«У нас були по селу вириті ями. Це було все сплановане – знищення народу. І дядько Гаврило мені розказував: «Ми не знаємо, в яку яму поклали наших батьків», – розповідає Віра Аннусова.
Перші свідчення про Голодомор Віра почула ще дитиною вдома – згодом почала записувати спогади рідних. Впродовж років вона опитувала людей по всій Луганщині й зібрала понад тисячу розповідей про події 1932-1933 років. Фіксувати свідчення починала у зошитах, потім – на диктофон. Частину розповідей видала «самвидавом».
Після початку війни Віра переїхала на Дніпропетровщину, де продовжила архівувати розповіді про голод від місцевих і нині очолює Музеї спротиву Голодомору. Про зібрані та збережені свідчення вона розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Навіть кісточки висушували»
Віра Аннусова – переселенка з Біловодського району Луганщини. Розповідає: по батьківській лінії в родині були хлібороби, а по материній – лікарі та майстри. Перші свідчення про Голодомор вона чула ще в дитинстві – вдома.
Не їли тільки сороку – бо вона гірка, і лисицю – бо м’ясо її «вонюче»
«Дідусь був мисливцем. Як розказувала мама, перед голодом рушниці забрали. А баба Оришка сховала її на печі. Коли зовсім стало голодно, дід йшов і бив усе підряд. Не їли тільки сороку – бо вона гірка, і лисицю – бо м’ясо її «вонюче». Решту (тварин, птицю – ред.) батько принесе, вивалить в корито, його обскубали трошки. А так все йшло: кишечки, і навіть кісточки висушували в печі, потім перетирали в кісткове борошно і кидали його».
Збирати сімейні свідчення про події 1932-1933 років Віра почала ще в школі – її цим зацікавили вчителі. Один із них був із «розкуркуленої» сім’ї.
«Він казав: «Діти, шкільна історія просіяна через декілька решіт. Написана кимось і для когось. Якщо ви хочете докопатися до істини, то опитуйте своїх дідусів, сусідів і робіть певні висновки».
І, знаєте, кажуть: «А не боялися? Це ж була стаття, це ж кримінал». Ви знаєте, боїться той, хто боїться. А той, хто не боїться, тому не страшно».
Після закінчення педагогічного університету Віра з чоловіком переїхала на Донщину. Де під час відвідин музею письменника Шолохова в Ростовській області, пригадує вона, також почула про Голодомор.
«Екскурсовод хизувався, що Шолохов зробив усе, щоб Донщина не зазнала такої біди, як поряд Луганщина».
«Вмирали діти, вмирали батьки»
Після повернення у рідне село, Віра продовжила свої дослідження. Спершу записувала свідчення у зошити, які зберігає й досі, а згодом – на диктофон і з помічниками. Частину розповідей видрукувала Надруковані та зшиті самотужки свідчення на папері, починаючи з 2000-х.
Вони тільки мріяли, щоб щось в рот кинути
«У школі, куди я ходила, вмирали діти, вмирали батьки, вмирали вчителі. Померла вчителька географії. Із міста прислали молоденьку вчительку працювати. Відповідно, знали, що в місті такого голоду не було. І тому її батьки наклали різної їжі. Вона в школі дітям про своє розповідала, а вони тільки мріяли, щоб щось у рот кинути, – йдеться в одній із занотованих історій. – Тоді вона вирішила їх нагодувати, запросила до себе. А коли відійшла, щоб ще чаю закип’ятити, вони з’їли в неї суху вермішель. На другий день їй повідомили, що з восьми троє померли. І вона збожеволіла, побігла до криниці топитися».
Мама Віри розповіла їй історію про іншу свою вчительку, яка померла від виснаження. Тоді, за свідченнями, педагогам давали пайку – вона різала її на смужки і перед уроком роздавала учням, щоб ті «клали за щоку й не мучив їх голод».
Серед розповідей, які зібрала дослідниця про 1932-1933 роки, – й історія про голову колгоспу, який приїхав у село з райкому.
Це було все сплановане – знищення народу
«Іде додому, а там в гробу везуть мертвих. Він не витерпів, а вже привезли зерно на посівну, взяв лом і відчинив двері. А сторожу сказав: «Я приїхав із райкому, сказали відкрити і роздати по мірці зерна». І люди повалили. А він пішов у конюшню. Ненависна активістка Єлька Мажула, коли дізналася про це, прибігла і тричі вистрілила в нього.
