ЛЬВІВ ‒ Вимушені переселенці, які щодня приїжджають у Львів і Львівську область, проживають у сім’ях, у приміщеннях шкіл, народних домів, у спортивних залах, а хтось може дозволити собі оренду квартири чи будинку. Від першого дня війни двері для людей, які втекли від війни і шукають більш безпечного прихистку, відкрив ляльковий театр у Львові. Діти-переселенці ще й знайомляться з театральним світом, що є для них своєрідною терапією.
Київський режисер Михайло Урицький проводить репетицію. У ляльковому театрі у Львові він поставив виставу «Як нотки пісеньку складають». Михайло Урицький місяць, як вимушений переселенець. І цей час використовує для мистецтва. Його майстер-класи відвідують як професійні актори, так і майбутні.
Збираюсь повертатись у КиївМихайло Урицький
«Війна внесла корективи і ми опинились у Львові. Корисне поєднуємо з приємним. Проводжу репетиції, читання. Намагаємося з акторами робити те, що вміємо. Але вже збираюсь повертатись у Київ. Війна війною, але треба, щоб життя продовжувалося, щоб ми могли робити свою справу там, де можна. Це такий дисонанс, який внесла війна. У перші дні ми не могли думати про театр, мистецтво, хотілось займатися лише волонтерством. Ми це поєднуємо. Треба і цим людям давати емоції», ‒ каже Михайло Урицький.
Лише відчинивши двері із репетиційної зали, для митців одразу розпочинається їхня волонтерська місія. Бо у ляльковому театрі від першого дня війни приймають вимушених переселенців із тих регіонів, де перебувати небезпечно. Переважно тут жінки з дітьми.
«Терпіли до останнього»
Галина Козачко кілька днів тому приїхала у Львів з Покровська Донецької області разом із сімома онуками – дітьми сина і доньки. Жінка показує на куток в одній із театральних кімнат, де облаштували місця для спання.
Вирішили їхати через дітейГалина Козачко
«Ось тут ми живемо. Ми терпіли до останнього, поки не побачили, що діти лякаються. Вирішили їхати через дітей. Взяли найнеобхідніше. Ніколи такого не думала, що таке взагалі може статися. Стільки люди страждають. Не думала, що отак валятись доведеться, все у мене було своє. Я все мала, мені подобалось моє життя. Ми всім були забезпечені, жили, городи. Ховались у підвалі, літній кухні. Так мені було шкода кидати свою хату, людей, роботу. Дошку з подвір’я шкода викинути, то що вже казати про людей… Найбільш шкода зараз діточок, тому все кинули і поїхали», – розповідає Галина Козачко.
Але у Покровську залишилися її донька, яка перебуває на інвалідності, з 15-річною онукою. Вони ще, можливо, наважаться на евакуацію. А ось чоловік і син Галини категорично відмовились залишати хату і господарство. Висаджують городину.
Діти не повинні страждати через російську мразь. Це ‒ нелюдиОльга Козачко
«Був вибух у другому кінці міста. Там будинок мого брата і він сказав, що добре, що забили вікна. Бо при ударі все повибивало. У нього хлопчик 8 років. Всі перелякались і вони виїхали раніше від нас. Це стало останньою краплею, щоб наважитись на евакуацію. Подумала, якщо вибухи дійдуть до нас, то буде порушена психіка у дітей. Діти не повинні страждати через російську мразь. Це ‒ нелюди. Чоловік лишився, бо квартира залишилась, а мародерів багато, зламують і крадуть, все псують», – каже Ольга Козачко, мама чотирьох дітей.
Наймолодшому з онуків Галини Козачко – один рік, найстаршому – 16. Діти показують свої наплічники і те, що самі спакували в дорогу. А це іграшки, ігри, у старших – ноутбуки, бо це потрібно для онлайн-навчання. Але востаннє займались ще до масштабної війни. Старші діти вірять, що повернуться додому, що родина буде разом. 16-річний Олександр навчається на водія-тракториста і мріє працювати за фахом.
Переживаю за сім’юОлександр Козачко
«Хочу бути в Україні, я тут народився, тут живу і люблю свою країну. Переживаю за сім’ю. Там мама і моя сестра 15 років. Коли все наладиться, ми повернемося назад. Найбільше вражає, що забирають невинні життя людей. Якщо моє місто окупують росіяни, я не хочу туди повертатись», – говорить Олександр Козачко.
Наразі Козачки не мають ніяких планів, як їм далі бути. Можливо, на певний час поїдуть за кордон, бо таку пропозицію отримали від волонтерів.
Одразу додомуГалина Козачко
«Але не хочеться їхати, бо постійно думатимеш, як вдома, як мої рідні. Це, якби у мирний час, то поїхала б, це був би відпочинок. А так думки про дім, про сина, чоловіка, онуків. Як тільки цей жах завершиться, одразу додому. Люди сльозами заливаються і маленьких дітей тягають по вокзалах, всюди. Як можна? Як можна? Це нестерпно. Хіба так можна? У мене все було, я без копійки не була, дітям помагала, не голодні, не холодні, жили добре. Мені подобалось, як я жила. Вирвала нас Росія з дому. Чи я думала, що одного дня отак будуть валятись?.. Дякую людям, приїхали у Львів, нас зустріли. Волонтери, допомогли», ‒ говорить Галина Козачко, не перестаючи плакати.
У театрі діти-переселенці намагаються знайти собі заняття. З ними займаються актори, влаштовують для них забави. А ще дітлахи можуть дивитись вистави. У світі ляльок почуваються безпечно, коли бодай годинку не думають про реалії війни.
