(Рубрика «Точка зору», спеціально для Крим.Реалії)
На материку люблять запитувати про те, які настрої панують у Криму. При цьому ніякої достовірної соціології у нас на руках немає і не з'явиться ‒ і про причини цього вже доводилося писати. Можна лише припустити, що за останні шість років кримчани розділилися на декілька груп.
Перша група ‒ це ті, хто у 2014 році радісно зустрів нові прапори. Ядерна проросійська група навряд чи здатна до еволюції. За минулий час вони встигли спалити всі мости. Будь-яке визнання помилок ризикує зруйнувати їхню картину світу. Ці люди встигли ґрунтовно вкластися в ідею «російського Криму» та «ворожої України», щоб дозволити собі сумніви. А тому все, що їм доступне, ‒ це рефлексії на рівні «цар чудовий, а ось бояри не дуже».
Друга група ‒ це ті, кому ближчі цінності побутового виживання. Для них колір прапорів вторинний, куди більше значення має тема умовної «стабільності». До анексії вони судили про Росію за репортажами російського телебачення, а останні шість років вони порівнюють телевізійну Росію та реальну. Яка встигла за ці роки збільшити пенсійний вік і затягнути своїм громадянам пояси. У соціальних мережах вони зазвичай неголосно скаржаться на труднощі побуту і старанно відмахуються від пропозицій поговорити про причини ситуації, що склалася.
Будь-хто незгодний автоматично опиняється в Криму в зоні ризику
Третя група ‒ це проукраїнськи налаштовані кримчани. Їм довелося найскладніше, тому що останні шість років їм випало жити в країні, яка відмовляється визнавати сам факт їх існування. Для Росії принципово важливо довести собі та світу тотальну лояльність жителів українського півострова. Що виявляється не тільки в «північнокорейських» цифрах лояльності за підсумком будь-якого голосування, але ще й у тому, що будь-хто незгодний автоматично опиняється в Криму в зоні ризику.
Усередині цього третього табору можливі декілька векторів еволюції.
Хтось іде в практику «малих справ». Одні присвячують себе родині та дітям, інші ‒ роботі, треті знаходять хобі. Пошук персонального «бункера» досить закономірний: неможливо постійно жити у «відмобілізованому» стані. Їхній персональний внесок у боротьбу з несправедливістю зводиться до «зменшення ентропії всесвіту». Хтось інвестує у власне навчання або кар'єру. Хтось ‒ присвячує час дітям. Хтось ‒ волонтерить на користь незаможних або прибирає сміття в парках. Одночасно вони намагаються не занурюватися в політику ‒ щоб політика не почала цікавитися ними самими.
Узагальнювати тих, хто живе в Криму, було б неправильно. Як би хто не намагався переконати нас у протилежному
Ті, хто вирішив не тікати від реальності ‒ рано чи пізно опиняються у полоні дифузії. Зрештою, неможливо жити в соціумі і бути вільним від нього. Російська пропаганда в Криму дуже вже повсюдна, щоб можна було уникнути її торкань. Вони ритуально говорять про те, що не вірять телевізору, а потім починають його цитувати. Міркують про те, що анексія дозволила Криму уникнути «великої крові». Запевняють, що готові чути «всі сторони конфлікту». За останні шість років багато хто з них ціннісно перебрався з проукраїнського табору в російський ліберальний.
Нарешті, остання група ‒ це ті, хто пішов у жорстку внутрішню еміграцію. Ті, хто скоротив до мінімуму коло свого спілкування. Ті, хто продовжує підтримувати стосунки переважно лише з однодумцями. Жорстка інформаційна аскеза дозволяє їм не відволікатися на російський телевізор. Щоб зберегти себе в чужому оточенні ‒ вони йдуть у глуху оборону. Лише це дозволяє їм залишатися тими, ким вони були на момент анексії.
Цілком припускаю, що цю класифікацію можна доповнити. Але, так чи інакше, узагальнювати тих, хто живе в Криму, було б неправильно. Як би хто не намагався переконати нас у протилежному.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