У нас були по селу вириті ями. Це було все сплановане – знищення народу. До ями возами возили. Були спеціальні гробокопачі, і щоб отримати трудодень, треба було захоронити певну кількість людей. І дядько Гаврило мені розказував: «Ми не знаємо, в яку яму поклали наших батьків».
Загалом Віра зібрала понад тисячу свідчень про Голодомор на Луганщині. Серед них – близько сотні спогадів вдів, які пережили і війну, і голод. Ці розповіді вона збирала разом із своїми учнями у 1980-х.
Були емоції, і плач, і прокльони
«Ми обходили подвір'я, з дітьми ходили від хати до хати, питалися, чи є тут вдова часів Другої світової. Це зайняло рік. Ті, кого ми опитували, – це люди, які народилися у 1914-1915 роках і старші. Тобто, вони пам’ятали оцей голод. І кожна вдова: «Що там про війну? А в «голодовку» що було!» І починала розказувати. Звичайно, були емоції, і плач, і прокльони».
Музей спротиву Голодомору і збір спогадів на Дніпропетровщині
Жінка розповідає, що на Луганщині була активною – очолювала жіночу раду. Коли завершила вчителювати, заснувала громадську ораганізацію, отримала гранти й зайнялася розвитком зеленого туризму. У 2014 році її село потрапило під окупацію.
«Справа в тому, що я – трішки ж громадська активістка, працювала за грантами проукраїнськими, проєвропейськими. І одразу «пішли» погрози. Я – ще ж членкиня Луганської обласної організації «Чайка». Нам сказали, що нас внесли до розстрільних списків».
Разом із чоловіком Віра переїхала до села Петриківка на Дніпропетровщині. Коли почала розпитувати про Голодомор, пригадує, спершу люди остерігалися й не хотіли говорити. Тож вона почала збирати свідчення в інших селах області.
Мабуть, за цими хрестиками рахували, скільки людей похоронили
«А вже зараз розповідають: «Он там стіна розмальована, якраз стоїть на траншеї, куди люди приходили до млина, щоб висівок чи борошна дали. І там падали. Тільки одна тут різниця: менше говорять про масові поховання. У Могилеві бабуся розповідала: «От під тією грушкою лежить родина».
Біля іншого села знайшли відро з натільними хрестиками. Краєзнавці сперечаються, що це за хрестики? Людей могли кидати, знімаючи з них хрестики – це одна версія. А друга – скільки паличок трудоднів. Мабуть, за цими хрестиками рахували, скільки людей похоронили, щоб нарахувати гробокопачеві один чи два дні».
Згодом Віра почала працювати в Музеї спротиву Голодомору в Дніпрі, який нині очолює.
«Найбільше мені хотілося висвітлити селянську війну, «махновщину». І музей видав про це збірочку. Далі підготувала спогади про культуру випікання хліба, обрядові хліби, їжу, яка врятувала мільйони людей.
У нас тоді заводи були, можна якось було вижити. Поруч була Донщина, де голоду не було. І теж правдами-неправдами люди передавали щось. Мені здається, що тут більше людей загинуло, ніж у нас, на Луганщині».
Віра каже: вважає геноцидом не лише Голодомор 1932-1933 років, але й переселення та знищення нині українського народу під час великої війни.
Пам’ять жертв Голодомору вшановують щороку в четверту суботу листопада, цього року – 22 листопада. Ця дата присвячена подіям 1932-1933 років, коли в результаті політики Радянського Союзу щодо хлібозаготівель і колективізації від голоду в Україні померли, за різними підрахунками, від 7 до 10 мільйонів людей.
У листопаді 2006 року Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу. Україна з посиланням на дані науково-демографічної експертизи стверджує, що загальна кількість людських втрат в ті роки становила майже чотири мільйони осіб, а втрати українців у частині ненароджених становлять – понад шість мільйонів.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ розгляд питання про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу активізувався в низці країн. За словами очільника МЗС Андрія Сибіги, 28 країн визнали Голодомор геноцидом громадян України на парламентському рівні.
У 2022 році Європейський парламент визнав Голодомор в 1932-1933 роках в Україні – геноцидом українського народу. Євродепутати засудили дії радянського режиму, які «призвели до смертей мільйонів українців», і закликали ті уряди та організації, які ще цього не зробили, визнати їх геноцидом.
Форум