаші нікуди торговим людям не буде, і тобі Астрахань за себе взяти, і Кизилбаш буде за тобою незабаром. І ти послав би зі мною військо своє до Астрахані, і я з собою візьму своєї раті тисяч із сто, і, підійшовши, тобі візьму Астрахань за одну годину; та й Казань твоя ж буде. А не візьму я Астрахані, і ти тоді мене не жалуй».
Перша російсько-турецька війна могла спалахнути будь-якої миті
Також посилився потік гінців від казанського та астраханського населення, яке опинилося під пануванням іновірців – тепер вони приходили не лише до Криму, а й до Стамбулу, де жив син останнього астраханського хана Дервіша-Алі. А на рубежі 1567 та 1568 року до столиці Османської імперії прибуло велике посольство із Середньої Азії – Імелдеш-Айдар із Юргенча та Шихі-арап із Бухари з товаришами. Вони знову скаржилися Селіму ІІ, що Іван IV утискує мусульман у захоплених ханствах, поширює християнство, «та інших багато бусурманських юртів воює», а володіння однією лише Астраханню приносить цареві по тисячі золотих на день.
І тоді султан вирішив дати кожному за бажанням його. Касим отримав титул паші та призначення бейлербеєм у Кефе із повноваженнями організувати виступ проти Московії, а Девлет Герай – лист із вимогою виступити на Волгу разом із Касимом-пашею.
Перша російсько-турецька війна могла спалахнути будь-якої миті.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
