(Рубрика «Точка зору»)
Подорожі схожі на нові стосунки. Ті й інші здатні відкривати у тобі щось нове. Хтось сказав, що місце ніколи не є метою подорожі. Головне ‒ це новий погляд на речі. Чи на самого себе.
Географія подорожей ‒ це не лише відпочинок. Це ще й пошук. Спосіб подивитися на себе та на свій дім з боку. Спроба вирватися зі звичного побуту ‒ щоб побачити знайомі речі під незнайомим кутом. І якщо це вдається ‒ значить, подорож вдалася.
Стамбул
Внутрішній монолог Стамбула ‒ це «мій тато султан»
У деяких міст є свій власний образ. Не той, який ми зустрічаємо в путівниках ‒ з цифрами і маршрутами. Імовірніше йдеться про той внутрішній монолог, який пасує тому чи іншому місцю. Внутрішній монолог Стамбула ‒ це «мій тато султан».
Так, це місто навчилося носити європейські костюми. Освоїло сучасний етикет. Здобуло світські звички. Воно подає до обіду вино й не живе за законами шаріату. Воно цілком схоже на європейських денді, які ведуть салонні бесіди й готові бути відкритими до світу.
Але при цьому в його шафі завжди висить батьківський халат. Той самий, який упродовж століть був одягом місцевих правителів. Ці зморшки історії та колишньої величі постійно проглядають під європейським макіяжем. І коли ти приїжджаєш сюди ‒ чітко розумієш, що «західним» це місто прикидається лише сторіччя. І що століття імперії нікуди не поділися ‒ їх лише прикрило нове виховання. І якщо це місто вирішить знову дістати із шафи батьківський халат ‒ він виявиться йому впору.
Прага
Чеська столиця ‒ це весела вдова. У неї були багаті чоловіки, які залишили непогану спадщину. В цьому багатому домі можна красиво й гостинно жити. Ось вона й живе.
Ти приїжджаєш до Праги, заздалегідь знаючи, що на тебе чекає. Яскраве застілля. Непогані вина. Господиня водитиме тебе своїм будинком, показуючи старі, але не застарілі інтер'єри. Відмінне поєднання віку, досвіду та доглянутості.
Прага ідеальна для тих, хто хоче рафінованої старої Центральної Європи
Це місто без зобов'язань. Ти можеш приїжджати сюди як до давньої знайомої. Вона дозволяє приходити у ресторани із собаками, яким офіціанти завжди винесуть миску води. Місто створює відчуття затишного заїжджого двору, в якому живуть не біржовими зведеннями, а гостями. В якому пишаються репутацією і не хочуть розмінюватися на мегаполісне.
Прага ідеальна для тих, хто хоче рафінованої старої Центральної Європи. Спокійна, прогулянкова та легковажна як відпустка. Її минуле стало основою її сьогодення. Вона живе як музей просто неба ‒ і її вчорашній день став найкращою інвестицією в майбутнє.
Копенгаген
Часом здається, що Північна Європа відгородилася від решти континенту цінами. Мабуть, це єдина перешкода, яка може змусити тебе обрати інший маршрут. Завжди ловиш себе на думці, що за ту ж суму можеш дозволити собі набагато більше задоволень ‒ якщо вибереш місто південніше.
Але в Копенгаген варто їхати не за чуттєвими задоволеннями. Перше, що впадає в око, коли приїжджаєш у це місто, так це те, що воно невисоке. Тут немає висоток, а п'ятий поверх ‒ містобудівна норма. Після Києва доводиться звикати до того, що голову задираєш заради неба, а не будівель.
І ця «горизонтальність» ‒ вона не про місто. Вона про країну та суспільство. Данія ‒ країна рівних і рівності. Надмірне споживання тут ‒ ознака поганого смаку. Мільйонери їздять на велосипедах. Топменеджери ‒ на метро.
Данська п'ятиповерховість ‒ це лише зліпок суспільної норми. Тут легко віриш у теорію шести рукостискань. Тому що групи, класи та статуси не відокремлені одне від одного соціальними сходовими прольотами.
Копенгаген горизонтальний. Спокійний. Нічого не доводить. І саме цим він доводить тобі все
Місто з висотками змушує думати про чіткі вертикалі. Дістатися до пентхауса в хмарочосі ‒ це ж не про фізичне, а про ієрархічне. Щось, що відокремлене від перехожого не так метрами і сходинками, скільки цифрами, брендами та маркою годинника.
А Копенгаген горизонтальний. Спокійний. Нічого не доводить.
І саме цим він доводить тобі все.
Київ
В Україні є кілька міст із сильною міською ідентичністю. Львів. Одеса. Харків. У цьому ж списку ‒ окуповані Севастополь та Донецьк. Жителі цих міст, змінюючи місце проживання, все одно зберігають прив'язку до рідного міста. А якщо ти переїдеш туди ‒ ці міста починають змінювати тебе на свій лад.
І тому Київ стоїть осібно. Тому що як і будь-яка столиця ‒ це плавильний казан, у який постійно переїжджають люди із регіонів. І, одночасно, особливість Києва в тому, що він дозволяє приїжджим залишатися самими собою.
Київ заведено лаяти й любити. Тим більше, що завжди знайдеться причина і для першого, і для другого. Його вулиці схожі на щелепи багатія, який розорився. Ось рідний зуб ‒ історична будівля. Поруч ‒ теж рідний, але побитий часом. Вслід ‒ радянська золота фікса зі скла та бетону. Потім іде сучасна металокераміка. Дика еклектика. Згодом до неї звикаєш. Чи, швидше, змиряєшся.
Місто живе, поки здатне народжувати емоції
Але є і те, що в Києві підкуповує одразу й назавжди. Розуміння того, що у цього міста є хребет. Він завжди реагує на те, що вважає несправедливим. Неправильним або помилковим. Його жителі вміють виходити на вулиці тоді, коли потрібно. Не всі. Але який сенс перетворюватися на «всіх»?
Так, тут будують висотки в історичних кварталах. Тут проблеми із вивісками й трафіком. Пагорби стають прокляттям для велосипедистів, а бруківка ‒ для авто. Але місто живе, поки здатне народжувати емоції.
І поки в нього хочеться повертатися.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії